Олександр Вігер. Начальник

У моєму житті не було нічого, крім ненависті до начальника. Минуле випарувалося невідомо куди, майбутнє загородилося безперспективністю, а сьогодні перед очима маячив товстий лисіючий неприємний мужик. Це класичний персонаж, який докопається до всього, йому завжди все не так, а ти ще повинен бути вдячний за можливість пахати за копійки.

Він мені відразу не сподобався, і в цьому випадку перше враження не було оманливим. Він ідеально вмів привернути до себе більш впливових людей і так само легко відштовхувати підлеглих. Щоразу в таких ситуаціях виникало німе питання про те, що він уміє бути ввічливим, тож чому не використовує це зі звичайними людьми.

Від таких людей завжди чекаєш підляни, тому я щоразу внутрішньо їжатився, коли він заходив у наш відділ. Хотілося виштовхнути його, забити двері і забарикадуватися від нього. Але відділ тільки називався нашим, а насправді його, як і вся компанія.

Ніхто з моїх колег його не любив, але тільки я його ненавидів до глибини душі, мені фізично боляче було від його присутності, він снився мені не те, щоб у кошмарах, а в неприємних в'язких снах. Більшість приймали цю антипатію як даність, а мені завжди мало скаржитися і доводилося доканувати людей. Через те, що вони упокорилися і не любили його недостатньо, між нами теж виникла стіна.

Я бажав розорення своїй компанії. Нехай після цього і мене викинуть на вулицю, тільки би стерти цю самовдоволену усмішку. Я все частіше думав не про те, як би мені було краще, а про те, щоб усе було на зло йому.

Це принизливе відчуття залежності від жлоба та хама. Стільки людей, які розумніші й цікавіші за нього, змушені були враховувати його настрій. Якби нашим тираном був не такий обиватель, було б не так прикро.

Якщо спочатку я мріяв про те, як йому все висловлю, то зараз подумки бив, затоптував у бруд і скидав з даху. Ці думки все менше насторожували мене і все більше надавали сили, адже ніякими грошима він не міг відкупитись від удару ножем.

У чомусь я став розуміти не лише тих, хто вбивав із явним мотивом, а й навіть тих, хто в ув'язненні говорив, вийду, точно когось уб'ю. Легко говорити про милосердя, поки тебе не доконали, а якщо щодня принижують твою гідність, то майже будь-хто готовий стати монстром, аби це припинити. Безмовний офісний планктон, чесний роботяга, ідеальний сім'янин переходять межу і стають убивцями.

Але все ж таки закон був на його боці. Все те зло, що він зробив, мене ніяк не виправдало б, і я був би не борцем за справедливість, а звичайним злочинцем. Мене покарали б набагато сильніше, ніж я його.

Коли маніакальні думки почали відпускати, я згадав, що найкраща помста – це успіх. Можна не словом, а ділом довести, що ти можеш більше. І ось уже тоді можна прийти і все сказати у сильній позиції.

Я ретельно підготувався до звільнення та розробив основи власного проекту. На моє рішення про звільнення начальник скептично помітив, що я все одно повернуся, тож тимчасово він потримає місце для мене. Зробив він це, звичайно, не з гуманізму, а тому, що до нашої грьобаної контори йти ніхто не хотів.

Я ніколи так багато не працював, як тоді над своєю справою. Багатьом індивідуальним підприємцям та самозайнятим важко змусити себе щось робити, а в моєму випадку, навпаки, легше було робити будь-що, аби без начальника. Я пишався собою.

Мотивувало мене не особисте благополуччя, а бажання довести начальнику, що він нічого не значить. Це нездорове почуття, здавалося, буде зі мною до кінця життя, і я навіть дітьми та онуками мірятимуся, але нічого не дарувало мені стільки енергії. Я міг сумніватися в собі, у своїй справі, успіху, будь-чому, тільки не в ненависті до начальника.

Я йшов знайомим коридором. На мені був діловий костюм, у руках папка із документами. В очах був дивний блиск.

– Я повернувся. Готовий приступити до своїх обов'язків.