28.04.2023

Рецепція історії у романі М. Бредбері «Професор Кримінале»

І. М. Дробіт

Розглянуто проблематику рецепції історії, дискусія навколо якої ведеться в межах історіографії та літературознавства. У центрі уваги дослідження стоїть поняття «постісторії», аналізується авторська спроба його артикуляції у романі. Рецепція історії у романі М. Бредбері «Професор Кримінале» (1992) відбувається через відтворення образу знакової особистості та аналізу історичного періоду 80-90-х років XX cm.

The research is done within the context of a wide range of issues, discussed in historiography and literary criticism, which are tightly connected with perception of history. Main attention is paid to the analysis of a concept of “posthistory” and of the author's attempt to articulate it within the novel. Perception of history in the novel Doctor Criminate by Malcolm Bradburys is revealed through the figure of prominent personality as well as through historical period of1980s and 1990s.

У XX ст. сприйняття та аналіз історії набувають рис міждисциплінарного дискурсу, оскільки залучають до дискусії літературознавство, історіографію, філософію історії, соціологію та інші гуманітарні дисципліни. Як історіографічні тексти, так і твори художньої літератури кінця XX ст. відображають нове бачення історичного процесу і відповідно потребують нових підходів у аналізі. Аспекти рецептивної поетики є актуальними для сучасного літературознавства, про що зазначає О.В. Червінська [5].

Роман відомого британського письменника і критика Малколма Бредбері «Професор Кримінале» (Malcolm Bradbury «Doctor Criminale») вийшов друком у 1992 р. У даному романі М. Бредбері висвітлює низку аспектів, пов'язаних із проблемами рецепції історії. Письменник ставить за мету показати неоднозначність як самої історії, так і її сприйняття упродовж другої половини XX ст. Метою даної розвідки є виокремити авторську стратегію, за допомогою якої М. Бредбері висвітлює проблематику рецепції історії.

Формою рецепції історії у романі є її художня репрезентація. Літературознавець Л. Хатчен (Linda Hutcheon) зазначає: «Напевне, ми потребуємо переосмислення соціальних та політичних (а разом з тим літературних та історичних) репрезентацій, за допомогою яких ми розуміємо наш світ. Можливо, нам варто перестати намагатися знайти тоталізуючі наративи, які розчиняють відмінності та протиріччя (або у гуманістичній вічній істині, або у марксистській діалектиці)» [10, с. 67].

М. Бредбері показує складність пошуків адекватної репрезентації, об’єктивної оцінки не лише минулого, але й теперішнього, тобто того моменту, в якому робиться спроба рецепції історії. Роман «Професор Кримінале» перебуває у загальному контексті дискусії істориків та літературознавців щодо проблем рецепції та репрезентації історії. Л. Хатчен так описує загальний напрямок дискусії: «Історики свідомі того, шо вони встановлюють зв'язок між минулим, про яке вони пишуть, та теперішнім, у якому вони пишуть» [10, с. 67] Із висновком Л. Хатчен, що в історичній і літературній репрезентації присутня подвійність, яка полягає у подвійному кодуванні наративу (історичному та сучасному), погоджуються як історики деконструктивістського спрямування [9; 11: 12]. так і представники критичного напрямку «новий історизм» [13; 14].

Поняття «постісторії», яке сформувалося в філософії та історіографії упродовж останніх десятиліть XX ст., є одним із варіантів рецепції історії. Постісторія - це поняття філософії постмодернізму, яке прийшло на зміну традиційному розумінню історії і відображає нове бачення соціальних процесів. Термін «постісторія» італійський філософ Джанні Ваттімо виводить у своїй праці «Кінець модерності» (Gianni Vattimo «The End of Modernity», 1988) на основі аналізу ідей Ф. Ніцше (Friedrich Nietzsche) та М. Гайдегера (Martin Heidegger). Основними принципами постісторії є відмова від лінійного бачення соціальної динаміки і від віри у прогрес, сприйняття сучасності як такої, що не містить новизни. Поняття постісторії викристалізовувалося в історіографії та культурології поступово, починаючи з середини XX ст. Для постісторії характерним є принцип нелінійності, тобто версифікація шляхів розвитку суспільства та науки, що передбачає безкінечний поділ та членування форм розвитку, прискорення його темпів та глобальний характер змін.

Науковці, які вбачають у «постісторії» саме те поняття, яке здатне описати історичний процес кінця XX ст. та вказати напрямок його дослідження, відмовляються визнавати будь-яку ієрархічність подій чи фактів, вони заперечують право на існування єдиної привілейованої точки зору, з якої історію можна було б повністю охопити у всіх її проявах. В історіографію поступово проникає переконання, що історію не можна описати за допомогою єдиної, лінійної, несуперечливої схеми. Проблематикою постісторії займалося чимало філософів історії, у контексті нашого дослідження важливими є праці Ф. Фукуями (Francis Fukuyama) [4] та С.Б. Кримського [2].

Постісторія у романі М. Бредбері «Професор Кримінале» - це історія посттоталітарної Європи. Журналіст Ф. Джей, подорожуючи Європою у 1990 році, бачить те, що залишили по собі Друга світова війна, повоєнні тоталітарні режими, а також період гласності. М. Бредбері на прикладі Угорщини та Австрії демонструє феномен постісторії: зміну ідеології, соціального і державного устрою, політичних і культурних орієнтирів, яка не приводить до цілісної картини нової соціальної реальності, проте веде до зневіри в минулому і непевності в майбутньому, до реальності, наповненої порожніми, беззмістовними знаками.

М. Бредбері, характеризуючи історичну ситуацію свого часу, звертає увагу на те, що цей історичний період перенасичений еклектичними деталями, однак водночас він є по своїй суті безликим. У новій соціокультурній парадигмі змінюється особистість. На його думку, наприкінці XX ст. ми можемо спостерігати стирання образу історичної особистості - «...кінець homo historiens, особистості, яка знаходить значення та ціль в історії. ... ми ніяковіємо перед минулим, майбутнє є хаотичною загадкою. Тому ми приречені до безкінечного теперішнього. Ми нічого не знаємо, ми нічого не пам'ятаємо. А тому ми не можемо відрізнити добро від зла, реальність від ілюзії» [6, с. 234].

У шостому розділі роману на прикладі Угорщини М. Бредбері розкриває внутрішню і зовнішню роздвоєність східної Європи. Показуючи журналісту Ф. Джею те, на що перетворився Будапешт наприкінці XX ст.. колишній викладач філософії Шандор Холо (Sandor Holo) розповідає про житія угорців, економічні та культурні зміни в країні за два останні десятиліття: зовні столиця стала схожою на знімальний майданчик, на який приїжджають кіномитці у пошуках дешевих і ефектних декорацій Парижа, Лондона, Москви, Ніцци тощо. Будапешт настільки перейняв архітектурні елементи інших міст, шо втратив своє обличчя, свій колорит. За дивне поєднання стилів Ш. Холо називає його «нереальним містом», «Буенос-Айресом на Дунаї». Зміна зовнішнього вигляду міста стала результатом зміни свідомості його жителів, тенденція до інтеграції в Європу поволі нівелювала відчуття національної приналежності. «... два мільйони людей проживає у Будапешті і кожен з них є європейцем, тоді як вони не є угорськими націоналістами» [6, с. 99].

М. Бредбері також наводить приклад візуальних символів, які залишають по собі історичні зміни: «Поглянь на інший берег річки. Бачиш ці два пагорби? ... Зліва, на горі Геллерт, бачиш пам’ятник з крилатою вікторією на вершині? Це наш пам'ятник вдячності російським солдатам. Зведений, звичайно, тими ж російськими солдатами. А тепер, на Замковій горі, справа, бачиш велику білу будівлю? ... Це наш пам’ятник вдячності американському народу, який прислав нам так багато своєї дорогоцінної Кока-Коли... зведений, звичайно ж. самим американським народом. Це будапештський Хілтон. А чом би й ні? Чи ліжко з мінібаром не є кращими ніж танк?» [6, с. 97].

Підзаголовком розділу є фраза «Будапешт - це не одне, а два міста...», в яку М. Бредбері вкладає ідею роздвоєності посттоталітарних країн. Роздвоєність полягає у невідповідності між зовнішнім лоском столиць та їх внутрішнім занепадом. Наприкінці XX ст. на зміну тоталітарній ідеології прийшла диктатура ринку із притаманними їй атрибутами. Пам'ятники вождям комуністичної партії замінили яскраві рекламні вивіски, які диктують нові критерії успішності життя - це змушує людей пристосовуватися до нових ідеологічних і життєвих стандартів. Через образ персонажа Ш. Холо М. Бредбері вдалося показати зміну орієнтирів та світогляду особистості того часу: «...колись він вірив у героїчне майбутнє народу, у великий прогрес історії .... У що він вірить тепер? Відеомагнітофон. мобільний телефон, модний костюм, BMW» [6, с. 106].

Переломний момент в європейській історії М. Бредбері подає як через образи типових представників середнього класу та інтелігенції, так і через знакових інтелектуалів свого часу. Головними персонажами роману виступають науковець та філософ Базло Кримінале (Bazlo Criminale) та журналіст Френсіс Джей (Francis Jay), який досліджує його життєвий і творчий шлях. Сюжет роману розвивається у формі квесту (від англ. quest - пошук). Ф. Джей, отримавши завдання зробити телевізійний проект про відомого філософа сучасності, розпочинає пошуки матеріалів про нього, Біографічні розвідки журналіста переростають у подорож у пошуках філософа, яка географічно охоплює Австрію. Угорщину, Італію. Швейцарію, Аргентину, Бельгію та Німеччину і триває два роки (1990-1991).

Тип персонажа Б. Кримінале можна описати, користуючись поняттям «людина історії», яке М. Бредбері виводить в однойменному романі («The History Man», 1975 ) [7]. Образ Б. Кримінале — це образ людини історії одночасно в тоталітарному і посттоталітарному суспільствах. Він є суб’єктом творення політичної, культурної, наукової історії, проте одночасно перебуває під впливом багатьох чинників, які роблять його залежним від історичного процесу в цілому. Ф. Джей як дослідник намагається подолати суперечливість між ролями «суб’єкта» і «об'єкта» історії, вирішити для себе, наскільки вільним може бути філософ у політично заангажованому суспільстві, наскільки він може залишатися «людиною історії» у гуманістичному морально-етичному вимірі.

Прототипом професора Б. Кримінале виступає відомий угорський філософ та літературний критик Дьєрдь Лукач (György Lukâcs), життєвий та науковий шлях якого також є доволі суперечливим. Персонаж Б. Кримінале має ключові риси Д. Лукача - виняткову ерудицію, активну громадську позицію, двозначність власних політичних і наукових поглядів. Через Б. Кримінале М. Бредбері подає певною мірою уніфікований образ східноєвропейського інтелектуала періоду холодної війни та гласності. Однак прототипом Б. Кримінале може виступати не лише Д. Лукач, aлe й безліч відомих та впливових особистостей науки і культури. Вибір між фізичною або інтелектуальною втечею від тоталітарного режиму та колабораціонізмом є болючим питанням для покоління повоєнної Європи.

Характерною рисою багатьох провідних діячів культури і політики періоду гласності стаю «інтелектуальне акробатство». Персонаж Гертла Рів’єро (Gertla Riviero) так описує діяльність тих, хто змінив свої переконання в 90-х роках: «Сьогодні вони всі вдають, - сказала вона, - вони приховують минуле, вони брешуть про те, яким чином вони стати тими, ким вони є. Просто так сталося. Мене примусили в ІІІтазі, КДБ змусило мене це зробити. Я лише мала намір, я не думала, що так станеться. Вони лише інтелектуальні акробати...» [6, с. 275].

Аналізуючи протистояння влади та інтелектуальної еліти. М. Бредбері вводить у роман конгрес «Література і влада: мінливі дев’яності: письмо після холодної війни» (Literature and Power: The Changing Nineties: Writing After the Cold War), який за сюжетом роману відбувається в Італії у 1990 році. Серед учасників конгресу М. Бредбері подає імена відомих письменників та критиків — Мартіна Еміса (Martin Amis), Гюнтера Грасса (Günter Grass), С. Зонтаг (Susan Sontag), Г.M. Енценсбергера (Hans Magnus Enzensberger) тощо. Центральною постаттю конгресу виступає Професор Б. Кримінале, який у своєму виступі постає одночасно як політик, критик і філософ. Він зокрема зазначає: «Отже, проблема Літератури Після Холодної Війни є такою ж, як і проблема Літератури Під Час Холодної Війни, так? Проблема у тому, яким чином літературі перестати бути виключно політикою чи журналізмом і стати літературою. Вона у тому, щоб змусити історію передавати естетику, змусити події набути значення у формі. Це також проблема, яку ми ніколи не вирішимо, оскільки всі ми смертні» [6, с. 130].

Позиція літературного персонажа Б. Кримінале співпадає з позицією відомого німецького письменника Г. Грасса. Невипадково М. Бредбері наводить ім'я письменника серед учасників конгресу. Г. Грасс значну частину своєї творчості присвятив проблемам історії, зокрема бурхливому XX століттю, прагнучи досягнути адекватної оцінки кризових моментів історії, шукаючи відповіді на те, якою повинна бути роль інтелектуальної еліти та пересічної особистості в цій оцінці. В одній з бесід із колегами-письменниками, коментуючи демократичні ініціативи в період гласності та рефлексію тоталітарного минулого у художній літературі, Г. Грасс зазначив: «Політика - це частина нашої реальності. Небезпека полягає лише в тому, що політика часто заявляє про себе як про єдину реальність. І завдання письменника довести, що, крім політичної, є й інші реальності. Таким чином, література неминуче опиняється в конфлікті з політикою» [1, с. 221].

Під час правління тоталітарних режимів творення художньої реальності, опрацювання певної наукової чи філософської парадигми нерідко було більш ніж естетичним вибором митців - творчість підпорядковувалася ідеології. Зв'язок влади та літератури послабився у посттоталітарний період, на зміну диктатурі ідеології прийшла анархія вільнодумства і плюралізму. Професор Б. Кримінале у своїй промові на конгресі згадує Д. Лукача, творча та наукова діяльність якого була суголосною ідеології влади, проте зі зміною домінуючої ідеології втратила свою вагу: «Для нього мистецтво було ідеями: ідеї створюють політику, політика створює реальність, і це повинна бути правильна реальність. За умови, якщо ідея була правильною, правильною була й реальність. Але де сьогодні правильні ідеї Лукача, його правильна реальність? Течія Дунаю віднесла їх у нікуди. Сьогодні ми спостерігаємо кінець того деспотичного монолога під назвою Марксизм. Тепер ми стверджуємо, що живемо у вік плюралізму, у вік, в якому немає того, що Гегель називав Абсолютною Ідеєю. Оскільки, як тільки ми вирушаємо в подорож історією без ідеї, це перетворюється на спробу переплисти Атлантику без карти. Ви зможете це зробити, але чи виживете ви, а тим паче, чи доберетесь кудись, куди варто було б прямувати?» [6, с. 144-145]. Як не парадоксально, але особистість у ситуації постмодерну, відхиляючи будь-яку панівну ідеологію на користь демократичного вільного вибору, ієрархію на користь безкінечності можливих рівноправних зв’язків, серед ідейного плюралізму втрачає впевненість у власному виборі, втрачає гуманістичний орієнтир.

М. Бредбері приймає принципи філософії постмодерну. за якими будь-яка ідея - це «не більш, ніж продукт, артефакт інтелектуальної діяльності людини, тобто щось вторинне, похідне порівняно з буттям самої людини» [3, с. 50]. Проте він дотримується думки, що інтелектуальні конструкти не можуть витіснити гуманістичні цінності. М. Бредбері намагається реабілітувати філософію постмодерну, переоцінити її інтелектуальний конструкт, який у своєму радикальному прояві не може бути домінуючим для людини у її повсякденному прагненні гуманності. Тому в одному з останніх розділів роману Б. Кримінале стверджує: «Я вважаю, нам завжди потрібні мораль, політика, історія, відчуття самості, відчуття іншості, відчуття людської вартості. Сьогодні є скептики, які винаходять кінець гуманізму. Я не погоджуюся. Завданням філософії є лише завжди наново винаходити завдання філософії, підкоряти наш вік та наш світ думці» [6, с. 236].

М. Бредбері проводить аналогію між культурною ситуацією після Другої світової війни та постмодерною розгубленістю кінця XX ст. Австрійці, переживши крах власної імперії після Першої світової війни і попавши під владу гітлерівської Німеччини, вже до кінця століття не можуть позбутися відчуття втрати власної національної гідності: «Ми втратили все, наше значення, нашу історію, нашу реальність. Все, що у нас залишилось - це музика, мрії, ілюзії. ... Ми повинні були забути війну, забути історію» [6, с. 69-70]. Жителі Відня, перебуваючи під окупацією різних сил під час і після Другої світової війни, змушені пристосовуватися до постійних змін, тому розрізненість у поглядах, багатовекторність супроводжує їх упродовж століття. Молодий австрійський науковець Франц-Иозеф Герштенбакер (Franz-Josef Gerstenbacker), який виступає екскурсоводом для журналіста Ф. Джея по Відню, намагається пояснити йому позицію власної країни, яку нерідко засуджують або не розуміють європейці: «ми поважаємо тих, для кого життя було важким. Ті, хто старші за нас, прожили страшні часи, ви, напевне, не знаєте, як це жити у світі, де історія постійно змінюється, де мати ідею чи прийняти якусь сторону одного дня є правильним, а наступного дня є хибним, де кожний вибір, кожна думка є азартною грою, в якій можна виграти або програти, де те, що є патріотичним зараз, було зрадою тоді» [6 , с. 72-73].

Ключовим історичним періодом у романі виступає кінець XX ст., а саме 80-ті та 90-ті роки. М. Бредбері розділяє період на два десятиліття і аналізові кожного з них приділяє окремий розділ у романі. Вже на початку роману він схематично розділяє даний часовий відрізок на «підприємницькі» 80-ті та «нервові, невизначені, збуджені» 90-ті (the Entrepreneurial Eighties and the Nervous, Nebulous, Nailbiting Nineties) [6, c. 3]. Даний історичний період M. Бредбері розглядає як час остаточного завершення тоталітаризуючого типу мислення, притаманного частково модернізму, частково періоду холодної війни.

Аналізуючи проблематичне поле рецепції історії, багато дослідників роблять акцент на тому, що історія як дисципліна переймає риси літератури, на противагу їм М. Бредбері звертає увагу і на зворотний процес. Він погоджується з думкою Ф. Кермоуда (Frank Кегmode), яку той висловив щодо природи літератури та історії: «Писання літератури є більш схожим на писання історії, ніж ми часто думаємо. Стосунки між подіями, вибір епізоду, навіть у складній позі, внутрішній скепсис щодо обґрунтованості методики та припущень - усе це піднімає питання, відомі філософам історії як проблеми, що стосуються історичного пояснення» [цит. за 8, с. 431-432].

Будучи одночасно письменником і літературним критиком, М. Бредбері добре орієнтувався в актуальних питаннях критики та брав участь у літературознавчих дискусіях. Серед висновків, які він робить, досліджуючи літературний процес XX ст., читаємо: «Ми вимагаємо від наших найкращих романістів бути священиками та пророками, філософами та істориками-моралістами. Проте роман ніколи не є виключно проповіддю, пророцтвом, філософією чи історією; у ньому розглядаються не фіксовані, а завжди змінні істини, і він є не ствердженням, а дослідженням. Він виступає образним дослідженням живої історії, часу та свідомості, вивченням реальності» [8, с. 462]. Подібну характеристику можна дати і роману М. Бредбері «Професор Кримінале» - це авторська спроба репрезентації історії, яка не передбачає остаточних тверджень, але подає процес пошуку істини.

Рецепція історії у романі «Професор Кримінале» відбувається через відтворення образу знакової особистості та аналізу історичного періоду 80-90-х років XX ст. Соціокультурне тло, на якому розгортається сюжет роману, можна охарактеризувати поняттям «постісторії». Роман «Професор Кримінале» є одним із кращих зразків британської літератури останніх десятиліть XX ст.

Література:

Грасс Г. «Демократия - очень трудная вещь...» // Иностранная литература. - 1989. - № 1. - С. 218-223.
Кримський С.Б. Під сигнатурою Софії. - К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2008. -- 367 с.
Лук’янець B.C., Соболь O.M. Філософський постмодерн. - К.: Абрис, 1998. -352 с.
Фукуяма Ф. Конец истории? // Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С. 134-147.
Червінська О.В. Рецептивна поетика. Історико-методологічні та теоретичні засади - Чернівці: Рута, 2001. - 56 с.
Bradbury, Malcolm. Doctor Criminale. - London: Picador, 2000. - 341 p.
Bradbury, Malcolm. The History Man. - London: Picador, 1975. - 248 p.
Bradbury, Malcolm. The Modern British Novel. - London: Penguin Books, 1994. - 516 p.
Domariska, Ewa. Encounters: Philosophy of History after Postmodernism. - Charlotesville and London: University Press of Virginia, 1998. - 293 p.
Hutcheon, Linda. A Poetics of Postmodernism: History', Theory, Fiction. - London and New York: Routledge, 1988. - 268 p.
Jenkins, Keith. Re-thinking History. - London and New York: Routledge. 1995. - 77 p.
Munslow, Alun. Deconstructing History. - London and New York: Routledge. 1997. - 226 p.
New Historical Literary Study: Essays on Reproducing Texts, Representing History Ed. by Jeffrey N. Cox, Larry J. Reynolds. - Princeton: Princeton University Press, 1993. - 337 p.
The New Historicism // Ed. by H. Aram Veeser. - New York & London: Routledae, 1989. - 317 p.