Рижих Микита. Оповідання «Іва Копилов» з циклу «Джек у повітрі»
(Створено з використанням нейромереж)
Ранок починався безмежно, а за ним - уже закаламучене розмитою даллю і неіснуючими обличчями, густіло помираюче море.
- Тому мені й так важко, - тихо промовила Аня, спостерігаючи за загибеллю світанкової зорі - Ах, що ж мені робити?
- У цьому всьому є великий сенс, - перебила мама, - І якщо ти хочеш отримати від Іва Копилова згоду, без усіляких зволікань - вирішуй, будь ласка, зараз. А інакше...
- Але ж він…
Раптом Аня замовкла й опустила очі додолу, а над її головою, високо у небі, пролетіло пару птахів.
- Але яке ж у тебе право, аби судити його? – здивувалася мама.
- Як яке? – не зрозуміла Аня, – Безглуздя! Він же такий злий. Дуже злий, Іва Копилов – просто чудовисько!
- Аню, Аню! – мама розсміялася, - Я ж теж була колись у нього закохана, так само, як і ти – отже, я все розумію. Я кохала його. Я кохатиму його. Раніше і пізніше. Зараз він мені зовсім не подобається...
- Але ж ти давно вже не молода. Все змінилося.
- Вірно, все змінилося. – мама відвела очі догори, - Слухай, у дитинстві ми з Валентином, сусідським хлопчиком, по-справжньому кохали один одного. Він приходив до мене додому, як сам полюбляв казати, «в гості». Відбувалося це гостювання по кілька разів на тиждень. Ми були тоді разом. В одній кімнаті. Він і я. Він і я. Це так чудово, що не передати. Іноді до нас навідувалася чиясь мати, вже не пам'ятаю, чи то моя, чи то його, і читала нам казки. Ах, багато, багато чудових казок. Як зараз пам’ятаю: спершу вона зачитувала цю казку про Іва Копилова... Потім гортала, гортала на інший кінець книги. Там була схожа казка про нього самого.
- Про кого самого? – незрозуміла Аня.
- Про самого Валентина. Так ось, Валентин теж дуже любив цю книжку з казками і часто її перечитував, коли ми залишалися в кімнаті наодинці. А вона, казка ця, завжди була дуже страшною. А потім, після неї, і все інше навколо теж здавалося страшним. Написане в книжці чарівним чином постійно змінювалося, весь час змінювалося, і ми з Валентином змінювалися теж. І ось, не пам'ятаю вже, як це сталося, за яких обставин, він мені сказав: «А ти знаєш, Іва Копилов, напевно, помре». І я відразу зрозуміла, що Валентин має в цьому рацію. З моїх очей потекли сльози. І тоді я захотіла сказати йому, щоб він більше ніколи не відкривав ту страшну книгу з казками, але не змогла. Ах, Боже, не змогла. Тоді я мовчки сіла за стіл і сама чомусь розкрила ту саму книжку. А потім мені стало страшно.
- Ти вбила його? Ти вбила Іва Копилова! Ти вбила Іва Копилова!!! Це так жахливо, що навіть згадувати страшно!!! І що ж тепер буде? Я не хочу більше мати нічого спільного з Івою Копиловим! Не хочу більше його бачити! І з тобою теж - покінчено! Пробач мене, мамо! Пробач... Пробач... Пробач... Пробач... Пробач... Пробач...
- Але ж, Аню. Іва Копилов завжди з нами. Можеш не закривати очі. Все одно - й уві сні, і наяву, з тобою поруч буде Іва Копилов і ця книга... Люди дуже недооцінюють книги, та зараз не про це. (Певно, такий нині час). Ти повинна, зберися з силами, як би складно це не було, але зберися. Зважся. Отримай згоду від Іви Копилова. У ньому все життя - цей Іва Копилов - ти знаєш це точно, так само, як і я.
- Я повинна, - повторила кілька разів про себе і вголос Аня, - я повинна.
- Ось так, добре. Не треба ні про що шкодувати. Все погане йде геть. Це не пусті слова, це справді так. Переходь відразу до справи, поки ще не пізно! Та май на увазі, що все може не так статися, як за потрібне...
- Так, Іва Копилов ... Мамо, ти же знаєш, звичайно, що сталося? Знаєш? Скажи чесно!
- Так, Іва Копилов мені все розповів. Давай. Ти повинна це зробити.
- Ти не змогла тоді вбити Іву Копилова?
- Ні, не змогла ... Ти ж розумієш, що це означає?
- Так.
- Тобі вже більше ніколи не вдасться сісти спокійно за стіл і неквапливо з’їсти чорничний пиріг, запивши міцною кавою.
- Так?
- Так, Аню. Будь сильною, Аню. Від тебе зараз залежить усе.
- Що все?
- Усе твоє життя…
Аня підняла очі догори та побачила блакитне небо. Десь, трохи далі, – сонце, а за ним, весь у білому – уявний рай. Чи він втрачений? Хтозна. Хіба що, птахи – вони відають про все на світі, літають усюди. Їм не потрібні літаки та автомобілі, їм без необхідності карти та природні прикмети. Може статися так, що птахи – просто вільні люди? Та знову ж – це відомо тільки їм.
- Аню, я чула, ти сьогодні кричала уві сні. – тихо промовила мама.
- Ти ж знаєш, що сталося?
- Так. Знаю. Спасибі тобі, Аню. Так. Прощавай, Аню. Прощавай, Аню. Прощавай, Аню. Прощавай, Аню. Прощавай. Прощавай, Аню. Прощавай. Прощавай. Прощавай. Прощавай.
І тут мама зникла, а замість неї з'явився сам Іва Копилов. Він упав на коліна і став бити себе в груди. Аня відразу зрозуміла, що відбувається. Тепер справа була за нею. Їй не лишилося нічого іншого, як узяти і прикінчити цього Іва Копилова. Але це було неправдою. Треба було спершу вбити того, хто збирався вбити Іва Копилова. Це він збирався убити Іва Копилова. Вони збиралися вбити один одного. Що ж робити тепер?
- А ти знаєш, що я народилася хлопчиком? – запитала вголос Аня.
Іва Копилов промовчав, немов він все це вже знав заздалегідь.
- Ти знаєш, що моя мама померла під час пологів? - запитала подумки Аня.
Іва Копилов промовчав, немов він все це вже знав заздалегідь.
- Ні. - відповів Іва.
Але це було неправдою. Вони обидва знали про це. Обидва знали, що, де і як сталося. Аня не могла ані поворухнутися. Він теж не міг ані поворухнутися. Їхніми білими щоками повільно котилася холодна мжичка. Аня заплющила очі, Іва Копилов усміхнувся. А потім вони в одну і ту саму мить хитнулися та впали. А потім вони помінялися місцями. Тепер вони були Анею та Івою Копиловим разом, а не окремо. Тепер їм було все одно, хто і з ким, і коли помирає. З цієї секунди вони перетворилися на Іва Копилова і Аньку Лагутіну, які зустрілися вперше. У них не було майбутнього. У них не було минулого. У них всередині не було жодного потенціалу. Вони могли тільки бути присутніми у відображенні. Вони були просто двома схожими на один одну сценами з минулого. Копилов пішов зовсім нещодавно. Але залишився. Залишився назавжди. Він нікуди й не йшов. Він сидів у паралельному світі та дивився на перехожих. Він не знав, що це був не він. Він думав про це вперше. Йому було нічим думати. Йому не було за потребу думати. Аня нічого не робила. Світ існував довкола них і… (Не може такого бути!) Світ теж нічого не робив…
- А знаєш, Іво, - подумки промовила Аня, - мені на мить згадався я, той самий хлопчисько, що так любив заходити в книжковий магазин в центрі міста і шукати там книги про щось незвичайне - щось таке, чого не може дати жоден з літературних реалістичних описів. Я тоді уявляв себе таким важливим дядечком, який ходить, чомусь постійно курить, у руках у нього гроші, і він бере якусь книгу з полиці, розглядає її. Я навіть іноді читав, що там написано. Так, Іво? Чуєш? Іво? Звичайно, ти ж все чуєш ...
Рамки детекторів задзвеніли. Хтось вкрав книгу. Навколо був справжній жах. Або це задзвеніло тіло Ані? Або детектори, коли вона виносила своє тіло з книжкового? Так чи інакше, фізичний біль узяв гору над звуком. "СКР-СКР". Це звук болю? «СКР-СКР». Це звук? «СКР-СКР». Що це? От і знову: «СКР-СКР». Занадто мало підказок. Детектори дзвенять. Соски Ані скрижаніли. Кількість «СКР-СКР» не піддається підрахунку. Скальпель хірурга. Слова не піддаються формулюванню. Якби хтось писав про це поезію, то це була б проза. Прояви Краси у будь-якій формі стали б розповіддю. Але поза сумнівом тільки звуки. У світі немає нічого схожого на відчуття. Є тільки шум. Дотики. Пристрасті. Все інше не має значення. Просто шум. І кожен звук шуму має власну природу. Вітер ворушить волосся не тому, що вони ворушаться, а тому, що вітер - це звук. Хвилі колишуться не тому, що вони б'ються, а тому, що хвиля - це звук. І так далі.
Здавалося, прийшов час війни, але ні. Аня не схотіла. У кінці-кінців, у світі ще не було жодної війни, про яку люди знали правду. І навіть оці майже архетипічні птахи – для них весь світ лише один великий туалет, нащо ж їм напружувати мізки героїчними подвигами та жахливими зрадами?..
Аня заплакала. Вона більше навіть не думала, як складеться її доля. Вона навіть не знала, що їй доведеться померти. З усіх її наявних дитячих, ще хлоп'ячих почуттів, поступово виростали і зникали багатовікові культури пам'яті. Аня плакала. Звичайно ж, вона все знала, тим більше тепер, коли вони стали з Івою Копиловим одним цілим. Але до цього часу СНІД вже поглинув не тільки всі думки і враження Ані, а й весь її внутрішній простір, і вона прийшла до тями тільки на березі помираючого моря, густого, вже закаламученого розмитою даллю і неіснуючими обличчями, разом із якими починався безмежний ранок...
