Сміх, що робить людей серйозними (Класицизм XVII ст. і комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич»)

Сміх, що робить людей серйозними (Класицизм XVII ст. і комедія Мольєра «Міщанин-шляхтич»)

І.В. Лімборський

Історія світової культури знає епохи, коли художня література починає займати одне із чільних місць у суспільному житті, визначаючи ідеологію свого часу, напрям розвитку настроїв і думок сучасників. Без сумніву, такою епохою було XVII ст. - час утвердження в мистецтві класицизму, поява якого була пов'язана із розквітом наукової і філософської думки.

[...]

В XVII ст. наука остаточно відокремлюється від інших сфер духовної діяльності людини, в тому числі і від художньої творчості, з якою вона знаходилась у певній синкретичній єдності в епоху Відродження. В історичному плані це час грандіозних потрясінь і зламів (впадають в око передусім становлення держав на основі абсолютної монархії, Тридцятилітня війна в Німеччині і буржуазна революція в Англії), які призвели до втрати гармонійності ренесансного світобачення і світовідчуття. На людину починають дивитися як на носія певних чуттєвих та інтелектуальних рис, між якими особистості в житті слід зробити остаточний вибір.

Такій зміні поглядів на світ і людину передував ряд відкриттів у царині точних наук, у першу чергу - у фізиці та астрономії. Як відомо, у XVI ст. Коперник науково обгрунтовує геліоцентричну концепцію світу, згідно з якою в його центрі знаходиться Сонце, а не Земля. У XVII ст. Галілей підтверджує правильність висновків польського астронома, а також закладає основи законів механіки і динаміки руху. Він також висуває ідею безмежності Всесвіту. Все це, звичайно, активно стимулювало появу нової картини світобудови. У людини XVII ст. поступово складається переконання, що все у світі можна осягнути і пояснити за допомогою розуму, якому доступні всі найпотаємніші сторони буття. Тільки розум, на думку тогочасних учених, здатний створити цілісну, органічну і замкнену в собі картину оточуючої реальності. Якнайпослідовніше такий погляд знайшов віддзеркалення у філософії раціоналізму. «Мислю і, отже, я існую», -стверджував ії найвідоміший представник Р.Декарт.

Повна і безмежна віра в сили розуму, культ інтелектуального начала в людині і породжують класицизм, в основі якого була ідея пошуку митцем серед зовнішнього хаосу і безладдя життя усталених принципів і законів, що могли б свідчити про органічність і цілісність всього живого у світі. Саме цей художній напрям активно впливав на формування абсолютистського державного устрою, оскільки в державі класицисти бачили втілення розуму нації. Вони вважали, що служіння своєму монарху - безперечний обов'язок кожної людини, оскільки суспільні інтереси повинні стояти значно вище особистих.

Центральне місце в естетиці класицизму займає категорія краси. На думку класицистів, краса існує у світі об'єктивно і не залежить від людини та її внутрішнього світу. За своїм характером краса - це порядок, правильне розміщення частин цілого, гармонія і відповідні пропорції. Найбільш послідовно вона виявляється в природі і в мистецтві. Звідси вони робили два важливих висновки. Перший: по-справжньому розпізнати і оціниш красу може лише розум, який повинен абстрагуватися від життєвої строкатості у пошуках незмінних і вічних начал буття. Другий: ідеальною моделлю мистецтва виступає лише природа (теорія «наслідування природі»).

Майже всі класицисти були впевнені в тому, що мистецтво здатне піднімати глибокі теми, і ці його можливості були продемонстровані вже античністю. Тому і пошук для наслідування ідеального взірця в мистецтві вони завершували античними авторами, у яких класицисти брали теми, сюжети, ідеї своїх творів. Але при цьому їхні художні пошуки залишалися актуальними для1 сучасників, оскільки письменники вірили в те, що мистецтво здатне змінити життя в суспільстві на краще.

Естетика класицизму передбачала жорстку ієрархію літературних жанрів. Із розвитком раціоналістичної нормативності класицистами обстоюється теза про жанрову «чистоту», яка передбачала послідовне розмежування жанрів «високих» (трагедія, поема, ода), «середніх» (комедія) і «низьких» (ідилія, байка, сатира). Провідними виступали «високі» жанри, оскільки вони піднімали проблеми, пов’язані із життям держави, релігійно; ю і міфологічною історією, зображували битви, перемоги, оспівували громадянські чесноти.

Н. Буало закликав письменників у своєму віршованому трактаті «Мистецтво поетичне» викликати у сучасників «живе співстраждання» і активно шукати «шлях до серця» читачів. Тож не дивно, що у класицистів часто-густо людина поставала не як механічна комбінація якихось рис характеру, а як епіцентр потужних, бурхливих пристрастей.

Як загальноєвропейський літературний класицизм охопив з різною мірою інтенсивності літератури французьку (П. Корнель, Ж.Б. Мольєр, Ж. Расін, Ж. Лафонтен), англійську (А. Поп, Дж. Аддісон), німецьку (І.К. Готшед), російську (В. Тредіяковський, Г. Державін, М. Херасков, М. Ломоносов). Проявився класицизм і в українській літературі, де він зароджується у шкільних поетиках у другій половині XVII ст., а згодом вливається і в творчість українських письменників XVIII - початку XIX ст. В українській поезії класицизму, як і в західноєвропейській, надзвичайно підносилася роль розуму і раціонального погляду на основи буття. У своїх творах поети виходять із настанови, що розум - стрижень усього сущого, адже саме він виступає найдостовірнішим інструментом пізнання світу. Думка - нетлінна і вічна, тоді як із смертю людини вмирають і її почуття. Відомий поет і теоретик мистецтва в Україні XVIII ст. М. Довгалевський стверджував: «Розум у житті головне, а все інше гине безслідно». В подальшому риси класицизму органічно входять і в творчість таких українських письменників, як І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, П. Гулак-Артемовський.

Найяскравіше класицизм знайшов розвиток у французькій драматургії XVII ст. Театр і театральне мистецтво взагалі посідали виняткове місце в естетиці класицизму. Визначене це тим, що саме театр, висуваючи проблеми протистояння почуття і розуму, піднімав глибокі проблеми моралі, історії, світового упорядкування. До того ж театр дозволяв гармонійно поєднати різні види мистецтва - словесне, пластичне і музичне.

Творчість Мольєра співпала з часом розквіту Франції Людовіка XIV, який проголосив: «Держава - це я!». На честь короля складалися поеми, оди, писалися трагедії та історичні хроніки. Проте не слід вважати, що тільки високі жанри виявилися найбільш співзвучними часові. Важливе місце в цей період займає і комедія - жанр драматургії, у якому характери, ситуації і дії постають у формах сміху або пройняті комічним. Герої комедії, як правило, не відповідають своєму суспільному становищу, внутрішньо виявляються неспроможними на великі справи, а тому і стають об’єктом сміху. Останній же виконує свою ідеальну «місію» - вказує на негативні сторони життя, чим і може допомогти його виправленню. Тому класицисти не відкидали комедії, вважаючи, що вона відіграє важливу роль у розбудові держави.

Неперевершені взірці подібної комедії і створив Мольєр. У центрі уваги драматурга - суперечливий світ, вади і негативні сторони характеру людини. В цьому відношенні найбільш показовими комедіями є «Дон Жуан», «Тартюф», «Міщанин-шляхтич».

Згідно із жорстко регламентованою системою поглядів класицистів у суспільстві існують певні суспільні стани, приналежність до яких визначається ще від часу народження людини. Між ними існують непорушні кордони, оскільки кожна окрема особистість має певний незмінний життєвий статус у суспільстві, повинна виконувати тільки свою «функцію» в державі. Найнижчою верствою суспільства вважалося селянство, яке майже ніколи не зображувалося «високим» мистецтвом класицизму. Зрозуміла річ, усе це випливало із настанови класицистів про те, що в раціонально побудованому суспільстві існує жорстка ієрархія стосунків людей між собою, де кожний займає визначене своїм походженням місце. Однак уже в XVII ст. в європейських країнах починає виокремлюватися клас буржуазії, представники якої не могли похизуватися своїм походженням, але які завдяки своїй життєвій активності, індивідуалістичній психології почали заявляти про себе як про силу, що може мати вплив на політику і мораль держави. Але такі «претензії» в XVII ст. в умовах укріплення монархічної ідеології сприймалися як такі, що розхитують основи державного устрою, вносять у нього хаос і непорозуміння. Тому і представники новонародженого класу можуть викликати обурення через свої зазіхання, а надто сміх. Подібну ситуацію саме і відтворює Мольєр у комедії «Міщанин -шляхтич».

Проте ця комедія має і свою цікаву передісторію. У 1670 році французький двір відвідав турецький посланець, який із зневагою заявив, що на коні його повелителя дорогоцінного каміння більше, аніж на самому королі Франції. За це, звичайно, посланець жорстоко поплатився - його було негайно вислано з країни, і Людовік XIV замовив Мольєру комедію, в якій би висміювалися турецькі церемоніали і традиції. Звичайно, комедія була написана, але її загальний пафос значно перевершив своєю масштабністю завдання монарха.

Головний персонаж - пан Журден - розбагатів на торгівлі тканинами. Цією ж справою займався і його батько. Його дружина, пані Журден, також дочка купця. Однак новобагатько соромиться свого походження і робить усе можливе, шоб навчитися хорошим манерам, здобути освіту і близько зійтися з представниками вищого світу. У своєму бажанні він доходить крайньої межі - його розум засліплюється цими ідеями, і це, звичайно, стає об’єктом сміху Мольєра. Драматург розвиває тут одну із традиційних для того часу тем - тему «осліпленого розуму», що обумовлює найкомічніші ситуації і обставини усередині драматургічної дії. Принагідно слід відзначити, що в уявленні класицистів тільки ясний розум можна вважати справжнім достоїнством людини, оскільки саме він дозволяє легко відокремити зло від добра, доброчесність від брутальності. У випадку, коли розумне начало притлумлене в людині чимось іншим (наприклад, пекучим бажанням. стати шляхетним, як у Журдена), то це вже розцінювалось як риса, яку слід перебороти за допомогою сміху. До речі, інші персонажі п’єси помічають цю ваду Журдена. Дружина, вкрай налякана його поведінкою, скаржиться на те, що він - «розум втратив».

Очманілий пан Журден не помічає, що оточуючі глузують, а іноді навіть і знущаються з нього. Недоброчесний навчитель музики цинічно визнає, що він є тією людиною, гаманець якої може стати легкою здобиччю. «Ми знайшли саме такого чоловіка, якого нам треба! Його фантазія - вдавати з себе галантного шляхтича - просто скарб для нас!» -стверджує він. Але гроші - це не єдине, чого чекають від Журдена навчителі: Журден може прославити їх (навчителів) серед вельможного товариства, до якого він так прагне потрапити. З точки зору драматургічного конфлікту, Мольєр на початку комедії дає опосередковану характеристику панові Журдену за допомогою другорядних персонажів, які власне і готують глядачів до появи його на сцені.

І ось, нарешті, з'являється пан Журден в «індійському» халаті і в нічному ковпаку.

Йому здається, що він - «елегантний з голови до п’ят», кравець запевняє його, що саме так одягається «все вельможне панство». Але виявляється, що це ще не весь ранковий гардероб Журдена: під халатом у нього нові червоні оксамитові штани і зелений камзол, якими він хизується перед навчителями.

Вже з перших хвилин Журден надзвичайно комічний. Він викликає лакеїв для того, щоб продемонструвати, що вони у нього є, і не знає, як з ними поводитися. Його оточують чотири навчителі, і кожний переконує його у необхідності вивчення саме його предмета. Журден погоджується з усіма їхніми аргументами і тим самим начебто навмисно нагромаджує одні дурниці. Брутальне невігластво у поєднанні з безглуздими зазіханнями роблять із нього посміховище.

Зрештою, Журден непогана людина, чесний купець, але з дещо хибними уявленнями про своє місце в житті. Він - людина з «вивихнутою» психологією, в якій примхливо переплітаються неуцтво, невихованість з бажанням досягти висот французького двору. При цьому Мольєр не зупиняється лише на приватній долі цього персонажа. Йому вкрай неприємні люди, які у безмежному захопленні фальшивими кумирами гублять свою людську гідність і доходять до підлабузництва. Журден надзвичайно улесливо поводить себе з графом, який, користуючись його кредитом, по суті, оббирає свого «товариша» і не приховує зневаги до нього. Для цього шляхтича не існує моральних норм, і він виглядає у п’єсі шахраєм, який користується чужим гаманцем, обдурюючи його власника. Він запевняє Журдена в тому, що його мрії стати шляхтичем небезпідставні. Про нього «сьогодні йшла розмова в королівській спочивальні». По суті, Дорант сміється над мріями пана Журдена і у фіналі комедії, потішаючись над довірливим бідолагою, залюбки приєднується до блазнівських клинів під час посвячення його в «мамамуші».

Якщо честолюбний буржуа зображений як персонаж кумедний, то Дорант, що розпродує титули та свою честь, постає у п’єсі як тип аморальний. За свідченням істориків, придворні Людовіка XIV зустріли п’єсу з настороженістю і вкрай холодно.

І Доранту, і Журдену в п'єсі протиставляється Клеонт - представник третього стану, який наділяється Мольєром благородними рисами: освіченістю, тверезістю розуму, почуттям людської гідності, твердістю принципів. Він не приховує свого походження і, завдяки своїм внутрішнім якостям, піднімається значно вище не тільки за представників свого стану, а й багатьох аристократів. Своїм розумом і чесністю такі люди, на думку Мольєра, надзвичайно корисні для суспільства. Найповніше свою благородну вдачу Клеонт виявляє у своєму почутті до Люсіль, яку він кохає щиро і самовіддано.

Його життєвий принцип - не цуратися свого походження. «Вдавати з себе шляхтича, - стверджує він, - тепер ніхто не соромиться, і такий звичай дозволяє носити крадену назву. Але я, щиро кажучи, дивлюсь на такі речі трохи інакше. Я вважаю, що всякий обман принижує порядну людину. Не гідно ховати своє справжнє походження, з'являтися під чужим титулом товаришу на очі, вдавати з себе не те, що ми є насправді». І в цьому твердженні Мольєр уже ставить свого героя в один ряд із «просвітительськими» героями наступного XVIII ст., яких цінують не за благородне походження, а за внутрішні якості.

Висміюючи пороки, Мольєр не зупинявся лише на критиці, Він намагався показати сучасникам те, що можна протиставити шахрайству, заздрості, жадібності, лицемірству. Відтак і сміх у його комедіях не стає самоціллю автора, а виступає важливим інструментом впливу на дійсність з метою її «перевиховання», пошуку в ній таких моральних принципів, які можуть змінити життя на краще.

Л-ра: Зарубіжна література в школах України. – 1996. – № 3. – С. 11-15.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также