Що відбувається у темряві. Олександра Науменко. Що ховається у темряві?

Маленькій Василинці було страшно: темрява, що знедавна почала щодня огортати їхній будинок, повернулася знову. Її величезні вузлуваті ручиська охопили кімнату, маленький коридор та таку затишну при денному світлі кухню. Дівчинка відчула, що в неї починає тремтіти нижня губа. По осені надворі швидко темнішало, особливо, коли вже давно не падав сніг.. коли їй починали ввижатися страшні лаписька, що так і лізли із кожного куточка кімнати. Зазвичай вона рятувалася від страху за допомогою увімкненого світла та маминих обіймів. З відключенням світла, які почалися, їй доводилос покладатися на маленький жовтий ліхтарик, який її мама купила в невеличкому магазинчику біля дома. Тому, коли зникло світло, перш за все рука Василинка одразу пірнула в кишеню – за ліхтариком. Сповнена надії й страху, вона натиснула на кнопку – світло блимнуло й погасло.

-          Як це? – пробурмотіла.

Струснула ліхтарик одного разу – нічого. Потім ще раз. Стукнула його. Почала клацати на кнопку «увімкнути-вимкнути». сьогодні в ліхтарику, здавалося, сіли батарейки. Мами вдома теж не було. Василинка заклякла. Її долонька нервово стискала ліхтарик. Зробивши пару непевних кроків вліво - вимкнення світла застало дівчинку в коридорі, - вона спіткнулася й впала та розплакалася, щойно торкнувшись підлоги. Тіні в кутках неначебто наїжачилися та сичали на неї. Василинці було дуже страшно.

-          Дівчинко-дівчинко, не плач! – прошепотів хтось зненацька.

Від здивування Василинка замовкла та прибрала руки від обличчя, намагаючись щось роздивитися навколо, але від кромішньої темряви, що оточувала її, заплакала ще гірше.

-          Не плач, кажу, не плач. – Продовжував шепотіти той самий голос. – Гей, я ж тобі казав – потрібно було покликати Сріблясту. – Хтось почав мурмотіти щось незрозуміле у відповідь.

-          С-сріблясту? – перепитала Василинка. – Я не знаю жодних… Сріблястих…

-          Та не ти, не ти… Я тут з деким іншим розмовляв. – Пробурмотів голос. – Загалом, не бійся. Мене звати Лапко, а тебе як?

-          Василина. А ти хто такий? З ким говорив? – Запитала дівчинка, знову віднявши руки від обличчя. Очі, що вже трохи звикли до темряви, все одно не могли їй нічим допомогти. – Не можу тебе роздивитися.

-          Думаю, що друг. Принаймні не ворог. Так, почекай-но хвилинку, я тобі за мить все розповім!

Промовивши це, голос зник, і якийсь час Василинка чула лише шурхотіння та тихесенькі перешіптування. Час-від-часу їй навіть здавалося, що вона чула тупотіння маленьких ніжок, але замість того, аби перепитати, вирішила все-таки послухатися й почекати – все одно із загадковим Лапком було менш страшно, ніж самій. Василинка не знала, скільки часу пройшло, але зовсім скоро вона почула незрозумілий шелест і Лапкове: «Так, тільки не лякайся», за яким слідував спалах м`якого рожевого світла – і перед нею в повітрі зависла малесенька фігурка зі справжнісінькими крильцями. Вона підмигнула Василинці та змахнула чарівною паличкою в своїй руці – і в повітрі зависло два малесеньких рожевих ліхтарики, які трохи освітили коридор.

-          Ну, що, тепер краще? – Почувся голос Лапка.

-          Так-так, набагато краще! – Щиро подякувала Василинка. – Тепер мені вже не так страшно… Тільки-от я тебе досі не бачу, а ще тут у повітрі… - Василинка перейшла на шепіт. – Справжнісінька фея!

Після цих слів манюсінька крилата панночка розхихотілася і зробила сальто в повітрі.

-          А я тебе почула, я тебе почула! – Весело промовила вона. – І так, ти правильно зрозуміла, я – Фея!

Василинка зачудовано видихнула. Справжнісінька фея! Як у казках!

-          Ой, Срібляста, ти б не вихвалялася.. Теж мені, чарівниця.. – незадоволено пробубнів Лапко. – Тут, я, Василинко, тут, внизу! Ти тільки… не лякайся, - знічено додав він.

Василинка поглянула вниз – і наштовхнулася поглядом на павучка та мишку, що сиділи пліч-о-пліч на підлозі.

-          Ти… миша? – Сторожко перепитала вона.

У відповідь на це сіренька гостя картинно закотила очі.

-          Бачиш, Лапко, от до чого приводять твої таємниці! – Пропискотіла вона, а потім вже лагіднішим тоном продовжила. – Ні, Василинко, я – Марі, подруга Лапка і твоя сусідка… а він.. він – це він.

-          Павук точніше. – Додала Срібляста.

У відповідь на це павук лише мотнув головою з боку в бік.

-          Так… і не заперечиш. Це саме я з тобою говорив, я – Лапко. Приємно познайомитися, Василинко.

-          І мені дуже приємно. – Посміхнулася дівчинка та обережно торкнулася Лапка, а потім потиснула руку Сріблястої та лапку Марі.

Після того, як зі знайомством вони закінчили, і Василинка вже весело посміхалася, забувши про страх, Марі промовила: «Ну, а тепер зізнавайся, чого ти плакала?»

-          Страшно… - відповіла Василинка і відчула, як в неї знову починає тремтіти нижня губа. – В темряві – дуже страшно, не знаю хто там живе, але я декілька разів бачила .. бачила тіні! Які виповзають з усіх кутків.

Почувши це Срібляста знову розсміялася, а Марі, здавалося, почервоніла – якщо, звісно, мишки вміють червоніти. Лапко теж здавався зніченим.

-          Так це ж мабуть були ми, Василинко! Саме ми живемо в темряві – і ніхто інший! – викликнула Срібляста.

-          Тож більше не бійся, добре? – лагідно всміхнулася до неї мишка Марі.

-          Наступного разу, коли вимкнуть світло, поклич нас, якщо захочеш поговорити – і ми обов’язково прийдемо, - додав Лапко.

Марі кивнула та щасливо посміхнулася та подумала: «Я дуже рада, що знайшла таких чудових друзів. Тепер я точно знаю… що ж ховається в темряві».