Поетика народно-сміхової культури у романі Кена Кізі «Політ над гніздом зозулі»

М. М. Рошко

Як відомо, однією з ознак постмодерністської літератури є використання поетики народно-сміхової культури, зокрема амбівалентного сміху, карнавальної гри. Названі ознаки чітко простежуються і в романі «Політ над гніздом зозулі» (One Flew Over the Cuckoo’s Nest, 1961 p.) американського письменника Кена Кізі (Ken Kesey, 1935-2002 рр.).

Вперше образ карнавалу згадується під час покерної гри Макмерфі з друзями. Саме тоді ми дізнаємось, що серед багатьох професій ірландця до того, як він потрапив до поліції, а потім у палату, була професія сезонного зазивали на карнавалі. Ніби вростаючи в свою колишню професію, Макмерфі «обкручує» доктора Спайві, який головує на «групових терапіях» у палаті, є офіційною особою, керівником. Макмерфі примушує психіатра відчути, ніби вони старі шкільні друзі, чим відразу порушує офіційні ієрархічні відносини (лікар - пацієнт, керівник - підлеглий), замінюючи їх приятельськими, неофіційними. Це і є карнавальне зняття офіційних ієрархічних бар’єрів. Тут же в тексті роману з’являється і саме слово «карнавал»: «И по ходу беседы мы вспомнили о том, как и школе устаивали карнавалы - шумные, веселые, замечательные праздники. Украшения, вымпелы, киоски, игры... это всегда было одним из главных событии года. Как я уже сказал мистеру Макмерфи, в последних двух классах я был председателем школьного карнавала... чудесное, беззаботное время...» [4: 92]. Ідея влаштування карнавалу відразу ж підтримується всіма хворими. Спільну думку висловлює Чесвік: «... лично я считаю (...) что карнавал - это прекрасная идея. Надо как-нибудь нарушить однообразие» [4: 92].

Образ карнавалу з’являється і в інших місцях твору. Так, Гардінг описує ефект електрошокової терапії як «дике карнавальне колесо образів, емоцій, згадок» («a wild camivale wheel of images, emotions, memories») [7: 180]. Прикро, але в російських перекладах цієї фрази слово «карнавальне» чомусь випущене: «Как если бы удар запустил дикую рулетку образов, чувств, воспоминаний» [4: 154].

Та, звичайно ж, важливим для нас є не стільки наявність у романі К. Кізі самого слова «карнавал», скільки наявність «карнавальної поетики», яку так вдало визначив М. Бахтін у своїй славнозвісній праці «Франсуа Рабле и народная смеховая культура» (1940). Карнавал, за Бахтіним, вказує на відносність усього «офіційного»: «Усі символи карнавальної ідіоми наповнені знаками змін та обновлень, зі значенням веселої відносності привілейованих істин та влад... Ми знаходимо тут (...) постійне перевертання з ніг на голову, (...), безліч пародій і травестій, а також змалювання глумлінь, профанацій, комічних коронацій і розвінчань» [1: 136].

Важливе місце в карнавалі відіграє гра. «Образи гри бачились як сконденсовані формули життя та історичного процесу: успіху, невдачі, здобутку і втрати, коронування і розвінчання. В той же час гра виштовхувала гравців за межі буденного життя, звільняла їх як від звичайного життя, так і від правил і законів, зміщувала установлені умовності на інші, легковажні» [1: 235]. Гра пронизує й роман «Політ над гніздом зозулі». Вона виникає у спогадах Макмерфі про свою професію зазивали, а також фігурує на сторінках твору: незчисленні ігри в блек-джек і покер у палаті. Нарешті, і боротьба Макмерфі зі Старшою Сестрою сприймається оповідачем як смертельна гра. В кінці він констатує: «У меня сразу мелькнула мысль остановить его, уговорить, чтобы он взял все выигранное прежде, и оставил за ней последний раунд...» [4: 258].

І вживання Макмерфі у роль «спасителя» - це теж певна гра: «...враховуючи багатозначність поняття гри і безліч його тлумачень, слід зауважити, що саме слово припускає також і удавання або обдурювання, або виконання якоїсь ролі» 12: 4].

Важливий для карнавальної системи образ банкету теж присутній на сторінках роману, зокрема це ключова для твору сцена «прощальної вечірки» Макмерфі.

Та поетика карнавалізму в першу чергу проявляється в образі Макмерфі. Адже сюжет роману будується за принципами карнавального «коронування і розвінчання» Макмерфі. З самої появи на сторінках роману ірландець намагається стати неофіційним лідером, тобто «королем», кидаючи виклик попереднику: «Так кто здесь пахан - дурак?» [4: 17]. Він дуже швидко дійсно стає лідером палати, заміщує Гардінга, який відгукнувся на виклик, і який, можна здогадатись, мав певний авторитет завдяки своїй освіченості - він закінчив вищий навчальний заклад. Більше того, Макмерфі кидає виклик «офіційному» лідерові палати — Старшій Сестрі, і вся сюжетна канва базується саме на їх конфлікті, їхній боротьбі за лідерство та авторитет в очах пацієнтів. Макмерфі явно перемагає, стає не просто лідером, а міфічним захисником. Він домагається цього завдяки бунту проти правил Старшої Сестри, стає «володарем безпорядків». Та його лідерство, його перемога над офіційною ієрархією, правилами і порядками - тільки тимчасові, як і перемога карнавалу над офіційністю. Карнавал, звісно, «випустивши пар» народної тяги до вивільнення з-під всіляких ідеологій і табу, правил, порядку, офіційності, закінчується розвінчанням карнавального короля, яке часто супроводжується глумлінням і побиттям. Так само в кінці твору Макмерфі перетворений операцією по лоботомії на людину-ляльку, ідіота. Смерть ірландця є в той же час оновленням, народженням інших умов життя для пацієнтів. «Все менялось - розповідає Бромден. - Сефелт и Фредериксон выписались вместе, через два дня еще трое острых ушли, а шестеро остальных перевелись в другую палату» [4: 259].

Згідно з Бахтіпим, дух карнавалу протиставляється, але не руйнує офіційну владу. Традиційні європейські народні карнавали ніколи не зміщали громадянську га духовну владу, яку вони висміювали. Метою карнавалу було «встановлення позиції, яка би дозволила побачити інший бік встановлених цінностей так, щоб з'явилось нове відношення»[1: 72]. Так само Макмерфі не зруйнував владу, проти якої він повставав. У кінці роману міс Ретчет залишається керівником палати.

Різниця ж полягає в тому, що тепер пацієнти більше не бояться її влади.

Отже, Макмерфі за час перебування в ролі «короля» допомагає пацієнтам знайти альтернативу до ієрархії палати, показуючи їм відносність встановлених цінностей.

В образі Макмерфі можна знайти протиріччя між Макмерфі - образом Месії, та Макмерфі - персонажем сміхової культури. Справді, він і зовнішністю, і характером, і поведінкою скоріше нагадує антипод Христа-чорта або сатира. Але і це пояснюється карнавальною поетикою твору, яка часто викликає звинувачення і боку святості. Адже, за оцінкою визначного дослідника епохи Відродження Ф. Лосева навіть сміх Рабле є «сатанинським» [5: 592].

Карнавалістичні риси образу Макмерфі знімають з месіанської ідеї офіціозність і застиглість (а чому б не уявити Христа веселуном і жартівником?), і вказують на її відносність, амбівалентність. Отже, роман «Політ над гніздом зозулі» саме утвердженням ідеї відносності всіх і вся істин та ідей вписується у літературу постмодернізму. Адже постмодернізм, за словами Д. Затонського, стверджує, що «немає у підмісячному світі нічого остаточного, цілком завершеного: ані морального вироку, який не може бути переглянутий, ані морального заохочення, яке ніколи й нікому не здаватиметься незаслуженим. Кожна брехня приховує у собі частинку істини, і будь-яка істина таїть у собі краплину отрути...» [3: 193].

З іншого боку, карнавальна поетика роману дає змогу автору перенести семантику месіанства як явища із зовнішнього - форми - цілком на внутрішнє, на його функцію, вчинки, і в першу чергу - на акт самопожертви. А також робить його доступнішим для наслідування, показує, що будь-яка людина, навіть така, як Макмерфі - вчорашній бродяга, егоїст, веселун - може «дорости» до Месії. Головне - бути достатньо сильним, сміливим і полюбити ближніх, щоб бути готовим заради них піти на самопожертву, як це зробив Макмерфі.

Образ Макмерфі може прочитуватись і як символ діонісійського начала: стихії, стремління до повної свободи від будь-яких обмежень, руйнування правил, знищення гармонії, законів існування, встановлення царства хаосу. Це діонісійське начало протиставляється аполлонівському, яке символює гармонію, оформлення як обмеження стихійної енергії, закон упорядкованого існування, космос (див. концепцію діонісійського та аполлонівського начал у праці Ф. Ніцше «Народження музики з духу трагедії...»). При такому погляді на боротьбу Макмерфі він явно намагається зруйнувати певною мірою упорядковане існування мікросуспільства палати, привносить в нього стихію необмеженої свободи, що веде до повного хаосу. Тоді знімається проблема моральної оцінки цієї боротьби, зникає поняття Добра і зла, адже і свобода і влада - рух і статика, сутність і форма, хаос і порядок - виступають як дві необхідні сторони будь-якого існування, необхідні одна-одній протилежності, які взаємодоповнюють одне одного, і єдиний можливий шлях такого існування - у їх збалансованості, гармонійності. Перемога будь-якого одного начала над іншим - чи влади, порядку, статики над свободою, хаосом, рухом , чи навпаки - призведе до однакового результату - руйнування існування, буття, життя як такого. Отже, у боротьбі волелюбного індивідуаліста Макмерфі і представника влади міс Ретчет можна побачити закодовану філософську систему даосизму - вічну боротьбу і взаємодоповнення Інь та Янь. Не менш значимим є також соціальне бачення устремлінь особистості до повної, нічим не обмеженої свободи, до самоствердження, що в результаті веде її до боротьби із суспільними правилами існування, з обмеженнями. Повна перемога особистості в такій боротьбі означала й подавлення усіх інших - суспільства - заради реалізації бажань цієї одної особистості, заради задоволення її повної свободи дії, і, звичайно, вбачати в такому повному звільненні особистості від суспільних законів існування (співіснування) позитивне начало було б неправильним. І навпаки, суспільство заради самозбереження має тенденцію до подавлення будь-яких особистих устремлінь до свободи шляхом повного оволодіння кожним своїм громадянином шляхом уніфікації і придушення особистісного начала. Повна перемога суспільства над особистістю призводить до тоталітарних режимів, де громадяни перетворюються на рабів. Отже, і тут умовою нормального існування може виступати лише гармонійне, збалансоване співіснування особистісного і суспільного, свободи особистості і суспільних правил.

Література:

Бахтин М. Творчество Франсуа Рабле и народная смеховая культура средневековья и Ренессанса. - М.: Худ. лит., 1990. - 536 с.
Гейзінга Л. Homo Ludens. - К.: Основи, 1994. – 241 с.
Затонский Д. Модернизм и постмодернизм. Извечное коловращение искусств. - М.: Аграф, 2004. – 367 с.
Лосев Ф. Эстетика Возрождения. - М.: Мысль, 1982. - 614 с.
Кизи К. Полет над гнездом кукушки // Загнанных лошадей пристреливают. - М.:Пресса, 1994. - С. 5-264.
Ницше Ф. Рождение музыки из духа трагедии. - М.: Аграф, 2005. - 126 с.
Kesey К. One Flew Over Cuckoo’s Nest. - New York: Penguin books, 1996. - P. 1-311.
Sherwood Terry G. One Flew Over the Cuckoo’s Nest and the Comic Strip // Kesey К. One Flew Over Cuckoo’s Nest. - New York: Penguin books, 1996. - P. 396-410.

Л-ра: Сучасні дослідження з іноземної філології. – Ужгород, 2008. – Вип. 6. – С. 584-587.

Біографія

Твори