Рижих Микита. Оповідання «Самотність» з циклу «Джек у повітрі»

…І він вдихнув як ніколи глибоко, при цьому заплющив очі, уже було почав у голові прокручувати свої наступні слова. Джесіка ж не дала промовити Джекові ані літери – вона гучно покликала офіціанта та попросила принести рахунок.

- Я тебе кохаю. – мляво сказав Джек.

- Люди кохають не інших людей, Джеку, – констатувала Джесіка, – у інших людях ми бачимо лише образ, їх дещо спотворений образ, який вигадуємо у власній же уяві.

Гарний Крим весною, коли тут меншає туристів, і лише закохані пари заповнюють самотні сірі парки та пусті побережжя.

- Я тебе кохаю. – знову повторив Джек.

- І цей образ, він часто дуже ідеалізований, тому, коли він починає конкретно відриватися від реальності – то цей образ нас розчаровує… Скільки разів за останню хвилину я сказала слово «образ»?

Гарний Крим у будь-яку пору для закоханих. Тут дуже просто можна розтворитися, зникнути, перетворитися на тіні, які не побачить ніхто зайвий. Двоє закоханих та один острів – ось справжнє тріо, про яке треба писати вірші, знімати фільми, створювати п’єси та сценарії.

Джек дістав мобільний телефон і почав нишпорити в інтернеті, а Джесіка дістала косметичку, вийняла з неї дзеркальце та стала дивитися на своє безіменне відображення.

- Ти дуже гарна, – промовив Джек, не відриваючи очей від мобілки, – Джессі, я справді тебе кохаю, і так виходить, таке буває, що без цього не можеш уже існувати... ти мусиш бути зі мною, я ж маю дихати тим же повітрям, що і ти, інакше… Чому ти пішла від свого чоловіка?

- Він мене бив і ґвалтував. – спокійно сказала Джесіка, і на секунду нависла тиша. Здавалося, сам Джек не очікував почути відповідь на своє питання.

- Дай його адресу, я мститиму за твій біль, твої сльози… 

- Припини. – розсміялася Джесіка, – Я просто не вірю в кохання. І тоді теж не вірила. Мене змусили одружитися мої батьки.

- Які батьки? Хіба ми у Середньовіччі? Хіба ми десь у Африці? Чого мовчиш? Не мовчи! Скажи бодай щось!

- Як тебе звати?! – раптом вигукнула Джесіка таким дзвінким голосом, що по її власній шкірі покотилися мурашки.

- Олексій. – прошептав Джек. – А твоє ім'я, Джессі?

Гарний Крим у будь-яку пору. Спекотно влітку. Правда, літо триває тут із середини травня і аж до жовтня. Зате яка осінь! Оксамитовий сезон часто закінчується  штормами. Кінець продовжується зимовим льодом, похмурим небом. Чи буде відлига? Хтозна… хтозна… хіба що, це знає весна…

- А чому ти так підписаний у фейсбуці: «Джек»? – запитала Джесіка, відводячи очі у вікно.

- Мене так називав один хлопець, – Джек також відвів очі в бік вікна, – він був закоханий у мене – Джекові очі заблищали, – я від нього тікав, кричав на нього, а одного разу… його побили… потім він прийшов до мене… а я його вигнав на вулицю… і потім він стрибнув із вікна мого будинку…

- Пробач. – Джесіка зробила ковток води зі склянки. – А я, тільки не смійся, фанатка Джесіки Честейн… Оленкою мене звати. Чого мовчиш?

- Нічого. – Джек забрав із рук своєї коханої склянку з водою та також зробив ковток. – Просто сумно, що ти не хочеш зі мною розмовляти.

- Це я не хочу говорити? – в очах у Джесіки можна було побачити подив. – А ти сам маєш, що сказати?

Джек промовчав, але вдихнув, глибоко, потягуючись, а потім став терти руками свої втомлені очі.

Гарно жити в Криму без роду-племені. Кров на кістки. Без імені, без минулого. Добре мати ім’я, висаджувати його у ґрунт, наче сім’я. А взагалі – добре бути собою.

- Як ти думаєш: я дійсно тебе не кохаю? – тремтячим голосом промовив Джек. – Я дійсно не маю рації?

- Це обов’язково пройде. Я так думаю. Так, це скоро пройде, через місяць або два, може, три…

Джек зірвався з місця, підійшов до Джесіки. Його руки ніби самі полізли гладити пишне волосся коханої.

Джесіка промовчала. 

- Тобі дійсно нема чого мені сказати? – Джекові слова звучали без нотки надії.

- Дійсно нічого. 

Та раптом Джесіка не змогла встояти та сама поцілувала Джека у губи.

Гарно сидіти в Криму біля бахчисарайського фонтану сліз, малюючи в своїй уяві фантастичні картини. Ах, скільки на півострові є художників! Якби можна було зважити їх душі та протиставити душам простих смертних – чи так було б краще всім?

- Я покину тебе з часом, обов’язково покину. Ти не мій хлопець і тим паче, що не мій чоловік. Треба лише буде зібратися з силами! – так заспокоювала Джесіка саму себе, у глибині душі розуміючи, що турбуватися, в принципі, нема за що. – Чого ти мовчиш, Джеку?

- Давай забудемо.

- Ти про що?

- Про все. Це наше місто. Це наше минуле. Цю нашу роботу. Це наше життя.

- А потім? Хіба нам вдасться потім почати все спочатку?

- Чому ж ні?

- Не верзи дурниць…

Гарно жити. У Криму колись знову настане весна, і у сірих парках будуть збиратися закохані, цілуватися, займатися коханням. А потім усе розцвіте, буде літо, і ніхто не віритиме, що колись сюди знову повернеться зима, чи бодай осінь-весна.

…Джесіка і цілувалася повільно, наче, боялася настання світанку. Джек же навпаки, не міг стриматися, тому поводився у ліжку, наче дикий лев, якому потрапила в пазурі нова здобич. Луна та зорі світили у шибки вікна, намагаючись осяяти світлом обличчя двох закоханих, а ціле місто тим часом  тихо спало, і здавалося, що ось-ось прийде святий Миколай і покладе в чобіток темряви свій чудовий подарунок.

- Ти дійсно чудова, – прошептав Джек, – і у мене є свідком ціле нічне місто, аби це підтвердити.

- Місто вже давно заснуло. І ти теж лягай, – відповіла Джесіка та позіхнула,  – добрих снів, котику.

- Ти ба! Мене ще ніхто так не називав – «котиком»!

- Лягай уже спати.

- Ні, не можу. Давай звідси поїдемо?

- Куди?

- Кудись за кордон... Не знаю... До Фінляндії.

- А Крим? – запитала Джесіка спершу серйозно, але згодом чомусь  розсміялась.

- Крим не собака, обійдеться і без нас якось.

Джесіка піднялася. Її голова раптово заболіла, а ноги звела судома.

- Ти справді мене кохаєш? – як в останнє спитала вона.

- Я тебе кохаю. Так, справді. Давай, ми будемо разом із тобою – лише ти, я, і все, більше нікого третього.

- А якщо в мене народиться дитина? Тобто, у нас… Так, якщо у нас народиться дитина, то що буде тоді?

- Ну, – Джек задумався. – тоді, напевно, мені доведеться шукати нову роботу, більш оплачувану.

- А ким ти працюєш зараз?

- У водоканалі. У ремонтній бригаді. Не важливо. Я знайду нову роботу, обіцяю, заради тебе, лише заради тебе, я стану тим, ким не ставав і не був ще на цьому світі ніхто, лише заради тебе…

Гарний Крим у будь-яку пору. Спекотно тут улітку. Правда, літо триває аж із середини травня і аж до жовтня. Зате яка осінь! Оксамитовий сезон часто закінчується  штормами. Кінець продовжується зимовим льодом, похмурим небом. Чи буде відлига?..  Гарний Крим весною, коли тут меншає туристів, і лише закохані пари заповнюють самотні сірі парки та пусті побережжя. Гарно тут жити, коли знову настане весна, і у сірих парках будуть збиратися закохані, цілуватися, займатися коханням. А потім усе розцвіте, буде літо, і ніхто не віритиме, що колись сюди знову повернеться зима, чи бодай осінь-весна. Гарний Крим у будь-яку пору для закоханих. Тут дуже просто можна розтворитися, зникнути, перетворитися на тіні, які не побачить ніхто зайвий. Двоє закоханих та один острів – ось справжнє тріо, про яке треба писати вірші, знімати фільми, створювати п’єси та сценарії. Гарно сидіти в Криму біля бахчисарайського фонтану сліз, малюючи в своїй уяві фантастичні картини. Ах, скільки на півострові є художників! Якби можна було зважити їх душі та протиставити душам простих смертних – чи так було б краще всім?

Гарно жити в Криму без роду-племені. Кров на кістки. Без імені, без минулого. Добре мати ім’я, висаджувати його у ґрунт, наче сім’я. А взагалі – добре бути собою. Добре знати, що є на світі справжня любов, що лишилися ще на планеті такі почуття, які будуть змальовувати автори та письменники в своїх творах... Добре бути безіменним, ні, справді, дуже добре. Одного ранку з неба давали на сніданок дощ – холодний, контрастний дощ давали всім нам на сніданок, а небо було кольору слонової кістки. Цей дощ змив усе: минуле, прийдешнє, слова, помилки, імена, тексти, літери, манускрипти, архіви, століття, обличчя. Лишилися тільки тіла, насправді самотні, притулені до інших тіл, оцупком руки закарбовані в вічності секундних стрілок.

*

- Одного разу в фейсбуці я познайомилася з хлопцем, – почала розповідати Джесіка. – він був підписаний як Jake.

- Ви з ним переспали? – різко поставила запитання Ліда.

- Так. Наступного ранку він зник, а я, дурепа, від нього завагітніла, і з тих пір…

До кімнати зайшов хлопець років шістнадцяти.

- Мамо, скільки можна просити, аби ти не водила своїх подружок у наш дім?

- Пробач. Більше не буду. А ти чого заходив? Щось у школі трапилося?

- Сашко посварився з батьками та пішов з дому. Йому треба десь переночувати. І ще…

- Що, знову?

- Ні, цього разу не так… Цього разу він збирається лишитися в нас на довго.

- А якихось інших друзів у нього немає? Чому він вічно лізе до нашого будинку, чому він постійно лізе в твоє життя?

- Олено! – командним голосом вигукнула Ліда.

- Ну, гаразд. – погодилася Джесіка. – Джеку, я дуже тебе люблю, правда, я хочу, аби ти знав…

- Не треба оце все ля-ля-ля-ля… І припини мене називати цим дурнуватим ім’ям.

- Та я не думала, що тобі не подобається, ти ніколи ніби не жалівся…

- Ти зовсім нічого про мене не знаєш. – буркнув хлопець і вийшов із кімнати.

Джесіка та Ліда залишилися вдвох пити чай. У кімнаті було прохолодно. Батарея зовсім не гріла. А за вікном свистів вітер. Там, по дорозі гуляли танки, танцювали вальси та менуети гвинтокрили…