Що відбувається у темряві. Музиченко Ольга
Тиша. Одноманітність. Сум. Спустошеність…
З такими думками просипався посеред ночі Юрчик, в місті Ломоносов Російської Федерації. Вчора він почув новини про спецоперацію на території України. І все це його напрягло. Як вони там в Україні?? Хто їх захистить як не ми «Старші брати». Новини розривали екран телевізора. «Асвабодітелі!!!» - скрізь лунало – «Асвабодітелі!!!».
До чого це все?- здивовано обмірковував Юрчик. Я ж родом звідти. Та й з друзями розмовляв нещодавно. Все в них добре вони тримають шлях до Європейського союзу. Живуть собі нормально. Президента народ вибрав, а не просто хтось так вирішив, все публічно обговорюють, намагаються встановлювати правдиві факти та дискутувати, в них є прозорість.
В душі почалася біль, така тиха невгомонна з наростаючим темпом. «Як це захоплювати, а потім ще й вбивати людей? Жах!!!»
Пішли роздуми.
Хто така моя батьківщина, ота маленька Україна. Оте маленьке місто Дружба, де виріс я. Це місто де, куди приїжджають три країни, щоб святкувати дружбу (Росія, Білорусь, Україна). Чому друзі кричать, що ми на них напали все громим. Війна почалася. Що відбувається???? Купа запитань до себе перш за все.
Боже я ж в школі погано вчився, історії не знаю, вона мене не цікавила. Так якісь історичні дати пам’ятаю, постаті гетьманів. Один до речі, стоїть на залізничній станції міста Дружба. І це Богдан Хмільницький. А хто він, що зробив, я ж нічого не знаю. Пам’ятаю ще Тараса Шевченко і як в школі вчив «заповіт». А ще я ж вчився в російській школі. Українська мова була лише раз у тиждень. Тому слів українських, я не пам’ятаю. Що вони питають «Паляниця» чи «Полуниця»?. Я не знаю таких слів. Капець, мені 42, а я тупий, як валянок.
Ходжу працювати будівельником, освіти не здобув, дивлюсь весь час телевізор та граю в комп’ютерні ігри. Політикою не цікавлюся. Вірю російському телебаченню. Туди ж дураків не посадять. Вони всі з освітою, грамотні вчилися, купу дипломів отримали. А що я нічого не тямлю, та й сусіди говорять, що в Росії краще закрити рота і мовчати, бо все прослуховують, шукають шпигунів, і тих хто проти влади. А, що я сиджу на дивані жую чіпси, запиваю колою…..
А тут таке повідомлення…. Із засобів масової інформації про спецоперацію на моїй Батьківщині, її йдуть звільняти, але від кого. Хіба вона в окупації….. хто її захопив? О Боже, мій !!!!! Чому я не розумію, що відбувається.
Я мабуть живу у темряві… Де мої знання, де моя рідна історія, де мої коріння?
Чому тут де я живу, всі всіх бояться. Треба робити і думати, тільки те, що говорять по телевізору. Вони стверджують, що Росія - це могутня країна, яку всі інші країни поважають, а США ні. Чомусь США - це демони, монстри, це країна, яка призведе до кінця життя, кінця світу на планеті. І саме вона і НАТО взяли під контроль бідну мою Україну.
Але ж ні, всі мої знайомі та друзі, навпаки, стали розвиненішими, грамотними, вони знають іноземні мови, прагнуть, щоб їх країна вступити до ЄС і вони отримають ще більше можливостей для розвитку.
Росія країна агресор, кричать на Батьківщині, вороги, вбивці. Всі плачуть, там вибухають бомби, гинуть люди. Тисячі чоловіків для захисту Батьківщини стали в черги до військкоматів, мої кращі друзі йдуть на фронт, я сиджу тут і спостерігаю за всім цим…..
Темрява, скрізь темрява і в голові згадуються вірші українського видатного письменника, людини з великої букви: «Як би ви вчились, так як треба, той мудрість, би була своя ……»
Отак промайнуло в думках все дитинство Юрка, його навчання в школі, де все було чомусь на російській мові, а українська мова з літературою лише раз на тиждень.
«Боже мене, навіть мислити навчили російською, а я ж українець. Чому мені так боляче через це? Невже в мені моє коріння говорить про те, що я сам зганьбився, помилився, відірвався від свого коріння, і тепер те, що лишилося від мене мотиляє по світу. Як той один корінець відірваний, не знає де вживатися, де набратися сил, для того щоб розквітнути?» - прокричав вголос Юрко, і завмер.
Ось чому мені так боляче жити!! Немає на кого спертися, тут люди, як варвари, ті що зверху грабують і дурять, при цьому гарно і завзято живуть. Ті що середній клас, просто виживають по певним стандартам, яке нав’язує верхівка, у всіх має бути одна думка, одні прагнення, і за це вони отримують трохи більше середнього, і як раби виконують бажання та примхи всіх хто зверху. А що ж самий нижній клас, боже подивися, вони просто існують, з ранку до вечора, з ночі до ранку. Пиячать не просихаючи, при тому, будь що, що знайдуть випити або вкрадуть! Жах, цей весь народ - це якесь монголо-татарське іго, тільки в сучасному Інтер плетінні. І я живу серед них. Вони не вміють самостійно мислити, вільно обирати, живуть по нав’язаному телебаченням сценарію. Вони стали зомбовані, їх лякають не виконанням наказів верхівки. А верхівка вводячи в оману всіх людей, живе собі припиваючи, їм вигідно щоб не було прозорості, щоб ніхто не знав правди життя. А тих хто не хоче жити по їх правилах, - просто вбивають, травлять, або знищують. Щоб не було прагнень до свободи думок. Бо стадом легше керувати. Ці думки з’явилися під час тиші у Юрка, в ту ніч.
В на світанку після темряви відроджувалося національне коріння, і прийшло світле прозріння.
