Господь багатий на світлі шати. Поліна Жеребцова

Ми сидимо на Старій вежі, а під нами, в синяві затоки, купається сонце, мовби надкушене жовтогаряче яблуко.

• Що таке світ видимих траєкторій?
• Навіщо тобі? — спитав дід, не спускаючи ока з блискотливої води. — Лови сни! Нині багато пухнастих.

Я впіймала одного, схожого на вогняну кулю, та він розсипався іскрами, які впали вниз, на позолочені дахи храмових будівель.

• Як мені ловити сни? Вудка, що ти мені дав, несправжня! — мовила я й закопилила губу.
• Все, що ти можеш уявити, все, що ти можеш побачити, — справжнє, — відбивався дід і, підтверджуючи свої слова, легенько штурхнув мене тонкою, як тростина, вудкою в бік.
• Ой! А що було раніш на Старій вежі? Бо ж завжди щось буває раніше, перед «потім»… — думки непокоїли мене, їхній потік дзижчав у голові, ніби бджолиний рій.
• Думки — це віття, воно проникає неглибоко: наспід світу, де багато швів і стібків. У глибину веде тиша… — мовив дід, витягаючи з сонячних променів перламутровий трикутник, який майнув — і став сріблястою рибою, а потім зник у його очах. Однак на моє запитання дід усе ж відповів:
• Раніш на Старій вежі був маяк.
• Маяк? — озвалося відлуння в мені: було так незатишно в навколишній тиші.
• Тут палахкотів вогонь, замурований у куполі барвистого скла. Світло бачили навіть за Примарним кордоном, і ніхто не блукав манівцями. Сюди підпливали човни.
• Човни без вітрил?
• Вони піднімалися, мов пар, із самого низу крізь усі виміри. В кожному човні одна душа. Ніколи я не бачив дві душі поряд! Біля душі стояв ліхтар, бляшана сіть із вогнем усередині. І душі, втілившись, зігрівали свої, як їм здавалося, холодні руки.
• А далі що?
• Тут стихне чи ні? — не витримав дід і поглянув на мене суворо. — Зараз немає маяка, немає душ, і навіть комору з ліхтарями ліквідували…

Довелося змовкнути.

Пірнання в тишу виснажує мене. На це я витрачаю більше енергії, ніж на все те, що вмію: тиша — як вир. Ти зістрибуєш згори, та не падаєш на дно, бо лякаєшся. Переляк змушує тебе випірнати з тиші, судомно заковтувати повітря, мружитися й безладно смикати кінцівками. А треба дійти до глибини, поглянути й побачити, як слова й думки спотворюються потоками на самому дні.

Ми завжди знали все, лиш забули.

Усе, що потім прочитаємо, розповімо й намалюємо. Все, про що розмовлятимемо й писатимемо. Це сховала глибина.

«Можливо, ще до вуст — уже народився шепіт», — пригадалися мені рядки зі старої книжки.

Раніш мені нічого такого не вдавалося — я була маленькою, а тепер підросла й почала чути своє дихання: сонячний вітер, який пульсує під моєю шкірою. Дід каже, це краще, ніж довго налаштовувати стукотіння серця.

Пірнувши у глибину, я побачила море квітів. Це було справжнє море червоних, рожевих, білих і жовтих тюльпанів. Тюльпани, як і морські хвилі, шуміли. Велика біла черепаха виникла з глибини небесного склепіння. Її панцир із темно-синіх сапфірів сяйнув у стихлому палахкотінні сонця, і черепаха, мудра й поважна, спокійно попливла синім небом.

Тут брама тиші.

І кордонів до внутрішнього космосу — немає. Я розплющила очі.

Дід Атолла збирав рибу в сіть. Сни мерехтіли й пухнастилися. Мені сподобався бірюзовий, схожий на морську зірку, та дід мовив:

• Це подарунок Чапі!

Чапа — наш пес, дворняжка, ми любимо його за веселу вдачу. Дід каже, що колись його отруїли злі люди і він помер. Його кістки спорохнявіли в занедбаному старому колодязі, але зараз Чапа нічого не пам’ятає й помахує хвостом.

• Діду, а чому Чапа нічого не пам’ятає?
• Ти хочеш, щоб він згадав?

Я втямила, що дід трішки гнівається, і додому ми пішли мовчки. А мені так хотілося чудес! Я чула про найманців Світла, що воюють у нижніх світах, про мандрівців Тьми, які вивідують усе в горішніх потоках, і про долину Бузкового Вогню — прихисток джинів. Та дід Атолла не відпускав мене за межі Старої вежі. Це був наш Сховок. Тимчасовий притулок усього на кілька віків, що стікають із долонь краплями води.

Наш дім мав дзеркальний дах, і кожен, хто наближався до його стін, міг бачити лишень самого себе. Можливо, це й стало причиною нашої самотності: хто наважиться прийти й роздивитися свою душу? Несамовита праця.

Чапа, заклично гавкаючи, біг нам назустріч. Він підстрибував, як заєць, а потім і взагалі почав танцювати. Дід здалеку кинув йому морську зірочку-сон. Пес почав гризти й облизуватися…

• Він зразу ж засне! — сказала я. Дід змовчав.

Увечері ми читали книги біля каміна й пили зелений чай.

• Ти знаєш, що таке час? — несподівано спитав дід Атолла.

Зрадівши, я поспіхом відповіла:

• У Піщаних Хроніках написано, що час — це потік, який пронизує нижні світи. Гра розуму, здатна зберігати спотворення, слова й думки.
• Дещо інше. Час — це, звісно, гра розуму, проте його сприйняття в нижніх і горішніх світах неоднозначне. В нижніх час — тунель. Він ніколи не рухається крізь тебе, ти перескакуєш через нього, пірнаєш у нього

й таким чином опиняєшся в човні без вітрила. У світах горішніх по-іншому, але нас туди не візьмуть.

• Чому?
• А хто ми такі? Друзки. Ниті снів. Мандрівці інших вимірів. Відлуння минулого й майбутнього. Збирачі Історій. Ми віднайшли спокій дорогою ціною.
• То ти й сам не знаєш, що за Старою вежею, а не пускаєш мене туди! — образилася я.
• Знаю. Я був у нижніх світах і легко змінював маски, та коли побачив одну-єдину малесеньку шпарку, скористався нею — і ось тепер ми тут.
• А як же я?
• Не міг урятувати всіх. Бракувало сил.

Чапа, опершись передніми лапами на гамак, у якому зручно вмостився дід, довірливо припав щокою до його штанини й зазирнув у вічі, а потім зненацька, щось згадавши, кинувся в коридор і приніс у зубах капці.

• Чому капці весь час опиняються в коридорі?!
• Він це знає, і тому вони — там, — посміхнувся дід.
• Ти все знаєш! — сказала я. — Все на світі!
• Головне — деталі. Все решта не має значення: це тло, проекція думок, втягнення в порожнечу. Куди б ти не потрапила — хапай деталі. Лишень із них вибудовують світи.
• А що таке самотність?
• Коли людина не має сім’ї, яку б вона любила, вона самотня. Людина каже, що любить свою роботу — але вона просто забувається в ній. І знає, що ввечері нема кому заспівати колискової. Коли людина п’є хмільний напій, світ руйнується ще швидше, ніж зазвичай. Сни мордують самотністю й марними мріями. Зате коли людина молиться, вона відкрита й прекрасна. Дехто розмовляє з Богом, як із сусідом у домі, інші — як із Володарем Весвіту. Та просять усі одного — щастя. На світанку поблизу моря чи надвечір у печерах, де прижилися летючі миші, людина бачить знаки.

Я замислилася, а потім відповіла:

• Я спалила свої карти Таро. Вони з власної волі завжди казали правду. Правда буває різною. Коли її можна побачити, простеживши за летом бджоли, то вже навіщо папір.
• Читаючи книги, людина не вирятовується з самотності. Вона просякає нею сторінки, не маючи сил прокинутися і згадати, що колись був час, коли вона читати не вміла. Зате бачила, ЯК росте трава. Перекидаючи згадки про минуле, знай, що все закінчиться, як і починалося: плямами світла в золотих грайливих мушках.

Сни непокоїлися, і я, вибравши одного з кошика, розчинила його в собі.

Усвідомлене сновидіння — це не просто місце, це таємниця, якої нема. Коли потрапляєш туди, не потрібні знання як додаткове спорядження, просто треба зрозуміти, що це — сон. І я зрозуміла.

Я побачила білу кімнату з округлими стінами. В ній не було вікон, але були двері-арки. Кожну арку затуляло суцільне напівпрозоре скло. Аби потрапити всередину, треба було пройти крізь нього. Я приклала руку до скла й відчула прохолоду, як від дзеркал, що захищали наш тимчасовий притулок.

Розщеплення — це розбір тканин на елементи і збирання їх у зворотному напрямі. Всі мандрівці вимірів це вміють.

Зосередившись, я розсипалася на сяйливі молекули, і вони пройшли крізь скло, зібравшись з іншого боку в одне ціле. Це тривало кілька секунд.

Тепер я зауважила, що таких білих кімнат багато. Із одних дверей-арки можна потрапити до інших, як у лабіринті.

У першій кімнаті на мене чекав сюрприз: я побачила карооку дівчинку в колі інших дітей. Вона сварилася з світлочубим хлопчиком за іграшку — гарного маленького золотогривого коника. Діти кричали одне на одного. Хлопчик забирав коника в дівчинки, та мала шибениця примудрилася так луснути його по нозі, що він упав. Іграшка лишилася в її руках.

Для видимих образів ми лишаємося недосяжними, нас не можна відчути або до нас торкнутися. Ми беремо з них ниті світла, в цьому наша сила. Та тієї миті я вирішила просто йти далі.

В іншій кімнаті дівчинка років одинадцяти крутилася перед дзеркалом у яскравій зеленій хустці й наспівувала вірші, напевно, власного витвору:

Над вечір обрій — мовби рану Зненацька сонце запалúть, Тоді засяє лист Корана,

Як мрія, схожа на політ…

Потім дівчинка стягла з себе хустку і, зблиснувши їжачком короткого волосся, засміялася, голосно промовивши в порожнечу:

• Мене звуть Нейши!

Кімнати мали міцні стіни. Я підійшла й постукала: тук-тук.

Небезпечно мандрівцю вимірів піддатися емоціям. Тоді ми втрачаємо можливість контролювати силу й витрачаємо енергію марно.

Якщо я й ображаюся на діда, а він на мене — це все жарт, гра всього-на-всього. Це не насправді. На таке енергія не витрачається.

Та в цій частині усвідомленого сновидіння я почала відчувати занепокоєння: в кожній кімнаті на мене чекали сварки, дружба, любов.

Періодично мені доводилося відновлювати свою енергію — я терла руку об руку. Так слід чинити, аби не втягло в простір Ід, простір, у якому не можна проконтролювати сон, і стомлена притомність метушиться, як ганчірка в мисці з брудною водою.

В останній із білих кімнат, де я опинилася, побачила дев’ятнадцятирічну дівчину. Вона прощалася зі старенькою жінкою з добрими сонячними зморшками. Жінка сиділа в кріслі, плела шалика, а смугасте кошеня бавилося поряд, заплутуючи нитки.

Дівчинка нахилилася й поцілувала їй руку.

• Ми ще побачимося… — прошепотіла вона.

Та я знала: той шалик лишиться недоплетеним і довго припадатиме порохом на дерев’яній книжковій полиці.

Коли всі кімнати було перейдено, я зрозуміла, що стою в коридорі, який веде туди, де світилися прозорі фіолетово-золоті кулі, схожі на лампи під стелею. Я пішла в тому керунку і знайшла ще одну кімнату. Двадцять другу. Там сидів чоловік. Світловолосий, синьоокий.

З моєю появою він відклав убік древню книгу, сторінки якої затріпотіли з обурення. Вона хотіла уваги, та мандрівець вимкнув її, і книга, забурчавши, як покинутий пес, розсипалася й зникла.

Об’єктом уваги стала я.

Буває вірус. Він називається довірливістю. З усього виходить, що незнайомець устиг мене заразити, скориставшись несподіваною появою. Нам дозволені два потоки: страх і любов.

Страх іде первинним, очільним, глибинним, та я його пропустила.

• Мене звати Рицарем… І я тут мешкаю.
• Де?
• Тут!

Він хвацько впіймав і повернув мені білу нить світла. Енергія почала стабілізуватися.

• У моєму сні?

Рицар засміявся і сміявся доволі довго — я навіть устигла образитися.

Білі кімнати вмить забарвилися жовтогарячим і розсипалися.

Ми стояли біля похмурого Замку. Його зубчасті мури стриміли в саме небо.

• Це мій притулок. Я живу тут тисячі літ. У сусідніх лісах від дерев мертві беруть силу. Дерева живлять їх, як глечики з теплим молоком.
• Ти мандрівець? Ти вмієш пірнати в тишу?
• Я випірнув з неї нещодавно. З тої пори п’ю сонячне світло. Я — рицар сонця. На місці твого дому в одному з нижніх просторів — мій замок. Я живу там самітником, вивчаючи світ летючих магів.

Лишень зараз я помітила, що довге волосся Рицаря перев’язане маленькою шовковою хустиною. Вона перехоплювала заплетену густу косу, як защіпка. Один із кутів хустини був довшим за волосся і подовжував важку каштанову косу.

• Як ти потрапив у сон, упійманий на Старій вежі?
• Ти бачиш Стару вежу, а я бачу Міст. Це Міст, який має шлюз. Сни, які ви ловите — мешканці шлюзу.
• Як?

Не відповівши мені, Сонячний Рицар уважно поглянув на мене й запитав:

• Скільки тобі літ?

Хоча питання було просте, відповісти я не змогла. Дід Атолла вважав мене зовсім маленькою, а сам був древнім, як мешканці Крижаних Скель, які пересуваються від ери до ери. Однак інколи мені здавалося, що я знаю все, а інколи — що нічого.

• Виглядаєш дитиною, та за плечима шість народжень в одному з нижніх світів, чотири ери занурень в усвідомлені сновидіння. Немало. В одному з тонких просторів ти відома як Жриця зі смарагдовим волоссям, — мовив Рицар.

Я не знала, що казати, тому мовчала.

• Ми зустрінемося. Моя скалка живе там, де опинишся ти.

Скалки — це відбитки одних і тих же душ у різних реальностях. Вони носії однієї інформації і зв’язані з оригіналом першого модуля.

• Як я знатиму?
• Сонце вкаже шлях.
• А що за шлюз на Мості?
• Та якби не він, я б тебе не тривожив. Він явить тобі тінь вогненного вихору. Його сила переважить силу сонячного світла, і ти зможеш прочитати історію вимірів.

Біле й Червоне зустрінуться. Лишень остерігайся людини Блискавок.

Прокинувшись, я зрозуміла, що нічого не встигла дізнатися про людину Блискавок, а Чапа вже метляв хвостом і бадьоро гавкав.

Вийшовши надвір, я побачила, що діда немає. Наше сонце ніколи не покидає обрію, але ми бачимо й зірки, коли воно купається в морі чи ховається за Сині гори.

Ось і зараз я дивилася з урвища вниз, де під товщею прозорої води можна було роздивитися сузір’я Пса. Кажуть, що той, кому потрібен човен без вітрила, жде звідти провідників.

Ноги самі несли мене до Старої вежі. Я дивлюся й бачу дорогу. Чи й насправді тут нуртує зеленими водами ріка? Що таке істинна реальність?

Горішній поверх під барвистим куполом, де з давніх пір не горить вогонь…

Вогонь.

А на яких частотах він горить?

Що для мене час: кільце чи стрічка?

Сівши під куполом, я заплющила очі. Полум’я, всередині якого я перебувала, мене не пекло.

• Каб і таб.

Це підійшов дід Атолла:

• Ти бачила його?
• Кого?

Вочевидь, він знає.

• Я не хотів, щоб тіні вирішували за нас.
• Чому?
• Цей твій стрибок. Я передчував.
• Не переймайся, діду.
• Є душі-потоки, а є душі-простори. Різниця в тім, що душ-просторів більшість. Вони ніби структура всього видимого, його перехідні форми. Потоки — це ті, що змінюють структуру простору. Найцінніший матеріал. Грааль, істина, світоч. За ним пантрують всі.
• А який стосунок...
• Безпосередній. Між пороком і невинністю обирай чистоту, між щастям і горем обирай чистоту, між життям і смертю обирай чистоту.

Дихання тіні вогненного вихору посилювалося. Можливо, це відчинявся таємничий шлюз.

• Того, що побачиш ти, не побачить ніхто, — сказав дід Атолла. — Тобі вибирати: бачити чи ні. Передивитися все — значить піддати себе небезпеці.

Чапа бігав колами й метляв хвостом. Потім я почула, як стихли їхні кроки. І пірнула в глибину.

Зі збірки "Тонка сріблиста нить"
переклад з рос. Оксани Думанської