Олександр Вігер. Оповідання День у зелені

         Я вже не пам'ятаю, якими вітрами мене, типового урбанізованого мешканця, занесло на безлюдну напівлісову галявину (хтось називає це лісосмугами).

         Я просто гуляв-гуляв-гуляв по вулицях серед звичних будинків, людей, машин, ліхтарів, провулків, перехресть, дерев, собак, птахів, кішок - так, місто мені здавалося настільки знайомим, що я ніби дійсно знав про нього все. І міг би ходити по ньому з закритими очима, повернувшись спиною у напрямку руху.

І ось щось смикнуло зайти мене на незнайому вулицю. Навіть у найменшому місті знайдеться невідома вулиця. І навіть при величезній любові до стабільності, іноді з'явиться бажання на неї заглянути.

І ось кілька незнайомих кварталів привели мене в глушину. Зникли будинку, машини, ліхтарі, провулки, перехрестя, люди - залишилися дерева і птахи. І трава. Багато трави. Дуже багато трави.

Не газону, а дикої, довгої, колючої, шороховато-шорсткої, сухої трави.

Раптом мене, безтурботного гульвісу, накрила безпричинна втома. Про таку, напевно, і написана книга під назвою "Нестерпна легкість буття". Захотілося кинутися в обійми трави. Не лягти, не прилягти, а саме брякнути, стрибнути на неї, як стрибають на величезні двоспальні ліжка з ортопедичним матрацом в готелях або на пружинисті ліжка в гуртожитках.

Я відштовхнувся від землі і відправив тіло назустріч найвищій траві, яка була мені по пояс. Я завалив її, ніби торнадо, що валить дерева.

А далі я крутився по траві, ніби каталка по тесту. Малював янголів, хоча в оригіналі янголів малюють на снігу. Я плавав у траві. Хапав траву жадібно, ніби гроші. Ховався в траві. Пробував травинки на смак. Дозволяв божим корівкам і мурахам лоскотати мене.

Потім я ліг на живіт і почав дивитися в траву. Там був свій світ. Мурахи, коники, жуки, мікронорки. І мені стало соромно за те, що я майже нічого про це не знав. Я не міг би відрізняти різні сорти трави і види жучків.

А чим їх життя чимось гірше за моє? – Працюють більше, смітять менше – та ще прикольно дзижчать.

Я спробував вдивитися глибше і побачити шари землі, літосферні плити, пробурити чорнозем, камінь, пісок і дістатися до ядра. Того самого ядра, яке гріє траву.

Але незабаром вся ця органіка перестала бути для мене органічною. Я відчув, що для цього повітря, напівтрав’яного-напівморського – мені чомусь відчулось море – потрібні трохи інші легені, трохи схожі на зябра, в такому випадку.

Нудний пластмасовий айфоново-ноутбуковий світ знову став рідним.

Я легко сюди прийшов – легко і йду.

Зазвичай такі місця називають нашими, але я був тут одним, і назвав його своїм.

Дерева, яких я тоді ще не помітив, прощально помахали мені кронами, пропонуючи повернутися.