Чорнобиль зазирнув у кожну долю...

Спогади. Іван Сидорчик (учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС). м. Вараш, Рівненщина

У м. Прип'ять у 1987 році, після аварії на ЧАЕС

На прип'ятських балконах пелюшки
І досі ще тріпа сердитий вітер;
Не в змозі він збагнути й крізь роки,
Куди це з міста вивітрились діти?!
Розтали, наче зоряна роса,
Коли сади скипали білим цвітом.
Лишилось мертве місто, як сльоза,
В жорстокім часі полином сповита.

***

Лелеки летять над Чорнобилем

Хотілось забути вже, що було
В днях, що полинами гірчать;
Лелеки летять над Чорнобилем,
Мов пам’ять, у вічність летять
Й, неначе за чимось зітхаючи,
На нас оглянувшись згори,
На сонце між хмар повертаючи,
Малюють світ в два кольори.

Де білим позначено, що було
Колись у небеснім вікні,
А чорне – то вибух Чорнобиля,
Що враз душі всім обпалив.
Й ніяк не забути вже, що було
В днях, що полинами гірчать;
Лелеки летять над Чоронобилем –
В стривожену пам’ять летять…

***

Якби вітри не дули на Європу…

А час стогнав, лупив по людях шротом,
Постогнуючи в долях раз по раз;
Якби вітри не дули на Європу –
То «не було б» Чорнобиля у нас.

Все затулили б, все навік сховали б,
Закрили б знову гратами роти,
Й ніхто б із проімперських тих завалів,
Певне, й не знав би вже про ті роки.

Та сталось так, як сталось: в смутку, в поті
Обвуглила усіх полин-звізда.
Вітрам схотілось дмухнуть на Європу –
Й відкрилася чорнобильська біда.

Й, верескнувши у прип’ятськім болоті,
Таки зваливсь імперський тарантас;
Якби вітри не дули на Європу –
То «не було б» Чорнобиля у нас…

Й, ревнувши дико в прип’ятськім болоті,
Таки зваливсь московський тарантас.
Якби вітри не дули на Європу –
То «не було б» Чорнобиля у нас…

***

Чорнобильські дзвони

Над «зоною» гудуть печальні дзвони,
В душі темніє пам’ять, мов стіна;
Немає в радіації кордонів
І меж від лиха чорного нема.

І марно пробувати вириватись
З тієї клітки в якийсь кращий світ;
Не поспіша Чорнобиль відпускати
Із пащі диких прип’ятських боліт.

І, надриваючись, голосять дзвони,
Де височіє біль наш, мов стіна;
Немає в радіації кордонів
І меж у лиха теж, на жаль, нема…

Про аварію на чорнобильській АЕС я дізнався під час чергової відпустки.

Розпочинавсь останній понеділок квітня 1986-го. Якоїсь нагальної роботи ні дома, ні на так званій дачі, де більше доводиться працювати, ніж відпочивати, ще не було. Отож, все ще не піднімаючись з постелі й заспокоюючи себе тим, що нікуди поспішати не потрібно, я пригасив свій старий будильник, який набридливо дзеленчав біля вуха й, десь у підсвідомості відзначаючи про себе, що потрібно буде виділити якусь годину-дві аби з’їздити на РАЕС та дізнатись про долю ще не отриманих відпускних, повернувся на інший бік і знову, ніби в густу пелену туману, поринув у солодку дрімоту, під час якої мене полонив досить таки незвичний сон. І дивним він був не стільки своєю сутністю, як тим, що коли такі, траплялось, до мене іноді й приходили, то буквально за хвилину-дві вже й забувались, а тут примарні картинки якогось незбагненного й ніби аж напівбожевільного видива стрімко заполонили всю мою пам’ять і, миттєво розбудивши до решти, вже не відпускали.

І до чого б то воно? – неквапом думав я й почав збиратися у дорогу.

Тим часом яскраве весняне сонце, що вже пробивалося між деревами, піднімалося все вище і вище. Жваві пташки, прудко перестрибуючи з гілки на гілку й при тім весело наспівуючи про щось своє, розганяли решту мого несподіваного спантеличення і навіювали оптимістичний настрій. Звісно, що в таку чудову пору воскресаючої природи ні про що погане думати не хотілось. Та коли проминув прохідну атомної електростанції, в одному з корпусів якої розміщувалися й приміщення нашої промислово-санітарної лабораторії, яка тоді ще входила до складу медсанчастини № 132, та заглянув до своїх колег, то застав їх навдивовижу засмученими й неговіркими. Більш того – у декого з жінок на очах бриніли сльози. Отож моє несміле запитання: «А що тут, врешті-решт, таке серйозне трапилось?» - так і залишилось без відповіді.

Тоді, ще нічого не розуміючи й ні про що погане не підозрюючи, я, було, спробував якось розвеселити наш, на ту пору ще зовсім молодий і життєрадісний колектив, розворушити засмучене жіноцтво якимось компліментом чи свіжим анекдотом. Але й на те ніхто ніяк не відреагував. І тоді я колегам розповів про свій несподіваний вранішній сон, основні фрагменти якого на той раз засіли й досить міцно трималися в голові. А насниснилося мені того ранку, що нібито стою я на перехресті біля нашого міського, так званого, Громадського центру, згори пильно вдивляюсь у зовсім коротеньку (хоч насправді її і в добрий кілометр не ввібрати) вулицю в бік дитячої музичної школи, й відразу за крайніми її багатоповерхівками, де протікає річка Стир, помічаю грандіозні за своїми масштабами корпуси Рівненської АЕС. Спостерігаю, як над її четвертим, в ту пору ще недобудованим енергоблоком, високо в небо здіймаються велетенські стовпи густого чорного диму впереміш зі страхітливими язиками палахкого темно-червоного полум’я.

– І до чого ця вся наплутана й беззмістовна, зовні схожа на апокаліптичну картину маячня, коли наша АЕС розміщена зовсім не в тому місці, не за Стиром, а набагато південніше?! – стенув я плечима. І тут всіх, як то мовиться, прорвало.

– Та ніяка то не маячня й не вигадки! – навперебій заговорили присутні й по-жіночому повчально та популярно почали мені розтолковувати, що коли для когось сниться полум’я з димом, то зазвичай це означає якесь неминуче диво. Й розповіли, що сьогодні, прийшовши на роботу, вони крізь прочинене вікно своєї лабораторії традиційно спробували виміряти рівень гамма-фону в так званому «внутрішньому дворику» першого енергоблоку. Та ледве увімкнули свій СРП-68-01 (на ту пору чи не найбільш поширені й точні озиметричні прилади, якими був оснащений і наш підрозділ) – як крихітна стрілочка датчика дрібно захиталася й стрімко поповзла вправо, що означало підвищену дозу радіації. Аби переконатися, що все зроблено правильно і ніякої помилки не допущено, ту саму операцію проробили й на інших дозиметричних приладах. Результат був тим же. Більш того – спостерігалося хоч і повільне, та подальше наростання гамма-фону. Й тоді всі кинулись із розпитуваннями до більш обізнаного в таких питаннях начальства станційної дозиметричної служби та керівників найголовніших виробничих підрозділів зі зміни АЕС: зізнавайтесь, мовляв, що такого накоїли, що маємо настільки підвищений рівень радіації. Однак і ті розводили руками й щиро запевняли, що останнім часом на підприємстві ніяких серйозних поломок та позарегламентних відхилень в роботі реакторів і їх допоміжних систем не було, відтак всі діючі енергоблоки працюють у звичному штатному режимі й виробляють електроенергію. А коли народу в кабінетах ПСЛ поменшало, всілись за телефони й, напевне, переполошивши не лише всіх своїх друзів, однокашників, а то й просто знайомих на інших атомних електростанціях тодішнього СРСР, уже в другій половині дня дізналися, що щось незбагненне й досить неприємне трапилося на Чорнобильській АЕС. А ще за день-два стало відомо, що ще в суботу 26 квітня на одному з енергоблоків ЧАЕС трапилась аварія з пошкодженням реактора та викидом радіоактивних речовин. І є, розповіли нам по великому секрету, чимало потерпілих...

Звісно, що в ті дні ми всі прямо-таки поприкипали до екранів телевізорів, повмикали радіоприймачі й уважно вчитувались у газетні рядки, однак ніяких офіційних повідомлень про ті події ні від кого не було. Натомість зарубіжні радіоголоси повідомили, що на днях школярі однієї із скандинавських країн під час практичних занять на дослідному майданчику виявили підвищений радіологічний фон. А оскільки у них поруч ніякого виробництва із застосуванням ядерних матеріалів або чогось подібного не було, то й висловили припущення, що, найімовірніше, щось нехороше трапилось на якомусь із ядерних об’єктів тодішнього Радянського Союзу. Аж після цього підоспіло офіційне повідомлення нашої сторони, в якому, як пам’ятаємо, сповіщалося про «незначні» пошкодження на Чорнобильській АЕС і пролунали запевнення, що вони не суттєві, отож ситуація на підприємстві повністю контрольована й ніякої загрози для населення нема. Поруч з тим наша розчудесна Країна Рад вчергове, ніби нічого й не трапилось, гучно відсвяткувала Першотравень, що надійшов. По телевізору традиційно показували святкові демонстрації в найбільших містах нашої держави, а київські чиновники ще й організували дитячий велопробіг по Хрещатику. Зрозуміло, що разом з усіма хотілося веселитися й нам, жителям глибинки, однак не додавали оптимізму повідомлення про справжнісінькі штурми залізничних кас на столичному залізничному вокзалі та розповіді про те, що начебто правляча верхівка в терміновому порядку своїх дітей вже повідправляла якнайдалі від Києва. А згодом до нас у місто прибули й перші автобуси з переселенцями з Прип’яті. Тоді працівникам нашої санітарної лабораторії терміново видали дозиметричні прилади й дали завдання разом із дозиметристами РАЕС здійснювати дозконтроль як транспорту, що був задіяний при перевезенні потерпілих, так і самого контингенту. Відтак усе, що можна було відмити й очистити від радіації, – милось і чистилось. Усіх новоприбулих із зони лиха адміністрація міста брала на облік і без затримки розселяла у звільнених для того помешканнях. Ще пізніше – уже ближче до осені – для них у тодішньому Кузнецовську було передано ще й одну із щойно збудованих багатоповерхівок, яку споруджували для працівників нашої станції й ось-ось мали заселяти.

Не секрет, що тоді всім хотілося, як мовиться, з перших уст почути хоч якісь подробиці про аварію, що трапилася на ЧАЕС, однак всі спроби хоч якось розговорити когось із того всього прибулого люду зводилися нанівець. Люди або й справді нічого не знали, бо ледве не сонними були вихоплені зі своїх домівок і привезені сюди, або ж, настрахані відповідними «настановами» посланців від КДБ чи ще кимось (чи чимось), попросту відмовчувалися. Говорилось лиш те, що їм усім обіцяли ту несподівану автобусну «прогулянку» лише на декілька днів. А потім (завершували свою невеселу розповідь) всі вони мали повернутися додому. Та, як кажуть у народі, не так сталося, як гадалося…

Запам’яталося, як хтось із тих самих переселенців запасливо привіз із собою до Кузнецовська шматок сиру. Та, як виявилось, і той продукт був забруднений радіонуклідами, про що наші дівчата, звичайно ж, його власника попередили. Однак реакція декого з начальства, якому доповіли про той прикрий випадок, виявилася зовсім несподіваною, чим ще більше підтвердила вислів, що ініціатором у будь-якій справі краще не бути…

На жаль, нічого путнього, що роз’яснило б ситуацію й застерегло населення від очевидної небезпеки, не сказав і тодішній міністр охорони здоров’я, який невдовзі виступив по центральному телебаченню. Чому він саме так вчинив – і досі ніхто не знає. Вочевидь, як дехто із найбільш здогадливих вважає, хтось і йому в ті дні добрячого замка на рот повісив…

Тим часом рівень радіації продовжував залишатись високим і в нас. Найбільш забрудненими виявились вода, м’ясо тварин, в тому числі дичина, ягоди (чорниця), гриби та риба із місцевих водоймищ.

Про результати вимірювань відповідні місцеві служби можливо кудись і доповідали, та на тому все й завершувалось. А з часом люди збагнули, що всіх нас разом із нашими проблема владна верхівка попросту кинула й що ми нікому не потрібні. Отож не дивно, що серед населення почало назрівати невдоволення. Останньою краплею, що переповнила чашу терпіння мешканців нашого міста, стало обнародування прихованої інформації про реальний стан радіоактивного забруднення територій, а особливо ігрових майданчиків у дитсадках, де попри те, що основна хвиля радіації вже почала спадати (йдеться про радіоактивний йод, період напіврозпаду якого декілька місяців; радіоактивні стронцій та цезій, як відомо, розпадаються куди довше) – гамма-фон подекуди все ще перевищував допустимі показники. А спробу персоналу нашої промсанлабораторії хоча б частково у мішки зібрати й на захоронення вивезти бодай верхній, а відтак найбільш забруднений, шар землі з-під зливових стоків, дехто із адміністративних спритників від медицини назвав … заходами з очищення території від глистів.

Отож, все ще сподіваючись на якусь справедливість та махнувши на цілком реальну небезпеку загриміти за решітку, а щонайменше попросту вилетіти з роботи, оскільки при влаштуванні в промсанлабораторію й сам підписував якесь зобов’язання не розголошувати подібні таємниці, одного разу я всівся й написав до найголовніших державних установ та окремих тогочасних суспільних авторитетів з півтора десятка однотипних листів-звернень, у яких повідомив про справжню радіологічну ситуацію в місті й просив посприяти у вирішенні цієї проблеми та надати Кузнецовську й оточуючим населеним пунктам статус потерпілих. Не обійшов увагою й наше міське відділення КДБ, якому заадресував останній примірник того самого, з дозволу сказати послання, бо й на секунду не сумнівався, що де-де, а в тій конторі за день-два й так про все знатимуть. А щоб ніхто не спробував той процес, як мовиться, «спустити на гальмах» – журнал із записами радіологічних вимірювань території міста та результатами лабораторних досліджень харчових продуктів на вміст у них радіонуклідів показав ще й місцевим активістам від РУХУ, братам Володимиру та Сергію Шевченкам. Вимога до них була лише одна: озвучити ті показники на найближчому загальноміському мітингу, які в ту пору були дуже популярними, що ті й зробили.

Розповідати, що робилося після обнародування тієї інформації на вщент запрудженій стривоженим людом центральній площі міста – справа невдячна. Те все потрібно було бачити й чути. Скажу лише, що звучали там і прямі заклики вчинити самосуд над найголовнішими винуватцями приховування правди. Зрештою, всі зійшлись на тому, що відповідні міські служби мають день і ніч працювати в одному напрямку й спільно від офіційного Києва вимагати визнати населення Кузнецовська постраждалим внаслідок аварії на ЧАЕС. А ще через якийсь час було зібрано всі необхідні документи, й до Кабміну в столицю помчали посланці. Що там було і як все проходило – я достеменно не знаю, оскільки участі в тому не брав. То – заслуга інших. Та невдовзі всі мешканці нашого вараша-кузнецовська отримали відповідний статус, а відтак і пільги, якими, як пізніше дехто подейкував, чи не найбільше скористалися ті, хто до того чи не найгучніше на всіх перехрестях кричав, що у нас все абсолютно чисто і від чорнобильської радіації й найменшої шкоди нема. Але те вже було пізніше, років через декілька. А тоді, у травні 86-го, ніхто мене з відпустки так і не відкликав і ні до яких ліквідаційних робіт не залучав, хоч клопотів у нашої ПСЛ значно додалось.

Так, мої колеги (а потім, після відпустки, уже і я) майже щодня вимірювали (спостерігали за динамікою змін) радіаційний фон, до того ж не лише на промисловому майданчику РАЕС, у місті та в довколишніх селах її 30-кілометрової зони у встановлених точках, що «за відповідним графіком» робилося й раніше, а й значно далі, по так званій «варшавці», – на сотні кілометрів у київському та ковельському напрямках. Працівники нашої промсанлабораторії постійно працювали з дозиметрами, фіксуючи рівні радіоактивного забруднення у спеціальних журналах, систематично проводили відбір проб води, ґрунту, трави, глиці, а головне – місцевих харчових продуктів: молока, м’яса, овочів, фруктів, зернових культур і т. п. для визначення в них радіонуклідів.

З часом, коли вплив радіоактивного йоду на довкілля уже значно знизився (а навесні 1986-го чи не найбільше саме його та радіоактивних стронцію і цезію з опадами до нас принесло зі зруйнованого чорнобильського реактора), й масштаби забруднення в основному уже встановилися, було визначено й основну групу харчових продуктів, які радіоактивному забрудненню піддавалися найбільше й при певних умовах могли негативно позначитися на здоров’ї. До них потрапили молоко від корів із найбільш забруднених сіл, м’ясо великої рогатої худоби (і чи не найбільше баранина) та свіжина впольованих диких тварин. А ще небезпеку становили гриби, лісові ягоди (здебільшого чорниці), різноманітна риба з місцевих водоймищ.

І поки наші столичні чиновники вгадували, чи повідомляти населенню про існуючу небезпеку (зокрема й від вживання перерахованих продуктів), чи ні, то про чорнобильську катастрофу заговорив увесь світ. Про жахливі наслідки трагедії на ЧАЕС та незавидну перспективу постраждалого населення, починаючи з уже вмираючих пожежників та перших ліквідаторів, яких для лікування відвозили у спеціалізовану клініку в Москві, як пам’ятаєте, завели мову й всесвітньовідомі вчені та американські лікарі, які, до слова, запропонували ще й свою допомогу. Зізнатись, було дуже соромно й прикро за нашу державу, керівна верхівка якої не лише допустила до всесвітнього масштабу техногенної катастрофи, але й всіляко намагалась приховати тяжкі наслідки її впливу. Багато хто, і як на мене, цілком обґрунтовано вважає, що саме це (та ще військова авантюра в Афганістані) зрештою й стали причинами розпаду велетенської комуністичної імперії СРСР.

Та це теж трапилось дещо пізніше. А тоді для ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС з нашого міста почали посилати вже не лише бригади будівельників та атомників-експлуатаційників, а й працівників інших галузей. 23 жовтня 1987 року за направленням тодішнього Третього головного управління Міністерства охорони здоров’я СРСР, якому разом з медсанчастиною №-132 підпорядковувалась і наша СЕС, у промсанлабораторії якої я тоді працював на посаді помічника санітарного лікаря з гігієни праці, для роботи в зоні чорнобильського лиха отримав відрядження і я.

Отримавши відповідні документи, до Києва добирався поїздом. Там подався до вказаного місця збору, де всіх членів нашої групи, що мала працювати в зоні ЧАЕС, посадили в автобуси й повезли до пункту призначення.

Був ранок. Перед нами, вітаючи перші промені сонця, стелилась прекрасна, чисто вимита добротна асфальтівка. За кілька годин спокійної і заколисуючої їзди колона зупинилась у невеликому містечку Іванково, де нас, медпрацівників, відділили від інших пасажирів рейсу й відвезли до спеціально створеної для вирішення всіх медичних проблем зони ЧАЕС медсанчастини №-126. Там швидко перевдягнули в спецівки та куфайки й, вручивши тут же підготовлені перепустки (окрему для пересування в чорнобильській зоні, таку ж для роботи на території атомної станції й ще одну для проїзду в покинуте місто Прип’ять), відправили далі, до Чорнобиля, де, як сповістили, в одному із покинутих житлових будинків на нас уже чекали зарезервовані місця.

Тим часом із наближенням до ЧАЕС кардинально стали мінятися й краєвиди за вікном нашого ЛАЗа. Ледве на наступному, обладнаному вже й шлагбаумом, перепускному пункті у всіх нас ретельно (по списку) перевірили щойно видані документи і в незвичному прогумованому вбранні постовий дозиметрист вперше виміряв на колесах та в салоні автобуса рівень радіоактивного забруднення, як дедалі частіше почали попадатися зовсім порожні, що сиротливо бовваніли уздовж тієї широкої траси, покинуті села. Сумно було дивитися на принишклі, із повибиваними вікнами й навстіж розчиненими дверима (з усього видно колись чепурненькі) хати, повалені загорожі у всуціль зарослих густими бур’янами дворах. Та чи не найбільше проймали чималі, щедро вкриті дозрілими яблуками й грушами, тамтешні сади, біля яких, через приховану небезпеку, ніхто не відважувався навіть зупинятися…

Стосовно роботи, яку під час того несподіваного відрядження мені належало виконувати у складі СЕС МСЧ-126, то вона для мене не була новою. Як і тут, в Кузнецовську, я там здійснював санітарний контроль за умовами праці персоналу діючих енергоблоків ЧАЕС та звідусюд залучених для ліквідації наслідків аварії будівельників, працівників інших допоміжних служб та організацій, які функціонували в зоні ураження. Різниця була лиш в тім, що там буквально на кожному кроці (а особливо у зруйнованих цехах станції, в покинутому містечку Прип’ять та на територіях численних могильників, включаючи й найбільш забруднений на ту пору в Бураківці) потрібно було постійно враховувати підвищені рівні радіації, через що, аби хоч трішки володіти ситуацією й зайве не піддаватись опроміненню, я з першого ж дня перебування в «зоні» взяв за звичку повсюди носити з собою якийсь із наявних дозиметричних приладів.

Стосовно розпорядку денного, то ми зазвичай піднімались о шостій ранку, швидко вмивались і бігли до їдальні, яка була буквально поруч. Далі наш шлях пролягав до автобусів, які вже неподалік чекали на спеціальному майданчику. А іноді наша група медиків рушала до виділеного для нас невеличкого приміщення місцевої СЕС, де кожен отримував конкретне завдання, й до роботи вже відправлялися на закріпленому УАЗику.

Слід зазначити, що по всій зоні відчуження постійно діяли міліцейські й дозиметричні пости, на яких зупиняли увесь автотранспорт і в присутніх перевіряли перепустки. Фотографувати будь-що заборонялося, хоч дехто із сміливіших якимось чином знаходив можливість і умудрявся те робити.

Задля справедливості варто відзначити, що попри чимало організаційної нерозберихи, харчування в зоні ЧАЕС було досить непоганим. Скажімо, під робітничу їдальню в самому Чорнобилі було передано чимале приміщення міської станції техобслуговування (автомобілів), де, після певного його переоблаштування, мали можливість щоденно обідати тисячі розміщених в містечку й поза ним «ліквідаторів». Прекрасна їдальня функціонувала й на самій ЧАЕС. Відповідними там були й асортимент пропонованих страв та їх якість, а на вході в обідні зали висіли чималі інформаційні стенди, з яких можна було дізнатися, що і в яких пропорціях краще вживати, аби чимшвидше з організму виводилися радіонукліди та відновлювався імунітет. Серед пропонованого в пріоритеті були свіжі овочі, фрукти, морська капуста, мед, червона та чорна ікра (і, до честі тамтешніх постачальників, ми її не раз бачили на своїх столах), звичайні цибуля і часник. До того ж порції, що видавалися, були чималими, й усі наїдалися досхочу.

Не знаю, як у кого, але в нас, медиків, у ту відому «сухозаконівську» антиалкогольну пору практично не було проблем зі спиртним, невеличкі дози якого, як стверджували наші сусіди по гуртожитку, колеги з Московського інституту біофізики, не лише знімали стрес, а й теж сприяли виведенню радіоактивних речовин з організму.

А берегтися й справді було від чого, оскільки ще й у наступному після аварії році все ще повністю не був закритий і з-під товстого шару скинутих з вертольотів піску та свинцю небезпечними викидами смертоносних випарів про себе нагадував зруйнований наприкінці квітня 1986-го реактор. І тоді переполошені тамтешні керівники підприємства разом із цілою групою науковців знову починали бігати довкола тієї клятої залізяки, що й на мить не давала спокою, і вгадували, що з нею робити і як далі рятуватися від очевидної небезпеки. Значною загрозою для всього живого й надалі залишалося досить сильне забруднення територій станції в районі зруйнованого енергоблоку та, так званого, Рудого лісу, який починався буквально за пів сотні метрів від злощасного 4-го реактора. Достатньо було піднятися невеличкому вітру, як забруднена радіонуклідами пилюка хмарами піднімалася вгору й не лише через дихальні шляхи потрапляла в людський організм, а й переносилася на нові, до того ще більш-менш чисті місця, забруднюючи їх. Отож, аби знизити рівень небезпеки, там проводився цілий комплекс різноманітних знезаражувальних робіт, включаючи й фізичне видалення найбільш небезпечних елементів та ґрунту. Й використовувалися для того як звичайнісінькі трудяги-бульдозери, так і на базі важких танкових тягачів сконструйована більш потужна землерийна техніка, яка згрібала найбільш забруднений верхній шар землі й, разом із понівеченими будівлями колишніх дач та забрудненими радіацією поруділими соснами, спихала в глибоченні, екскаваторами перед тим викопані, рови. Подібним чином поступали (в такий спосіб захоронювали) і з сотнями одиниць забрудненої, що вже нічим не відмивалася, різноманітної техніки, включаючи й пожежні автомашини та гвинтокрили, які в перші дні після аварії гасили полум’я над розчахнутим четвертим енергоблоком.

Щодня доводилось бачити, як десятки пожежних автівок та спеціальні цистерни-водовозки цілодобово поливали покрівлі довколишніх будинків і споруд, від радіоактивного бруду відмивали найголовніші чорнобильські дороги. Ну а ті ділянки забрудненої території, до яких важко було доступитись та окремі придорожні смуги, захаращені бур’яном, поливались якимись цупкими сумішами, внаслідок чого на їх поверхнях з’являлося щось схоже на плівку, що сковувало розповсюдження радіонуклідів.

Окреме слово хочеться сказати про захист величезної кількості цивільних наших громадян, яких направляли в зону ЧАЕС, в тому числі й військкоматами терміново мобілізованих із запасу вчорашніх будівельників та механізаторів, яких, вдягнувши у старий армійський одяг, ще з війни зарезервований на складах, направляли на виконання чи не найважчих робіт. До речі, саме через ту різнолику вдяганку останніх всі почали називати партизанами. Для визначення хто і яку дозу радіації отримав під час проведення тих чи інших робіт кожному видавалась індивідуальна касета-накопичувач. Використовувались для того й інші спеціальні прилади та методи обчислення. Це – в ідеалі. Насправді ж у цьому плані траплялось чимало непорозумінь. Так, в момент повернення тієї самої касети-накопичувача представнику служби, яка в зоні ЧАЕС здійснювала той контроль, я допустивсь фатальної помилки, поцікавившись, яку дозу радіації отримав під час за час свого відрядження.

– Нуль два, – нехотя відповіла із спеціально прорізаного в вагончику віконечка ще досить молода особа, з зацікавленням зиркнувши в мій бік і, ближче до себе підсунувши товстий обліковий зошит, навпроти мого прізвища акуратно вивела відповідну цифру.

– Рентгена? – перепитав я, нічого не розуміючи, бо навіть за моїми приблизними підрахунками той показник мав бути значно вищим, позаяк, намагаючись побачити й дізнатись на ЧАЕС якомога більше, я щиро облазив скрізь, куди дозволялося мені заходити й куди не дозволялось. Та тоді я дуже поспішав додому й, будучи налаштованим на швидку зустріч із рідними, не надав тому особливого значення. Але коли буквально за тиждень на прохання нашого Главку я знову прибув у ті самі місця, ще раз відпрацював місячний термін (з 1-го по 31 грудня) й, під самісінький Новий рік здаючи свою касету в тім самім вагончику, почув ту ж само цифру 0,2 – від обурення вже не стримувався.

– І як таке може бути?! – аж закипів я, хоч, відверто кажучи, та цифра, як то кажуть, мене й трішки не гріла, оскільки до роботи в зоні ЧАЕС, як уже згадував, працював теж не на шоколадній фабриці, де, зрозуміло, і своїх шкідливих виробничих факторів вистачало. Та дивувало, що й знову, як і в минулому місяці, рівень забруднення виявився аналогічним, хоч на цей раз я вже, по правді кажучи, нікуди особливо не бігав, в основному виконував лише необхідну роботу (бо все інше вже бачив!) і майже цілими годинами, оскільки це було наприкінці року, просиджував за паперами, готуючись до річного звіту.

Під час перебування на ЧАЕС довелось помітити, що й сам людський організм своєрідно реагує на підвищені дози радіоактивного забруднення. Маю на увазі те, що нам, «ліквідаторам», для роботи в зоні забруднення в ту осінню й уже прохолодну пору видавали не лише спецівки та досить-таки надійні й практичні куфайки-ватянки, а й відповідну білизну: сорочки та кальсони. Але більшість із нас здебільшого нехтувала ними й не вдягала, через що під колошви штанів забивалася й на відкриті частини ніг потрапляла радіоактивна пилюка, і вже під кінець робочого дня там починала свербіти шкіра або ж навіть з’являлось легеньке пощипування (неначе б мурахи по тілу бігали). Це вже зараз, коли з роками почало погіршуватися здоров’я, і я, зізнатись, перестав бути таким сміливим, трішки порозумнішав, то почав здогадуватися, що то, вочевидь, такою була реакція на опіки бета-частинками. І не варто було нехтувати хай навіть таким спецодягом.

А ще в зоні катастрофи і в самому Чорнобилі часто доводилося допомагати ліквідаторам з числа уже згадуваних «партизанів», у підрозділах яких хоч і були свої дозиметристи, та, схоже, не всі вони навіть вміли користуватися отриманими приладами. Інакше як пояснити, що в їх казармах іноді траплялися не лише добряче забруднені матраци (навіть до кількох сотень і більше бета-частинок на сантиметр квадратний, що недопустимо), а й ненабагато чистіші одіяла та подушки?! Висновок невтішний: якщо постільну білизну для вояків хоч іноді міняли, то на все інше (в даному випадку на матраци), по великому рахунку, уваги ніхто не звертав. Та й чи могло бути інакше, коли у багатьох військових підрозділах для таких цілей здебільшого користувалися приладами ДП-5, які й справді непогані за своїми технічними характеристиками, але більш придатні для визначення високих доз, скажімо, під час проведення радіаційної розвідки при проведенні ядерних випробувань на полігонах. А тут потрібні були іншого ґатунку прилади. Крім цього, ставало цілком зрозуміло, що іноді нашому брату-дозиметристу, терміново мобілізованому із запасу, зазвичай бракувало навіть елементарних знань в цьому напрямку, оскільки багато з них про такі раніше навіть не чули, бо під час строкової служби, як це досить часто траплялося в армії, дозиметристами вони значились лише на папері…

Траплялися в зоні лиха й досить грубі порушення в організації того ж таки харчування. Так, в уже згадуваній мною їдальні в Чорнобилі, яка розміщувалась у СТО, вантажники іноді не заносили до приміщення складу чи в цех переробки ящики з привезеною від постачальників продукцією, а, поспішаючи розвантажити й чимшвидше відпустити задіяний при цьому автотранспорт, скидали їх прямісінько перед входом до приміщень на забруднену радіонуклідами землю. Після чого, вже вимазавши ту тару знизу, заносили ящики в їдальню і ставили на крайні столики. Скільки часу так тривало – мені не відомо. Але якогось дня, працюючи неподалік, я зайшов до того, загалом непоганого закладу, щоб пообідати. Й коли в очікуванні офіційного відкриття їдальні (бо було ще трішки ранувато) вмостився за одним із вільних столиків обідньої зали й зовсім випадково (просто від нічого робити) увімкнув свій дозиметр – то помітив, що прилад показує підвищений рівень радіації. Спочатку я сам собі не повірив, бо такого в принципі не мало бути, тож повторив замірювання. Та коли підозра підтвердилась – був вимушений покликати завідувачку їдальні, замість якої проворні кухарі, знаючи що я представник санітарної служби, чомусь прислали до мене свого бригадира, яка старалася мене переконати, що сама щойно все протирала й довкола все ідеально чисто.

– Ви ж самі бачите, що ми й на секунду не присідаємо! – на завершення вона виклала свій найвагоміший аргумент і з тріумфуючим виразом на обличчі мокрою ганчіркою, наче б переможним прапором, помахала в мене перед носом. Отож довелося мені знову вмикати прилад і популярно пояснювати й справді старанній літній працівниці, що радіоактивний бруд, на жаль, не такий, як звичайний. Він не має ні кольору, ні запаху й так легко – однією лише ганчіркою – не прибирається...

Ще один випадок, який теж міцно врізався в пам’ять (і через що теж довелося з деякими відповідальними особами з ЧАЕС попсувати стосунки), трапився при перевезенні до станції вже випраного у прип’ятському побуткомбінаті спецодягу. Відбулося те в період, коли через якісь поломки та значне зростання кількості залученого до роботи персоналу стрімко зросло й число використаних спецівок. Настільки збільшилося, що існуючий на ЧАЕС цех дезактивації вже не встигав їх прати, й було прийнято рішення скористатися доти ще не використовуваними потужностями в покинутому місті. Як виявилось пізніше, в той день побутовики належно виконали свою роботу й готові до повторного використання спецівки передали станційним дозиметристам. Ті провели відповідну перевірку якості прання й, ніяких порушень при тім не виявивши, поставили традиційну позначку в супроводжуючій накладній і все, як і належало, передали транспортникам. Останні ж, через якісь там свої проблеми, не додумались ні до чого кращого, як доставку випраного спецодягу й білизни на АЕС здійснювати …в кузові звичайнісінької сміттєприбиральної машини, за допомогою якої перед тим вичищали забруднені радіонуклідами вулиці.

Як потім запевняли ті горе-раціоналізатори, про небезпеку повторного забруднення спецодягу вони здогадувались, однак, сполоснувши кузов тієї автівки водою зі шланга, відважилися ризикнути, що для декого з них, звичайно, теж закінчилось чималим штрафом. А поштовхом до того мого несподіваного розслідування послужили неодноразові нарікання знайомих робітників з нашої АЕС, які в ті дні трудилися над відновленням третього, менш зруйнованого під час аварії, енергоблоку чорнобильської електростанції, й при кожній зустрічі заявляли, що не встигнуть вони вдягнути перед роботою щойно отримані спецівки, як ще на підході до стаціонарних дозиметричних приладів (так званих контролюючих арок) ті аж розриваються від гулу, подаючи попереджувальні сигнали. «І як таке розуміти? Ще й не працювали, а вже забруднені!» – бідкались атомники й просили допомоги у вирішенні цієї проблеми.

Тоді я теж нічого не міг збагнути, але вже наступного дня зранку підійшов до чергових працівників чоловічого санітарного перепускника, де ті перевдягалися, розпитав про процедуру обробки й доставки ЗІЗ (засобів індивідуального захисту, до яких належать і названі спецівки) на станцію і на якійсь попутці подався до Прип’яті, аби, як то мовиться, самому пройтись по всьому виробничому ланцюжку прання та дезактивації зазначеного спецодягу – з моменту його привезення й аж до видавання для повторного використання – зрозуміти, врешті-решт, що на тому шляху відбувається.

Саме в цій частині оповідки, де згадується про покинуту Прип’ять, хочеться розвіяти й кимось розповсюджений міф, що з часом можна звикнути й до найгіршого. Так ось, не знаю хто як, а я так і не міг звикнути до зовсім безлюдних кварталів того наспіх покинутого містечка, колись прекрасних, а тоді вже облуплених, з повибиваними вхідними дверима та вікнами, багатоповерхівок. А особливо проймали душу теж покинуті й геть вибляклі від сонця та негоди дитячі пелюшки, які, начеб капітуляційні прапори, усе ще погойдувалися на деяких балконах…

Цікавою в зоні ЧАЕС була й височенна, геть поруділа від радіації, стара сосна, яка трьома потужними кронами, неначе б наш велетенський тризуб, стрімко здіймалася над давньою ґрунтовою дорогою неподалік зруйнованого реактора. Хтось із тамтешніх мешканців розповідав, що на тому дереві під час війни німці вішали партизанів. Час минув, а потемніла від часу сосна, як своєрідний страшний пам’ятник, так і стояла на піщаному перепутті, нагадуючи всім про страшне лихоліття…

А ще у ті дні в довколишніх засніжених лісах та вкритих густими бур’янами полях можна було побачити чимало кинутої худоби, яка вижила після аварії 1986-го й, здичавівши, сиротливо бродила неподалік людей. А то якось дорогу автобусу, що ввечері віз нас додому, несподівано перегородила корова з телятами. Водій, який у світлі фар помітив нещасних тварин вже майже перед собою, різко натиснув на гальма й, небезпечно зманеврувавши, зупинився на обочині. Усі, хто був у салоні, миттю кинулися до вікон і з зацікавленням почали розглядати майже безшерстих тварин, які, схоже, зовсім не поспішали від нас рятуватись. Молочниця з роздутим вим’ям нерішуче потопталася перед автобусом і, сумно подивившись на нас, услід за іншими тваринами неквапливо подалася в густі придорожні зарослі.

– Певне хотіла, щоб її видоїли… – хтось із присутніх висловив здогад і важко зітхнув. Решту дороги всі мовчали. Кожен думав про щось своє і водночас про цю несподівану пригоду…

Про те, які операції здійснювались, аби якнайшвидше відновити й знову запустити менш пошкоджені й ще придатні до роботи енергоблоки ЧАЕС, як і про те, що й насправді в ті дні там було продемонстровано чимало зразків справжнього героїзму й самовідданої праці багатьох і багатьох залучених до відновлювальних та попереджувальних операцій людей, говорити не буду. Про це чимало сказано й без мене. Зупинюсь лише на тім, що найбільше подивувало й запам’яталося. Зокрема, на прикладах зовсім незбагненного поєднання високих технологій, які в ту пору на станції вже й справді подекуди застосовувалися (скажімо, використання при дезактивації забруднених покрівель та приміщень тієї ж робототехніки), і вкрай неприпустимих, як на мене, речей. Маю на увазі іноді прямо-таки дикого непрофесіоналізму й не менш вражаючої халатності відповідальних осіб, які, по суті, мали б служити взірцем для всіх інших… Так, для мене було дивним спостерігати, як упродовж всього мого перебування на ЧАЕС (листопад-грудень 1987-го) на очах у всіх, в тому числі й найвищого керівництва (й не лише станції), півтора десятка солдатів лише за допомогою звичайнісіньких ломів та лопат у камінні перед центральною прохідною прокопували, як розповіли, рівчак для прокладання ще однієї лінії зв’язку, а буквально в ста метрах від них ввесь цей час простоював (вочевидь, через якусь поломку) потужний екскаватор, який при належній організації праці ту всю нелегку й брудну роботу міг виконати буквально за пів години. І справа навіть не в тім, що люди втомлювались, а що вдихали радіоактивну пилюку, якої там було предостатньо, і яка, звичайно ж, не додавала їм здоров’я.

Ще одна подібна група ліквідаторів-партизанів, яка виконувала схоже завдання неподалік першої, мала на всіх … лише один дозиметр-накопичувач, та й той чомусь був у кишені їхнього офіцера, який весь час сидів неподалік у вагончику-педеушці. І воно б, погодьтесь, ніщо, але ж пізніше хлопцям, якщо й виставили в медичні картки дозу отриманого опромінення, то не ту, що була насправді, а відповідно з результатами, які показав накопичувач офіцера…

Траплялося в зоні й чимало звичайнісіньких злодюг та відвертих рвачів, у яких очі блищали при найменшій можливості щось поцупити. Вже тоді із забрудненої радіацією зони потай вивозились украдені автомобілі, різноманітні запчастини до них та інструменти з розграбованих гаражів, будівельні матеріали й побутова техніка.

А в останній день свого перебування в зоні ЧАЕС довелось стати свідком ще й такої комедії. Біля одного з перепускних постів міліціонер затримав уже літнього дядька, який, пробираючись на своєму запорожцю тільки йому відомим шляхом, намагався з забрудненої зони вивезти кольоровий телевізор. Невдаха тримав в оберемку ту недешеву на той час річ і, неймовірно хвилюючись, намагався стража порядку переконати, що телевізор є саме його надбанням, залишеним при відселенні. І що він зовсім не забруднений радіацією. Але нещасний не врахував, що й міліціонерові та річ сподобалась, через що він, мов кліщ, вчепився в затриманого й нізащо не хотів відпускати. Усе закінчилося тим, що дядько, вимушений передати телевізор законному представнику влади, чи то через необережність, чи й навмисне трішки не доніс його й перед самісіньким носом у свого кривдника розвів руки. Делікатний виріб з усього маху брязнувся об асфальт і спантеличений служака, невідомо кого облаявши й залишаючи старого в спокої, наче б нічого й не було, насвистуючи подався до своєї будки.

Чи щось там писалось? Якщо мати на увазі Красне Письменство, то, коли не брати до уваги кілька куцих віршів, на папір не лягло майже нічого. Вочевидь, давалися взнаки щоденна 12-годинна виснажлива праця у справді непростих умовах та постійне відчуття небезпеки. Хоча цікавих, як на мене, сюжетів і взагалі гарних задумів для майбутніх прозових творів під впливом побаченого й почутого з’явилося чимало.

Прощаючись зі станцією, зруйнований реактор якої й через кілометри в туманних сутінках продовжував відсвічуватись холодно-голубуватим сяйвом, не переставав думати, чи земля колись пробачить всім нам за нанесену шкоду, за страшенну, власними руками здуру витворену руїну, й чи повернуться до тих місць люди, аби знову народжувати дітей, мирно вирощувати хліб і милуватися прекрасною природою?..

Відповіді не було. Лише рвучкий холодний вітер раз по раз шарпав вицвілі фіранки на, здавалося б, надійно зачиненому автобусному вікні й по-вовчи завивав у кожній віднайденій щілині. З-під коліс нашого незмінного ЛАЗа, що ніс усю групу вже знайомою чорнобильською трасою в бік Києва, навсібіч розліталося рідке місиво першого снігу й води. В салоні мало хто розмовляв. Вочевидь, кожен ще раз переживав усе побачене під час відрядження й радів думкам, що завтра вже має настати Новий рік і все найгірше уже позаду…

П.С. звичайно, про все побачене й пережите сьогодні можна було б і не розповідати, як то мовиться, зайвий раз не наступати на болючі мозолі. Але, з іншого боку, це хай і невеликий, та все ж досвід. Тож хай він послужить для збереження здоров’я та життя тих, хто, не дай Боже, опиниться в подібній ситуації…

(з чорнобильського зошита)

(Написане у 1987-2005 роках)

Дорога до Чорнобиля

У світло-синій прохолоді,
Осінню змивши позолоту,
Біжить мовчазно на Чорнобиль
Дорога болю і скорботи.
Полоще дощ порожні села,
Тини попадали від втоми.
«Забутий» пес біля оселі
Ще жде господаря додому.
Й, мов птахи, яблука червоні
Із яблунь спурхують крислатих,
Та опускаються долоні, -
Не зупинитись,
не підняти…

***
Чорнобильська корова

Крізь нелегкі перепони,
Гублячи шерсть на дротах,
Виходить корова із «зони»
І в очі усім загляда.

Надіється: на автостраді
Розтане її самота;
Зупиниться хтось і погладить,
Попросить іще молока.

І їй те все буде за свято;
Торкнувшись язиком руки,
Вона розповість, як телятко
У неї украли вовки.

Як глумиться буйний вітрище,
Як шлях бур’яном занесло,
І як у глибокий ровище
Бульдозер загріб все село.

Та люди пришвидшують кроки,
Лиш вийде вона з гущини,
Немовби то на одинокість
Її не вони прирекли.

Й вона їм зі смутком помука,
Бо як їх старій наздогнать?!
Свою нерозвіяну муку
Попробує знову приспать.

Й присниться їй ґазда і хата,
Де пісня на два голоси.
І той, хто з трибун мирний атом
В цей край нахвалявсь принести.

Та вмерла у сутінках пісня,
Сльозою упала до ніг.
І тихо на боки облізлі
Із хмар осипається сніг…

***

Піч

Тітка тісто замісила,
Тітка хліба напекла.
Свіжим медом оросила
Диво-хліб на пів стола.
Вже б присісти, попоїсти, –
Пахкотить!!!
Знайшовся й ніж.
Та зайшли дозиметристи:
– Хліба, тітонько, не їж,
Бо засіла чорна сила
Через дрова у печі,
Все святе в ній погасила —
Хочеш плач, а хоч кричи.
Отож маєш вже й не трактор
Здряпать грядку на грудку,
А справжнісінький реактор,
Міні-розміру в кутку.
Не кляни лиш, Бога ради,
Отаке життя своє.
Мирний атом в кожну хату
Обіцяли?!
- От і є!..

***

Життя...

Погубила вже сусідка зуби,
Лиш один лишивсь, немов на кпин.
І стуляє соромливо губи
В завірюсі зморщок-павутин.
Й чи ще хто в ній бачить давню вроду,
Що стіка, як весняна вода?
Звідусіль тут вигляда Чорнобиль –
Й разом з тілом душу виїда.
Й, облизнувшись,
за дітей береться,
Бідами лякаючи щомить.
Наче б і не зна,
що в неї серце,
Що болить,
та не переболить.
І колись таки та й обірветься,
Смутком всіє все аж до воріт.
І слізьми невтішними заллється
Купочка малесеньких сиріт…
(квітень 2001 року)

***

Вклякаю в лікарні,
де лихо стріча
З печаткою смерті на лобі,
Й де чути: «Начальнику,
чом ти мовчав,
Коли убивав нас Чорнобиль?
Де ділась твоя пишномовність тоді,
І як тобі вірить сьогодні?!»
Згоряють в недугах такі молоді,
Пройдохи ж –
мов мак на городі -
Панують між брехонь...
Стою край стіни
Великого Відчаю
й Часу
І вгадую:
скільки моєї вини
В приречених долях
нещасних...

***

Гуде Чорнобиль –
третій дзвоник –
У страх заковує мізки;
Які там в біса забобони –
Ми вимираємо таки!

Лишаєм в «зонах» найрідніше,
А самі – врозтіч, мов щурі.
Не край – суцільне кладовище –
Пристанище біди й жури,

Бо, поклоняючись прогресу,
Що зневажає все живе,
Попали – йому ж! – під колеса
І на собі волосся рвем!..

***

Вже відкували, бабо, у нашому старому лісі всі ваші зозульки.
Вже відспівали, мамо у лузі біля річки всі ваші соловейки і знову вивелися під хатньою стріхою й навсібіч розлетілися «нічийні» галасливі горобенята.
Й погасли ви, бабусю, вслід за всіма ними, як тендітна великодня свічечка.
І ви, матусю мила, теж у вічність подаленіли – осіннім листочком подалися навздогін за батьком-трударем, що все життя важко пропрацював на колгоспному полі за одні лиш трудодні.
А ми – ваші діти і внуки, осиротілі й наполохані – стоїмо по коліна в чорнобильському попелі, мучимось від викликаних ним різноманітних болячок і, сумно зітхаючи, щиро дивуємося:
чому таке незбагненне й жорстоке теперішнє життя?

***

Все ще ходим по цій землі,
Біжимо по траві зеленій,
Поміж радощів та жалів
Спішимо під чиїсь знамена,

Геть забувши при тім, бува,
Захмелівши в чужих розмаях,
Що затоптана ця трава
Із собою колись зрівняє,

Спопелить полинове тло,
І слідочка не залишивши;
Наче б нас тут і не було –
Коли втратим найголовніше...

****

Спиня дід маршрутку: «Підкиньте до хати,
А то вже здоров’ячком
геть підупав».
— Жени, діду, гроші.
— Та я… ліквідатор.
— Ну й що з того?
Я вас туди
посилав?!!
Зі скрипом іржаві дверцята закрились.
З обличчя сльозу дощ, не кваплячись, змив.
Стоїть дід край шляху
Й чекає на милість
Від тих, кого в юності
серцем прикрив…
13 листопада 2021

***

У післячорнобильських селах…

Розгубили жінки всю веселість;
Їх і справді вже відчай дойма,
Бо по всіх тих чорнобилях в селах
Нині й чоловіків вже нема.

Нема з ким одружитись, з ким жити,
З ким прогулюватись між беріз;
Лиш зітхання – чорнобильські квіти,
Що до них «мирний атом» приніс…