Що відбувається у темряві. Ольга Ткач. Без світла
Вимкнення електроенергії застало сім’ю за вечерею. “Ти ба, якраз за новим графіком”, - відзначила про себе Леся, коли на кухні почався рух. Кроки в коридорі — то зять пішов за ліхтарем. Донька ж, продовжуючи щось розповідати, заговорила голосніше. Наче то не світло вимкнули, а перфоратор у сусідів нагорі увімкнули. А під столом якось аж надто активно зашарудів кіт.
- Оскар, ти що там знайшов? - нахилилася Леся.
Пухнаста лапа легко торкнулася її ноги, мовляв, не пали контору. Почулося хрумкотіння. Авжеж, кіт-вегетаріанець таки знайшов той шматочок листка, який вона впустила на підлогу, поспіхом нарізаючи салат.
- О, зовсім інша справа! - усміхнулася донька. Це Влад приніс ліхтар і всі взялися довечерювати.
Світлана розповідала, що за візочок пригледіла для малюка, який народиться за кілька тижнів. Влад міркував, що з цією ситуацією та цінами не знаєш, чи коляску брати, чи генератор. Бо ж невідомо, як воно складеться далі, але світло і тепло в хаті, де є маленька дитина, конче мають бути. А візочок можна і в кумів позичити.
Леся мовчки думала, що такому бажаному онукові-первісткові хотілося б усе нове. Але й до генератора вона, звісно ж, докладеться. Аби лише зять придумав, як його прилаштувати. У принципі, то штука нехитра, бо з даху на їхній восьмий поверх світло протягнути невеликий клопіт. Проблема в іншому — як зробити все так, щоби не таскатися з генератором туди-сюди і щоби між вимкненнями ніхто не приробив агрегату ноги. Та у Влада золоті руки — він неодмінно щось вигадає.
Загорнула неслухняні кучері, які знов упали на чоло, і усміхнулася. Подумати тільки, Їй лише сорок п’ять, а вона скоро стане бабусею!
- Так, щось я зовсім у часі загубилася, - мовила. - Мені терміново треба купити хустку, окуляри і шпиці!
- Нащо? - здивувалася дочка, а зять уже намагався притлумити сміх.
- А от стану бабусею, вийду надвір у хустці та окулярах, сяду на лавочку і шкарпетки плестиму!
- Ой, не віриться, - таки не стримав сміху Влад. - Ви швидше лижі купите і гайнете в Карпати!
- Ну чого ти так? З мене, між іншим, іще може вийти дуже домашня і цілком зразкова бабця!
- Мені вже страшно! - у тій же манері відповів зять. - Ви нам кота розбалували — підгодовуєте смаколиками десять разів на день, а він потім увечері писка від миски верне. А внука так узагалі збитки робити навчите!
- Ну а що, бешкетувати теж треба вміти, - усміхнулася Леся.
Кіт вискочив на диван кухонного куточка і вмостився поруч, притулившись теплим боком. Рука ковзнула зі столу, щоби почухати пухнастого за вухом. Рідні пили чай зі свіжим, іще теплим пирогом, пахощі яблук та кориці огортали кухню тихим затишком.
А Лесі пригадалося, якою морокою було з ложечки нагодувати дочку, коли тій іще й року не виповнилося. Потім як мала Світланка у селі чи то бавилася, чи то грала з мамою в хованки, але знайти її часто допомагала сусідка. І як уже в чотири роки донька сама знала дорогу до магазину. Виросла. Вивчилася. Працює. Вийшла заміж. Чекає дитину. Такі прості слова, але яка ж гордість сповнювала Лесине серце! Дочку виростила — і внука вибавить!
- Це що ж, посуд без світла мити? - вигукнула Світлана, допивши чай.
- Ви тільки поскладайте, я помию, - кинула Леся.
- Дякую, мам!
Залишившись сама на кухні, закачала рукави і стала біля раковини. Кому-кому для миття посуду потрібне світло, а вона чудово обійдеться й без нього. Краплину засобу на губку — і шур-шур, шур-шур. Лише кінчики пальців уважно перевіряють, чи добре губка зробила свою справу. Сполоснути тарілку, відкласти набік, узяти наступну. Каструлю, пательню і форму для випічки Леся залишить наостанок. А поки - тарілкова медитація. І мрії про час, коли гамору, сміху та брудного посуду в їхній квартирі стане більше. А ще з’являться розкидані іграшки. На дрібні, як от лего, босоніж боляче наступати. А взувати домашні капці не хочеться, бо так можна добряче наступити на кота...
Почувши шарудіння позаду, Леся не озирнулася. І так знала, що на кухню повернувся Влад. Чому, якщо дочка в кімнаті вже увімкнула на ноутбуку фільм?
- Сину, що ти хотів?
- Та от ліхтаря приніс, щоби ви в темноті не мили...
- Влад, щоб ти був здоровий! Забирай свого ліхтаря і йди на кіно!
- Ой... - спам’ятався і знітився зять. - Вибачте...
- Та ну, не мороч голову! - вигукнула вже лагідніше. - Перший раз чи що? Іди, іди...
Коли кроки в коридорі стихли, Леся взяла останню брудну тарілку. Шур-шур, шур-шур. Монотонна праця і холодна вода заспокоювали. Жінка усміхалася. Що не кажи, а їй таки вдається жити на повну. Якщо навіть найрідніші час від часу забувають, що вона незряча.