Він знав Журдена і Тартюфа
К. З. Гороніс
Ім’я Мольєра, либонь, найвідоміше в світі. Достатньо почути слово «комедія» — і одразу асоціативна пам’ять видобуває з напівзабутого естетичного родовища ім’я уславленого французького комедіографа. Важко знайти освічену людину, яка 6 не знала його «Тартюфа», «Міщанина-шляхтича», «Дон Жуана», «Мізантропа». Всі впевнені, що Мольєр давно вже нагадує прочитану книгу. І тут варто зауважити, що це банальна помилка. Сучасний французький дослідник творчості автора несмертних комедій Жорж Борданов писав з цього приводу: «Неймовірна річ! Дорожня скринька з рукописами, чернетками та листами Мольєра зникла через недбалість спадкоємців. Можливо, його знищили, а може, він живий і куняє під шаром пилу та павутиння на якому-небудь горищі в Іль-де-Франс. Не збереглося жодного будинку, де мешкав Мольєр, навіть мальовничої оселі, де він народився. Примхлива доля з допомогою людської дурості та невдячності вперто намагається стерти всі матеріальні сліди цього вщерть наповненого життя. Єдине, що залишилось від Мольєра, — це дві розписки і його п’єси, в яких він, безумовно, сказав усе найважливіше про себе. Віхи його життя позначені контрактами, квитанціями, а також «Реєстром» актора Лагранжа, куди він щодня занотовував події, що відбувалися в трупі». Мистецтвознавці протягом кількох століть намагаються відшукати «сліди» Мольєра, перегортаючи тисячі сторінок невідомих матеріалів, котрі зберігаються в архівах Парижа та інших міст Франції, але це, за висловом одного з дослідників, схоже на пошуки голки в скирті сіна. І все ж, попри всі песимістичні заяви, нам, шанувальникам таланту французького митця, дещо про нього відомо. Виріс Мольєр у родині оббивальника Жана Поклена, котра мешкала в Парижі, на вулиці Святого Гонорія, в гостроверхому будинку, стіни якого були прикрашені зображеннями екзотичних мавп. А на піддашку веселились дерев'яні хвостаті мавпочки, намагаючись зірвати жовтогарячі плоди з апельсинових дерев. Дім цей називали «мавпячим». Маленький Поклен-син годинами міг, посміхаючись, дивитись на веселих розбишак. Хто знає — можливо, саме тоді в душі хлопчика з’являлись крихітні паростки сміху, котрі згодом перетворились на достиглі сміхові плоди, що звеселяли паризьку театральну публіку й принесли славу Жану-Батисту Поклену, відомому вже театралам як Мольєр. Освіту Поклен-син здобув у Клермонському колежі. А другу освіту, акторську, — на театральному кону Блискучого театру. Театральна кар’єра Мольєра була карколомна: спочатку актора, а через короткий час як драматурга, режисера і директора, якого помітив сам король Людовік XIV. Минуло якихось два-три роки, і Мольєра з його акторською трупою почали запрошувати до Королівського палацу у Версалі. Тепер уже Поклена-сина називали пан де Мольєр. Він був багатий, його поважали, йому заздрили. Теоретик класицизму Ніколя Буало присвячував йому вірші, а одного разу на запитання Людовіка XIV, хто є найвидатнішим письменником століття, нічтоже сумняшеся, відповів: «Ваша Величносте, це — Мольєр». Самовидці стверджують, що ця відповідь не здивувала короля, хоча він полюбляв Корнеля і Расіна і був високої думки про Лафонтена. Смерть прийшла за Мольєром, коли він був, як завше, на сцені: грав у комедії «Удаваний хворий». Театр Пале-Рояль щохвилини вибухав сміхом та оплесками. Навіть смерть змушена була зачекати, поки Мольєр-актор скінчить свою лебедину пісню. Після вистави Мольєра у важкому стані привезли додому, де він і помер, відмовившись відректися від свого «диявольського», на думку церкви, ремесла. За це «святі отці» заборонили ховати Мольєра на звичайному кладовищі. Його поховали на цвинтарі Святого Йосифа серед самовбивць та нехрещених. На могилу Мольєра поклали велику кам’яну плиту, на якій узимку жебраки й каліки розводили вогнище. Через це вона тріснула й згодом розвалилась. Минуло понад 100 років. Настав день, коли вдячні нащадки прийшли на забутий Богом цвинтар, щоб із шанобою перенести прах Мольєра на кладовище, де були поховані його видатні співвітчизники, але могили автора блискучих комедій не знайшли. І досі ніхто не знає, де спочиває вічним сном найвидатніший, за висловом Буало, письменник Франції XVII століття. Але й досі не вщухає сміх у залі театру Французької Комедії, коли на сцені з’являються його несмертні герої, одним з яких є пан Журден з славнозвісного «Міщанина-шляхтича». Саме ця комедія колись так сподобалась Людовіку XIV, що він сказав: «Мольєр, мені здається — це ваша найкраща п’єса». Міщанин Журден, котрий будь-що хотів стати шляхетним, сподобався парижанам своєю наївністю й почасти дурістю. Вона бачили таких журденів майже щодня. І ці журдени, подібно до мольєрівського героя, викликали сміх і обурення. Журденів ошукували пройдисвіти, серед яких були навіть аристократи, вони не шкодували грошей на уроки філософії, граматики, танців, фехтування, навчались вишуканих манер, намагались складати вірші, але лишались тими ж самими журденами, бо ніщо не могло змінити їхню міщанську вдачу.
Герой Мольєра потрапляє в кумедні ситуації, одна з яких — посвята в «мамамуші». Ця сцена була написана Мольєром «на замовлення». Королю Франції не сподобалась поведінка турецького посла Сапімана-Агі. Достатньо було тільки натяку — і Мольєр висміяв «звичаї» турків.
Висміюючи пана Журдена, Мольєр і не підозрював, що певною мірою сміється й над собою, адже і йому не давала спокійно спати думка про дворянство. І все ж таки Журден з комедії Мольєра мав і позитивне: він належав до того самого третього стану, котрий створював матеріальні багатства Франції, котрий починав уже скоса дивитись на нескінченне дозвілля аристократів і який народжував таких талановитих людей, як Жан Батист Поклен.
«Тартюф» (1664-1669) — одна з перших так званих «серйозних» комедій, яка принесла Мольєру широку популярність. У першій редакції п’єси Тартюф виступав як чернець-святенник і являв собою сценічне втілення найогидніших рис клерикалів. Після прем'єри комедію було заборонено (ініціатором гоніння було Товариство Святих Дарів, яке ненавиділо Мольєра за його правдиве і гостре перо й чекало нагоди, щоб розправитися з ним. У листі до короля комедіограф пояснював, що він цілив не в праведників, людей побожних, а в «фальшивомонетників» благочестя. Другий варіант п’єси мав уже іншу назву — «Облудник», а головний персонаж мав уже нове ім’я — Панюльф. Але й це не врятувало комедію: вона була заборонена. Довелося Мольєру кардинально «перелицьовувати» її. Тепер уже головним персонажем стає не чернець, збіднілий дворянин. Але до його негативних рис були додані нові, які значно підсилили сатиричне звучання твору, в якому з’явились нові соціально-політичні мотиви. Тепер Тартюф (а драматург повернувся до цього варіанту імені, яке, до речі, походило від давньофранцузького слова, що означало обман, облуда) був не тільки розбещеним лицеміром, святенником, а й донощиком, шантажистом і злочинцем.
Найогидніші думки, бажання Тартюф обгортає в облудні фрази, ховає їх за цитатами з Біблії. З його вуст вилітають завчені принципи християнської моралі. І це ще більше підкреслює цинізм святенника, розпусту, лицемірство. У цьому персонажі було стільки життєвої правди, що ім’я його майже відразу ввійшло у повсякденний вжиток.
Проповіді Тартюфа паралізують свідомість Оргона. Побожний, довірливий і простодушний, він несподівано для всіх, хто знав його, перетворюється на жорстокого й упертого тирана своєї родини. Інтереси своїх дітей, жінки, не кажучи вже про власні, Оргон підкоряє інтересам Тартюфа. Він ніби втрачає розум, здається, помилкам його немає меж. І все ж таки (а в цьому заслуга йо-го домочадців — жінки Ельміри, дітей Даміса і Мар’яна, Ельміриного брата Клеанта, а також служниці Доріни) полуда спала з його очей. На жаль, лише тоді, коли облудник Тартюф досяг такої сили, що боротися з ним уже було не під силу ні Органу, ні його домочадцям. Рятує Оргона від розорення, втрати майна і в’язниці чудо.
І цим чудом є король Людовік XIV. Тут Мольєр лишається вірним традиціям класицизму: уславлення «справедливості» освіченого монарха. Безумовно, фінальна сцена: — арешт Тартюфа саме в той час, коли облудник збирався святкувати перемогу, — є штучною, нелогічною, але, за законами комедії, добро мало взяти гору, а зло бути покараним.
Мольєр знайшов свій варіант і вважав його абсолютно правильним.
Ключем до розуміння ідейної спрямованості твору й авторської позиції можуть стати думки Мольєра про власну комедію, висловлені в передмові до «Тартюфа»: «Ось комедія, навколо якої зчинилося багато галасу і яку довго переслідували; люди, осміяні в ній, добре дали збагнути, що вони у Франції мають більшу силу, ніж усі, кого я осміював досі. Маркізи, манірниці, рогоносці й лікарі терпляче зносили, що їх виведено на сцену, і вдавали, що вони разом з усім світом розважаються зробленими з них зображеннями; але святенники не схотіли стерпіти жарту; з самого початку вони розгнівалися й знайшли обурливим, що я насмілився осміяти їх гримаси й піддати ганьбі заняття, до якого вдається так багато порядних людей. Цього злочину вони ніколи б не могли пробачити мені, і вони з надзвичайною люттю озброїлися проти моєї комедії...»
«Якщо сумлінно розглянути мою комедію, то, безперечно, легко побачити, що мої наміри цілком невинні і що в ній зовсім немає осміювання речей, які належить шанувати; що я розробляв її з усією обережністю, якої потребує делікатність теми, і що я доклав усієї вмілості і всіх зусиль, які тільки міг, щоб як слід відрізнити святенну дійову особу від особи справді поважної. Для цього я витримав цілих два акти, щоб підготувати вихід мого злочинця. Він ані на мить не збуджує сумніву в слухача; з перших же кроків його можна пізнати з характерних рис, яких я надав йому, від початку до кінця він не каже ні слова, не робить жодного вчинку, які не виявляли б глядачам характеру підлої людини і не висвітлювали б рис справді чесної особи, яку я протиставляю йому...»
Щодо значення літераторів класицизму, то має сенс навести думку французького письменника, автора трактату «Про театр, або Нова розвідка про драматичне мистецтво» Луї Себастьєна Мерсьє (1740-1814): «Коли б нашим нащадкам лишились самі тільки трагедії Корнеля, Расіна й комедії Мольєра, чи знали б вони як слід звичаї, характер, дух нашої нації й нашого часу, подробиці нашого приватного життя? Чи уявляли б собі як слід форму нашого законодавства, склад нашого розуму, характер нашої уяви, нарешті, наше ставлення до трону та до двору, до буйних і короткочасних повстань, які з нього походили? Чи відтворили б картину наших сучасних звичаїв, хатнє життя наших сімей, яке є для держави те ж саме, що нутрощі для людського тіла? Чи знали б, які чесноти були найбільше вшановані? Які пороки засуджені? Про це я запитую й на це відповідаю позитивно».
Отже, заслуга літераторів класицизму полягає в тому, що, попри всі незручності канонів, загати невмотивованих обмежень, попри всі рамки й регламенти, вони відображали, як могли, тогочасне життя й намагалися його поліпшити.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2002. – № 9. – С. 25-26.
Твори
Критика