Гендерні проблеми в романах «Політ над гніздом зозулі» К. Кізі та «Польові дослідження з українського сексу» О. Забужко

Михайло Рошко

На перший погляд, романи «Політ над гніздом зозулі» американця Кена Кізі та «Польові дослідження з українського сексу» українки Оксани Забужко абсолютно не дотичні й не дають підстав для їх порівняння. Справді, створені вони в різних країнах, в різний час (1960-ті та 1990-ті роки), несхожі між собою й теми цих творів: у «Польоті над гніздом зозулі» - життя душевнохворих у божевільні, а в «Польових дослідженнях з українського сексу» - невдале кохання поетеси й художника. Попри те, обидва романи зажили скандальної слави і викликали шквал критичних виступів. Зокрема, Кена Кізі представниці феміністичної критики звинувачували у шовіністських щодо жінок поглядах, які у США прийнято називати сексистськими. Марсія Фальк гостро виступила проти поставленої за романом письменника однойменної п’єси: «Правда полягає в тому, що кожна жінка у творі зображена як демонічна постать, і п’єса переповнена фальшивими, але небезпечними кліше про владу жінок над чоловіками». Леслі Горст, аналізуючи роман у статті «Суки, негідники і євнухи: невдала секс-роль і карикатура» доходить висновку: «Розглянутий під соціальним кутом «Політ над гніздом зозулі» стає трохи небезпечним. Непомітно ми сприймаємо дуже негативні концепції щодо жінок і найбільш деконструктивні погляди на взаємини між статями». Нарешті, Елізабет Макмаган у статті «Старша сестра як Ретчет: сексизм у «Польоті над гніздом зозулі» Кізі» наголошує: «Та незважаючи на свої позитивні якості, «Політ над гніздом...» є сексистським романом. Звичайно, я не намагаюсь відмовляти когось від того, щоб вивчати цей твір, але я закликаю колег при аналізі висвітлювати його приховані сексистські концепції».

Оксана Забужко у зверненні «Від автора» сама зізнається: «Пропонований читачеві роман мав щастя зажити скандальної репутації задовго до виходу в світ». І додає, що через цей твір одразу з двох західних країн їй погрожували судом і забороною права на в’їзд». На початку книжки подається добірка уривків із газетних і журнальних відгуків на роман, серед яких є і гострі звинувачення як у занадто цинічному еротизмі, так і в негативному зображенні чоловіків. Зокрема, в уривку з журналу «Art-line» заявлено: «Якщо в еротичній драмі чоловік постає як суб’єкт, а жінка як об’єкт, то О. Забужко ... своїм романом перетворила чоловіка на об’єкта. Через що зрозуміло, чому деякі чоловіки-письменники так агресивно сприймають цей твір». А в газеті «Українське Слово» взагалі стверджується, що роман Оксани Забужко «...а) руйнує усталений в культурі образ жінки; б) діє супроти потреб популяції (нації); в) хибно орієнтує молодь щодо місця і місії статей у суспільстві; г) руйнує засади суспільної моральности».

Отже, письменницю-жінку звинувачують у войовничому фемінізмі, а письменника-чоловіка - у шовіністських щодо протилежної статі поглядах. Але всі ці звинувачення лежать у одній площині - площині гендерного дискурсу. Отож саме гендерний підхід покладімо в основу порівнянь і протиставлень досліджуваних творів.

Згадані романи завдяки багатьом спільним структурно-композиційним ознакам дають можливість для їх системного зіставлення. Обидва написані у вигляді ретроспективної нарації: і в одному, і в другому оповідач веде розповідь-спогад про певні важливі для нього події, які на момент розповіді залишились у минулому. У романі О. Забужко оповідачка згадує своє невдале кохання, яке переросло у ворожнечу й завершилось розлукою. У творі К. Кізі оповідач розгортає перед читачем історію бунту заляканих душевнохворих пацієнтів проти тоталітарних правил і методів Старшої медсестри.

В обох творах оповідач був не тільки свідком, а й активним учасником подій. Головним героєм розповідей виступає неординарний і сильний чоловік. У «Польових дослідженнях...» - це талановитий провінційний художник Микола. Якщо українські чоловіки оцінюються в романі загалом зневажливо, як «діти рабів», слабкі, налаштовані на поразку, то Микола - перший у житті оповідачки українець-переможець: «... вперше-бо мала до діла з мужчиною-переможцем. Українець і переможець: чудасія, їй-бо».

У «Польоті над гніздом зозулі» таким героєм є новоприбулий пацієнт Рендел Патрік Макмерфі, який вирізняється сміливістю та волелюбністю - на противагу іншим пацієнтам, котрих автор характеризує лексемами «страх», «слабкість» і які призвичаїлись, змирились із принизливими для них обмеженнями, з диктаторськими правилами та розпорядком у палаті. Незвичайність героя підкреслюється з першої зустрічі з ним на сторінках твору.

В обох романах оповідач був близько знайомий із протагоністом. У творі О. Забужко між оповідачкою - столичною поетесою - і головним героєм спалахує кохання. У творі Кена Кізі оповідач Вождь Бромден стає учнем, послідовником і другом лідера-бунтівника Макмерфі. І хоч тематика романів різна, в обох основою наскрізного конфлікту є зіткнення чоловічого й жіночого начал: поетеси і художника як коханців-суперників та Старшої медсестри як представниці влади і бунтівника-пацієнта як представника стихії, волі та індивідуалізму. Крім того, конкретні сюжети проектуються на загальнодержавні концепції: у романі К. Кізі палата як мікросуспільство символізує сучасну споживацьку уніфікуючу цивілізацію, а у творі О. Забужко розповідь про кохання супроводжується роздумами про історичну долю українців і проблеми нашого державотворення.

Але в українському романі оповідач і автор - жінка, в американському ж і оповідач, і автор - чоловіки. Можливо, цим і пояснюються досить значні розбіжності концепцій у площині гендерного дискурсу.

В американському творі оповідач Бромден, захоплюючись сміливістю й силою Макмерфі, навіть не думає, з ним суперничати, навпаки - під його впливом намагається піднятись до рівня протагоніста (що йому майже вдається), стає його найближчим і найпослідовнішим учнем.

В українському романі оповідачка усвідомлює, що як митець її коханий Микола кращий за неї: «А цей хлоп копав там, де й я, і, єдиний з усіх, робив це, ах холєра, (...) ліпше за мене: глибше, потужніше, та йолки, просто безстрашніше». Але чомусь жінка відчуває не гордощі за коханого чоловіка, а бажання почути від героя визнання рівності між ними. Вона зразу ж заявляє про цю рівність: «...в усьому - свій, одної породи звірюки!». А позаяк він, зосереджений на своїй творчості й самодостатній, цим питанням просто не переймається - вона починає домагатися визнання через інтелектуальні дискусії, які зрештою перетворюють їхнє спілкування на сварки й спопеляють кохання. Тобто у творі з’являється мотив заздрощів митця до талановитішого за себе (Сальєрі та Моцарт) і боротьби між ними за першість. (Заздрощі жінки до чоловіка з позицій психоаналізу дають можливість потрактування взаємин героїв як фаллоцентричних). Тема кохання героїв-митців і змагання між ними відкривала перед авторкою широкі можливості: завдяки несподіваному ракурсу вперше у світовій літературі глибоко проаналізувати специфіку жіночої і чоловічої творчості, порівнюючи їх між собою. Але письменниця чомусь не скористалася цією нагодою й дещо полегшила своє завдання: замість концентрації на творчих змаганнях вона зосередилась на сексуальних непорозуміннях персонажів. Маючи за мету у протистоянні героїв будь-що показати переможницею жінку (що підтверджується феміністичними позиціями авторки), вона, перевівши творче змагання у площину сексу, спекулятивно наділяє чоловіка недоліками саме сексуального характеру: як зосереджений на своїх особистих інтересах егоїст він не вміє відчувати й розуміти партнершу, а тому й не може задовольнити її в ліжку. Останнє стає причиною постійного незадоволення і знервованості партнерів, а зрештою - й їхніх постійних суперечок і сварок. Так заявлена тема змагання двох героїв-творців - жінки и чоловіка - переводиться в площину сексу, що спрощує й навіть дещо вульгаризує семантичне поле роману.

Звичайно, не виникає сумніву, що авторка прагнула ввести в сучасну українську літературу феміністичний дискурс, але це їй не зовсім вдалося. Адже зрілий фемінізм передбачає рівноправне співіснування чоловіка та жінки, взаємодоповнення ними одне одного, а не змагання й суперництво. Натомість незрілий, хворобливий фемінізм виражається у спробах замість деконструкції патріархального стереотипу тільки поміняти місцями центр і периферію: на панівну позицію замість чоловіка поставити жінку. Звідси й виникає в романі Оксани Забужко концепція боротьби-змагання жінки з чоловіком. Та замість сміливості розділити з партнером відповідальність за невдачу у зближенні, героїня по-дитячому перекладає вину з себе тільки на партнера-чоловіка, робить його єдиним винуватцем. Тому роман радше закріплює не феміністичну концепцію рівноправності різностатевих героїв, а цілком маскулінну ідею чоловічої відповідальності за все, а звідси - чоловічого лідерства, бо лідером є той, хто вміє брати на себе відповідальність. Таким чином О. Забужко, маючи бажання пропагувати феміністичні ідеали, насправді підсвідомо робить цілком протилежне: стверджує залежне становище жінки. Як слушно зазначає вітчизняна дослідниця Ніла Зборовська: «Мало того, «Польові дослідження...» фіксують ідеологічно «залежне» мислення письменниці (як знак символічного жіночого підкорення). І хоча роман О. Забужко був дуже серйозним приводом для розмов про фемінізм, феміністичним романом його назвати не можна. Однак це один із перших серйозних романів про проблему жіночности».

Цікава й концепція чоловіка та жінки в романі Кена Кізі. Письменника активно звинувачували у сексизмі саме тому, що в «Польоті...» усі жіночі персонажі він змалював як негативні. Центральною постаттю серед жіночих образів є Старша медсестра палати для душевнохворих міс Ретчет - стара діва й основний представник влади в романі. Ретчет - демагог, для неї правила, розпорядок важливіші, ніж пацієнти. Вона символізує будь-який тоталітарний режим, у якому в ім’я абстрактних ідей та правил приносяться в жертву щастя і свобода конкретних людей. Старша сестра - людина тверда й непохитна, неслухняних вона жорстоко карає. Для посилення своєї влади вдається до демагогії й залякування, використовує недоліки пацієнтів (страх, комплекси неповноцінності, слабкість психіки тощо) з метою повного придушення їхньої свободи, намагається перетворити їх на керовані механізми. В особі Ретчет автор викриває всі механістичні уявлення про людину, зокрема, марксизм, біхевіоризм, навіть модні маніпуляційні теорії Дейла Карнегі. Адже всі вони базуються на уявленнях «механістичності» людини, на вірі в можливість маніпулювання індивідуумами, враховуючи їхню реакцію на певні зовнішні дії й фактори. Дані уявлення ґрунтуються на ідеях детермінізму, а тому не враховують внутрішньої свободи особистості, її неповторність й самобутність. Саме тому Старша медсестра уявляється вона шизофреніку-оповідачу Бромдену не жінкою, а механічним приладом.

Владною жінкою є й мати оповідача, біла дружина індіанського вождя. Вона домоглася того, щоб їх син носив материне, «цивілізоване» прізвище. І саме завдяки її допомозі представники влади примусили вождя продати землі племені для розбудови гідроелектростанції, що призвело до зміни традиційного способу життя індіанців. Як наслідок, більшість із них не знайшла свого місця в житті, частина стала алкоголіками, частина розпорошилася по державі. Від алкоголю загинув і вождь, колись сильна й мужня людина.

Сімейним диктатором постає мати одного з пацієнтів - Біллі Біббіта. Саме вона є причиною комплексів сина, його психічної хвороби. Маніпулюючи на все ще сильному страхові Біллі перед матір’ю, Старша медсестра робить із нього зрадника, а це, своєю чергою, призводить його до самогубства.

Негативно забарвленим є образ ще однієї жінки - дружини пацієнта Гардінга Віри. Кокетуванням вона приковує до себе погляди чоловіків, чим посилює комплекс неповноцінності в Гардінга. Віра кокетує навіть перед пацієнтами божевільні, зрідка навідуючи чоловіка. Як бачимо, жінки в романі змальовані як диктаторки різного масштабу, які позбавляють чоловіків сміливості та знищують їхню індивідуальність. Звичайно, цікаво було б знати, чому влада, бюрократія асоціюється у письменника насамперед із жінками. Можна справді запідозрити його в сексизмі або взагалі жінконенависництві. Та такі підозри спростовуються подальшою творчістю Кена Кізі. Уже у другому романі «Часом нестерпно кортить» (1964) письменник створює один із найвдаліших позитивних жіночих образів у сучасній американській літературі - образ Вів Стемпер. Дружина головного героя - Генка Стемпера - Вів гармонійно поєднує жіночність, ніжність і незалежність та силу характеру. Позитивний у цілому й образ головної героїні останнього роману письменника «Пісня моряка» (1992) Елайс Кармоді. Та й у романі «Політ над гніздом зозулі» - щоправда, на периферії - існують позитивні жіночі образи. Крім згадуваних критиками-феміністками повій Сенді й Кенді (чия позитивність в очах письменника, на думку дослідниць, пояснюється їхньою професією, адже повія виступає втіленням саме сексистських чоловічих уявлень про жінок), позитивними є образи медсестри-японки, яка співчуває пацієнтам і надає їм певну допомогу, та індіанки - бабусі Бромдена, яка для нього - символ мудрості й природності. Недаремно саме з її пісні: «Політ на Захід, політ на Схід, політ над гніздом зозулі» взятий рядок для назви роману. Отже, жіночі негативні постаті у творі певною мірою урівноважуються кількома позитивними.

У романі ж Забужко всі українські чоловіки оцінюються негативно як «нездатні перемагати», меншовартісні: «...але вдома, в своїй бідній забембаній країні - країні урядовців в обвислих штанях і всіяних лупою піджаках, оплилих письменників, зугарних читати лиш одною мовою (...) і бистрооких жучкуватих бізнесовців із навичками колишніх комсомольських секретарів - все воно якось ні до чого не кріпилося».

Жодного «позитивного чоловічого персонажа» в романі нема. Отже, тут справді можна говорити про «античоловічі» мотиви, тобто про «сексизм» із протилежним знаком.

Героїня в романі О. Забужко, зневажливо оцінює саме своїх українських чоловіків, маючи на увазі, що в інших країнах (Західна Європа, США) чоловіки кращі. Вона стверджує: «якого чорта було родитися на світ жінкою, та ще й в Україні». Шкодуючи, що народилася в Україні, оповідачка звинувачує у проблемах своєї країни тих самих «недолугих українських чоловіків», які є «дітьми рабів»: не змогли збудувати розвинену міцну державу! Отже, письменниця ще раз доводить свою незрілість, не вміє й не бажає розділити спільну провину, знімає з себе - і з усіх жінок - відповідальність, звалюючи її цілком на чоловіків, чим перекреслює заявлені феміністичні принципи рівноправності жінки та чоловіка.

Слід зазначити, що гендерний дискурс у романі поступається роздумам над вітчизняними національно-історичними проблемами. Оповідачка висловлює біль і страждання за долю України, віками залежної та поневоленої, що, на її думку, зумовило «недолугість» українських чоловіків. Звернення до національно-історичного дискурсу, безперечно, підвищує концептуальну якість роману.

У романі Кена Кізі жінки зображені саме за феміністичною концепцією: вони вже здобули те, за що боролися, тобто владу. Окрім того, жінки представляють раціоналізм, розум. Вони сильніші за чоловіків, саме жінки символізують сучасну раціональну цивілізацію. Чоловіки ж - пригнічені, пасивні, слабкі. А єдиний сильний чоловік - Макмерфі - символізує стихійність, природність, індивідуалізм і антиінтелектуалізм, які залишилися у спадок від минулого Америки. Але у творі такі «зреалізовані феміністки» викликають не симпатію чи захоплення, а, навпаки, змальовуються як негативні персонажі саме через штучну владність, не притаманну жінці від природи. Вони - неприродні, штучні, наслідок раціональної цивілізації І саме проти викривлення природності, проти спотвореної сучасної споживацької цивілізації виступає у своєму романі письменник.

Л-ра: Американська література на рубежі ХХ-ХХІ століть. – Київ, 2004. – С. 504-510.

Біографія

Твори