Дарія Старосольська-Котлярчук. Спогади

Дарія Старосольська-Котлярчук

Моє знайомство з Марією Крушельницькою складається ніби з трьох частин:

А – Марушка Шушка;

Б – Марія Тарасівна;

А′ – Марушка Крушка.

Приятелювали ще наші батьки, вони належали до одного пластового куреня “Лісові Чорти”. Після трагічних 1930-х років, після війни, коли Маруся з Мамою повернулися до Львова, наші родини залишилися в близьких відносинах.

Тоді, в 1950-х роках, Маруся була для мене ніби постаттю з казки. Вона вчилася у Москві, а я слухала розповіді про неї від її Мами, тети Стефи, від Олександри Олексіївни, нашої спільної вчительки, оглядала фотографії. Очевидно після тих розповідей образ Марусі поставав цілком ідеальним – гарна, талановита, працьовита... Ну і, очевидно, завжди була чемна і все слухала Маму. Мені укладали коси так, як на Марушчиній знимці, і я, хоча не любила цю зачіску, носила її без спротиву.

Пам’ятаю загальне піднесення в наших родинах, коли Марушка мала вертатися до Львова, пам’ятаю, що я не знала, як себе з нею вести. Потім Маруся приїхала і виявилася цілком земною особою, що було для мене цілковитою несподіванкою, навіть розчаруванням.

Все наше тісне і згуртоване товариство від найстарших до мене наймолодшої переживало за Шушку – “тримали кулаки” на концертах, тішилися з її успіхів і досягнень.

Згодом Маруся взяла мене до свого класу в Консерваторії. На першому курсі я ніяк до свого викладача не зверталася. “Маруся” – вже не випадало, а “Марія Тарасівна” – не виходило. Наші близькі відносини мені нічим не допомагали, навіть навпаки. Мої однокурсники часом прогулювали заняття, а я собі цього не могла дозволити.

Я не любила ходити на Крушчині концерти – забагато нервів мені це коштувало. Сприймати музику я починала аж у творах, виконуваних на “біс”. Мама Марусі на її концерти не ходила, очевидно, з тієї ж причини. Пригадую бліду Олександру Олексіївну – як вона витримувала Марушчині виступи, я не уявляю. Мої однокурсниці Леся Папст і Віра Пастеляк тряслися на цих концертах майже так само, як я. Мені було приємно, що вони Марію Тарасівну любили, хоча вона не була лагідним педагогом.

Після закінчення навчання я декілька років не могла відвикнути від “Марії Тарасівни”. Нарешті почула: “Даркo, ти що, до мене на “ви” говориш?”

Останніми роками ми не зустрічаємося так часто, як колись. Відійшло старше покоління, діти забирали багато часу та енергії. Але при нагоді розмовляємо, ніби вчора бачилися, ніби продовжуємо ту розмову, яка почалася півстоліття тому серед наших рідних і близьких, продовжуємо її серед наших дітей і, можливо, будемо вести ще багато років.