Ніна. Поліна Жеребцова

Танцюють у вогні саламандри — маленькі ящірки. Лапками махають і танцюють. Хто в них повелитель? Які сили їх надихають?

Я сиджу в під’їзді на стосику книг, неподалік пічки, викладеної з цеглин і закіптюженої до чорноти. Ми ку ховаримо. На вулиці важко гупають снаряди, інколи вціляючи в горішні поверхи нашого будинку.

Це йде Війна.

Куди вона йде? Навіщо? Чому не спить?

Хліба давно немає — замість нього млинець. Трішки розтопленого снігу, сода й скляночка сирого борошна. Це треба змішати в мисці й вилити на сковороду. Олії немає. Та не біда: млинець буде смачним, якщо його вчасно перекинути на інший бік. Головне — не лякати ся осколків і страшного гудіння!

Мені дев’ять років, і я допомагаю дорослим. Ми з ба бусею Ніною склали цеглини літерою П біля наших дверей у під’їзді. Ви здогадалися — це пічка. Я стежу за роботою, а бабуся Ніна зі мною сперечається: вона хоче пекти млинці на книжках. Я не дозволяю їй кида ти книги у вогонь. Там вірші: Ахматова! Гумільов! Лер монтов! Пушкін!

Бабуся Ніна книг не читає — вона не тямить, чого це я кричу й плачу. Але погоджується пошукати дро ва у дворі.

• Стріляли з гармати! — повідомляє вона. — Балко ни впали! Багато дощок і трісок!

Бабуся біжить, пригинаючись від куль та осколків.

Вона кругла, мов колобок.

На мені стара порвана куртка й рукавички. Та руки все одно мерзнуть. Зимно. Я дивлюся на вогонь у пічці. Саламандри витанцьовують. Мені здається, що я бачу їхнього володаря — це вогненний лицар і в його руках рудий прапор…

• Бабах!

Вибухова хвиля відкинула мене до стінки. Дико за вив пес на вулиці, залементували налякані жінки. Ви скочила мама. Схопила за комір і заволокла в помеш кання:

• Нічого в під’їзді сидіти. Уб’є!
• Мамо, там млинець…
• Замовкни!
• Мамо, млинець…

Намагаюся звестися на ноги в коридорній ніші між кухнею і стіною під’їзду.

Як це так — налякатися? Що про мене подумає воло дар саламандр?

Заскакує бабуся Ніна.

• Голову відірвало дворовому псу. А іншому — лапу!

Жінку поранило…

• А ви ж як?
• Упала на землю. Встигла. Ось млинець! Тільки з одного краю підгорів…

Їсти! Їсти! Їсти!

Ми їмо при каганці. Каганець — це банка з гасом. Ча дить наш світ маленьким язичком полум’я в коридор ній ніші, де ми ховаємося від осколків.

Бабуся Ніна — наша сусідка. У її квартиру вцілили снаряди. Вона з онуками й донькою прибігла до нас — тепер у нашій кімнаті одинадцять мешканців. Малень кі, дорослі, старенькі.

• Я голодний! Я ще млинця хочу! — просить один із онуків баби Ніни.

Дров немає. Стріляють.

• Бабусю Ніно! — прошу я. — Розкажи щось!
• Пам’ятаю вогонь, — каже сива Ніна, поправляю чи окуляри, що сповзли на носа, — горіли коні. Бігли й горіли…

Які коні? У вогні танцюють саламандри…

Літак скидає бомби, стріляють танки. Нам страшно.

Молодший онук і я притуляємося до баби Ніни.

• Місто Грозний бомбували фашисти… Горіла наф та, текли вогняні ріки, бігли коні, бігли люди…
• Розкажи про себе, бабусю Ніно!
• З Окраїни я.
• Звідки? Звідки?
• З України. Та раніше казали — Окраїна. Приїхала я з сестричкою в Грозний задовго до війни з німцями. По сімнадцять нам було. Двійнятка. Від голоду втекли з України на Кавказ. Народ тут гостинний — усім допо магали, багатьох на виховання взяли чечени й інгуші у свої родини. А ми з сестричкою дорослі, в гуртожит ку замешкали. Працювали на хлібозаводі. Хліб пекли!

Вставали заздалегідь — ще й сонце не прокинулося. По тім сестричка померла, і я лишилася сама. Німці в Гроз ний не заходили, а бомбували… Страх!

Літак скинув бомбу на сусідні будинки — на нас по сипався тиньк.

• Коли ці фашисти перестануть нас убивати? Бабуся Ніна затулила голову руками.
• Бабусю Ніно, це не фашисти, це Росія. От хто на нас бомби скидає!
• Ця мерзотаправителі знову простий народ ни щать… Ділять нафту й алмази, прокляті зарази!

Ми засміялися, хоч і було страшно.

Молодший онук бабусі Ніни, мій одноліток, сказав:

• Бабусю, нас не лише літак бомбує, там ще й гвин токрил!

Гвинтокрил із несамовитим ревищем пролетів над дахом.

Бабуся Ніна, обнявши нас, заспівала: Гвинтокрил прилітає,

Чарівник вам махає

І в кіно вас запрошує всіх… Ми почали просити:

• Розкажи про любов, бабусю Ніно!
• Що там розказувать? Давно було. Полюбила я хлоп ця. І він мене полюбив.
• Ви побралися?
• Та я вже заміж вискочила. І він був сімейний. В обох діти. Хотіли розлучитися й одружитися, та все щось заважало… А потім постаріли й забули про це.
• Так не буває!
• Буває, онучата! А буває й так, що йде війна, а мир усе ж є.
• Де мир, бабусю Ніно?
• Тут, — показує стара на серце. — Тут і мир, і любов, і горе. І нема нічого іншого.

З гулом летів важкий літакбомбардувальник і бе режно ніс смерть маленьким людям, яких навіть не ба чив. І витанцьовували саламандри в багатті під рими Ахматової…

Смажився свіжий млинець.

P.S. Я нещодавно довідалася, що бабуся Ніна з моїх воєнних щоденників померла. В убогості. Від раку. Ді зналася в її онука, якого випадково знайшла в мережі.