Біографія Мольєра

Жан-Батист Поклен (сценічний псевдонім Мольєр) – французький письменник, драматург і актор – народився 15 січня 1622 року в Парижі.

Мольєр походив зі старовинної сім'ї, яка протягом декількох століть займалася ремеслом шпалерників-драпірувальників і декораторів. Батько Мольєра, Жан Поклен, був успішним купцем, який торгував шпалерами та займався декором, при цьому він був придворним шпалерником Людовіка XIII. А от дядько Мольєра – Мішель Мазуель, був музикантом, створював музику для балетів, у 1654 його призначили керівником Королівського оркестру з двадцяти чотирьох скрипок. У Жана-Батиста було ще три брати та дві сестри, які померли в дитинстві. Коли йому було 10 років, померла мати. Його батько одружився вдруге, помер 1636 року.

Мольєра виховували в тодішній єзуїтській школі Клермонського колежу, де ґрунтовно вивчив латину, тож вільно читав в оригіналі римських авторів і навіть, за переказами, переклав французькою мовою філософську поему Тіта Лукреція Кара «Про природу речей» (переклад загублений). Після закінчення школи (1639) Мольєр витримав в Орлеані іспит на звання ліцензіата.

Але юристом він не став, короткий час по смерті батька (1640–1642) займався ремеслом сім'ї, але зрештою кинув це й обрав професію актора. У 1643 Мольєр очолив «Блискучий театр» (Illustre Théâtre). Уявляючи себе трагічним актором, Мольєр грав ролі героїв (саме тут він прийняв свій псевдонім «Мольєр»).

Юнацькі поневіряння Мольєра по французькій провінції (1645–1658) в роки громадянської війни – фронди – збагатили його життєвим і театральним досвідом. З 1650 Мольєр обійняв посаду голови трупи герцога Д'Епернона – Шарля Дюфрена. Репертуарний голод трупи Мольєра став стимулом початку його драматургічної діяльності. Так роки театрального навчання Мольєра стали роками і його авторського навчання. Безліч фарсових сценаріїв, які він написав у провінції, зникла. Збереглися тільки п'єски «Ревнощі Барбульє» (La Jalousie du barbouillé) і «Летючий лікар» (Le Médecin volant), приналежність яких Мольєрові не визнана цілком достовірною. Відомі ще заголовки низки аналогічних п'єсок, які грав Мольєр у Парижі після повернення з провінції («Гро-Рене школяр», «Доктор-педант», «Горжібюс у мішку», «План-план», «Три доктори», «Козакин», «Удаваний вайло», «В'язальник галуззя»), причому заголовки ці перекликаються з ситуаціями пізніших фарсів Мольєра (зокрема «Горжібюс у мішку» і «Витівки Скапена», дія III, сцена II). Ці п'єси свідчать про те, що традиція старовинного фарсу сформувала драматургію Мольєра, увійшла органічним компонентом в основні комедії його зрілого віку.

Фарсовий репертуар, який чудово виконувала трупа Мольєра під його керівництвом (сам Мольєр віднайшов себе як актора саме у фарсі), сприяв зміцненню її репутації. Ще більше зросла вона після створення Мольєром двох великих комедій у віршах – «Очманілий» (L'Étourdi ou les Contretemps, 1655) і «Любовна досада» (Le Dépit amoureux, 1656), які написав у манері італійської літературної комедії. На основну фабулу, яка була вільним наслідуванням італійських авторів, нашаровуються запозичення з різних старих і нових комедій, відповідно до улюбленого принципу Мольєра: «брати своє добро всюди, де знаходиш». Інтерес обох п'єс, відповідно до їхньої розважальної мети, зводиться до розробки комічних положень та інтриги; щодо характерів, то вони розроблені ще вельми поверхнево.

24 жовтня 1658 трупа Мольєра дебютувала в Луврському палаці в присутності Людовіка XIV. Загублений фарс «Закоханий лікар» мав величезний успіх і вирішив долю трупи: король надав трупі придворний театр Пті-Бурбон, у якому вона грала до 1661, поки не перейшла до театру Пале-Рояль, де вже виступала аж до смерті Мольєра. З моменту утвердження Мольєра в Парижі починається період його інтенсивної драматургічної роботи, напруженість якої не слабшала до самої його смерті. За цих 15 років (1658–1673) Мольєр створив усі свої найкращі п'єси, які викликали, за небагатьма винятками, запеклі нападки з боку ворожих йому суспільних груп.

Паризький період діяльності Мольєра відкрився постановкою одноактної комедії «Смішні манірниці» (Les Précieuses ridicules, 1659). У цій першій цілком оригінальній п'єсі Мольєр зробив сміливий випад проти химерності, що панувала в аристократичних салонах, і манірності мови, тону і поводження, що отримала велике віддзеркалення в літературі (преціозна література) і сильно вплинула на молодь (переважно жіночу). Комедія боляче вразила видних манірниць. Вороги Мольєра добилися двотижневої заборони комедії, після відміни якої п'єса йшла з подвоєним успіхом.

Та ж фарсова стихія, що додавала гумору Мольєра майданної яскравості і соковитості, пронизала також і наступну п'єсу – «Сганарель, або Уявний рогоносець» (Sganarelle, ou Le cocu imaginaire, 1660). Тут на зміну спритному слузі-шахраєві перших комедій Маскарілю прийшов придуркуватий ваговитий Сганарель, якого згодом Мольєр ввів до цілого ряду його комедій.

Комедія «Школа чоловіків» (L'École des maris, 1661), яка тісно пов'язана з тією, що послідувала за нею, більш зрілою комедією «Школа дружин» (L'École des femmes, 1662), знаменувала поворот Мольєра від фарсу до соціально-психологічної комедії виховання.

Класово загострені комедії не могли не викликати запеклих нападок з боку ворогів драматурга. Мольєр відповів їм полемічною п'єскою «Критика на „Школу дружин“» (La critique de «L'École des femmes», 1663).

На нові удари ворогів Мольєр відповів у п'єсі «Версальський експромт» (L'impromptu de Versailles, 1663). Оригінальна за задумом і побудовою (дія її відбувається на підмостках театру), комедія ця надала цінні відомості про роботу Мольєра з акторами і подальший розвиток його поглядів на суть театру та завдання комедії.

Зрештою з баталії, породженою «Школою дружин», Мольєр вийшов переможцем. Разом зі зростанням його слави зміцнилися і його зв'язки з двором, при якому він все частіше виступав з п'єсами, що були складені для придворних святкувань і давали привід розгорнути блискуче видовище. Мольєр створив тут особливий жанр «комедії-балету», поєднавши балет, цей улюблений вид придворних звеселянь (у якому сам король і його наближені особи виступали як виконавці), з комедією, що дав сюжетне мотивування окремим танцювальним «виходам» і що обрамував їх комічними сценами. Перша комедія-балет Мольєра – «Нестерпні» (Les fâcheux, 1661). Вона позбавлена інтриги і являє собою ряд розрізнених сценок, нанизаних на примітивний сюжетний стрижень.

Успіх «Нестерпних» спонукав Мольєра до подальшої розробки жанру комедії-балету. В «Одруженні з примусу» (Le mariage forcé, 1664) Мольєр підняв жанр на значну висоту, досягши органічного зв'язку комедійного (фарсового) і балетного елементів. У «Принцесі Елідській» (La princesse d'elide, 1664) він пішов протилежним шляхом, вставивши блазенські балетні інтермедії в псевдоантичну лірично-пасторальну фабулу. Так народилися два типи комедії-балету, що розробляв Мольєр і надалі. Перший, фарсово-побутовий тип, представлений п'єсами «Любов-цілителька» (L'amour médecin, 1665), «Сицилієць, або Любов-живописець» (Le Sicilien, ou L'amour peintre, 1666), «Пан де Пурсоньяк» (Monsieur de Pourceaugnac, 1669), «Міщанин-шляхтич» (Le bourgeois gentilhomme, 1670), «Графиня д'Ескарбаньяс» (La comtesse d'escarbagnas, 1671), «Уявний хворий» (Le malade imaginaire, 1673).

Інакше відбулась дія в комедіях-балетах другого, галантно-пасторального типу, до яких відносять: «Мелісерту» (Mélicerte, 1666), «Комічна пастораль» (Pastorale comique, 1666), «Блискучі коханці» (Les amants magnifiques, 1670), «Психея» (Psyché, 1671 – написана в співпраці з Корнелем). Оскільки Мольєр пішов у них на деякий компроміс з феодально-аристократичними смаками, то п'єси ці мали більш штучний характер, ніж комедії-балети першого типу.

Якщо в своїх ранніх комедіях Мольєр проводив лінію соціальної сатири порівняно обережно і торкався переважно другорядних об'єктів, то в своїх зрілих творах він взяв під обстріл саму верхівку феодально-аристократичного суспільства в особі його привілейованих класів – дворянства і духовенства, створивши образи лицемірів і розпусників в рясі попівства або в припудреній перуці.

Викриттю їх присвячений «Тартюф» (Le Tartuffe, 1664–1669). Направлена проти духовенства, цього смертельного ворога театру і всієї світської буржуазної культури, ця комедія містила в першій редакції всього 3 акти і зображала лицеміра-попа. У такому вигляді її було поставлено у Версалі на святкуванні «Звеселяння чарівного острова» 12 травня 1664 під назвою «Тартюф, або Лицемір» (Tartuffe, ou L'hypocrite) і викликала значне обурення з боку «Товариства святих дарів» (Société du Saint Sacrement) – таємної релігійно-політичної організації аристократів, заможних чиновників і духовних осіб, що запроваджувала ідею ортодоксального католицизму. В образі Тартюфа «Товариство святих дарів» угледіло сатиру на своїх членів і добилося заборони «Тартюфа». Мольєр мужньо відстоював свою п'єсу в «Проханні» (Placet) до короля, де прямо написав, що «оригінали добилися заборони копії». Але це прохання не привело ані до чого. Тоді Мольєр ослабив різкі місця, перейменував Тартюфа в Панюльфа і зняв з нього рясу. У новому вигляді п'ятиактну комедію під назвою «Ошуканець» (L'imposteur) дозволили, але після першого ж спектаклю 5 серпня 1667 її зняли зі сцени. Тільки через півтора року «Тартюфа» нарешті поставили у 3-ій остаточній редакції.

Якщо в «Тартюфі» Мольєр нападав на релігію і церкву, то в «Дон Жуані, або Кам'яному гості» (Don Juan, ou Le festin de pierre, 1665) він направив вістря своєї сатири в саме серце феодального дворянства. Поклавши в основу п'єси іспанську легенду про чарівного спокусника жінок, дона Жуана, що зневажає закони «божеські» та людські, Мольєр додав цьому бродячому сюжету, що облетів майже всі сцени Європи, оригінальної сатиричної розробки. Образ цього улюбленого дворянського героя, що втілив всю хижу активність, честолюбство і владолюбство феодального дворянства в період його розквіту, Мольєр наділив побутовими рисами французького аристократа XVII ст. – титулованого розпусника, насильника і «лібертена», безпринципного, лицемірного, зухвалого та цинічного, демонструючи глибоке розкладання панівного класу в епоху абсолютизму. Але образ дона Жуана витканий не лише з негативних рис. При всій своїй негативності дон Жуан надзвичайно чарівний: він блискучий, дотепний, хоробрий, і Мольєр, викриваючи дона Жуана як носія вад ворожого йому класу, одночасно милувався ним, віддаючи належне його лицарській звабливості.

Якщо Мольєр вніс до «Тартюфа» і «Дон Жуана» ряд трагічних рис, що проступають крізь тканину комедійної дії, то в «Мізантропі» (Le Misanthrope, 1666) ці риси настільки посилилися, що майже зовсім витіснили комічний елемент. Типовий зразок «високої» комедії з поглибленим психологічним аналізом відчуттів і переживань героїв, з переважанням діалогу над зовнішньою дією, з повною відсутністю фарсового елементу, зі схвильованим, патетичним і саркастичним тоном монологів головного героя, «Мізантроп» стояв окремо в творчості Мольєра. Комедія відзначила той момент в літературній діяльності Мольєра, коли зацькований ворогами і задихаючись в задушливій атмосфері версальського двору, поет не витримав, відкинув комічну маску і заговорив віршем, «облитим гіркотою і злістю». Дослідники творчості Мольєра підкреслюють автобіографічний характер «Мізантропа», віддзеркалення в ньому сімейної драми драматурга. Хоча наявність автобіографічних рис в образі Альцеста поза сумнівом, проте звести до них всю п'єсу – означає змазувати її глибокий соціальний сенс. Трагедія Альцеста – трагедія передового протестанта-одинака, що не відчуває опори в широких шарах власного класу, який ще не дозрів для політичної боротьби з існуючим ладом.

Занадто глибока і серйозна комедія, «Мізантроп», була зустрінута холодно глядачами, які шукали в театрі понад усе розваги. Щоб врятувати п'єсу, Мольєр приєднав до неї блискучий фарс «Лікар з примусу» (Le médécin malgré lui, 1666). Ця п'єска, що мала величезний успіх і досі збереглася в репертуарі, розвивала улюблену тему Мольєра про лікарів-шарлатанів і неуків. Цікаво, що якраз у найзріліший період своєї творчості, коли Мольєр піднявся на висоту соціально-психологічної комедії, він все частіше повертається до фарсу, що іскриться веселістю, позбавленою серйозних сатиричних завдань. Саме у ці роки Мольєром написані такі шедеври розважальної комедії-інтриги, як «Пан де Пурсоньяк» і «Витівки Скапена» (Les fourberies de Scapin, 1671). Мольєр повернувся тут до первинного джерела свого натхнення – до старовинного фарсу.

Але зі своєї критики суспільних вад і недоліків Мольєр не робить політичних висновків. Він думає усунути їх шляхом чисто моральної дії і викриття. При тому, якщо раніше це викриття було спрямоване головним чином проти вищих класів, то в останні 5 років свого життя Мольєр створює комедії, так би мовити, «самокритичні», що мають на меті зміцнення класової самосвідомості буржуазії і викриття недоліків, які принижують її гідність. Основна тема цього періоду – висміювання буржуа, що прагнули наслідувати аристократію і поріднитися з нею. Цю тему він розвинув у «Жоржі Дандені» (George Dandin, 1668) і в «Міщанині-шляхтичі».

Проблему сім'ї і шлюбу Мольєр ставить також в своїй передостанній комедії «Вчені жінки» (Les femmes savantes, 1672), в якій він повертається до теми «Манірниць», але розкриває її набагато ширше і глибше. Об'єктом його сатири є тут жінки-педантки, що захоплюються науками і нехтують сімейними обов'язками. До ідеї жіночого рівноправ'я Мольєру, як і його класу в цілому, було ще далеко.

Питання про розпад міщанської сім'ї поставлене також і в останній комедії Мольєра «Уявний хворий» (Le malade imaginaire, 1673). Цього разу причина розпаду сім'ї – манія розділу будинку Аргана, що уявляє себе хворим та є іграшкою в руках недобросовісних і неосвічених лікарів.

Хоча і написана смертельно хворим на туберкульоз Мольєром, комедія «Уявний хворий» – одна з найвеселіших і найжиттєрадісніших його комедій. Під час 4-ї її вистави 17 лютого 1673 року Мольєрові, що грав роль Аргана, стало погано на сцені, у нього відкрилося кровохаркання і він не дограв спектаклю. Мольєра перенесли додому і через декілька годин він помер. Паризький архієпископ заборонив ховати закоренілого грішника (актори на смертній постелі повинні були покаятися) і відмінив заборону тільки за вказівкою короля.

Найвеличнішого драматурга Франції поховали вночі, без обрядів, за огорожею кладовища, де ховали самовбивць. За труною його йшли декілька тисяч чоловік «простого народу», що зібралися віддати останні почесті улюбленому драматургу й актору. Представників вищого світу на похоронах не було. Класова ворожнеча переслідувала Мольєра після смерті, як і за життя, коли ганебне ремесло актора перешкодило Мольєру бути вибраним в члени Французької академії. Зате ім'я його увійшло до історії театру як ім'я родоначальника французького сценічного реалізму. Недаремно академічний театр Франції Комеді Франсез досі неофіційно називає себе «Будинком Мольєра».

Твори

П'єси, що збереглися до наших днів:
Ревнощі Барбуль, фарс (1653).
Літаючий лікар, фарс (1653).
Зайдиголова, або Все не до ладу (L'Etourdi, ou Les Contretemps, 1655).
Любовна досада, комедія (1656).
Кумедні манірниці, комедія (1659).
Сганарель, або Уявний рогоносець, комедія (1660).
Дон Гарсіа Наваррский, або Ревнивий принц, комедія (1661).
Школа мужів, комедія (1661).
Надокучливі, комедія (1661).
Школа дружин, комедія (1662).
Критика «Школи дружин», комедія (1663).
Версальський експромт (1663).
Шлюб з примусу (Le Mariage forcé, 1664).
Принцеса Еліди, галантна комедія (1664).
Тартюф (Tartuffe ou l'Imposteur, 1664).
Дон Жуан (Dom Juan ou le Festin de pierre, 1665).
Любов-цілителька, комедія (1665).
Мізантроп, комедія (1666).
Лікар мимоволі, комедія (1666).
Мелісерта, пасторальна комедія (1666, незакінчена).
Комічна пастораль (1667).
Сицилієць, або Любов-живописець, комедія (1667).
Амфітріон, комедія (1668).
Жорж Данден, або Обдурений чоловік, комедія (1668).
Скупий, комедія (1668).
Пан де Пурсоньяк, балет-комедія (1669).
Блискучі коханці, комедія (1670).
Міщанин-шляхтич (Le Bourgeois gentilhomme, 1670).
Психея, балет-трагедія (1671, у співпраці з Філіпом Кіно і П'єром Корнелія).
Витівки Скапена, фарс-комедія (1671).
Графиня д'Ескарбанья, комедія (1671).
Вчені жінки, комедія (1672).
Удаваний хворий (Le Malade imaginaire, 1673).

Незбережені п'єси:
Закоханий доктор, фарс (1653).
Три доктора-суперника, фарс (1653).
Шкільний учитель, фарс (1653).
Казакин, фарс (1653).
Горжибюса в мішку, фарс (1653).
Брехун, фарс (1653).
Ревнощі Гро-Рене, фарс (1663).
Гро-Рене школяр, фарс (1664).

Інші твори:
Подяка Королю, поетичне посвячення (1663).
Слава собору Валь-де-Грас, поема (1669).
Різні вірші, в тому числі
Куплет з пісеньки д'Ассусі (1655).
Вірші для балету пана Боша.
Сонет пану ла Мотт ла Вайе на смерть його сина (1664).
Братство невільництва в ім'я милосердною Богоматері, чотиривірші, поміщені під алегоричній гравюрою в Соборі Матері Божої Милосердною (1665).
Королю на перемогу у Франш-Конте, поетичне посвячення (1668).
Буриме на замовлення (1682).