Що відбувається у темряві. Наталя Ткаченко. Молитва в темряві
В хаті було тепло. В печі гуготів вогонь. Валентина, яка щойно прийшла з роботи, зняла змочений мжичкою верхній одяг і сіла зморена біля груби, аби хоч кілька хвилин перепочити. На душі було важко, а думки нестримно змінювали одна одну: «Мої любі, відгукніться. Мої рідні, озовіться. Хоч плюсиком, хоч смайликом, хоч есемескою. Господи, врятуй і збережи…»
Безперервний потік її молитовних думок перервало синове:
- Мам, ти чого так довго? - І Карини ще немає. Казала, що гас закінчується, то що там можна в темряві робити? Може сходити зустріти? Надворі ж морок який, ще й мрячить й намерзає відразу. Слизько ж... – гукнув Сашко зі своєї кімнати, вимикаючи вже майже розряджений телефон.
Молодший син Сашко старшокласник. Відтоді, як чоловік та старший син Євген пішли на війну, вся важка робота по дому й господарству лягла на його плечі. І не тільки домашні справи. Про маму Валентину та Карину – вагітну дружину брата, він також трепетно турбувався, оберігаючи їх, допомагаючи та підбадьорююч, як може це зробити п'ятнадцятирічний підліток. Валентина тихенько тішилась своїми дітьми, й щоразу, дякуючи Богу, просила їм щасливої долі.
- Таки треба її зустріти. Синочку, сходи, будь ласочка. Ліхтар на поличці в коридорі я залишила, візьми обов'язково, - озвалась мати до сина. – Тільки ж не баріться.
Карина щодня ходить на зібрання в сільський клуб, де з односельцями плетуть маскувальні сітки, роблять окопні свічки для наших воїнів. Невісточка була при надії, то Валентина прохала її менше часу там проводити, аби не перемерзла та не застудилась. Та де там...
Світла не було ще з обіду. Звісно, не було й телефонного зв'язку та інтернету. Воскова свічка в кухні та гасова лампа в кімнаті освітлювали будинок. Нарешті прийшли. Десь о сьомій вечора повечеряли. І знову сіли до роботи. При млосному мерехтінні гасової лампи Валентина різала тканину на тонкі смуги для сіток, Карина плела теплі носки для воїнів. Вона навіть не дивилась на виріб, руки вже автоматично робили свою добру справу. Сашко, попоравшись по господарству, зарядив телефон від павербанку та слухав шкільні завдання. Ніби все тихенько та ладком. Валентина всіма силами намагалась не показувати виду й огородити свою донечку-невістку від хвилювань, та не завжди виходило. Тривожний неспокій опанувати дуже важко. Мати великими ножицями різала світлу тканину і знову ж таки подумки промовляла: Господи, дай сили. Боже, не залиш нас…
Світло дали лише під ранок. Задзенькав телефон, повідомляючи про нові сповіщення. Всі майже одночасно підхопилися і втрьох почали читати: «Рідненькі, у нас все добре. Ми живі. Скоро побачимось. Бережіть себе».
Розвиднілось. Почався новий день. Валентина радісно зітхнула. Від серця відлягло. «Дякую тобі, Господи. Бережи їх, Боже», - вже вголос промовила вона.
