5 психологічних експериментів
Психологія вийшла з філософії у ХІХ столітті як дисципліна, у межах якої свідомість досліджують емпірично, через експерименти. Ініціатором цього підходу став Вільгельм Вундт, який заснував у Лейпцигу першу лабораторію. Психологічні експерименти дають можливість більш точно спостерігати психологічні явища та процеси, а лабораторні умови дозволяють контролювати вплив зовнішніх факторів та створювати стандартизовані ситуації. Експерименти і сьогодні залишаються невід'ємною частиною досліджень у галузі психології та когнітивних наук.
Експеримент з нерухомим обличчям
Експеримент «Нерухоме обличчя» був проведений американським психологом Едвардом Троніком з метою вивчити, як діти раннього віку включаються до спілкування з дорослими та беруть участь у ньому. На початку експерименту глядач бачить, як молода жінка спілкується з однорічною дочкою: вербально, а також за допомогою дотиків та жестів. Мама іноді перебільшено емоційно реагує на поведінку малюка.
Після цього мати перестає реагувати на поведінку дитини та не висловлює жодних емоцій, демонструючи «нерухоме обличчя».
Експеримент Вегнера
Основний експеримент було організовано так: студентам пропонувалося спочатку протягом п'яти хвилин під запис диктофона описувати вголос те, що вони думають. Потім вони поділялися на дві групи. Першу групу просили наступні п'ять хвилин промовляти всі думки, що приходять в голову, але постаратися не думати про білого ведмедя. Після цього часу їх просили протягом наступних п'яти хвилин знову промовляти свої думки, але цього разу думати про білого ведмедя. Студентів просили натискати на спеціальний дзвінок, як тільки вони подумають про білого ведмедя або вголос скажуть про нього. Друга група робила те саме, але в іншій послідовності: перші п'ять хвилин вони говорили і думали про білого ведмедя, а в другі п'ять хвилин їм думати про нього заборонялося.
Експеримент «Літній табір»
У 50-х роках XX століття турецько-американський психолог Музафер Шериф провів дослідження у дитячому таборі в Оклахомі. Двадцять два хлопчики 11-12 років з одного соціального класу і незнайомі один з одним були випадково розділені на дві групи і поїхали, як вони думали, до звичайного літнього табору.
Дослідження проходило у три стадії. На першому етапі дві групи не знали про існування одна одної. Експериментатори підштовхували дітей до різноманітних форм спільної діяльності, завдяки яким усередині груп сформувалася ієрархія, визначилися лідери та виробилися внутрішні норми.
Стенфордський зефірний експеримент
Стенфордський зефірний експеримент - один із серії експериментів із вивчення відстроченого задоволення (delayed gratification), які провів психолог Волтер Мішель.
У першому експерименті дітей від 3,5 до 5,5 років (хлопчиків та дівчаток порівну) запускали до кімнати, де на столі лежали печива або брецелі. Їм пропонували взяти частування одразу – або отримати нагороду у подвійному обсязі через 15 хвилин. Під час очікування печиво було перед ними. Дослідники пишуть, що деякі діти, щоб уникнути спокуси, заплющували очі руками; інші, щоб відволіктися, співали пісеньки, розмовляли з собою чи грали. Спочатку вчені припускали, що якщо під час експерименту діти бачитимуть солодощі, то це нагадуватиме їм про можливість отримати більшу нагороду і дозволить чекати довше. Результат виявився зворотним. Крім того, через десятиліття Волтер Мішель повернувся до цього експерименту та отримав нові дані.
Експеримент із впливом струму на собак
Ці експерименти з вивченої безпорадності проводилися на тваринах, переважно на щурах і собаках. Їхня суть полягала в наступному: виділялися три групи піддослідних тварин, одна з яких була контрольною — з нею нічого не робили. Тварини із двох інших груп поодинці поміщалися у спеціальну камеру. Вона була влаштована так, що через суцільнометалеву підлогу подавалися досить болючі, хоч і безпечні для здоров'я удари електричним струмом.
Собаки намагалися якось уникнути ударів, але це було неможливо. Через певний час вони переконувалися в безвиході становища і переставали щось робити, просто забивалися в кут і підвивали, отримуючи черговий удар. Після цього їх переводили в інше приміщення, яке було схоже на перше, але відзначалося тим, що там можна було уникнути удару струмом. І ті собаки, яких не піддали попередньої «обробки», досить швидко знаходили рішення. Інші ж не намагалися щось робити, незважаючи на те, що вихід із ситуації був.