Що означають сльози британців по королеві Єлизаветі?
Автор: Стивен Коулман, професор політичної комунікації Лідського університету
ВВС повідомляє, що деякі з перших скорботників, які побачили королеву Єлизавету II, що знаходилася у Вестмінстерському холі, розплакалися, описуючи вид закритого гробу як шокуючий. Що це означає?
Величезна кількість людей не сумують просто за командою, адже Велика Британія – це не Північна Корея, де народний істеричний плач вмикається і вимикається за офіційним наказом. Але й хвиля національного трауру після смерті королеви не була спонтанною. Товпи сумуючих за її Величністю підтримували наратив, що мав для них значення. А цей самий наратив мали створити, поширити і вдосконалити, щоб він знайшов емоціональний відгук у душі кожного.
Королівський наратив створювався довгий час, і не дивлячись на те, що багато оглядачів вказували на те, що історія Єлизавети II визначила нашу добу, ми також могли б відмітити, що ми живемо в епоху розвитку зв’язків з громадськістю і керування політичними настроями, які й сформували цю історію. Як показав історик культури Томас Диксон у своєму чудовому дослідженні плачу британців, коли люди колективно плачуть в моменти національного трауру, «по вашим щокам тече спільний, складний, не усвідомлений, інтелектуальний наратив».
Через що ж тоді плакали після смерті королеви? Або якщо не плакали, то чому відчували втрату і печаль?
Вшановуючи пам’ять покійного монарха в Палаті общин, нова прем’єр міністерка сказала, що королева була «каменем, на якому була побудована сучасна Британія… Завдяки їй Об’єднане королівство стало великою країною».
Такі гучні історичні заяви заперечують і кидають виклик складности суспільного розвитку. Можливо, було б розумно стверджувати, що покійна Королева переосмислила свою роль відповідно до сил модерности, що діяли навколо неї, але навіть найпалкіший монархіст не припустив би, що їх виникнення – її особиста заслуга. Таке перебільшення лише створює враження, ніби скорботники вводять себе в оману.
І є багато коментаторів, котрі хочуть зобразити тих, хто явно сумує в такі моменти, емоційними та сентиментальними. Колишній прем’єр-міністр Борис Джонсон охарактеризував вираження громадського горя після смерті принцеси Діани як «істерику» та «заразливу скорботу».
Окрім глибокої зневаги до цих людей, такі спроби патологізувати суспільні емоції не визнають, наскільки членство в суспільстві є не просто питанням задоволення утилітарних інтересів, а й прихильністю, спільними почуттями та активним бажанням. Йдеться про уявлення про стабільний світ; плекання та крихкість цінних стосунків; делікатне переплетення між приватним досвідом і суспільним існуванням; взаємодія між медіарепрезентацією та проектуванням особистости.
Громадські «настрої»
Ми могли б називати настроєм сплески аморфного, нематеріального, невловимого суспільного почуття. Деінде я вже колись писав, що «настрої змушують нас стикатися з чуттєвими формами, через які історичні сили стають доступними для досвіду». Вони не схожі на раціональні думки, за допомогою яких чітко визначаються причини, наслідки та напрямки дій, а формують наше уявлення про те, ким ми є і чому ми піклуємося про певні речі. Настрої сугестивні. Вони відкривають нам можливості відчувати.
Люди, які стояли в чергах, щоб побачити тіло королеви, розповіли історії репортерам про те, як цей момент роздумів відкрив для них емоційний простір, щоб виявити приховані глибоко в душі почуття щодо втрат у їх власному житті. Замість того, щоб думати про нинішнє вираження публічної прив’язаности, як про «істерію» або «вірус», можливо ми повинні думати про це, як про момент, коли люди ставлять ключові питання: «Які можливості я маю для того, щоб пережити цю ситуацію на власний манір? Що потрібно, щоб діяти певним чином на основі цих почуттів, які я ледве розпізнаю зараз?».
Безсумнівно, людські почуття пройдуть складні випробування в найближчі дні, коли поглиблюється прогалина між доходами та вартістю життя, небезпека европейської війни загрожує людським життям, а медичні послуги, від яких вони завжди залежали, зазнають безпрецендентного навантаження.
Серед таких потрясінь, ризику та непостійности пошук надійних констант цілком зрозумілий. Монархічний наратив (який для таких людей, як я, протилежний нашим демократичним поривам та улюбленим історіям про світ), приваблюватиме одних і відштовхуватиме інших.
Більш важливим, ніж те, який наратив соціальної єдности та моралі ми обираємо, є визнання цінности емоційно суголосних спільних наративів. Бо лише створивши та підтримуючи їх, ми можемо сподіватися контролювати те, що світ означає для нас і ми для нього.
Стаття вперше була опублікована англійською мовою під назвою «What do Britain’s tears for Queen Elizabeth mean?» в журналі The Conversation 16 вересня 2022 р.
Переклали Артем Павленко, Юлія Радзівіло та Валерія Уханова
