Що відбувається у темряві. Лариса Омельченко. Татове колесо
Тоді й двох років не минуло, як вони побралися. Жили в Грицькової матері, яка з ранку до вечора в польовій бригаді. Гриць – на тракторі, ну, а його Фені…«скучно»! Візьме немовля – і гайда до мужиків на «пивний» лужок… А ввечері, коли в село заповзала темрява, весела Феня брела додому. І лащилася, й тулилася до чоловіка, а в хаті – стійкий пивний дух. Спочатку свекруха думала, що то «битон» із бражкою пахтить, аж ні: то Феня!
Грицькові в селі вже проходу не давали: «Твоя – гуляща! Ми оте й оте бачили!.. І дитина то не твоя». А свекрусі: «Дивись та дивись за невісткою, вона отак і отак себе веде!». Дожували-таки: поставила питання сторчма:
– Вивозь її, вивозь…в таку-разтаку даль!..
– А як же дитина? – несміливо питав Гриць.
– Вивозь – і з дитиною, і з крОваттю, що разом купили!
Ну, коли вже й «крОваті» з «шишечками» не жаль, то точно справа серйозна: треба слухатись…Чи було там що насправді, чи ні, хто його вже знає?.. Та мусив-таки вивезти, хоч і не хотів… В сутінках вивіз із дому вантажівкою. Скидав пожитки в тривуличному селі зачуханого району сусідньої області, виволік вузли – та все те на тещин поріг!
«Хай, – пробував жорстокість на зуб. – Хай буде, як є: нічого не зміню!». А однорічний синок, приїхавши до бабусі не в гості, а назавжди, мирно спав у кабіні вантажівки…
Он, дружок Тоха: також свою вивіз – та не через «гульню», а бо… передумав! Негарна, каже, не люблю. Грицеві й досі за нього соромно. Гриць ще парубком познайомився з прапорщиком Анатолієм із сусідньої військової частини. Якось так зійшлись, подружились, а пізніше й покумалися… Жонатий Грицьків кум ось-ось мав отримати квартиру, та раптом наче здурів чоловік, нічого не злякався: ні поголосу, ні «безхатьківства» (без родини – хто ж йому ту квартиру дасть?!). Ніщо не зупинило! Хоч би потерпів, поки житло отримає, хай би хоч дітям зосталося… Ні. Подав на розлучення: не кохаю, каже, і все! Вивіз нелюбу дружину вантажівкою (тією самою, що й Гриць для своєї жінки скоро-скоро винайме). Згріб в оберемок «дітське» майно, запхав у кабіну двійко синів з їхньою матір’ю, грюкнув дверима! Скоро вивалив пожитки в чужому селі, біля неопалюваного вчительського гуртожитку: живіть!.. Діти принишкли під високим колесом вантажівки. Зігнав, мов горобців! Завів мотор… І не пригорнув, і не приголубив на прощання! Машина набирала швидкість, аж тут хлоп’ята кинулися навздогін! Один із криком: «Тааату!..», а інший – мовчки. Налякана мати – за ними, за діточками своїми: щоб зупинити, заспокоїти, пригорнути… А виглядало так, ніби й вона женеться за Тохою! А той, вирячившись у бокове скло, оскалився… й піддав газу! Кум Гриць, помічник у ганебній справі, не витримав, заволав:
– Стій!.. Сука, що ж ти робиш, стіііій!.. Диви, попадали!..
– Нехай! – на водія було страшно дивитись.
Так, Грицеві хрещеники разом з його кумою перечепилися, мов по команді, й лягли животами на розпечений асфальт. Звелись на обдерті коліна і вже не підіймалися. Стояли, як на молитві, і ручки склали в мольбі. Дивились і дивились на крапку вдалині… Гриць визирав у вікно кабіни, цідив крізь зуби «ссука», та за кермо не хапався й кума більше не спиняв: задумане Тохою треба неодмінно довести до кінця!..
Тепер чомусь часто й охоче згадував чужу підлість. Ну, це ж набагато приємніше, ніж думати про підлість свою. На тлі спогадів про кума власна підлість здається меншою – надто, коли зроблена в темряві. У темряві ж не так соромно викидати дитину зі свого життя. Сонний Грицьків Костик не відчув же того жаху, що сини радянського прапорщика! Дорогою до бабусі однорічний хлопчик мирно спав на руках у мами, і не збивав же ж він колінця в кров, і не кричав же у відчаї: «Тату!..». «Ні? Ні!» – втішав себе підстаркуватий Гриць, як і тоді, багато років тому, коли подумки твердив: – Син просто їде в гості, він просто їде в гості. Йому там буде добре… І мамка за ум візьметься».
Минуло стільки часу, а цей чоловік і досі годував себе «давньою казкою» – про те, що синові без нього – так добре, що краще й бути не може… І мамка за ум уже ж точно взялася! Мабуть.
Він більше ніколи не бачив свого сина. Не приїхав у гості, не надіслав грошей чи бодай якогось гостинця. Спочатку наче й страждав, навіть дувся на матір, і навіть покарав суворо, відмовившись від її смачних борщів... Далі зібрав речі й тихо виїхав із села. Податись Грицькові було куди, адже десь, у кращій місцині (не те що тут!), на нього чекав такий же «мандрівник у темряві» – кум Тоха, який і досі шукав своє щастя.
