У європейському прокаті йде «Меню» — трилер Марка Мейлода, який працював над серіалами «Гра престолів» та «Спадкоємці». Молода пара відвідувачів приходить до ресторану високої кухні — і опиняється на вечері у шеф-кухаря психопата. Розповідаємо, чи варто дивитися фільм із такою нехитрою зав'язкою.
Не розкриваючи подробиць сюжету, скажімо лише про один його поворот, важливий для фільму концептуально. У ключовий момент дії, яка розгортається в найдорожчому ресторані світу на відрізаному від цивілізації острові, з'ясовується: хороший чизбургер важче приготувати, ніж будь-яку божевільну страву з рідкісних інгредієнтів, народжену фантазією геніального шефа.
Не найоригінальніша думка. Втім, і в чизбургері нічого оригінального немає: він дорівнює самому собі, і будь-які екзотичні добавки ризикують його лише погіршити. Так само «Меню» обходить спокуси численних жанрових вишукувань — від їдкої сатири на нахабний привілейований клас, яка зближує фільм із гучним «Трикутником смутку», до екзистенційної притчі про пересиченість, чи то «Велику жратву» Марко Феррері, або картини «Кухар, злодій, його дружина та її коханець» Пітера Гріневея. Старий добрий горор прощає будь-які нісенітниці і легалізує абсурд, аби глядачеві було не по собі.
Як і має бути у фільмі жахів, у «Меню» є сцени жорстокості, що шокують, і найчорніший гумор. Існують і два персонажа-архетипи, на яких тримається каркас інтриги. Рейф Файнз блискуче грає маніяка — геніального шеф-кухаря, меланхоліка та інтелектуала Джуліана Словика (родом, здається, з Братислави), готового розправитися з кожним зі своїх сьогоднішніх гостей, а заразом із собою та своїми колегами. Аня Тейлор-Джой вписалася в роль «останньої дівчини», яка випадково потрапила на елітний банкет, але взагалі належить до обслуговуючого персоналу, а не «клієнтів». Дія, герметичність і загальний хід якого нагадують класичний «І не лишилось жодного» Агати Крісті, розгортається в ресторані під назвою «Готорн» — явне посилання до родоначальника американської готики.
Режисер Марк Майлод починав із нахабної сатири, знявши комедію «Алі Джі в парламенті» у співавторстві та за участю Саши Барона Коена. Згодом набивав руку здебільшого на серіалах: працював над «Грою престолів», «Коханцями» та, нарешті, «Спадкоємцями», саркастична інтонація яких відчувається і в «Меню» (інший режисер цього телешоу, Адам Маккей, виступив тут продюсером). Це недолік фільму — очевидно, що Майлоду забракло повного метра, щоб докладно розповісти про кожного свого персонажа та запропонувати глядачеві достатню мотивацію для його вбивства. Хоча і без того галерея вийшла колоритна: кінозірка-нарцис (Джон Легуїзамо), позбавлений смаку грошовий мішок (Рід Берні), трійка молодих інвесторів-шахраїв, знаменита ресторанна критикиня (Джанет Мактір), чия участь невловимо зближує «Меню» з «Ратату» — іншою фантасмагорією про високу кухню.
Реакція на те, що відбувається, у них буде, звичайно, різною — на цьому й побудовано драматургію сценарію Вілла Трейсі та Сета Рейса. Глядач фільму, проходячи через різні емоційні стадії, певною мірою цілком може солідаризуватися з персонажем Ніколаса Голта. Цей гурман, хоч би що відбувалося, намагається продовжувати отримувати задоволення від їжі.
Справді, якщо відмовитися від логічних нестиковок, то «Меню» приносить величезне задоволення: і розміреним ритмом оповідання та монтажу, зумовленим графіком подачі страв, і суворою геометрією кадру, за якою важко вгадати Пітера Демінга — непересічного оператора, який знімав кращі пізні фільми Лінча. Нарешті, рушійною силою картини Майлода, безперечно, буде зловтіха з боку авдиторії. Висока кухня — очевидне збочення сучасної цивілізації, і всі, хто залучений до цього фарсу, заслуговують на урок. А ми – права їм милуватися.
Вкрай важко утриматися від аналогії з авторським кінематографом — звичайно ж, Рейф Файнс грає віртуозну пародію на «великого режисера» з його маніями, фобіями, обсесіями та небезпечною для оточуючих соціопатією. Але, копаючись у підтекстах гарного розважального фільму, ризикуєш втратити смак страви. «Меню» — не більш, але й не менш ніж оригінальний та кумедний горор із відмінними артистами. Іноді чизбургер — лише чизбургер.
