Збірка віршів: Воєнне... Іван Сидорчик

РВЕТЬСЯ ТИША…

Тиша рветься, як та павутина,
Гул сирени дійма знов і знов;
Спалено ледь не пів-України, –
Ось така вона «братська» любов.
Ось такі вони, «дружні» обійми;
Полинами наскрізь проросли,
Бо за ними лиш війни і війни:
В нас на шиях – чужі постоли.
Бо кортить іще нас придушити,
Затоптати так хочеться їм
І все добре, що є на цім світі
У кишеню собі положити,
Ще й «по-братськи» всміхнутись при тім.

Тому й тиша – немов павутина,
Й знов сумні прапори лопотять;
Адже хмарами на Україну
Із Орди й зараз стріли летять…

                       2014 – 2023 р.р.

ЗРАНЕНИЙ

Зранений вояк не плаче;
Не закляк в біді своїй,
Хоч і зшитий, наче м*ячик, –
Знову на передовій
Між своїх, в окопах, хлопців,
Побратимів бойових,
Що лише одного хочуть – 
Миру для осель своїх.
Тому й рушили до війська,
Коли ворог завітав,
Хоч, по-суті, ще хлопчиська,
Й бій – одна із їх забав,
Де весь час  снаряди й міни,
Переорюючи тишу,
тіло рвуть, немов ожинник,
Тільки в сотню раз страшніше. 
Тож вже звикся і не плаче;
Поміж сивих прапорів,
Знов стрибає, наче м*ячик – 
Постарались лікарі!..

   * * *
 
Ще мариться голос зозулі,
Що пророкував нам літа,
А тут – лише  снайперські кулі,
Що з свистом в окоп наш летять.
 
Й, відпавши на мить 
від прицілу,
Питає охриплий комбат:
«Ну як ви, хлоп'ята, ще цілі? –
Ще зможемо повоювать?»

Й, почувши, як десь 
                          на гармошці
Рве душу в кутку гармоніст,
Вкладає прив'ялу волошку
В свій ще недописаний лист.
 
А пісня та кличе в минуле,
З якого все ще доліта
Й приглушений голос зозулі,
Що пророкував нам літа…

В РОЗВІДКУ

«Хто сміливий?» – питає комбат, – 
Ледь приховуючи тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути.

«Не наказую, лише прошу,
Бо і сам там не раз був, тож знаю,
Який колір в того споришу,
Що попереду там вас чекає».
Й обніма всіх вже сивий комбат,
Ледь згасивши в собі тінь засмути,
Адже зна, що дороги назад
В хлопців може уже і не бути,
Як  в тих зір, що, ген, впали з небес,
І в димах, що наспіли, не сяють.
Піднімаються хлопці – і вже,
Наче тіні на стежці зникають.

де таки ворог близько уже
Й оглядатися не випадає,
Хоч впадуть всі, мов зорі небес,
Та не раз ще засяють, засяють…

ОБЕРІГ

Це лихо й справді люд, мов ліс,вихитує,
Мов дикі бурі бір впродовж століть;

Згоріла хата, й тільки слоїк з квітами
На  її місці на столі стоїть. 

Мов оберіг святий від діда-прадіда,
Що і у пащі дикого вогню,
На крилах пам*яті всім нам нагадує,
Що наш народ ніхто ще не зігнув.

І хай не зразу – та, усе ж, відродимось,
Шаблями освятивши землю цю.
І вкотре вже, зітхнувши, знов підводимось

У хмарі смертоносного свинцю..
 

Наблизим волі день, хоч зло розхитує
Нас, наче буря бір ледь не щодня;
Й зведемося – адже ще душі з квітами
Навіть в хатах згорілих пломенять…

ЗАМІСТЬ СМИЧКІВ УЗЯВШИ АВТОМАТИ…

Ну що тут скажеш, що вже вдієш, брате? --
Зведися духом, витри піт та кров
На зло риблудним ворогам проклятим; 
Замість смичків – тепер в нас автомати,
І  граємо ми вже не про любов.

Хоч що не день – рідіє наша рота,
Де села догоряють, мов свічки
Й луна лиш чорна музика з окопів,
Від автоматів, що замість смичків.

Чи відали, що будемо стріляти,
Що раптом в чорне вдягне все пітьма,
І ми, замість коханих обнімати,
До рук своїх візьмемо автомати
Й підемо всі Вітчизну захищати,
Де музики давно уже нема…

РОТА

Війна й сумно долі в окопах
Вкриває кривава роса,
І в ній, поріділа вже рота,
Мов птах, відліта в небеса.

Хоч в декого з серця ще й лине, – 
Мов прапор, злина раз по раз:
Вертайтеся, хлопці, живими, –
Вітчизна чекає на вас!

Та в воїнів є ще робота;
Нападник іще не відповз,
Отож не хитається рота,
Мов воду – втира свіжу кров

У вибухах вбивчого грому,
Де все ще луна раз по раз:
«вертайтеся, хлопці, додому, –
Вітчизна чекає на вас»

Де луплять ворожі гармати,
Й зусюди летить чорний сніг.
Й не хочеться хлопцям співати,
Що ще дочекаються їх…

ГАРМАТИ КЛИЧУТЬ ЗНОВ ДО БОЮ

Гармати кличуть знов до бою,
Зусюди б*ють, як батоги,
А в нас – уже нема набоїв,
Лиш дика лють до ворогів
Та ще, позаду, Батьківщина
В саду, що раптом спопелів,
Та мати, що заждалась сина –
Ікона нашої землі.

Гармати знову звуть до бою;
Луна команда йти вперед,
Хоч в нас уже нема набоїв
І ми, прощаючись  з тобою – 
За  автомати знов беремсь.

Хоч в нас уже нема набоїв;
Ще з ночі вистріляно все.
Та ждем, зітхаючи з тобою,
Що хтось їх ще та підвезе
Й тим самим сили нам подвоїть.
Поможе стати нам стіною
Від ворога, що, ген, повзе…

КВІТОЧКА В БРОНЕЖИЛЕТІ

Увесь день малює свєта
Квіточку в …бронежилеті.
Ось така в нас новина,
А усе – війна, війна,
Що ніяк не затихає:
 І в дітей москаль стріляє,
Тому в крихіточки Свєти –
Й квіточки в бронежилетах.

У БАБИ

По усім дворі у баби
Повно орківських снарядів,
Що стирчать, де не поткнися –
Мов гриби у рідколіссі.

А торкни – порве на клоччя; 
Опуска бабуся очі:
«Ось такий привіт від звіра,
Що назвався руським міром!»

ТАМ, ДЕ ВІЙНА…

Там, де війна – вже давно не всміхаються люди;
Вже навіть птахів не чути в оглохлих садах.
Там, де війна, про братерство говорять крізь зуби,
І просусідів, буває, уперто мовчать.

І ще будуть довго й дотошно в собі розбиратись, 
Гадати, коли ті всі рани, в рубцях, заживуть,
І, якось зустрівшись – помоляться щиро на матір,
Яка свого сина колись провела на війну…

З ПРАДІДА…

Ну і що, що він «не так» стоїть
І карбує крок не так, як треба?! –
Він, з-за плуга, – вже впродовж століть
Над Вітчизною тримає небо.

Усіх  нас,  не гаючись, прикрив,
Залишивши десь кохану й матір,
Й поки ти марширувати вчивсь –
Встиг вже добряче настрілятись.

Бо, таки, вірніше всіх стоїть
І в шерензі саме тій, що треба.
Й доки хтось з нас стройової вчивсь – 
З прадіда тримав над нами небо!..

ГАДАЄМО

Гадаєм з дніпровської кручі,
Узявши до рук автомати:
Чи Путіну ордена вручать
За вступ України у НАТО?!

Цього ж він хотів, коли кликав
Орду свою знову піднятись
І пертися – навіть крізь вікна –
Аби нас уже затоптати?!

Й тепер, певен, всі вже забудуть
Навіки про «старшого брата»,
Який все, що здибає, губить
І …всіх підганяє до НАТО… 

ДУРНЮ ЗАХОТІЛОСЯ ВІЙНИ

Дурню захотілося війни,
Вельми закортіло  постріляти
І в наполеона в наші дні
Всім на острах і собі погратись.

Тільки ж із забав тих лише лише сум,
Поміж руйновищ одні лиш  сльози,
Що для людства лихо лиш несуть
По його розбійницькій, дорозі.

Закортіло дурневі війни,
В навжеого Петра погратись.,
Щоб зрівнятися ну хоч би зким,
Тільки ж доведеться йти за …грати!

НА  ОКОПИЩАХ

Тепер тут тиша, оніміла тиша
Та між окопів – обгорілий птах,
Що скрикує ще в полинах зловіщих
На вирвами означених полях.
Звідки, хіба що, «на щитах» вертали,
Попри святі надії матерів,
Що іноді, згорьовані, й не знали,
Де їх сини насправді воювали,
Коли московські орди зупиняли,
Що знов приперлись з прапором війни…

Тепер тут – тиша, геть зчорніла  тиша,
Розіпнута на нещасливих днях,
Де вкрадки вітер полини колише
Поміж ядучих споминів зловіщих
На знівечених нелюдом полях…

СКРУТА

Плакати б – а він кепкує з скрути;
В мені, каже, вже металобрухту
Із війни, хоч зовсім ще зелений, –
Здам – не гірше інших заживемо!

Й дістають ледь не по всій планеті
З нього оті всі «скарби» ланцетом.
Й хоч-не хочеш, – лихо нагадає
З тіла, шо ніяк не заживає;
Обрубало воякові крила,
А він, гордий – гатить йому в рило
Й, схоже,– геть не помічає скрути;
Пробує весь час її забути
Із іржі свого металобрухту…

* * *
Дядько гострить пилку, та без толку,
Й на старого напада хандра:
В зваленій сосні з війни осколки,
І ніяк не ріжеться вона.
Тупляться в пили сталеві зуби,
Де б не взявсь те дерево пиляти;
Стільки залізяччя того всюди,
Що її неважко й поламати.
Й знов старий за куриво береться,
Щоб приспати біль несамовиту,
Що й тепер проймає його серце,
Ні роками, ні вином не вбита.
А тут ще, б’ючи дорешти крила,
Знов Москва війну нам підкотила!..

ЗВІСТКА 

ВОНА сказала, що в вас буде син,
І що вона тому безмежно рада,
І ти це повторити попросив,
Хоч у цей час по вас гатили з градів.

Й неждано народивсь у серці вірш
Для милої – хоч доти не писалось.
І ти вже знав, за що на смерть стоїш,
Й що на тебе й  насправді вже заждались…

ОКОПНЕ ЩАСТЯ

На щастя, ще сьогодні не стріляли
Важкі гармати – фронтові боги,  –
Неначе й ті, хто з того боку, знали,
Що Їй в цей час на пальчик надівали
В окопі перстень, зроблений з фольги.

Й, здавалось, день вдихнув на повні груди,
У дійстві тім зневаживши війну,
Й схотілось навіть сонцю посміхнутись
Крізь диму страхітливу пелену.

Й хоча й насправді неймовірно важко,
Й час вибив все живе не до ноги,  –
Та розквіта й в окопі, як ромашка,
Та, що вдягнула перстень із фольги…

ЧАС

А час і справді непростий:
Не до пісень, не до забав, –
Димлять зруйновані мости –
Убивцею сусіда став.

Що прошмигнув сюди вужем
З клинком кривавим у руці,
І з болем дивимось уже
У його бік  через приціл.

І хоч гукає хтось: «Постій,
Може, наладиться ще щось.»,
Та вже попалено мости,
Де стільки крові пролилось…

            2023 рік; російсько-українська війна

ТАКОГО Й ГІТЛЕР НЕ РОБИВ…
 
Старий з жалем проговорив,
Сльозу утерши рукавом:
«Такого й Гітлер не робив,
Як цей москаль з моїм селом!».
 
Й кивнув на ряд розбитих хат,
Скелети чорних димарів:
«Такого й Гітлер не робив,
Як цей вчорашній урко-брат,

Що, знову виповзши з нори,
За ніж, обкурений, вхопивсь
І  свої підлі пазури,
Мов коршун, в серце запустив…
 
Й  де ті всі штепи* вже тепер,
Що його кликали сюди
Й в чаду облудливих химер
Топтали стежку для орди?!!
 
Печально голову схилив
На тлі вже догорілих хат:
«Такого й Гітлер не робив,
Як оцей нелюд, звіро-брат…»
 
* Очільниця одного з нині окупованих орками містечок, що пристрасно закликала ворога в Україну і для всього світу  розповідала вигадки  про розіп*ятого українцями тамтешнього хлопчика в трусиках.
 
 
ТЕПЕРІШНІ ДУМКИ 
ПРИ ПРОСЛУХОВУВАННІ ПІСЕНЬ 
ПРО ОТАМАНА НЕСТОРА МАХНА
 
Знов орда москальська, зневаживши волю,
Підло приблудилась аж до Гуляйполя;
Звідусюди підло лупить із гармати,  –
Хоче Україну під ноги взяти.
 
Та дарма їй, клятій, перемога сниться –
Й далі Махно-батько буде з нею битись;
Роззирнеться пильно із коника свого,
Прокладе для волі шаблею дорогу.
 
Отож тікай, враже, в свою московию,
Поки тобі люд наш не намилив шию,
Облиш нашу землю, що для тебе сниться,  
Поки тобі жаба не дала тут цицьки.
 
«Любо, хлопці, любо, любо, хлопці, жить, 
З нашим отаманом не доводиться тужить!..»
 
Весна 2023 року:
чергова московсько-українська війна.
 
 
ДО МУЗИКАНТІВ
 
Ой чому ви, хлопці, перестали грати?
Зажурилось навіть сонце в вишині!
Чи вже притомились, чи згадалась мати,
У якої син і досі на війні?
Й гіркі її сльози душу роздирають;
Материнське щастя згасло, мов зоря,
Й лиш холодний вітер прапори хитає,
Й сумно мідь оркестру в тиші догоря.
І що буде завтра – аніхто не знає,
Хоч кружля планета на своїй осі.
Й «Слава Україні!», наче грім, лунає,
І «Героям слава!» лине звідусіль.
Ой чому ви, хлопці, перестали грати?
Тріпотять над військом сиві корогви…
Перед вами блякне навіть рев гарматний,
І тікають врозтіч люті вороги.
Отож скільки й сили – грайте, соколята,
Хай же не німує ваш дзвінкий оркестр.
Гляньте, скільки люду вийшло вас вітати,
Й навіть посміхнулось сонечко з небес.
 
Ой чому ви, хлопці, перестали грати?
Зажурилось навіть сонце в вишині!
Чи вже притомились, чи згадалась мати,
У якої син і досі на війні?
 
 
ЗАБУВАЄМ, БУВА, У ТУРБОТАХ...

Забуваєм, бува, у турботах,
Коли дні в суєті мерехтять,
Що ми дома, а хлопці – в окопах,
В обороні й понині стоять.
Й доки ми тут чарки розпиваєм,
Щось мудруєм про патріотизм, –
Не одного з них куля стинає,
Яку Путін з Кремля нам приніс.
Й знов всміхнуться хіба з п’єдесталів
Сивочолі й такі молоді,
Хоч давно вже легендою стали,
Захищаючи нас від біди!
 

ВИ – ТАМ…
 
Ви там, де грізно стрільни щохвилини
Летять в ваш бік і закипа сльоза;
Ви знову у боях за Україну
Один за одним йдете в небеса.
І буде довго жито колихати
В росі кривавій, в смутку полинів
Ваш лютий біль, й зі смутком стара мати
Вас завжди виглядатиме з війни – 
Щоранку, очі мружачи вологі,
Крильцем надії витерши сльозу,
Дивитиметься з сумом на дорогу,
Що повела вас в огневу грозу,
В якій, де люто стрільни щохвилини
Стрясали землю, як страшна гроза,  
В святій борні за вільну Україну
Ви йшли один за одним  в небеса…

* * *
Забрали до війська хлопчину,
Й той пише із фронту в село,
Що службу свою він нестиме,
Де зроду стрільби не було.
Й в диму викарбовує рідним,
Припавши на мить до землі,
Що в нинішню пору погідну
Вони лише сплять цілі дні.
Й що обстріли – то десь далеко,
А кулі – для них то лиш сон,
Й годує в окопі лелеку,
Що впав з перебитим крилом.
А дома матуся гадає,
Бажаючи вникнути в суть:
Якщо навіть там не стріляють, –
То звідки ж убитих везуть?!
 

ПАРА
 
Сьогодні свято у шпиталі –
Весілля з радістю й слізьми.
У нього – ордени й медалі, 
У неї – вельон з сивини.
 
І плаче з ними вся палата,
Мов в очі хто сипнув піску.
Вона – щасливо-винувата,
Він – в інвалідному візку.
 
«Що ж це, війно, ти наробила? – 
Питає мовчки їх краса. –
Адже і їх  бентежні  крила
Підносили аж в небеса…»
 
Й пливе в весільнім вальсі пара;
Їх келих випито до дна.
Та чорно на душі від хмари,
Що роздаровує війна…
 
Червень 2022 р.
 
  
ДІСТАЛОСЬ ВСІМ ВІД «БРАТНЬОЇ» ЛЮБОВІ…

Дісталось всім від «братньої» любові,
Яку несе Москва в усій красі;
В санбатах від побаченої крові
Геть сиві санітарочки усі.
Й, бува, здається їм, що то лиш сняться
Скалічені солдатики в бинтах.
Й чомусь уже не хочеться сміятись
Дівчатам у їх молодих літах.
Й, не стримуючись, по кутках ридають;
До дзеркалець припавши крадькома,
З жалем свої сивини розглядають,
Якими їх позначила війна…
 

ЗЧОРНІЛА БЄЛГОРОДЩИНА
 
І знову з белгородщини летіло *;
Підступно стерто ледь не пів села.
Тож Бєлгородщина уже не біла,
А чорна від біди, що принесла.
 
А орки все хизуються війною,
Та й чим іще хвалитись можуть там,
Коли в них замість серця під полою
Лише крива шаблюка та аркан…
 
   * Під час теперішньої війни, розв*язаної 
московитами, чимало обстрілів території України 
здійснюється саме звідти.
 
 
НЕПІДНЯТИЙ ТЕЛЕФОН
 
Там, де в димах стікає кров'ю фронт
І все святе вже вибили гармати, – 
В окопі дрібно дзвонить телефон,
Та вже нема кому його підняти.
 
Лиш стогони чиїсь із полинів
Та в мареннях пригадана ще мати,
Яка ще й досі сина жде з війни,
Але кому тепер про те сказати?!
 

ДИТЯЧІ МАЛЮНОЧКИ 
З розповіді фронтовика
 
У бліндажі, де вже неначе
Й нема проклятої війни,
Висять малюночки дитячі,
На котрих ми, усе ще ми.
 
І коли знову йдем в атаку,
Встаєм в вогні на повен зріст –
То замість сльози витирати
Пригадуєм родинний лист,
 
Де все близьке й святе. Й неначе
Нема проклятої війни,
І на малюночках дитячих
Усе ще ми, усе ще ми…
 
  
СОЛДАТ
 
Солдат розказує дитині,
Вернувшись з фронту, весь в бинтах,
Що вчора він збирав малину
Й, знічев'я, впав на їжачка.
 
І співчутливо та питає,
З очей зганя сумний туман:
«А що – вже й їжачки стріляють,
Що маєте аж стільки ран???
 
І просить в зблідлого солдата
Розповісти іще разок,
В якім закутку встиг сховатись
Отой  вреднючий їжачок,
 
Що любить теж смачну малину,
Що червоніє на кущах;
Солдат всміхається дитині
Через щілиночку в бинтах… 
 

«НАТОВСЬКА БАЗА»

В московитів – справжнісіньке свято:
У дитячій колясці малій
Відшукали вони базу НАТО
І з ракет угатили по ній *. 
І туди, де малесенька Ліза
Гралась в маєві рідних пісень,
Прилетіло прокляте залізо
І умить розтрощило усе.  
І нема вже ні міста, ні Лізи,
Лише між недомовлених слів
В вирві шмат смертоносний заліза,
Що від орків до нас прилетів…
 
   * Під час одного з ракетних обстрілів мирного українського міста Вінниці загарбницькою Росією було вбито чотирирічну дівчинку Лізу. Після подібних злочинів московити зазвичай пояснюють, що б'ють по натовських базах, хоча число вбитих ними українських дітей вже давно перевалило за кілька сотень. То чи може бути хоча б якесь оправдання відвертим убивцям?!
 
 
МУЛЬТИК
 
Дивилося дівчатко мультик,
Потягувалось після сну,
Але московський ліліпутик  
У неї бомбою  жбурнув. 
 
«Ну як я??!..»  – в челяді питає.
«Прекрасно, царю!! – та гуде. –
Якщо в нас ні чорта немає,
То хай і в них все з димом йде!..»
 
Дивилося дівчатко мультик,
В казки ще вірило маля,
Та в нього дядько-ліліпутик
Пожбурив бомбою з Кремля…*
 
* Як повідомлялось у ранкових новинах одного з місцевих телеканалів, 25 червня 2022 року внаслідок нічного обстрілу рос агресором  поранено й малолітню дитину, за життя якої зараз борються лікарі.  І такі випадки з пораненнями дітей ледь не щодня…
 

ШКОЛА 2022-го РОКУ в Україні, 
у переддень свята Останнього дзвоника
 
Після диких обстрілів ракетних,
На руїнах школи, що димлять,
Вчителька збира листки з конспектів,  –
Все, що залишилось від малят.
 
Та, в сльозах,  зрива дурні плакати
На безмежнім гульбищі біди,
Де зазначено:  Росія – братня,
Як сестриця, з нами – назавжди…
 

МЕЛІТОПОЛЬСЬКА ЧЕРЕШНЯ
 
В садах, що довкіл міста, дозріли вже черешні; 
Під їх вагою знову вгинається гілля.
Та люди їх не бачать – все ждуть, коли нарешті
Довкола них затихне, закінчиться війна.
 
Тож тішаться врожаєм хіба що мародери
З глухих боліт московських та з-за уральських місць – 
Ті, що завжди  кричали надривно «Смерть бандерам!»
І були дуже щедрі… на заздрість та на  злість.
 
Вогнем горять черешні. Під їхньою вагою
На півдні України вгинається гілля.
Та люди їх не бачать –  чекають, що нарешті
Довкола них заглохне проклята ця війна…
 
  Під моторошне завивання сирен літа 2022 року
 
  
МАЛИЙ НА СКРИПЦІ ГРАЄ…

Малий на скрипці грає
В підземнім переході:
Збира хлоп'ятко гроші
На власний байрактар,
Аби було чим війську
Гнать ворога на Сході
І щоб в очах у неньки
Було поменше хмар.
Малий на скрипці грає
Там, де людей багато,
Зітхає, притулившись
До темної стіни;
На байрактар збирає,
Аби додому тато
Вернувся найскоріше
З проклятої війни…

БУЧАНСЬКИЙ КІТ

Рвонуло так, що розвернуло хату;
Знесло стіну й ще комин десь літа.
На стежці обгорілий котик плакав –
Сльозились очі в бідного кота,
Що поруч все ще чатував на мишку,
Тягнувсь до всіх і не чекав біди;
Сердега, прагнув від життя лиш тиші,
Та, схоже, та вже зникла назавжди.
А поруч страшно догоряла хата,
Де він «в ногах» господаря сидів;
Не відали, що хтось їх «визволяти»
Припхається на танках аж сюди…
 
 
ПОДАРУНОК ДЛЯ ТАТА
 
Стримуючи сльози, відріза волосся
У своїй маленькій  спаленьці Марічка,  –
Щоб продати скарб той, дорогий і досі,
І купити тату, що в окопах, пічку.
 
Ніжно, мов веселку, підняла й сховала
Для душі на спомин обомлілу стрічку.
Нічого робити, адже зажадала
І її дитинство  та іржава пічка.
 
і не так вже всіх нас, хто довкола, гріє
та майбутня пічка в погляді скорботнім,
як ота, з дитячих почуттів надія
помогти хоч чимось тату, що в окопі…
 
Зиркає дитинство із війни у вічі,
В співах зупинившись на тривожній ноті,
Що так щиро мріє про окопну пічку –
Щоб зігріти тата у сирім окопі…
 
 
ХЛІБ
 
Здавалося, лише звичайний хліб,
Комусь запропонований від серця,
Та це – життя для декого на тлі
Того, що випало переселенцям,
Які в час лиха вже забули й смак
Справжнісінької, з печі, паляниці,
Бо хлинула зі сходу сарана,
Що захотіла всіх чогось навчити.
Тільки чого?! Тож хтось цілує хліб
(Здавалося б, звичайну паляницю),
Що є найбільшим скарбом на землі – 
Святинею в кожнісінькій світлиці…
 
Літо-осінь 2022 року
 
 
КЄША
 
Наяву, не на папері
Котик-Кєша волонтерить;
В бліндажі мишей ганяє,
Війську настрій поставляє.
 
Тож, коли хвилина вільна –
Кожен хоча б на хвилину
Прагне в гості напроситись
І до Кєши  притулитись.
 
Уявити, попри втому,
Що він зараз в себе вдома!..
 
 
ПОМАХАЙ УСЛІД НАМ…

Помахай услід нам, молода дівчино,
Посміхнися щиро й щастя побажай;
Ми йдем боронити рідну Україну,
Захищать від лиха наш чарівний край.
І хоч час відлине у туманах синіх,
Та не потьмяніє в святості своїй.
Піднялися знову ми за Україну,
Знов за нашу волю йдемо ми у бій.
Тож не ховай очі свої волошкові,
Дівчинонько мила, під крильцем долонь.
Якщо і впадемо – то зведемось знову,
І підем за Край наш в воду і в вогонь!..