Посттоталітарні візії розвитку націй та людства у публіцистиці Вацлава Ґавела

Посттоталітарні візії розвитку націй та людства у публіцистиці Вацлава Ґавела

Юрій Залізняк

У сутінках XX століття на місці колишніх союзних республік та країн — сателітів СРСР появилися нові незалежні держави, до влади у яких прийшли нові лідери — переважно дисиденти та борці з «червоним Левіафаном». Однією з цих держав — Чеською республікою — керував її президент Вацлав Ґавел. Це — людина і політик, якого добре знають у світі і поважають. Ґавел — інтелектуал та лідер руху проти авторитарного режиму, він понад п’ять років провів у в’язниці і відмовився вийти з неї в обмін на еміграцію. Від інших політиків його відрізняє своє, специфічне бачення громадських, філософських та моральних проблем нашого часу і власне розуміння людської особистості, якими він ділиться з людьми у своїх публіцистичних і навіть драматичних творах. Історія знала небагато таких державних діячів, які одночасно були б і керівниками, і вчителями, і духовними наставниками власного народу.

«Демократія — одна з найдавніших українських традицій, яка політично не утвердилась і не закріпилась в українській історії. Оскільки російський імперський режим усіляко викорінював її начала», — пише Євген Сверстюк. Так, це правда. Але цього не досить, аби пояснити українське відставання від чехів. їх так само, як і нас, гнобили і утискували свого часу російські імперіалісти, але того «Третього Риму» вже нема. Докладніше, справа у лідерах двох країн, які після краху імперії повели свої народи до найкращого (на цей час) майбутнього — демократії. «Демократія дає спільну мову рухам кінця XX сторіччя. Вона стала мовою «шістдесятників», — констатує Євген Сверстюк у своїй праці «Християнські основи демократії». Сорок років тому у поневоленій комунізмом Центрально-Східній Європі появляються іскри майбутньої пожежі свободи, в епіцентрі якої у Чехо-Словаччині стояв Вацлав Ґавел. На його долю випала нелегка життєва дорога. Походячи з сім’ї власника празької кіностудії «Баррандов», він, як і багато інших молодих людей, мав обмежений доступ до знань. Йому довелося закінчувати вечірню гімназію, одночасно працюючи по вісім годин на день лаборантом-хіміком. Лишень згодом вдалося здобути вищу гуманітарну освіту. Молодий Ґавел нестримно захоплювався театром і перед тим, як стати помічником режисера, влаштувався простим працівником сцени.

Але після 1968 року, коли Ґавел очолив Клуб незалежних письменників, його твори були заборонені, зникли з чеської сцени і ставили їх тільки за кордоном.

Ґавел також порушує проблему живої і мертвої свідомості, свідомості, що походить з життя і псевдосвідомості, яка походить від фрази, стереотипу і шаблону уявлень, а також від розуму-пристосуванця, який в моменти компромісу з сумлінням продукує будь-які виправдувальні аргументи. Автор робить висновок, що цілісність і органічність людської особистості неможлива без певної моральної основи, хоча загалом у суспільстві вищі духовні та моральні цінності вже мало для кого є авторитетом. Вацлав Ґавел, розмірковуючи над природою та призначенням мистецтва, зазначає, що кожен справжній художній твір відсилає читача кудись за власні межі, переростає себе та свого автора, утворює навколо себе своєрідне силове поле, яке змушує людську думку і почуття рухатись, хоча сам собою він не є остаточно зрозумілим та ідеально спланованим. Промені, які виходять із твору, неможливо точно виміряти. Неможливо й побачити, де вони закінчуються — поступово слабнучи, ці промені губляться в нескінченості.

Твори Ґавела зробили свою справу. Згодом він стає президентом спершу Чехо-Словацької Республіки, а потім — Чеської Республіки. Подібні перетворення відбувались і в інших країнах занепадаючого соціалістичного блоку. Ще до того моменту, як Ґавела було обрано президентом Чехії, він розробляв ідею молодої держави. « Ринкова економіка — життєво необхідна умова, обов’язкова передумова і невід’ємний складник розбудови цієї держави. Але, водночас, мені здається, що лише цього було би замало. Ринкова економіка є програмою багатьох країн — від Чехії до Гонконгу, і навряд чи можливо будувати державу лише на цій ідеї, бо в майбутньому може виникнути закономірне питання: чому б нам не стати 17-тою землею Федеративної Республіки Німеччини, навіщо нам самостійна держава, якщо ця програма є такою універсальною?». Як бачимо, Вацлав Ґавел дуже тверезо оцінив той потенціал, який Чехія повинна була реалізувати. Він не кинувся наосліп в обійми лібералізму, вчасно згадавши про національну ідентичність, яку цей лібералізм всіляко придушує (так само, як це робив комунізм). Він зазначає, що «з падінням комунізму неминуче появилася потреба висловити власну неповторність, оскільки тут була явна історична прогалина». Ґавел усвідомлює велику різницю між країнами Заходу і Сходу Європи. Для нього не є таємницею те, що Чехія разом з іншими молодими країнами повинна за якомога коротший термін наздогнати «усталені демократії», і при тому треба уникати помилок тих же демократій, які мають свої проблеми. Він також розуміє і той стан, у якому опинилися його громадяни, що звикли до певної шкали цінностей, що їх пропонував комунізм (різноманітні соціальні гарантії від колиски і до смерті). Громадяни, як відомо, не були привчені дбати самі про себе, їм видаються дивними порядки громадянського суспільства.

Чимало людей називали і називають Ґавела єдиним політиком моралі, ідеалістом у політиці і т. ін. Дехто закидає йому непрагматичність і нереальність дій, що їх він пропонує. На це Ґавел відповідає, що на Заході його зрозуміють швидше, оскільки там суспільство вже пройшло перші форми ринкової економіки (комерціалізацію, всесилля реклами, всеохопність споживацтва) і люди потребують чогось нового, що поки що, на жаль, не цікавить населення країн, що розвиваються, і викликає брак розуміння. Ґавел зауважує, що практично в усіх країнах, які лише починають будувати ринкове суспільство, усе, що не стосується приватизації і ринкових відносин, сприймається як ідеалізм.

Світ перебуває у глибокій моральній кризі, каже Ґавел. І саме інтелектуали, на його думку, повинні вивести людство з цієї ями. Вони повинні взяти на себе політичну відповідальність і, попри всі сумніви та прояви неготовності людей, вийти з опозиції до існуючої влади і самим стати владою заради майбутнього. Як лідер свого народу, Ґавел навчив людей заново відшукувати своє власне «Я», набувати людської подоби, відкидати пристосуванство, егоїзм, істерію, ненависть та провінціалізм. Саме в такий спосіб треба будувати будь-яку державу, яка тільки-но народилася і хоче жити вічно. Історія для Ґавела є невичерпним джерелом натхнення та поновлення віри нації, підручником життя для прийдешніх поколінь і, водночас, пересторогою для них.

Ставши президентом Чехії, Ґавел ділиться зі своїм народом баченням ролі лідера держави. Він усвідомлює, що повинен бути непомітним «гасителем» політичних пристрастей, гарантом суспільної згоди, прихованим стимулятором, творцем простору для взаємопорозуміння, об’єднувальним первнем, охоронцем політичної культури. У розмові зі своїм другом, польським журналістом Адамом Міхніком, Ґавел зауважує: «Кожен політик мусить подбати, щоб його поважали. Проблема виникає тоді, коли він, вдаючись до свого законного впливу, дурить співгромадян». Як бачимо, правда є провідною ідеєю діяльності Вацлава Ґавела. Він — людина, яка вірить в існування вищої справедливості, абсолютної правди, якій підкоряється все, що є на землі. Водночас, Ґавел є гуманістом, він вірить в силу людського духу і чину. «Наша революція, якщо її можна так назвати, не впала з небес. Вона була органічною частиною більшого процесу, пов’язаного з невпинним розвалом системи, заснованої на брехні, ненависті й примусові, системи, що позбавляла людей їхніх найосновніших прав, порушувала саму суть життя, і під прапором привабливої, але помилкової утопії, намагалася силою зупинити розвиток історії».

Ґавел, вочевидь, не є прихильником насильства, силового впливу навіть заради справедливості. За його словами, радянській системі було достатньо зіткнутися «з мирною, але чітко вираженою волею людей», аби вона почала руйнуватися як картковий будиночок. Нехтування природними правами особистості у Радянському Союзі дало йому підстави заявляти, що «права людини стоять вище за права держави» і «громадянські свободи є більшою цінністю, аніж державний суверенітет». Чимало осіб погоджується з Гавелом, який закликає всі народи до співпраці без асиміляції їх національної окремішності. Тут простежується парадокс — Ґавел прогнозує і відстоює об’єднання держав у різні регіональні, транснаціональні та глобальні співтовариства і організації, забуваючи, що саме національна держава спроможна забезпечити найкращий розвиток кожного її громадянина. Ще Едмунд Берк цілком справедливо зауважував: «Люди не мають права на те, що є нерозумним, що не слугує їхньому благу». А хто ж, як не керівництво національної держави, яке виросло в ній, знає традиції і спосіб мислення свого народу, може найкраще зрозуміти і дати те, що нації найбільше потрібно! Уряд держави, свідомий своєї відповідальності перед народом, ніколи не піде на конфронтацію з іншою державою, бо жодна тверезомисляча людина не бажає собі зла у вигляді війни, голоду та смерті. Саме в цьому й повинно полягати міжнаціональне співробітництво і про жодне (навіть часткове) злиття націй не може бути й мови. Ми і так — одне ціле, бо ми — люди. Але люди різні, з різним генофондом, темпераментом і способом життя.

Ґавел пише: «У контексті міжнародного права гарантії, що захищають людину, кожна з яких унікальна, мають переважати над гарантіями, які захищають державу». Цим реченням він уніфікує все людство, ніби не усвідомлюючи, що міжнародне право, яке пишається людьми певної нації, ніколи не буде досконалим і не зможе цілком захистити людину від себе самої. «Держава повинна мати джерела своєї моці та запобіжні заходи проти розладу», — стверджує Берк, а «обмеження, як і свободи людей, слід віднести до їхніх прав». Ці слова класика консерватизму змушують замислитися над самим змістом демократії, яка, очевидно, перетворює людей різних національностей в однорідну масу, де кожен думає про себе як про неповторність, безцінний феномен і, отже, якщо має силу, чинить згідно зі своєю волею (сваволею), загрожуючи безпеці інших неповторностей. З часом особа перетворюється на егоїста, бо відчуває, що її від будь-якого справедливого гніву і покарання захищають закони. Розуміючи це, Едмунд Берк зауважив, що «абсолютна демократія є найбезсоромнішою річчю на світі. Тут ніхто не боїться, що його особисто спіткає покара». Людина, перебуваючи серед охлосу, зливається з ним і під прикриттям законів нав’язує цілому світу свою волю. Завдання національної держави — унеможливити такий згубний вплив індивіда на все, що його оточує. Держава повинна виховувати своїх громадян не руйнівниками порядку, а творцями.

Чомусь Сполучені Штати Америки усім видаються найдемократичнішою державою у світі. І це в той час, коли ця країна переповнена несправедливістю на расовому та релігійному ґрунті. Вона тоне в крові, пролитій масою злочинців, і має два чітко виражені полюси: бідність і багатство, диспропорція між якими зростає. Ґавел вважає, що погані стосунки між багатою Північчю та бідним Півднем становлять велику небезпеку для людства, але він не до кінця заглиблюється у суть цієї проблеми. Ліберальна демократія, що пропагує культ вільної людини, насправді багаторазовим повторюванням втовкмачує масам, що вони — вільні (і вони вірять, оскільки дуже хочуть у цей міф вірити). Вона є ще однією видозміною тоталітаризму, але вже — тоталітаризму від зворотнього. Народам, змученим від тиранії комунізму та фашизму, нав’язується тиранія громадської думки, тотального споживацтва та цинізму.

Дивно, що Вацлав Ґавел не визнав явної злочинності дій НАТО на Балканах на початку 1999 року, коли, «захищаючи права мирного корінного населення Косова», літаки Альянсу плюндрували та нищили квітучу Сербію, яка просто обороняла свої національні інтереси, які, повторюю, ніколи не були спрямовані на війну з будь-ким. Окрім того, що в такий спосіб уряд США провів модернізацію озброєння (скинувши старий непотріб на сербську землю), він ще й підтримав авторитет президентської адміністрації та своєї національної валюти, завдавши суттєвих втрат економіці та грошовій одиниці молодого Євросоюзу. Водночас, Ґавел заявляє , що «Альянс виступив в ім’я людських інтересів, на захист людських доль» і що «це була перша війна не в ім’я інтересів, а в ім’я принципів і цінностей». Вочевидь, називаючи цю війну «етичною», Ґавел чинить не зовсім правильно. Він забуває про ту філософію, яку сповідує американське суспільство, цей симбіоз позитивізму і прагматизму, що змушує США під маскою захисника миру в світі та прав людини обороняти лише інтереси своєї держави, зрідка — інтереси союзників, а найчастіше — великих корпорацій. Без американської енергії міжнародне співтовариство, як і раніше, продовжувало б спостерігати жахи Косово, — пише Ґавел про балканську кампанію НАТО у 1999 році. Натомість, у його публіцистичних працях та виступах, які переповнені посиланнями на Косово та Голокост, нема жодного слова про жахи таборів Сабри і Шатіли в Лівані, де нинішній прем’єр цієї країни Арієль Шарон, перебуваючи ще на посаді міністра оборони у 1982 році, вчинив масову різанину. Лише в травні 2002 року бельгійський апеляційний суд ухвалив рішення порушити карну справу за цим фактом. Тим часом Арієль Шарон є найкращим приятелем президента США Буша, який усіляко підтримує його у війні з багатостраждальним палестинським народом, котрий намагається вижити під постійним тиском євреїв і перетворити свою національну автономію в повноцінну державу. Не заперечують свободолюбні американські політики і проти спорудження на палестинських територіях (!?) так званого «муру безпеки», що, за задумом, не гірше за «берлінський» має відділити «богообраний народ» від палестинських шахідів. То де ж подівся увесь «принциповий» гнів американців, чому вони не кидають бомби на Тель-Авів так само, як робили це з Белградом та Багдадом, чому вони не допомагають «палестинським сепаратистам», як кілька років перед тим надавали підтримку косовським албанцям? Очевидно, що трохи забракло Гавелу аргументації у тих публічних виступах, де він говорив про американський та натовський месіанізм, і тому вони були радше емоційно насиченими, аніж теоретично і практично обґрунтованими на тлі повноцінної картини взаємозв’язків світових питань безпеки, порядку, справедливості, матеріальної та моральної вигоди.

Але повернімося до європейського простору, на якому вистачає проблем, що стають об’єктом уваги президента і публіциста Гавела. Простежуючи усі політичні, економічні та культурні процеси, що відбуваються у світі, він пише, що Європа не може постійно залежати від Америки, особливо у розв’язанні європейських проблем. Вона повинна самостійно виробляти рішення. Для цього, на думку Ґавела, треба докорінно перебудувати свідомість усіх мешканців Європи, але не за командою згори, а знизу. Він вимальовує таку собі пастораль співжиття європейських націй, які добровільно згодні стати одним цілим, відмовитися від інституту держави, передати більше повноважень нижчим рівням управління. Особливу роль у цьому процесі мають відіграти нові демократії, які появилися на політичній карті Європи лише з розвалом СРСР. Ґавел вважає, що Європа повинна заохотити нові демократії передати функції щодо здійснення різних завдань, щодо зміцнення солідарності самоврядованим органам і неурядовим або громадським організаціям. Чим нижчий рівень, на якому будуть виконуватися ці завдання, тим більш прозорим і економічним він виявиться і тим краще він буде задовольняти ті запити суспільства, які не спроможний розпізнати центральний орган влади. Усе вказує на те, що чеський президент абсолютно відмовляється визнавати націю як щось ціле і йому кортить розділити її на дрібні частини, яким нібито житиметься ліпше без контролю з боку держави. Ґавел переконаний, що справжня солідарність серед людей, суспільних груп у населених пунктах і регіонах може слугувати найнадійнішою основою для таких форм солідарності, що можуть бути реалізовані тільки на державному рівні. Таким чином він надзвичайно ускладнює процес прийняття рішень та їх виконання, а запропонована ним система «дрібного солідаризування» нагадує дії анархістів, які в Україні наочно показали, до чого може призвести «гуляйпільська практика».

Водночас, аналізуючи корені комуністичної ідеології і зокрема твори Карла Маркса, Ґавел зазначає, що незважаючи на те, що Маркс досконало вивчив історію суспільства, він неправильно зрозумів її, а його слово, сказане масам пролетаріату, стало каталізатором «ГУЛАГ-ів» і кривавого терору. Чому ж Ґавел не аналізує так само глибоко витоки сучасного світового порядку — дикого капіталізму, проти якого все своє життя боровся Маркс? Загальні висловлювання Ґавела з приводу устрою цивілізованого світу залишаються на рівні декларацій: «Потрібно саме тут і зараз, завжди і всюди робити так, щоб конкретні обставини змінювалися на краще: щоб було більше свободи, поваги до людської гідності, щоб краще функціонувала економіка, менше шкоди завдавалося нашій планеті, щоб до влади приходили розумніші політики, щоб правду можна було говорити вголос і щоб люди, чуючи цю правду, не впадали б від неї у відчай, а навпаки, зробили б її основою своєї практичної діяльності». Хіба можна досягнути цього тим дивним шляхом «роздріблення задля єднання», що його пропонує Ґавел? Так виглядає, що президент Чехії більше за інших зберіг у собі пам’ять про часи комуністичного тоталітаризму і механічно продовжує заперечувати дієвість усіх складників більшовицької системи управління, яка розпалася саме тому, що намагалася знівелювати поняття нації і зробити з усіх людей громадян СРСР. Можливо, Ґавел несвідомо повторює ту саму помилку: уніфікує людей різних націй і наголошує на домінанті громадянства світу, руйнуючи таким чином правічний ланцюг цінностей нормальної людини: сім’я, Бог, нація, держава і Земля.

Звертаючись до народу Франції часів Великої французької революції, з якої і почалася демократизація людства, Едмунд Берк писав: «Ваші законодавці, новатори у всьому, були першими, хто заснував державу на грі і вселив в неї дух гри як її життєве дихання. Головна мета цієї політики — перетворити Францію з великого королівства на велику гральну дошку; але «сумною стороною політики систематичного творення нації гравців є те, що хоча всі змушені грати, та тільки деякі здатні розумітися на грі; а ще менше тих, хто в змозі використати ці знання». Усі ми спостерігаємо за грою, або є просто пішаками в руках полководців-одиниць, які користають з нашого невігластва. ЗМІ у руках цих одиниць перетворилися на засоби масового одурманювання. Вони формують громадську думку, змушуючи людей мислити так, а не інакше. У радянські часи державна машина обманювала нас, сьогодні ж ми обманюємо самі себе. Хіба заради цього боролися дисиденти України, Чехії, Польщі...? Ці країни ще зберегли в собі заряд моральності та усвідомлення відповідальності за свої дії перед вищими силами. Недаремно дехто з політологів та культурологів вважає, що XXI століття буде століттям слов’янських націй. Завдяки слов’янству світ повинен усвідомити, що «істинна цінність наших вчинків проходить остаточну перевірку у сферах, невидимих для нашого ока».

«Демократія для свого утвердження якраз і потребує націоналізму. А Вацлав Гавел заявляє, що він «проти національної держави і національної ідеї як такої». Можливо, він не усвідомлює того, що якби не чеська, словацька, угорська, українська (...) національні ідеї (навіть якщо відкинути всю «допомогу» в їхньому розумінні із Заходу), то не був би він президентом Чеської республіки. Звичайно, демократія — не досконалий базис для держави, але, вочевидь, кращого люди поки що не вигадали. Але треба віддати і належне і її батькові — націоналізмові.

Ґавел твердить, що держава, заснована на ідеології, веде до війни, і відразу заявляє, що він — прихильник правової держави, лояльності, громадянськості, які є невід’ємними складниками батьківщини. «Лояльність дозволяє не помічати відмінностей», — констатує він. Одразу простежується певна суперечливість у поглядах Ґавела, з якої робимо висновок, що ота лояльність є звичайнісіньким засліпленням, яке не дає змоги побачити очевидні і реальні обставини людського життя. Своєю чергою, Ґавел дуже обережно відреагував на події 11 вересня 2001 року у СІЛА, спробувавши проаналізувати поділ світу на Захід і Схід. На його думку, Захід має спільну політичну та економічну історію, що походить із низки спільних духовних джерел. Упродовж багатьох сторіч характер західної цивілізації та властиві їй ідеї і моральні принципи давали можливість Заходу впливати значним чином на інші регіони і в результаті робити непропорційно великий внесок у сучасний стан усього світового порядку загалом. Проте Захід експортував у інші країни світу не тільки численні видатні досягнення, а й вплинув негативним чином, що призвело до насильної ліквідації інших культур, до придушення інших релігій, а також до сліпого схиляння перед безупинною економічною експансією, не враховуючи її наслідків, з якісної точки зору. Саме тому нема нічого дивного в тому, що не всі представники Східної культури погодилися на це сліпе схиляння і почали чинити спротив. Тут Ґавел проявляє неабияку гостроту розуму і розвінчує намагання західних (американських) ЗМІ всіляко спотворити і забруднити візію Сходу, який є ворогом лише для того, хто намагається чинити наругу над ним і його цінностями. «Доти, поки слово «Схід» має прихований підтекст чогось принизливо негативного, а слово «Захід» — чогось позитивного, буде неймовірно важко побудувати новий світовий порядок, заснований на рівності між різними регіонами».

Ґавел також свідомо твердить, що «час панування білої людини, європейця, американця або християнина над всією земною кулею минув». Основною умовою нової співпраці повинна стати твереза самоідентифікація кожного суб’єкта. Адже якщо хтось не знає, хто він, ким хоче бути, чого хоче досягнути, де починаються і закінчуються його інтереси, його стосунки з тими, хто його оточує і зі всім світом, будуть обов’язково напруженими, сповненими підозри і комплексу неповноцінності, який може бути прихований за демонстрацією фізичної сили. Саме недовіра до себе і невпевненість в тому, хто ти є, обов’язково породжують недовіру до інших, підозру того, що весь світ налаштований проти тебе і, врешті, агресивність, яка може призвести до нав’язування своєї влади тим, хто її зовсім не хоче. Таким чином Вацлав Ґавел застерігає посткомуністичну Росію і закликає її стати на істинно демократичний шлях розвитку. Цей заклик виявився вельми доречним: відомо, що проблема Керченської протоки (і не лише вона) стала для Москви каменем спотикання у стосунках зі «стратегічним партнером» — Україною. Водночас Гавел робить доречне та очевидне нагадування усім керівникам держав, котрі так чи інакше тяжіють або до тоталітаризму, або без належного підґрунтя захоплюються ідеями месіанізму: «будь-яке впорядкування, яке одні нав’язали іншим, мусить — раніше чи пізніше — неминуче розвалитися, бо не можна довіку йти проти природного ходу життя».

Таким чином, Вацлав Ґавел став не лише для чехів уособленням багатьох чеснот, якими тільки може володіти простий смертний, і сповна скористався своїм потенціалом інтелектуала, який не побоявся вийти з опозиції до влади і взяти кермо держави у свої руки. Кожен, хто читав або чув слова Ґавела, навіть мимоволі замислюється над змістом життя людини, її призначенням у цьому світі. І все це тому, що змальовує він людину кінця XX століття такою, якою вона є: порожньою, огидною і спраглою до порятунку, а також вказує усім шлях вибавлення від ницості, підлості, мамонізму та ненависті.

Л-ра: Львівський національний університет імені І. Франка. Вісник. Сер. : Журналістика. – Львів, 2004. – Вип. 24. – С. 65-73.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также