Творчість М. В. Льоси: літературно-художній дискурс

Творчість М. В. Льоси: літературно-художній дискурс

Г. Й. Давиденко

Літературний процес кінця ХХ століття був ознаменований стрімким і яскравим розвитком латиноамериканської літератури і обумовлений низкою причин: потребою національного самовираження й загального континентального патріотизму, пошуком авангардних художніх прийомів, прагненням осмислити історію і природну стихію континенту тощо.

Вагомий внесок у розвиток і становлення латиноамериканської літератури зробив знаний перуанський письменник Маріо Варгас Льоса. Усі без винятку твори митця - своєрідна художня постановка актуальних проблем буття, пошуку людського самоствердження, масштабного зображення подій.

Лауреат престижних нагород - премій М. Сервантеса і Набокова - М. В. Льоса у 2010 році отримав Нобелівську премію «за детальне змалювання структури влади і яскраве відтворення людини-борця, яка терпить поразку». Саме цей факт викликав пожвавлення інтересу науковців і літераторів до життєвого і творчого шляху письменника.

У дослідженнях А.В. Кофмана, В.Н. Кутейщикової, Л.С. Осповат, П. Мамонтова, Ю. Покальчука, А. Торрес-Риолко основну увагу приділено загальній характеристиці творчості та аналізу жанрово- стильової манери письма провідних митців латиноамериканського регіону. На превеликий жаль, художній доробок М.В. Льоси не став об’єктом окремих наукових розвідок.

Мета дослідження - висвітлити умови формування світогляду письменника, художню своєрідність його різножанрових творів, охарактеризувати новаторський підхід автора до розкриття соціальних проблем сучасності й визначити роль творчого набутку для розвитку сучасної латиноамериканської літератури.

Маріо Варгас Льоса - прозаїк, драматург, критик, філософ, активний політичний діяч, який у 1990 р. балотувався на президентських виборах у Перу, проте обраним не був.

У передмові до однієї зі збірок своїх оповідань він зазначав: «Існують письменники «інтенсивні» та «екстенсивні»: ті, хто впродовж усієї творчості зосереджується на одній із головних тем, яку поступово поглиблює і узагальнює у наступних творах, - Кафка, Фолкнер, Вірджинія Вулф, і ті, хто розкривається у динаміці, опановуючи все нові й нові літературні горизонти, - як, наприклад, Мелвілл, Толстой, Бальзак. Хоча мені й хочеться потрапити до першої категорії, але дана книга, як на мене, доводить мою приналежність до другої» [3, с. 126 ].

М. В. Льоса народився 28 березня 1936 року в перуанському місті Арекіпа. Після розлучення батьків, що сталося одразу ж після народження сина, впродовж 9 років він разом з матір’ю проживав у Болівії. Згодом вони повернулися на батьківщину: спочатку до м. П’юру, а через рік - до м. Ліму, де батьки знову відновили своє подружнє життя. Майбутній письменник навчався у багатьох закладах: школі католиків, військовому училищі Леонсіо Прадо, столичному університеті Сан-Маркос. У 1958 році він, отримавши стипендію Мадридського університету, переїхав до Іспанії.

Перший літературний успіх прийшов до нього у 1957 році, коли молодий журналіст М. В. Льоса взяв участь у конкурсі на краще перуанське оповідання, який було оголошено журналом «Revue Franchise». Він переміг і отримав винагороду - двотижневу подорож у Париж, який був культурним центром європейської літератури. Під час мандрівки митець-початківець зрозумів: щоб стати справжнім письменником, необхідно покинути країну і переїхати до Європи. Як наслідок, тривалий час він проживав у Мадриді, Барселоні, Парижі, Лондоні, багато працював для того, щоб здійснилася його мрія - вибороти славу провідного перуанського письменника.

Творчість Варгаса Льоси репрезентують п’єси і романи соціального спрямування: «Сеньйорита з Тасні» (1981), «Каті й гіпопотам» (1983), «Ля Чунга» (1980), «Місто і пси» (1962), «Зелений Дім» (1966), «Хто вбив Паломіно Молеро?» (1985), «Похвальне слово мачусі» (1988); літературознавчі праці: «Гарсія Маркес. Історія одного міфу» (1971), «Невпинна оргія. Флобер і «Мадам Боварі» (1975).

Самобутній та новаторський стиль Льоси, власне бачення світу проявилися вже у першій збірці оповідань «Ватажки», яка вийшла у світ 1959 року у Барселоні й отримала премію ім. Леопольде Аласа. Після її появи стало зрозуміло, що в латиноамериканській літературі з’явився ще один майстер прози. «Можна сказати, що збірка «Ватажки» - це фундамент усієї творчості Варгаса Льоси, - зазначала Матілья Рівас, - у тому, що стосується його тематики, світосприймання та оповідної техніки і стратегії» [2, с. 37].

«Ватажки» - одне із перших оповідань письменника, в основі сюжету якого зображено страйк учнів середньої школи проти директора Ферруфіно. Вихованці розуміли, що директор ненавидів їх, через те вирішив не вивішувати розклад випускних іспитів заздалегідь, щоб вони не мали часу підготуватися і провалилися на екзаменах. Він принижував, знущався і бив учнів.

Обурені такими діями керівника, школярі вирішили не ходити до школи доти, доки не буде оголошено розклад іспитів. Хав’єр, Райгада, Леон і оповідач стали організаторами і ватажками акції протесту. Вони чітко продумали форму проведення страйку: учні повинні були спочатку марширувати, з силою чеканячи крок до болю в ногах, а потім вигукувати: «Розклад!». Однак страйкарі зазнали поразки, оскільки не було порозуміння між старшими і молодшими учнями, бо останні не хотіли коритися дорослим. Ватажки теж не дійшли згоди у боротьбі за справедливість, тому що кожен з них хотів бути лідером. До того ж причиною поразки стала і зрада: учні молодших класів повернулися до школи, змирившись з умовами директора.

Юнаки у своїх вчинках керувалися насиллям і жорстокістю, страх і примус визначали їхню поведінку. Такі дії хлопців призвели до поразки, але моральна перемога залишилася на їхньому боці, бо вони зробили спробу розірвати гріховне коло і вибороти справедливість.

Всі події у творі показано крізь призму світосприймання головного героя-оповідача. Щоб досягти своєї мети - повернути втрачене лідерство, він використав таку ж методику, як і директор школи, їхній спільний ворог. Його поведінка стосовно Леона, іншого ватажка, була небезпечною з точки зору моралі, але не виходила за межі кодексу честі підлітків, які намагалися поводити себе як дорослі.

Вперше як серйозний письменник Варгас Льоса заявив про себе після виходу у світ роману «Місто і пси» (1962 р.), за який отримав іспанську премію «Бібліотека Бревс». У центрі уваги автора - військове училище Леонсіо Прадо, де панувала надзвичайно складна моральна атмосфера: жорстокість звичаїв і порядків, приниження людської гідності, байдужість старших офіцерів до того, що відбувається навколо.

Батьки віддавали своїх дітей на навчання, мріючи про те, що їхні нащадки стануть справжніми чоловіками і корисними для суспільства людьми. Але умови життя кадетів були жахливими, що не сприяло формуванню внутрішнього світу вихованців. Старші курсанти знущалися над молодшими, замість імен вживали прізвиська: «Ягуар», «Пітон», «Кава», «Кучерявий», «Холуй», «Письменник» тощо; називали їх «псами», змушували по сто разів співати «Ау, я - пес», ходити на чотирьох, кидатися один на одного, кусатися; підштовхували до блазнювання, пародіюючи кіноакторів; вимагали чистити до блиску їм черевики, застеляти ліжка, лизати підлогу, пити сечу. Вони обшукували їх, відбирали гроші, цигарки, цукерки. Одним влаштовували «темну», інших - били камінням. Як наслідок, курсанти змінювалися морально до невпізнанності, або потрапляли до шпиталю, або ж помирали.

За стінами училища вирувало життя: матері чекали у відпустку синів, друзі дитинства весело проводили час, юнаки закохувалися у дівчат. Тому, коли вихованців позбавляли відпусток, вони намагалися потрапити до шпиталю, де не треба нічого робити і можна непогано харчуватися. Кадети вдавалися до різноманітних хитрощів, щоб лікарі повірили у хворобу: піднімали температуру тіла, викликали симптоми тахікардії. Отже, юнаки не відчували себе пасивними жертвами обставин, вони боролися за виживання, за порятунок свого внутрішнього світу від руйнації. Кадети навчилися стійко переносити приниження і самотність. Військова служба була нелегкою, але деякою мірою допомагала хлопцям загартуватися і стати справжніми чоловіками.

Жорстокість завжди породжувала жорстокість не лише у ставленні один до одного, але й загалом до людей, тварин. Військовий Альберто, на прізвисько «Письменник», покалічив собаку (перебив тварині лапу) лише через те, що той надто прив’язався до нього. Пес не міг стояти, весь час падав на бік, підводився і знову падав. Тварину ненавидів і військовий Кава, який кидав у неї камінням, бив ногами. Інші курсанти насадили собаці кліщів. А коли його шерсть почала випадати і той роздер усю спину, кадети посипали бідолаху перцем і уважно спостерігали за стражданнями пса.

В умовах такого безвихідного існування курсантів основну увагу привернула постать юнака Рікардо Арана, на прізвисько «Холуй», якого ненавиділа уся 1 рота без вагомих на те причин. Хлопця цькували, тому що він боявся битися; мочилися на нього, коли він спав; різали йому форму, плювали у тарілку з супом. Однак кадет намагався протистояти агресії, злу і несправедливості, він наважився донести на курсанта Каву, який викрав екзаменаційні білети з хімії. Автор наділив героя розумом, наполегливістю, терплячістю, тобто тими рисами, що дозволили йому зносити всі приниження. Коли кадета Каву за підлі вчинки було виключено з навчального закладу, його однодумці вбили Рікардо під час військових навчань.

Офіцери-наставники знали про непросте життя кадетів в училищі, але не вживали ніяких заходів, щоб припинити цей безлад. Єдиний метод покарання, який вони активно використовували, - це позбавлення кадетів відпусток. Таким чином командний склад був байдужим і цинічним у ставленні до своїх підопічних, прагнучи захистити честь мундира.

Письменник показав, як офіцери приховували правду про смерть курсанта, пояснивши її як нещасний випадок (хлопець сам був винний у необережному поводженні з рушницею). Вони вимагали від майбутніх військових цілковитої покори. Коли ж на захист товариша підняв свій голос кадет Альберто Фернандес, його змусили відмовитися від своїх свідчень і погрожували виключенням з училища за твори ганебного змісту, які той писав для однокурсників.

Однією з центральних проблем, яку намагався вирішити автор, стало питання соціальної несправедливості. Лейтенант Гамбоя, командир роти, в якій служив Рікардо, вимагав від начальства навчального закладу службового розслідування, знаючи наперед, що за це його могли позбавити підвищення по службі. Офіцер не знімав із себе відповідальності за все, що відбувалося у роті: зловживання спиртним, гра в карти, крадіжки, торгівля екзаменаційними білетами. Зрештою, він, як і Рікардо, зазнав поразки. Йому не вдалося довести справу до кінця з цілого ряду причин: відмова кадета Фернандеса від своїх свідчень; не виконання наказу полковника про знищення важливої інформації, переведення на службу у провінцію.

Керівництво училища запропонувало кадетам обрати один із варіантів вирішення конфлікту: захист військової гідності й честі мундира, солідарність заколотників-вихованців, знищення стихії зла і насилля, що панувала в навчальному закладі. Більшість курсантів обрали «окопну солідарність». Таким чином, лише одиниці витримали випробування злом, але на них чекала доля самотніх лицарів у боротьбі з несправедливістю.

М. В. Льоса одним із перших правдиво і різнобічно показав безпросвітне життя майбутніх військових, зосередивши увагу на умовах формування їхньої свідомості, системі фахової підготовки і тій моральній атмосфері, де панували жорстокість, приниження й підлабузництво.

Заслуга письменника полягала у майстерному відтворенні не лише страждань курсантів, а й їхнього небажання миритися із соціальною несправедливістю. Твір захопив читачів своєю простотою, доступністю, щирістю і вірою у перемогу справедливості. Динамічний розвиток подій у романі забезпечили діалоги і полілоги. Важливу роль у розгортанні сюжету відіграли незначні на перший погляд деталі та описи безжальних сцен насильства, лицемірства, самотності, відчуження, влади й бунту чоловічої плоті. Детальне змалювання життя кадетів дозволило письменникові показати кардинальні зміни в душі молодої людини, яка понад усе прагне справедливості. Віра в соціальну справедливість, незважаючи на поразку героїв, надала роману «Місто і пси» життєствердного характеру.

Соціальна проблематика стала визначальною і в романі «Зелений Дім» (1966 р.), за який автор отримав престижну літературну премію ім. Ромуло Гальєгоси (1967 р.). Метою письменника було показати оновлений світ людства на засадах моралі.

Зелений Дім - це будинок розпусти для військових, який став символом аморального способу життя всього латиноамериканського континенту, а не лише Перу.

Головна тема твору - реалістичне відображення життя далеких провінцій Перу, насильства і відчуження. Для розкриття даної теми М.В. Льоса використав прийом монтажу, що дало змогу простежити дійсність у всіх її проявах. Роман своєрідний за своєю архітектонікою: зміщено часово-просторові рамки, що створило ілюзію одночасного розвитку всіх подій.

Усі події твору розгорнулися навколо дона Ансельмо, який відкрив у пустелі заклад під назвою «Зелений Дім» з метою покращення і пожвавлення зашкарублого життя мешканців. Головною принадою цього закладу стала не тільки фізична, а й моральна розпуста. Молодь і навіть старі діди масово ходили до Зеленого Дому, слава якого зростала з кожним днем, незважаючи на природні катаклізми: повінь, засуха, нашестя комах. Після пожежі будинок швидко відбудували, хоча повії та їхні клієнти не здатні були на справжні людські почуття.

Господаря закладу мешканці провінції поважали, оскільки він був привітним, життєлюбним, щирим, комунікабельним, невимушеним у поведінці, цікавився місцевими звичаями. Особливий інтерес викликало минуле героя, саме той факт, де він взяв гроші.

Дон Ансельмо закохався у неповнолітню сліпу і німу дівчину Антонію, яку викрав і зробив своєю коханкою. Вона померла під час пологів, народивши дівчинку. Дочка Чуні з пошаною ставилася до батька, але не стала для нього розрадою і сенсом життя. Дон Ансельмо тільки й зміг дати дитині скандальну славу.

Трагічною була і доля подружжя Дикунки-Боніфації і сержанта поліції Літуми. Боніфацію ще маленькою дівчинкою викрали місіонери з індіанського племені і привезли до монастиря Санта-Марія де Ньєви на виховання. Коли ж вона виросла, то за серйозний проступок її було вигнано з місії. Героїня випустила на волю дівчаток-індіанок, що як і вона колись, поза власною волею опинилися в монастирі. Згодом дівчина влаштувалася служницею у будинок подружжя Андріана Ньєвеса і Ламіти. Там вона і зустріла Літума, який закохався в неї і став її чоловіком. Однак сержант потрапив до в’язниці, а Боніфація, розбещена приятелем чоловіка Хосефило, опинилася в Зеленому Домі. Дівчина зневірилася в людях і відмовилася від Бога. Коли Літума повернувся із в’язниці, то помстився товаришеві. Він став сутенером своєї дружини, жив за її рахунок, утримуючи і своїх приятелів.

Велику увагу автор приділив образу япончика Фусія, який мав одне бажання - розбагатіти за будь-яку ціну. Він заощаджував на всьому: голодував (їв лише один раз на добу), не палив цигарок, не вживав горілки тощо. Проте господар-турок не вірив, що японець - чесна людина. Фусія заарештували і кинули до камери, де сиділо двоє бандитів, за допомогою яких він утік і зажив іншим життям: грабував індіанські племена, займався контрабандою. За контрабанду каучуку, який продавали лише спільникам Перу, героя спіймали і заарештували. Гниючи заживо, він помер в лепрозорії.

Інший шлях обрав лоцман Андріан Ньєвеса, який намагався жити чесно. Його силоміць завербували до війська, де за ним вели пильне спостереження, щоб він не втік. Після довгих тижнів муштри юнак став лоцманом. Тепер він мав набирати солдатів до війська. Посадові обов’язки були не до вподоби Андріанові, а тому герой дезертирував. Опинившись у володіннях Фусія, став працювати у нього лоцманом. Дружина господаря, Ламіта, дуже сподобалася юнакові, щасливі закохані вирішили втекти. За звинуваченням у співпраці із контрабандистами, Андріана спіймали жандарми і кинули до в’язниці. Коли герой опинився на волі, то йти йому було нікуди. Кохана забула про нього, вийшла заміж за жандарма і стала щасливою матір’ю п’ятьох дітей. Він знову став лоцманом маловідомих річок і загубився в пісках.

Отже, герої займалися контрабандою і виловом черепах, чинили розбійницькі напади, організовували втечі із в’язниці, зраджували, кохали і страждали. Але, не дивлячись на це, вони - особи унікальні та неординарні.

Як бачимо, у творі декілька сюжетних ліній - це історії закоханих, життєві долі яких тісно переплелися: життєва стезя господаря Зеленого Дому і німої дівчини; послушниці монастиря, яка стала повією; лоцмана-дезертира, сержанта Літуме. Автор у своєму психологічному романі дослідив сутність особистості та характер взаємостосунків з іншими.

М. В. Льоса показав: життя більшості героїв порожнє, нікчемне, спустошене, позбавлене сенсу. Натомість герої не мали сил, щоб його покращити. Отже, автор підвів до висновку, що треба жити і насолоджуватися тим, що маєш, поки можеш рухатися, бачити небо і сонце над головою. Письменник засудив безправність людини, приниження її гідності, викрив знущання можновладців над бідними. На його думку, «Зелений Дім» залишиться у величі завдяки протистоянню цивілізації, пошуку інших шляхів життя.

Соціальні, психологічні та моральні проблеми перуанський прозаїк підняв в детективному романі «Хто вбив Паломіно Молеро?». В основі твору - історія вбивства молодого співака, яка стала причиною дослідження грані між істиною та справедливістю. Розкриваючи злочин, митець у стислій і доступній формі розповів про жахливі закони людського існування.

Талановитий молодий хлопець, співак болеро, солдат авіабази останнього призиву Паломіно Молеро був жорстоко вбитий за невідомих обставин. Його не просто повісили, а ще й жорстоко познущалися: настромили на старе ріжкове дерево, гасили цигарки об його тіло, свідченням чого були шрами та опіки, намагалися оскопити, «бо сім’яники звисали мало не до колін».

Паломіно Молеро був третім сином матері-вдови Асунти, тому його звільнили від служби в армії. Але він пішов туди добровільно через кохання до дочки керівника авіаційної бази, полковника Міндреау Аліси. Закохані хотіли таємно обвінчатися, щоб завжди бути разом. У вирішальний момент священика на місці не виявилося. Це дало змогу полковнику з лейтенантом Рікардо Дефо, офіційним нареченим дівчини, наздогнати їх. За наказом батька лейтенант зі своїми вірними товаришами зробили те, про що навіть боялися говорити. Жоден із мешканців не захотів давати свідчень, бо знали про жорстоке покарання.

Усіх обивателів турбувало одне питання: чи знайдуть злочинців, чи покарають їх, коли дізнаються, що вони - представники «вищої касти». Розслідування справи було доручено лейтенанту дільниці Сільві та його підлеглому - поліцейському Літумі. Чесні, відповідальні, справедливі, вони в досить короткий термін знайшли злочинців. Їхній професіоналізм викликав захоплення навіть у тих, хто був причетний до скоєного злочину. Однак на героїв чекало вигнання. Літуму перевели до відділку в департаменті Хунін, а лейтенанта - невідомо куди, можливо, туди ж. Це сталося тому, що поліцейські надто захопилися своєю справою, стали загрозою для тих, хто займався контрабандою і шпигунством.

Полковник не стояв осторонь розслідування, а намагався втрутитися в цей процес. Він мав розкрити махінації мільйонної контрабанди, але вбили і його, і доньку. Після смерті героя справжні винуватці вбивства розповсюдили версію, начебто він власноруч позбавив життя Молеро, приревнувавши його до рідної доньки.

Отже, злочинці уникнули покарання, залишилися з грошима і на волі, постраждалими вийшли тільки бідняки.

«Похвальне слово мачусі» (1988 р.) - роман, який збентежив і читачів, і критиків неочікуваним відвертим еротизмом. Завуальованість манери письма автора, що проявилося у поетично-чуттєвому оспівуванні інтимних моментів, відіграла вагомішу роль за банальну сюжетну схему. Це твір про спокусу дони Лукреції пасинком-школярем, товариську єдність у насолоді з чоловіком, у гріхові - з Фончо, у нестриманій грі еротичної фантазії - з обома. Автор змалював трьох дорослих людей, які стали маріонетками в руках підступного маленького Амура, чий образ у фіналі твору спотворила диявольська усмішка. Письменник побачив закономірність у тому, що зло панувало там, де не було місця любові, що плоть - слабка й готова до зради.

У романі тісно переплелися чистота хлопчика і гріховність мачухи, ідеалізм дони Лукреції і цинічний скепсис Альфонсо. Лукреція дуже нагадувала Федру із твору Еврипіда і римську патриціанку.

Як бачимо, творчий доробок М. В. Льоси склали різножанрові твори - оповідання, повісті, романи. Прозаїк всебічно відобразив злободенні проблеми сучасності і реальне життя суспільства. Новаторство митця проявилося в оригінальній творчій манері: події розкриваються з різних площин, крізь призму яких видно життя всієї країни; герой перебуває у ситуації вибуху.

Художника цікавила національна історія, осмислення загальнолюдських проблем, які виникали в житті перуанської провінції чи столиці. Для Варгаса Льоси властиві сміливі експерименти в манері оповіді, зокрема, зміщення і поєднання часово-просторових рамок, заперечення норм добра, якщо воно вступає у протиріччя з канонами чи нормами суспільного життя.

Отже, вищезазначені особливості творчого стилю митця поєднали його творчість з постмодерністськими відкриттями світового літературного процесу, що знайшли яскраве вираження у творчості Х. Л. Борхеса, К. Кастанеди, А. Куатьє, Ж. Амаду.

Література:

1. Варгас Льоса М. Хто вбив Паломіно Молеро? / Маріо Варгас Льоса. -Всесвіт. - 1988. - № 8.

2. Кофман А.Ф. Латиноамериканский художественный образ мира / А.Ф. Кофман. - М., 1977.

3. Кутейщикова В.Н., Осповат Л.С. Новый латиноамериканський роман / В.Н. Кутейщикова, Л.С. Осповат. - М., 1983.

4. Мамонтов С.П. Испаноязычная литература стран Латинской Америки / С.П. Мамонтов. - М., 1983.

5. Покальчук Ю. Варварство й цивілізація у творчості Маріо Варгаса Льоси / Ю. Покальчук // Варгас Льоса М. Зелений Дім / Маріо Варгас Льоса. - К., 1988. - С. 424-430.

6. Торрес-Риолко А. Большая латиноамериканская література / А. Торре-Риолко. - М., 1972.

Л-ра: Мировая литература на перекрестье культур и цивилизаций. – 2012. – № 4. – С. 76-85.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также