«Про життє» Марини Абрамович

Марина Абрамович народилася в Югославії у 1946 році. Наприкінці 1960-х вона розпочала експерименти зі звуком та простором. Вона створювала роботи, що складалися тільки з шуму чистої аудіокасети, що програвалась у магнітофоні, або зі стукоту метронома в порожній кімнаті. З середини 1970-х Абрамович почала займатися перформансами, оголосивши власне тіло головним об'єктом і засобом художнього вираження у своїх творах. Вона розпочала з серії тривалих перформансів, що містили протест проти політичного клімату соціалістичної Югославії. У ранніх перформансах Абрамович, як правило, ставила себе, а іноді й глядачів в екстремальні умови — на очах у публіки приймала великі дози сильнодіючих психотропних ліків («Ритм 2», 1974), навмисне наносила собі рани, встромляючи ножі між пальцями («Ритм 10», 1973), лежала в палаючій конструкції у вигляді п'ятикутної зірки («Ритм 5», 1974), вирізала бритвою зірку у себе на животі і потім лежала на льоду з кровоточивими ранами («Губи Томаса», 1975). Кульмінацією цих експериментів над собою став знаменитий перформанс "Ритм 0" (1974) у галереї Morra у Неаполі. Про цей перформанс знають, мабуть, люди у всьому світі.

У 1975 році Абрамович переїхала до Амстердама, де зустріла художника Улая (Уве Лайсіпена), який став її супутником життя та партнером у перформансах на 12 років. Експерименти в галузі дослідження меж фізіологічних та психологічних можливостей людини, започатковані Мариною в «Ритмах», художники продовжили спільно.

У 1990-х, у період політичного конфлікту на Балканах, Абрамович почала у своїх роботах досліджувати культурну спадщину своєї країни. У показаному на Венеційській бієнале в 1997 році перформансі «Балканське бароко» (премія «Золотий лев» Венеційської бієнале) вона протягом чотирьох днів очищала від м'яса і відмивала від крові дві з половиною тонни яловичих кісток і співала народні балканські пісні, розповідаючи страшні історії про щурів-вбивць, яких виводять на Балканах.

У 2000-ті художниця все частіше звертається до східних практик медитації, самоочищення та розуміння енергетичних сутностей. Так, перформанс «Оголена зі скелетом», повторений Абрамович тричі — у 2002, 2005 та 2010 роках — відсилає до давньої практики ченців Тибету, які медитували поруч із мертвим тілом. «Будинок з видом на океан» (2002) — експеримент із самообмеження (Абрамович голодувала, пила лише воду і постійно перебувала перед глядачами протягом 12 днів), покликаний змусити відвідувачів, які спостерігають за перформансом, забути про почуття часу.

Ще один аспект діяльності Абрамович у 2000-ні роки — робота з самою концепцією перформансу, його експонування та збереження в історії мистецтва. Зокрема, художниця працює з молодими виконавцями над реперформансами власних творів. У перформансі «Сім легких п'єс» (2005, Музей Гуггенхайма, Нью-Йорк) Абрамович протягом семи днів по сім годин відтворювала п'ять перформансів інших художників («Тиск тіла» Брюса Наумана, 1974; «Сім’я-ложе» Віто Аккончі, 1972; «Генітальна паніка» Валі Експорт, 1969; «Підготовка, перша з трьох фаз автопортрета(ів)» Джини Пейн; «Як пояснити картини мертвому зайцю» Йозефа Бойса, 1965) та два власних («Губи Томаса», 1975, та «Вхід на інший бік», 2005).

Про відповіді

Відповіді, які мені найменше подобаються, це зазвичай відповіді, які найбільше вчать мене.

Про універсальне знання

Я вірю, що універсальне знання оточує нас усюди. Питання лише в тому, щоб досягти його розуміння. Багато людей переживали момент, коли щось у їхньому мозку вигукувало: "О, Боже, тепер усе зрозуміло!" Ці моменти трапляються так часто, значення завжди готове до нашого сприйняття. Потрібно просто вимкнути всі шуми довкола. Щоб зробити це, треба виснажити розумовий апарат та енергію. Це дуже важливо. Ви дійсно повинні дійти до такого виснаження, щоб не залишилося зовсім нічого: так втомитися, щоб реально бути не в змозі більше нічого відчувати. Коли мозок втомлюється так, що більше не може думати, в цей момент "рідке знання" і може прийти до вас.

Про смерть

Я часто поміщала смерть у свої роботи і багато читала про смерть. Я вважаю критично важливим включати цю тему у своє життя, думати про смерть кожного божого дня. Ідея вічності така фальшива. Ми повинні розуміти, що смерть може з'явитися будь-якої миті, і потрібно бути готовими до цього.
Всі ми змушені піддаватися змінам, і смерть – найбільша з них.

Про завдання мистецтва

У справі мистецтва єдине, що мало значення для мене, - сенс роботи. Весь сенс «Мистецтво має бути красивим, художник має бути красивим» був у тому, щоб зруйнувати образ краси. Я вірила, що мистецтво має турбувати, мистецтво має ставити питання, мистецтво має передбачати майбутнє.

Про провали

Провали дуже важливі – вони дуже багато для мене означають. Після великого провалу я впадаю в глибоку депресію і йду кудись у темну частину себе, але незабаром повертаюся до життя, до чогось іншого. Художники успішні, хоч би що вони робили, викликають у мене питання – мені здається, це говорить про те, що такі художники просто відтворюють себе і не ризикують.

Якщо ти експериментуєш, ти маєш бути готовий зазнати поразки. За визначенням, експериментувати означає йти туди, де ти ще не був, де ймовірність провалу велика. Як ти можеш знати, що досягнеш успіху? Мати сміливість зіткнутися з невідомим - дуже важливо. Мені подобається жити у просторах між, у просторах, де ти залишаєш комфорт свого будинку та повністю довіряєш себе нагоді.

Ось чому мені подобається історія Колумба, якого іспанська королева відправила відкрити новий шлях до Індії. Його команда складалася з каторжників, тому що всі були впевнені, що Земля плоска, і якщо спробувати перетнути Атлантику, можна впасти з неї. А потім на шляху до незвіданого вони зробили останню зупинку в Ель-Пінар-де-ель-Єрро на Канарських островах і там повечеряли - я завжди уявляла цю вечерю в ніч перед відправкою в бог знає куди, перед тим, як взяти на себе цей незбагненний ризик. Я уявляю, як Колумб сидів за столом з каторжниками, і всі вони розуміли, що це, можливо, їхня остання вечеря.

Мені здається, це вимагало ще більшої відваги, ніж подорож на Місяць. Ти думаєш, що можеш звалитися з Землі, а натомість ти відкриваєш новий континент.

Але завжди залишається шанс, що ти можеш впасти.

Про біль

Після «Ритму 10» та «Томаса Ліпса» я зрозуміла, що біль – це священні двері до іншого стану свідомості. Коли ти доходиш до цих дверей, відкривається інший бік. Улай це теж зрозумів, ще до нашої зустрічі.

Ми відчуваємо стільки болю і при цьому завжди намагаємося задавити його в собі. А якщо ви довго пригнічуєте в собі емоційний біль, він стає фізичним болем.
Коли я хвилювалася, бризки крові розліталися всюди. Спочатку біль був нестерпним. А потім просто зник. Біль був ніби стіна, крізь яку мені потрібно було пройти, щоб опинитися на іншому боці.

Біль – це священні двері до іншого стану свідомості. Коли ти доходиш до цих дверей, відкривається інший бік.

Про росіян

Коли я запитала її, що вона пам'ятає про Першу та Другу світові війни, вона відповіла: «Німці дуже коректні. Італійці завжди намагаються знайти піаніно та влаштувати вечірку. Коли приходять росіяни, всі розбігаються, бо вони ґвалтують усіх жінок: і молодих, і старих».

Про Рим

Для мене Рим цікавий як місто для відпустки, але щоразу, коли я там, у мене відчуття, що я йду по трупах великої кількості цивілізацій – і це якесь задушливе почуття.

Про перший урок малювання

Коли мені було чотирнадцять, я попросила у батька олійні фарби. Він купив мені набір і домовився про уроки малювання зі своїм старим другом часів партизанства, художником Філом Філіповичем. Філо Філіпович, учасник гурту «Інформель», малював, як він казав, абстрактні краєвиди. Він прийшов до моєї студії з фарбами, полотнами й іншими матеріалами і дав мені перший урок.

Він відрізав шматок полотна і поклав на підлогу. Відкрив банку з клеєм і вилив її на полотно, додав трохи піску, жовтого пігменту та чорного. Потім він вилив на все це близько пів літра бензину, кинув запалений сірник - і все спалахнуло. "Це захід сонця", - сказав він. І пішов.

Це справило на мене дуже сильне враження. Я дочекалася, поки місиво висохне, і потім дуже обережно приколола його до стіни. Потім ми з сім'єю поїхали у відпустку. Коли ми повернулися, серпневе сонце все висушило. Фарби вицвіли, а пісок обсипався. Не залишилося нічого, крім купки попелу та піску на підлозі. Захід сонця більше не існував.

Про свій девіз

Щоб досягти мети, потрібно зректися всього, поки не залишиться зовсім нічого, і тоді воно станеться саме. Це по-справжньому важливо. Таким є мій девіз для кожного перформансу.