Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. ​​Природа сміхової культури

За спогадами сучасників, Котляревський вирізнявся розвиненим почуттям гумору «Він був душею дружніх бесід, говорив розумно, весело, живо; ніхто краще за нього не передавав народних анекдотів», – читаємо у статті Вадима Пасека¹. Мемуаристи сходяться на тому, що Котляревський мав славу неперевершеного оповідача анекдотів. Степан Стеблін-Камінський, зауваживши, що Котляревський «весело шутил, без насмешливости», також зазначив: «Никто не мог с таким замечательным искусством рассказывать анекдоты, как он»²; навіть коли товариство

«состояло больше из дам, он предпочитал <...> занимать дам остроумными рассказами, прибаутками, анекдотами, которые у него лились рекою, и обыкновенно к концу сберегался такой анекдотец, от которого разбегались все слушательницы»³;

«Вообще его рассказы, пересыпанные солью сарказма или юмора, с уменьем вести разговор, привлекали к нему невольно общее внимание. Само собой разумеется, большая часть анекдотов была взята из быта малороссиян, из родной сферы; иногда он сам вымышлял удачные анекдоты, вставляя французские фразы и слова <...>; но, по преимуществу, действующими лицами в его рассказах были малороссы»⁴.

У листі до Ізмаїла Срезневського від 10 січня 1839 р. священик Йоан Мазанов, протоєрей Покровської церкви при Полтавському богоугодному (благодійно-лікувальному) закладі, куратором якого працював Котляревський, писав, що поет

«был оригинал в своём роде. Говаривал всегда остро, но нередко и с аттическою солью... Трудно было уберечься, чтобы он к чему не привязался, но всегда резонно; был душою общества, и где он, там всегда было не скучно. Но особенно его анекдоты были всегда преуморительны; даже и тогда, когда он, заболевши, почувствовал близкий конец жизни, то, когда приехал к нему доктор, он ему наотрез сказал: “Не поможе бабі кадило, коли бабу сказило”. И решительно не захотел принимать никаких лекарств. Более от него никто ничего и не слышал»⁵.

Тим часом піклувальництво богоугодною установою (у 1827-1835 рр.) аж ніяк не сприяло веселому, гумористичному світосприйняттю – радше навпаки, зважаючи на обов’язки, неабияку відповідальність і чималий обсяг роботи куратора:

«Під його керівництвом були всі відділи “богоугодных заведений”, а їх було аж 6 (лікарня, дім психічнохворих, шпиталь для породіль, дім поправи, богадільня й контора), а лікувалося та служило тут чимало всякого люду різного стану тодішнього суспільства, більшість слабих присилали різні інституції та приватні особи <...>»⁶.

Але це було вже на схилку життя, коли письменник завершив основні свої твори і взявся за переклад розлогих релігійних роздумів абата Дюкена, на що, мабуть, налаштовувала нова робота.

Котляревський був щедро наділений сміховим талантом не лише як усний оповідач (таких багато), а передовсім як письменник. Його незрівнянний літературний талант сміхотворця – бурлескного травестатора, пародиста, гумориста й сатирика – найповніше виявився в «Енеїді».

Органічна схильність Котляревського до сміхотворства та її розкута реалізація в усному спілкуванні й літературних текстах зумовлювалися такою визначальною ознакою української народної ментальності, передусім наддніпрянської, лівобережної, як гумористичне світосприйняття, котре набирало ледь чи не всеохопного характеру, поширюючись на різноманітні явища суспільно- державного, культурно-освітнього, побутового та релігійно-церковного життя. З приводу цього народного світосприйняття етнограф Тадей Рильський писав:

«Преобладание юмора составляет характеристическую черту мужских разговоров о всяких предметах во время ли отыха среди работы на поле или в клуне, в беседе ли на сели под корчмой, во время ли праздничных собеседований за столом <...>; даже во время возбужденных собеседований в общественных потребностях и нуждах удачное юмористическое слово никогда не остается без отголоска. В этом отношении Гоголь, Котляревский, Квитка в некоторых своих произведениях – верные представители в письменном слове наклонностей народного малорусского мышления. При данной силе зтой наклонности понятна непреодолимость соблазна, представляемого юмористическим отношением к какому бы то ни было предмету»⁷.

Ще одним сприятливим для Котляревського чинником було те, що низький стиль класицизму допускав вияв сміхотворчої схильності народного світосприйняття у літературі.

Комічний ефект в «Енеїді» Котляревського виникає не так тому, що пародіюється Вергілієва епопея, як тому, що осмішуються реалії сучасної авторові української, а почасти й російсько-імперської та іншої чужоземної дійсності, притім природа сміху в українській травестії полягає в поетовій налаштованості не так на висміювання зображуваного, як на осмішування явищ, створення атмосфери загальних веселощів. Таке трапляється зокрема у різдвяних віршах-травестіях, як-от у «Вірші на Різдво Христове»:

Хлопці, дівки
Навпередки
Бігають під хатки
І, як вовки
Або свинки,
Скиргичуть колядки⁸.

Невідомий автор таким зниженим порівнянням не висміює простолюдних колядників, а створює загальну атмосферу народних різдвяних веселощів. Для цього він вдається до осмішувальних (але не висміювальних) порівнянь.

Відмінність же між бурлескно-травестійним опрацюванням євангельських і біблійних сюжетів у різдвяних та великодніх віршах і таким же переосмисленням античного міфологічного сюжету в «Енеїді» Котляревського полягає в тому, що в першому випадку зберігається сакральне ставлення до християнської релігії, а в другому – антична міфологія підлягає цілковитому профанному осмішуванню. Водночас вона не розвінчується (у цьому вже не було потреби), а виступає об’єктом потіхи, життєрадісного сміху, створення веселого настрою та ситуативних алегорій. Не ставлячи собі за мету насміхатися з олімпських богів, себто з язичницького пантеону, Котляревський водночас скористався можливістю у їх образах показати й викрити «олимпську» верхівку сучасного суспільства. Під пером кмітливого поета античні міфеми перетворюються на тогочасний український або російсько-імперський типаж. Антично-міфологічний персонаж стає національним, сучасним: «Бо був Ентелл непевна птаха, / Як чорноморський злий козак» [II, 31]. В епізоді бурі на морі (частина перша) Нептун упізнається як «урядовець, що бере хабарі», а в частині третій «образ Харонів нагадує якого-небудь сердитого українського діда-перевізника»⁹. У комічному зображенні «війни» челяді Аматиної няньки з троянцями передано в бурлескному стилі сцену сутички між підданими (зокрема двірською прислугою) двох поміщиків, що ворогують між собою.

У своєму бурлескному травестуванні Котляревський дотепно знижує поважне дійство Вергілієвої «Енеїди». Так, задля комічного ефекту він саджає богиню Юнону на «ґринджолята» – дитячі саночки: «Впрягла в ґринджолята павичку / <...> / К Еолу мчалась, як оса» [І, 4]¹⁰. Карикатурним є зображення того, як «Собі убори добирав» цар Латин, щоб «пристойно» зустріти Енеєвих послів:

Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим ґудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кинді нові (повстяні калоші. – Є. Н.)
І рукавиці взяв шкапові <...>. [IV, 42]

Під час прийняття Енеєвих послів цареві Латину та цариці належало б сидіти на троні, од якого до палацової брами мав би простелятися розкішний килим, а на почесній варті треба було би стояти добірному війську, та й зібратися на цю урочистість пасувало б вельможним представникам з усіх теренів царства. Натомість у Котляревського царська пара всідається на вироби селянського вжитку – дзиґлик (стільчик) та ослін (переносна кімнатна лава для сидіння), а псевдоурочисте прийняття відбувається у звичайнісінькій сільській хаті, яку гумористично названо «царською хатою» [IV, 38], а ще – на подвір’ї, до того ж на рівні всього-на-всього повіту:

Царя на дзиґлик посадили,
<...>
Цариця ж сіла на ослоні¹¹,
<...>
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт. [IV, 43, 44]

В окремих випадках гумор в «Енеїді» Котляревського криється за своєрідними «темними місцями», які потребують розгадки. Звідки, наприклад, у його поемі взялася «Келебердянськая верства» [V, 139]? Матвій Симонов зареєстрував такі приказки: «Великий (або: Довгий), мов Пирятинська верства», «Випросталась, як семисотна верства», і додав своє пояснення: «Семисотні верстви були за цариці Катерини. По старих шляхах вони ще й тепер иноді є: дубові, високі. Пирятинська верства теж семисотна, – себто верства, що вони стоять по старому шляху з Переяслова у Лубні»¹². У цьому поясненні виникла плутанина з семантикою слова «верства», у якому накладаються одне на одне два значення: міри великих віддалей і одного зі стовпів, які ставилися біля дороги на відстані верстви. Семисотна верства – це один зі стовпів, віддаль між якими становить 700 сажнів. Верства на Русі мала різну кількість сажнів (500, 700, 750, 1000). У XVIII—XIX ст. в Росії застосовували зазвичай 500-саженну шляхову верству, тож 700-саженна вважалася за довгу. М. Симонов додає, що семисотні верстви були «високі», тобто крім точної – більшої, ніж звичайно, – віддалі між стовпами, загально зазначає ще й їхню неабияку висоту. Звідси виходить, що в наведених приказках переплелися обидва значення: географічна довжина верстви і висота верствового стовпа. Ці приказки стосуються чогось (когось) довгого й високого, зокрема переносно – довготелесої або надто виструнченої людини.

Тим часом колишнє (до 1764 року) сотенне містечко Полтавського полку Келеберда, від назви якого походить «Келебердянськая верства» Котляревського (тепер це село Кременчуцького району), розташоване на лівому березі Дніпра, нижче гирла річки Псьол, тобто значно південніше від шляху Переяслав – Пирятин – Лубни, та й загалом збоку од верствових шляхів. То чому ж Котляревський ужив вислів «Келебердянськая верства», а не звичніше «Пирятинська верства»? Відповідь на це запитання знаходимо в аналогічному місці російської травестії – наприкінці частини п’ятої. У Котельницького Пандар кричить до Турна: «Ага, попался к нам ты в лапы! / <...> / Отведай, сунься, похвальбишка, / Больша Коломенска верста» [V, с. 158]. У Котляревського ці фрази розкидано між обома учасниками поєдинку: «Ага! ти, шибеник, попався, / <...>,-/ Пандар до Турна закричав» [V, 138]: «Ану, прилізь! – Турн одвічає, – / Келебердянськая верства!» [V, 139]. Російський фразеологізм «коломенская верста или с коломенскую версту (ростом)» означає «надзвичайно високий», довгов’язий, здоровило («верзила») і походить од верствових стовпів, розставлених по дорозі у палац (літню резиденцію) царя Олексія Михайловича в селі Коломенському, за 18 км од Москви. Ці стовпи (верстви) були значно вищі од звичайних. Котляревському ж у ході українізації російської травестії треба було знайти українські відповідники російським реаліям, і він це дотепно зробив, зокрема, й у цьому випадку, підібравши місцевий топонім бодай із трохи подібним звучанням (коломенська – келебердянська). Для невтаємничених у цю метаморфозу значення вихідного (російського) фразеологізму (довготелесий) утратилося, а значення переінакшеного вислову (таке саме) є незрозумілим. У тих же, хто знає, що означає російська ідіома «коломенська верства», перефразування її на «келебердянську верству» викликає сміх. Таким чином, це мовне травестування має ознаки українізації та сміхогенності. Завдяки «Енеїді» Котляревського вислів «келебердянська верства» став в українській мові ідіоматичним, уживаним в усному мовленні та літературі¹³.

Михайло Яценко звернув увагу на те, що в четвертій частині «Енеїди» Котляревського «спочатку латинське військо змальовується як організована і навчена грізна сила, що має добру зброю і сильний бойовий дух. <...> І тут же тональність оповіді різко міняється – яскраво виступає комічна ілюзорність цієї сили», передусім у карикатурному озброєнні. Це дало підставу дослідникові зробити узагальнювальний висновок:

«<...> чергування тези й антитези, утвердження й заперечення, змішування високого і низького, навмисне протиставлення змісту і форми проявляється у багатьох інших місцях “Енеїди” <...>. Таким чином, можна говорити не про окремі моменти народної сміхової культури, що, зокрема, проявляються через використання небилиці, а про наскрізну її присутність у художній структурі поеми як елемента стилю <...>, як стихії художнього мислення. Небилиця несе в собі сміхову концепцію казкового “світу навиворіт”, де реальні життєві зв’язки і пропорції навмисне порушені»¹⁴.

Одним із перших життєствердну тональність сміху в «Енеїді» Котляревського збагнув Богдан Лепкий:

«Котляревський, як його земляк і далекий сусід Гоголь, – сміявся. Сміявся, як колишні запорожці, як полтавський хуторянин, то знов як гуморист Ренесансу, або прямо сміявся крізь сльози, але сміх його лунав і лунає на цілу Україну і поза Україну, цей його творчий, а не пустий сміх»¹⁵.

За пізнішим дослідником, в «Енеїді» виявнюється народно-святковий, «ярмарковий» характер сміху, який має амбівалентну природу й не тільки заперечує, а й очищає, утверджує, оновлює, у якому піднесене й низьке, героїчне й комічне не протиставляються, а співіснують як грані цілісного явища. Такий веселий життєрадісний сміх як вияв народно-язичницького світосприймання типологічно споріднює «Енеїду» з бурлескно-пародійною віршотворчістю мандрівних дяків, українськими інтермедіями, «українськими повістями» Гоголя, романом «Гаргантюа і Пантагрюель» Рабле¹⁶. Водночас загальною зниженістю лексики і фразеології, гротескною топікою тіла «Енеїда» Котляревського генетично й типологічно споріднена не лише з українською гумористичною традицією, а й з російськими ірої-комічними поемами. Проте Осипов використовує комічне як пародійний засіб для зниженого зображення героїчного, патетичного. В «Енеїді» Котляревського частково це виявнюється також, але в його травестії водночас відбувається органічне поєднання комічного й героїчного, низького й високого на основі вікодавнього народного світосприймання, в якому вони взаємно допускаються й не відокремлюються одне від одного. За героїчно-комічним твором бурлескно-травестійного жанростилю, поширеного у просвітницькому класицизмі, М. Яценко побачив щось незрівнянно глибше, важливіше і значливіше: «народне амбівалентне (героїко-комічне) світобачення, яке забезпечує поемі художню цілісність»¹⁷. При цьому сміх у травестії Котляревського виходить за межі народної сміхової культури і набуває просвітницького спрямування:

«Котляревський, з одного боку, великою мірою повертає сміхові його амбівалентну сутність, яка почала втрачатися вже у творчості мандрованих дяків, його стихійну діалектичну цілісність світосприйняття, а з другого – <...> як гуманіст і просвітитель <...> ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою в нових історичних умовах»¹⁸.

Цьому слугують, зокрема, елементи сатири у сміховій стихії «Енеїди». Докладніше про це скажу далі, а тут наведу вельми дотепні рядки про поміщеного в пеклі безчесного суддю-кар’єриста, який, щоб одержати мундир (тобто бути затвердженим на посаді згідно з «Табелем про ранги»), догоджав якомусь можновладцю, переінакшивши, всупереч закону, судову справу на його користь:

Суддя там признавався сміло,
Що з ґудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що, може б, навістив Сибір;
Та смерть ізбавила косою,
Що кат легенькою рукою
Плечей йому не покропив. [III, 98]

Про природну смерть хабарника й, таким чином, уникнення ним смертної кари через відсічення голови катівською сокирою автор мовить іронічно, вдаючись до усталеного метафоричного коду («смерть ізбавила косою») та оригінального евфемічного вислову («Плечей йому не покропив») і вживаючи зменшено-пестливе слово («легенькою рукою»). Таким чином, про жахливі речі зумисне говориться словами з невідповідними лексичними значеннями («смерть ізбавила [тобто звільнила] косою», «Плечей йому не покропив» – мається на увазі його власною кров'ю, хоча кроплять зазвичай свяченою водою). Використано й неадекватну (зменшено-пестливу) граматичну форму прикметника. Завдяки таким майстерним ходам явлено зразок тонкого, хоча й чорного гумору¹⁹. Почасти ці високохудожні рядки є віддаленою і, найпевніш, неусвідомленою ремінісценцією зі сказаного в тій-таки третій частині Осипова (але раніше в ній) про жорстокого царевича Геріона, який чинив самосуд так, як йому заманулося: «Без всякой всем вины и дела / Смертельний задавал трезвон; /<...>/ Однако ж в ад сего детину / Столкнула смертная коса» [III, с. 53]. Підхопивши мотив запроторення в пекло несправедливого самосудника й метафоричний традиційний образ смертної коси, український травестатор оригінально розгорнув їх у сатиричний злободенний образ корисливого й облудного судочинця.

У функціонуванні комічного в поемі Котляревського Тетяна Бовсунівська розрізняє сцени й епізоди бурлескно-розважальні (особливо виразні в описах побуту богів) і бурлескно-страхітливі, як-от переживання Енеєм і троянцями «страшного, лякливого, жахного», що «змальовується в плані активізації певних фізіологічних проявів (напр., од страху чи з переляку Еней завжди трясеться, вкривається потом, зіщулюється тощо)»²⁰. Тож не лише розваги, веселощі, а й почуття страху, переляку, жаху, моторошні стани стають джерелом комізму в бурлескному світі «Енеїди».

Вияви навмисного зниження, здрібніння, опобутовлення, комічного подання того, що зазвичай вважається високим або принаймні поважним, трагічним, трапляються не лише у першій – четвертій частинах, а й у п’ятій та шостій, насиченій переважно батальними сценами. Що Котляревський і в переробці цих частин був налаштований на комічне перелицювання, до чого, зрештою, зобов’язував обраний жанр бурлескно-травестійної поеми, свідчить поетове зізнання у листі до Миколи Гнідича від 27 грудня 1821 р.:

«Признаюсь пред Вами, что 5-я часть очень слаба и натянута; в ней случилась сухая матерня, которую надобно было чем-нибудь размачивать; я как кончил её, то перекрестился. Что же касается до 6-й, то будет чем полюбоваться»²¹.

Вимогливий до свого тексту, Котляревський не мав рації, бідкаючись, що п’ята частина «дуже слаба й натягнута». Взяти хоча б змальовану в ній вилазку Низа й Евріала, яка належить до тих місць в українській «Енеїді», що найбільше привертають уваїу. Назагал у п’ятій та шостій частинах продовжено бурлескне осмішування зображуваних подій, що поширилося почасти навіть на переробку плачу згорьованої Евріалової матері, де контраст між трагізмом переживань і бурлескною стилізацією їх вияву найразючіший. Загалом у цих частинах сміхові ефекти виявнюються, як і в попередніх, у діапазоні від гумористичного до трагікомічного, проте виразніше зміщуються до трагікомічної тональності.

Ось приклади переважно гумористичних ефектів. Еней скаржиться Евандрові: «Рутульський Турн, собачий син <...> влучає, / Щоб згамкати мене, як блин» [V, 16]. Коли від підпаленого Турном троянського флоту «Курище к небу донеслось», «Боги в Олимпі стали чхати; / <...> / Богинь напав від чаду дур; /<...> / З нудьги скакали так, як кози» [V, 58]. Сміхопороджувальним є зауваження Венери Зевсові про Прометея: троянці

Терпіли гірше Прометея,
На люльку що огню украв. [VI, 10]

Віта Сарапин звернула увагу на те, що в «Пекельному Марку» епізод «гротескного збивання чортів з дерева залізним “крюком”, яким вони хотіли зачепити козака за ребро (виразна паралель з історичною піснею про Байду)»,

«значною мірою ґрунтується на бурлескному зображенні бійки героя з нікчемними ворогами, що мовно передається низкою народних порівнянь та вульгарних висловів. Козак б’є чортів, “як котів”, “як собак”, ті з переляку падають, “мов груші", розбігаються, “як блохи”, а їхні голови тріщать, “як макітри”»²².

Таке знижене травестування «бійки»²³, уже апробоване в «Пекельному Марку», знайшло продовження в «Енеїді» Котляревського, де в бурлескному стилі змальовано також «війну і різанину» [VI, 112]:

Враг на врага скакав, мов блохи,
Кусався, гриз, щипав, душив. [V, 131];

Там вороги всі так змішались,
Стіснились, що уже кусались,
Руками ж нільзя і махать. [VI, 145]

В «Енеїді» Низ у «рутульському стані»

Вхвативсь за бороду кудлату
І злому Трої супостату
Макітру одцілив од плеч. [V, 88]

Воєнні сутички в «Енеїді» деколи подаються й у стилі фольклорних небилиць: «Лигар ударом макогона / Дух випустив із Емфіона» [V, 127|.

На думку Олексія Гончара, в перших трьох частинах «Енеїди» народні «порівняння підпорядковуються бурлескній характеристиці всіх категорій людей і явищ», а починаючи з частини четвертої, «замість бурлескного принципу – сміятися з усього, чіткіше виступає принцип ідейного розмежування в застосуванні бурлескних засобів <...>. Сатирично-бурлескні прийоми тепер вживаються насамперед для змалювання ворогів»²⁴. Та насправді не все так однозначно. Хто ті вороги? Воюють два ворожі табори: «латинці і рутульці» проти «енеївців» [VI, 154]. Тих і тих автор зіставляє з козаками, а врешті примирює для спільного життя. Уважне вчитування у текст травестії дає підстави зробити висновок, що непримиренними і незмінними ворогами Енея залишаються тільки рутульський «князь» Турн, якому цар Латин обіцяв свою одиначку і який затято воює з Енеєм за її руку, а також Латинова дружина Амата, яка хотіла мати за зятя лише Турна. Еней до «латинських послів» цілком визначено каже: «Один єсть Турнус ворог меус», тобто мій [VI, 85]; самі ж латинці та рутульці, що рятувалися в осадженому Лавренті, «Про Турна ж всі кричали сміло, / Що за своє любовне діло / Погубить даром ввесь нарід» [VI, 94]. Але й Венера, Енеєва мати, зображена не краще від Юнони, його ненависниці й опікунки Турна. Та й щодо Енея автор і далі допускає знижувальні, бурлескні висловлювання: перепивши, «Еней в керею замотався, / На задвірку хропти уклався», і «хріп Еней од перепою, / Забувши о біді своєй» [V, 22, 23]. Бурлескні засоби зображення не перестають поширюватися не лише на ворожих троянцям латинців і рутульців, а й на самих троянців та їхніх союзників аркадян:

А наші з хмелю потягались,
Вчорашній мурдовав їх чад;
Стогнали, харкали, смаркались,
<...>
Потім взялись за оковиту
І скликали річ посполиту –
Поставить, як іти в поход. [V, ЗЗ]²⁵

Після епізодичної перемоги над рутульцями троянці
Пили до ночі та гуляли
І п’яні спати полягали,
Еней був п’яний, єлє жив. [VI, 73]²⁶

За спостереженням Альфреда Єнсена, у травестії Осипова «верґілівський герой представлений як російський мужик, склонний до піянства»²⁷. Котельницький продовжив таке чисто російське травестування античного героя, започатковане його попередником, а Котляревський пішов за ними обома, також зобразивши Енея неабияким пияцюгою.

Принагідно Еней та аркадський панич Паллант уподібнюються до сучасних Котляревському офіцерів російської армії, котрі за чаркою любили хвалитися своїми подвигами, усіляко прибріхуючи. Еней

З Паллантом в човні частовався,
Поїв всю старшину, як міг.
В розказах чванився ділами,
Як храбровав з людьми, з богами,
Як без розбору всіх тузив.
Паллант і сам був зла брехачка,
Язик його тож не клесачка,
В брехні Енею не вступив. [VI, 22]²⁸

У шостій частині, як і в першій, автор знову мовить про троянців знижено як про «ланців, голяків, прочан» [VI, 87].

Та не лише в побуті, а й у боях образ Енея постає в бурлескному насвітленні, що не в’яжеться з ореолом лицаря, характерним для епічного героя:

Еней тут добре колобродив
І всіх на чудо потрошив;
Робив він із людей уродів
І щиро всіх на смерть душив. [VI, 42];

Еней совавсь, як навіжений,
Кричав, скакав, мов віл скажений,
І супротивних потрошив <...> [VI, 54].

Неоднозначно – бурлескними та епічними штрихами – змальований і союзник Енея, молодий отаман аркадців у його першому бойовому хрещенні:

Паллант був перший раз на битві,
Кричав, жидки як на молитві,
Аркадян к бою підтруняв;
<...>
Паллант, любесенький хлопчина,
Скріпивсь, стоїть, як твердий дуб,
<...> і зо всього розгона
Вліпив такого макогона,
Що пан Галес шкереберть став.
Паллант, його поволочивши,
Потім на горло наступивши,
Всього ногами потоптав.

За сим Авента, пхнувши ззаду,
Поставив раком напоказ; [VI, 42, 46,47].

Описуючи Енеєві «вербунки», муза «лепече» автору чергові нісенітниці й небилиці. Наприклад, серед його «прасунків» (випадкових найманців) – «Лінтяй, ледащо неробоче», а ще – «шинкаренко», який «вів з собою сто яриг» [VI, 25], а також вояк, що «лежнем в винницях служив» [VI, 25]. Вершиною зображеного абсурду є присутність викінчених дурисвітів:

То Цинарис, цехмистр картьожний,
Фигляр, обманщик, плут безбожний,
З собой всіх шахраїв веде;
Коли, бач, Турна не здоліють,
То картами уже подіють,
Що між старці Турн попаде. [VI, 26]

Мається на увазі (гумористично, звичайно), що завзяті картярі виграють у Турна все його майно.

Ці принагідні добровольці пливуть на каюках, байдаках та барках [VI, 24- 25], тобто плавальних засобах, не призначених для воєнних дій. Таке залучення невідповідних осіб до військової служби та воєнних дій і вживання предметів не за призначенням (особливо побутових – для воєнної мети) часто слугує в «Енеїді» бурлескно-травестійному зниженню героїчно-епічного дійства, допомагає домогтися комічного ефекту.

Не втримався Котляревський од того, щоб принагідно висміяти правників, яких недолюблював: «гонить ахинеї, / І спорить о своїх правах» «родом з Глухова юриста», що «має чин канцеляриста». У нього свій інтерес:

Щоб значкового дослужиться
І на війні чим поживиться,
Вступив в Енеїв легіон. [VI, 27]

Серед волонтерів є ще «брехун сварливий», «вихрест із жидів», який

Недавно на другій женився,
Та, бач, в рахунку помилився.
Із жару в полом’я попав.

Але тонкощі авторського гумору полягають не так у цьому матримоніальному прорахунку бідолашного єврея, як у тому, що невдаха

Щоб од яги як одв’язатись,
То мусив в військо записатись
І за шпигона на год став. [VI, 28]

Раніше в латинському війську зробився «Шпигоном – з церкви паламар» [IV, 118]. Таку переміну паламаря на шпигуна автор задля комічного ефекту поставив в один ряд із навмисно невідповідними призначеннями, коли ставали «Вожатими – сліпці, каліки, / Ораторами – недоріки», тобто заїки [IV, 118]. Виходить, що й паламар, людина публічної мирної професії (служитель православної церкви, який дзвонить у дзвони, співає на кліросі та допомагає священикові під час богослужіння) цілковито не відповідає покладеній на нього функції таємного військового розвідника, яка потребує певного вишколу. В епізоді ж із вихрестом комічна дія посилюється: є в тому й логіка, й неабияка дотепність, що маргінальна особа, відступник, перекинчик з однієї релігії на іншу (в цьому випадку – з юдаїзму на християнство) дістає у навербованому війську службу шпигуна²⁹.

Про решту Енеєвих «вербунків» «муза» цинічно заявляє:

Іще там єсть до півдесятка,
Но дріб’язок і гольтіпа:
В таких не буде недостатка,
Хоть в день їх згине і копа. [VI, 29)

Урешті всіх навербованих вояків автор зневажливо характеризує як «вся сволоч <...> Енею в помоч» [VI, 36]. Це все є наче симетричною рівновагою до застосування засобів народнопісенних нісенітниць і небилиць у поданому раніше (в частині четвертій) описі загальної мобілізації у Латії, формування і вишколу протиборчої сторони – латинського війська.

У бурлескному стилі трагікомічно зображено «галас і репетування» Евріалової матері за загиблим сином, що перебував на службі в Енея (деколи сміх в «Енеїді)) спрямовується навіть на речі, близькі й дорогі авторові):

в груди билась,
Волосся рвала з голови,
Ревла, щипалася, дрочилась,
Мов ум змішався у вдови:
<...>
То на валу і розпласталась,
Кричала, ґедзалась, качалась,
Кувікала, мов порося. [V, 110]

У цьому місці Котляревський переспівав лемент прибитої горем Евріалової «старухи» в Котельницького, витриманий у бурлескному зниженні:

Слезами с горя окропилась
И стала баба волком выть.

Встает – и, растрепавши косы,
Деря седые волоса,
Дает себе в грудь перечосы,
Бежит, как легкая коза,
Вскарабкалась на вал, на стену,
Кричит, из рта пуская пену –
<...>
Старуха кверху дном летит. [V, с. 135]

Водночас у п’ятій та шостій частинах «Енеїди» Котляревського, де так багато батальних сцен, життєрадісного сміху стає вже менше. Виявний тут героїзм поєднується із досить брутальним комізмом, а бурлеск – із грубим натуралізмом, просто-таки сценами жаху, притім не містичного, а матеріалістичного. У «рутульському стані»

Низ шаблею мазнув по пупу,
Зад з головою сплющив вкупу,
Що із Серрана вийшов рак;
Бо голова між ніг вплелася,
А задня вгору піднялася;
Умер фігурно неборак! [V, 89]

На таке фігурне зображення загибелі Серрана Котляревського наштовхнув, очевидно, Котельницький, який подібно, хоча й блідіше, описав трагічну смерть цього персонажа: «И тот от Низа оглушился / И так, бедняга, искривился, / Что очутился кверху дном» [V, с. 118].

Зображуючи, як троянці обороняли фортецю, Котляревський дияволізує їх та опускає до рівня тварин:

Троянці, як чорти, озлились,
Рутульців били наповал.
Тріщали кості, ребра, боки.
Летіли зуби, пухли щоки,
З носів і уст юшила кров:
Хто рачки ліз, а хто простягся,
Хто був шкереберть, хто качався,
Хто бив, хто різав, хто колов. [V, 126];

Пішли кулачні накарпаси,
В виски і в зуби стусани;
Полізли тельбухи, ковбаси,
Всі пінили, як кабани. [V, 131]

Знавіснілий Турн так «розприндився» -

То б’є, то пха або рубає.
Із трупів бурти насипає,
Хоть би варить на сто котлів. (VI, 133]³⁰

Та й його кінь «Не трохи потоптав» – «В крові так, мов в багні, бродив» [VI, 134].

Якщо повища алюзія до Прометея [VI, 10] здатна викликати сміх, то нова – Еней «од рани» «Стогнав жалчіше Прометея» [VI, 135] – схиляє радше до співчуття. Треба мати на увазі, що старожитня міфологема автентичного Енея своєю суттю протистояла міфологемі Прометея:

«Еней був людиною судьби, й у цьому він протилежний і Прометеєві або людині “прометеївського” типу, “поперечній” до світу, яка покладається тільки на себе, нехтує знаками судьби, й Одіссеєві, “людині випадку”, й Фаустові та “фаустівській” людині з її активізмом, готовістю шукати порятунку на заборонених шляхах, але позбавленій дару істинної віри в найвищий смисл життя»³¹.

Комічно травестуючи античний світ «Енеїди», Котляревський фактично зберігає цю протиставну матрицю міфологеми Енея, хоча й не вдається до порівняння його з архетипними образами світової культури.

Оскільки п’ята і шоста частини насичені кривавими воєнними сценами, то героїзм і трагізм, а також бурлескний натуралізм помітно потісняють бурлескний комізм, відчутнішим стає трагікомізм зображуваного.

Якщо в «Енейде» Осипова – Котельницького панує тотальний сміх, який перетворюється на самодостатню сміхотню зі злосливими насмішками, безпардонним глузуванням, самовдоволеним хихотанням, то в «Енеїді» Котляревського сміх набуває серйозного сенсу, від ярмарково-балаганних веселощів автор підноситься до ліричного, поважного тону, його бурлескно-травестійна, героїчно-комічна поема стає живою етнографією, порушує питання людської психології, долі, національної історії.

***

В «Енеїді» Котляревського переважно смішними й потішними постають також сцени, епізоди й репліки сороміцького характеру. Вони зазвичай викликають сміх або принаймні усміх. Так, уже на самому початку поеми, просячи «старого Еола-діда», бога вітрів, наслати на Енея та троянців, які мандрували морем, «лихо злеє», щоб вони всі «послизли», Юнона обіцяє дати йому «За сеє ж дівку чорнобриву, / Смачную, гарну, уродливу» (можливо, натяк на дарування кріпачок, як траплялося між поміщиками). Така віддяка до вподоби Еолові: «Я все б зробив за сюю плату <...>» [І, 5-7]. Це місце Котляревський переспівав з Осипова, де воно більше зберігає зв’язок з античною міфологією завдяки образові німф:

«Тебе в награду милу другу
Красотку я на выбор дам.
Когда моё ты кончишь дело.
Бери из нимф любую смело
И выбирай, пожалуй, сам». [І, с. 17]

Хтивий Еол вельми ласий на таку винагороду: «Смотри ж, и ты сдержи мне слово; / Сегодня ж нимфу мне пришли» [І, с. 18]. Осипов ближчий до Вергілія, у тексті якого Юнона обіцяє Еолові пошлюбити за нього найчарівнішу зі своїх німф, Дейопею. У Котляревського в цій сценці виявні більша життєва конкретика та зв’язок з українською дійсністю (обіцяна «дівка чорнобрива» – типово української вроди), завдяки чому його зображення містить сильніший сміхогенний потенціал, ніж в Осипова.

В українській «Енеїді» наратор, уподібнений до потішного народного оповідача, запросто описує гедоністичні, зокрема сексуальні, потреби своїх героїв. Троянці, ступивши на Кумську земельку,

А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому – меду та горілки,
Якому – молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать. [III, 6]

Гостюючи в Аркадській землі, вітальні троянці залюбки задовольняють ті самі природні бажання: їдять-п’ють, відтак

Троянці п’яні розбрехались
І чванилися без пуття,
З аркадянками женихались,
Хто так, а хто і не шутя. [V, 21)

Сіль сороміцького дискурсу в українській «Енеїді» криється у тому, що автор вдається не до прямого змалювання еротичних сцен чи їх розгорнутих коментарів, а до лукавих фривольних натяків, зауважень, які спонукують читача доуявляти зображуване.

Та й сам Еней, сподар, і паню
Підмовив паритися в баню...
Уже ж було не без гріха!
Бо страх вона його любила,
Аж розум ввесь свій погубила,
А, бачся, не була плоха. [І, 39]

Щоб заінтригувати читача, всезнаючий ліро-епічний розповідач подекуди навіть перетворюється на оповідача-спостерігача, який веде мову лише про те, що сам бачив:

Еней з Дидоною возились,
Як з оселедцем сірий кіт;
Ганяли, бігали, казились,
Аж лився деколи і піт.
Дидона ж мала раз роботу,
Як з ним побігла на охоту,
Та грім загнав їх в темний льох...
Лихий їх зна, що там робили,
Було не видно з-за могили,
В льоху ж сиділи тілько вдвох. [1,41]

Така лукава недомовленість була й у тексті Осипова, проте він образно й розлого викривав на цьому прикладі механізм народження пліток і не спромігся на іскрометний гумор:

В ненастной страшной той тревоге,
Что делали тогда они
В медвежьей лесовой берлоге,
Оставшись от людей одни?
Виргилий то от всех скрывает
И никому не обгявляет,
Смекнувши сам лишь про себя.
<...>

Но злая дама Пусторечье
Между людьми никак не спит;
Болтливое бесчеловечье
Неугасимо в нем горит.
<...>

Сия злодейская болтушка
В ту пору как-то мимо шла,
Когда под дождичек пирушка
В берлоге от грозы была.
Тотчас то в быль поворотила,
Любовну басенку склеила.
По свету разнесла всему.
Та весть оттуда как урвалась,
С прибавкою везде помчалась <…> [II, с. 42-44].

У комічному сороміцькому наративі, у натуралістичних зображеннях плоті Котляревський старанно оминає непристойну лексику й уміло добирає слова-евфемізми, займенники, вдається до описових конструкцій. Дидона так описує жалюгідний стан Енея, коли він після морських блукань прибув до неї в Карфаген:

Мав без матні одні холоші,
І тілько слава, що в штанах;
Та й те порвалось і побилось,
Аж глянуть сором, так світилось. [І, 54]

А про улюбленого цуцика Аматиної няньки автор із двозначним натяком зазначає, що той «панії лизав од скуки / Частенько ноги скрізь і руки» [IV, 77]. Це творче перенесення пікантного висловлювання Осипова: «болонска собачонка» «царской мызницы» [IV, с. 72] (тобто доглядачки царського хутора)

Повсюду блох у ней искала;
И, будто молодой супруг,
Ласкала хоть не целованьем,
Но тихим с нежностью лизаньем <...> [IV, с. 73].

Фривольна двозначність простежується і в авторській гумористичній характеристиці «Латина старого», завдяки оригінально обіграному фразеологізмові під ніжкою, – зберігаючи його переносне значення (бути в залежності від кого-небудь, догоджати комусь), поет повертає йому пряме значення, унаслідок чого виникає еротичний підтекст:

Він стичку тілько мав на ліжку,
Аматі як не грав під ніжку,
І то тогді, як підтоптавсь; [IV, 88].

Цей уривок є прикладом дотепного сороміцького жарту. В Осипова – подібна характеристика Латина, проте без виразної сексуально-орієнтованої двозначності:

Одну имел лишь только ссору
Ночною изредка порой
Со вздорливой своей женою,
Котора сильною рукою
Его под ноготь жала свой. [IV, 82]

Двозначність вкладена й у підтекст висловлювань, що ними Котляревський описує, як

Юпитер, підпивши,
З нудьги до жінки підмощавсь,
І морду на плече склонивши,
Як блазень, чмокавсь та лизавсь. [VI, 60]

А «Щоб більше ж угодить коханці», Юпитер вивищував її над Венерою та обіцяв виконати будь-яку її забаганку:

Венера пас перед тобою:
Од неї краща ти собою,
До тебе всі лапки мостять.
Моє безсмертиє ярує,
Розкішних ласк твоїх бажа;
<...>
Захоч – і вродиться все зразу,
Все в світі ждеть твого приказу,
За твій смачний і ласий цмок... [VI, 60-62]

Далі зроблено натяк на те, що їх охопив любовний шал, та так, «Що світ в очах обох померк» [VI, 64]. Для зображення залицяння та сексуального збудження і зближення Котляревський знаходить вдалі слова та образи, які дають змогу дотепно й без нецензурної лексики змалювати сцену, що в ній угадується тогочасний похітливий поміщик (або царський сановник чи генерал). А відтак саму сексуальну гру, вершину статевого задоволення та засинання розслабленого Юпитера дотепно передано за допомогою дитячої гри «в котика й мишки», що в неї начебто бавилися коханці (мишка втікає, котик її доганяє):

Юнона в котика з ним грала,
А в мишки так залоскотала,
Що аж Юпитер задрімав. [VI, 64]

У поемі де-не-де трапляються простацькі чоловічі висловлювання на адресу жінок, у дусі грубуватого простолюдного гумору. Латин пропонує Турнові «занедбати» Лависю:

Чи трохи в світі панночок?
<...>
Тепер дівчат, хоть гать гати;
Тепер на сей товар не скудно,
І замужню украсть не трудно,
Аби по норову найти. [VI, 122]

Розгніваний Зевс із безцеремонною сороміцькою погрозою та грубою характеристикою накидається на Юнону:

Чи хочеш, щоб тобі я дав
По пані-старій блискавками?
Біда з злосливими бабами! [VI, 159]

Наратор дозволяє собі іронічно й доволі ущипливо висловитися на тему дівочої незайманості старої діви: на хутірку «Поблизь троянська кочування»

Жила Аматина там нянька,
Не знаю – жінка чи панянка,
А знаю, що була стара <...> [IV, 75].

Та й жінки, з волі автора, можуть відгукнутися про цнотливість одна одної єхидно. Юнона про Венеру:

Невинничаєть, мов Сусанна;
Незаймана ніколи панна,
Що в хуторі зжила ввесь вік. [VI, 16]

За припущенням дослідників, «це порівняння могло бути навіяне авторові “Енеїди” не лише біблійним текстом – XIII главою “Книги пророка Даниїла”, яка містить оповідання про невинну красуню Сусанну та двох похітливих дідів, а й лубочними картинками на цей біблійний сюжет»³².

Деякі сумнівні дотепи Котляревський запозичив в Осипова, а той раніше – у Блюмауера. Такою, наприклад, є досить цинічна заувага Енея про покинуту Дидону, коли він почув, що вона з туги за ним і з розпачу «в огні спеклась»:

Сказав: «Нехай їй вічне царство,
Мені же довголітнє панство
І щоб друга вдова найшлась!» [II, 1]
В Осипова це місце озвучено так:
«Дай Бог, – сказал, – ей память вечну,
За всю любовь ко мне сердечну;
Мне ж свежую вдову достать!» [II, с. 76]

А вперше насмілився (чи посмів) висловити такий простодушний донжуанський дотеп німецький травестатор:

Er sih ihr End und rief ihr zu:
«Der Herr geb’ihr die ew’ge Ruh,
Und mir — ein ander Weibchen»...³³

Дослівно це означає: «Він побачив її кончину і гукнув їй: / “Хай дасть Господь їй вічний спокій, / А мені – іншу жіночку”» (або: самичку; слово Weibchen у німецькій мові має два значення). Блюмауерівську «жіночку-самичку» Осипов замінив на «вдову», за ним і Котляревський ужив це поняття і слово, практично однакове у російській та українській мовах (якщо не брати до уваги незначних від-мінностей у вимові ненаголошеного звука о). Не віриться, що сам Котляревський міг би додуматися вкласти в уста свого героя, хай і травестованого, таке нетактовне, безцеремонне висловлювання (у Вергілія його немає). Проте артикуляція цієї фрази у надрукованому творі Осипова (її своєрідна літературна легалізація) відкрили перед ним шлях, яким він також пішов. Тож якщо й робити закид Котляревському за бездушний вигук його Енея про полишену ним і через те загиблу кохану жінку, за фривольне побажання собі, то хіба за те, що Котляревський нерозважно переніс те джиґунське висловлювання з російської травестії у свою (а не за те, що сам його придумав).

Треба мати на увазі й те, що перед тим Котляревський зобразив щирі любовні муки та глибокий жаль Енея за покинутою Дидоною. Щоправда, страждає Еней лише через своє горе, лише тому, що втратив любаску, а не тому що співчуває їй чи переживає за неї:

Еней попливши синім морем,
На Карфагену оглядавсь;
Боровсь з своїм, сердега, горем.
Слізьми, бідняжка, обливавсь.
Хоть од Дидони плив поспішно,
Та плакав гірко, неутішно. [II, 1]

«Уздрівши» Дидону в підземному царстві мертвих, Еней з любострасного погляду дошкульно і глузливо дорікає їй за заподіяну собі смерть, абсурдну, непотрібну й невиправдану:

Якого біса ти спеклася,
Хіба на світі нажилася?
Чорт мав тобі десь і стида.

Така смачная молодиця,
І глянь! умерла залюбки...
Рум’яна, повна, білолиця,
Хто гляне, то лизне губки;
Тепер з тебе яка утіха?
Ніхто не гляне і для сміха,
Навік тепер пропала ти! [III, 102-103]

При цьому він виправдовується перед нею:

Я, далебі, в тім не виною,
Що так роз’їхався з тобою,
Мені приказано втекти. [III, 103]

Водночас, напевно знаючи, що він перебуває у підземному царстві мертвих тимчасово, Еней дозволяє собі спокушати Дидону, облудно обіцяючи їй не розлучатись більш ніколи:

«Тепер же, коли хоч, злигаймось
І нумо жить так, як жили,
Тут закурім, заженихаймось,
Не розлучаймось ніколи;
Ходи, тебе я помилую,
Прижму до серця – поцілую...» [III, 104]

Цю сцену Котляревський переробляє не за Вергілієм, а знов-таки за Осиповим. У поважній епопеї Вергілія, звісно, жодної фривольності у словах Енея немає, герой щиро жалкує, що Дідона «мечем гостролезим життя» припинила, і, мучачись, що мимохіть став причиною її смерті, клянеться, що проти власної волі, лише з наказу богів покинув Дідонині береги й гадки не мав, що, відпливаючи, причинить їй стільки печалі. Вергіліїв Еней намагається розчулити Дідону, кажучи, що доля дала розмовляти їм увостаннє, але Дідона мовчки «з гнівом у серці побігла / Знов до тінистих гаїв, де Сіхей, чоловік її давній, / Відповідає турботою їй і взаємним коханням». Еней же, «пригодою тою уражений тяжко, / Дов-го сльозами її проводжає й жаліє сердечно» [книга шоста, в. 450-476].

Натомість Осипов опрацьовує цю сцену в корчемному, безтактно-сороміцькому стилі, перетворюючи Енея зі щирого страждальця, змушеного покоритися волі богів, на легковажного зальотника:

Еней, вертя везде глазами,
Нашел свой стародавный клад,
Увидевши вдову Дидону.
По древню щеголей закону
И по манеру волокит
Спешит к красавице проворно,
Являя сердце ей покорно,
И поклоняся говорит:

«Не стыдно ли тебе, красотке,
С отчаяния умереть
И столь молоденькой молодке,
Зарезавшись, в огне сгореть,
Любви несчастной ставши жертвой?
Какая польза в бабе мертвой
На свете том для молодцов?
Возможно ль с нею потешаться
И с восхищеньем дожидаться
Веселых для себя часов?

Мне сказано, что я причиной
Был злобной участи твоей;
Но знай, что строгою судьбиной
Мне было велено скорей,
Не тративши ни мало время,
Троянско взяв с собою племя,
В другую землю уплетать.
Я должен был повиноваться,
Со вдовушкой своей расстаться
И ехать горе горевать». [III, с. 82-83]

Саме від Осипова Котляревський узяв непристойну «некрофільську» пропозицію живого Енея мертвій Дидоні «злигатися» з ним (натяк на злягатися), «заженихатися»:

«Но ведай то, моя драгая!
Что я с тех пор все тосковал;
И часто по тебе вздыхая,
Ни мало глаз не осушал.
Теперь сошедшися с тобою,
Никаковою уж судьбою
Не откачнуся от тебя.
Мы будем жить здесь припевая,
В забавах время провождая,
Друг друга с нежностью любя». [III, с. 83]

В устах осиповського Енея таке лукавство, ошуканство і лицемірство світського спокусника звучать натурально, проте в Котляревського та ж «некрофільська» пропозиція Енея і його явно нещире запевнення уже ніколи не розлучатися з Дидоною не вписуються у більш симпатичний образ титульного героя. Ситуативний вияв приписаних йому ницих, похітливих жадань дисонує з його загалом привабливим суцільним образом (про суперечність між ситуативним і цілісним підходами до творення персонажів див. відповідний підрозділ).

В Осипова Дідона не повірила Енеєві та злісно йому відрубала:

«Нет, теперь уж поздно;
Ты с лясами не подьезжай.
Хотя в ногах валяться станешь,
Но здесь меня уж не обманешь;
Хоть к чорту в омут побегай». [III, с. 84]

Мало того, вона не просто побігла до свого першого чоловіка Сихея, а з наміром, щоб він одомстив облудному Енеєві:

Чтоб он сейчас сему свояку
Скроил по-свойски перебяку
За всю его к ней бывшу лесть,
И за его притворну ласку
Порядочную задал таску,
Стараясь ребры перечесть. [III, с. 84]

У Котляревського Дидона також люто відповідає Енеєві, але згадки про її першого чоловіка немає:

Йому ж Дидона наодріз
Сказала: «К чорту убирайся,
На мене більш не женихайся...
Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»

Сказавши, чортзна-де пропала <...> [III, 104,105].

А вже від себе Котляревський додає моралізаторську оцінку негідної поведінки Енея під час зустрічі з Дидоною і цим коментарем реабілітує себе за цинічно-фривольне запозичення з російської травестії:

Еней не знав, що і робить,
Коли б яга не закричала,
Що довго годі говорить,
То, може б, там і застоявся
І, може, той пори дождався,
Щоб хто і ребра полічив:
Щоб з вдовами не женихався,
Над мертвими не наглумлявся,
Жінок любов’ю не морив. [III, 105]

В Осипова такої авторської моральної зауваги до цієї сцени немає. Як автор, він не осуджує зображеного дурисвіта-гульвісу, а його сум за втраченою Дідоною подає як марноту – Сивілла пошепки дорікає Енеєві, що його «Печаль зашибла о пустом» [III, с. 85]. Котляревський як травестатор більше, ніж Осипов, поважає норми суспільної, надто ж народної моралі.

Відлуння епізоду спішної втечі Енея з Карфагену від Дидони мимохідь звучить у п’ятій частині поеми:

Іул, Енеїв як наслідник,
<...>
Для милого же Евріала
Не пожалів того кинжала,
Що батько у Дидони вкрав. [V, 81]

Раніше, описуючи, як Еней потай Дидони готувався до втечі, Котляревський зазначив, що той нічого не крав – лише «Своє лахміття позбирав; / Мізерії наклав дві скриньки» [І, 51]. Тепер же, за спостереженням Павла Плюща, поет доповнює обставини втечі Енея з Карфагену новою істотною деталлю, яка «додає нову негативну риску до морального обличчя троянського “князька”, не наділеного взагалі особливими доброчеснотами», – робить його дрібним крадієм. Звідси подвійний комізм: і від кумедної характеристики кинджала щодо його походження, і від своєрідного «мнемонічного» засобу автора відновити в пам’яті читача комічну ситуацію, що в неї потрапив герой у першій частині твору³⁴. Варто додати, що ні у Вергілія, ні в Котельницького не йдеться про те, що Іул подарував Евріалові кинджал, та ще й украдений у Дідони. Хіба що у Вергілія Асканій (він-таки Іул) дає Нісові «жбан стародавній, дарунок Дідони з Сідону» [книга дев’ята, в. 266]. Можливо, саме ця згадка наштовхнула Котляревського на вигадку про Дидонин кинджал, а якщо так – то це було б іще одним свідченням того, що український поет, перелицьовуючи п’яту частину, користувався Вергілієвою «Енеїдою».

Раптові переходи від драматизму й навіть трагізму до іронії та комізму й навпаки є характерними для бурлескно-травестійної поеми Котляревського. Це робить її подекуди грубуватою, проте, з іншого боку, вбезпечує від мелодраматизму. Розкидані по всій поемі драматичні й трагічні ноти вносять у неї поважну тональність і спонукують читача перейматися почуттями персонажів та й загалом не лише з гумором, а й серйозно сприймати то бурхливий, то спокійний плин людського життя.

При цьому травестійно закроєний твір назагал залишається у силовому полі бурлескної героїчно-комічної поеми. Кажучи про те, що в «Енеїді» Коляревського героїчний та комічний плани взаємопроникні та взаємодоповняльні, Людмила Скорина твердить, що в його поемі «комический план обычно подчинен серьёзному»³⁵. Таке твердження видається дискусійним (сама дослідниця визнала далі, що «сюжет античной «Энеиды» во всех травестиях подчинен бурлескному стилю»³⁶). У перших чотирьох частинах «Енеїди» Котляревського комічне явно домінує над серйозним. У двох останніх частинах вияскравлюється героїчне, але не настільки, щоб превалювати над комічним. Усе-таки Котляревський, ідучи за попередніми травестаторами Вергілієвої епопеї, творив комічну, а не поважну українізовану травестію, хоча й надавав їй, на відміну від інших травестаторів «Енеїди», чимало серйозних акцентів.

Примітки

¹ Пассек В. В. Із статті «Котляревский и его “Энеида”, издаваемая в Харькове» //1. П. Котляревський у критиці та документах: Збірник статей, рецензій, висловлювань / Упорядкує., вступ, ст. та прим. А. Залашка. – К., 1959. – С. 44. Першодрук 1841 року.

² Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. – С. 30.

³ Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 9.

⁴ Там само. – С. 11. Про анекдоти з репертуару Котляревського див.: Науменко В. К пятидесятилетию со дня смерти Ивана Петровича Котляревского. – С. 390-394 (витяги зі статті С. Стебліна-Камінського).

⁵ Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – С. 196.

⁶ Пущинський П. Службове листування І. П. Котляревського (Архів колишніх Полтавських «богоугодних заведений» // Там само. – С. 75-76.

⁷ Рыльский Ф. К изучению украинского народного мировоззрения // Киевская старина. – 1888. – Кн. 11: Ноябрь. -С. 292.

⁸ Вірша на Різдво Христове // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. – С. 156.

⁹ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. – С. 82, 89.

¹⁰ Слово «павичка», наявне в цьому описі, О. Ставицький пояснює двояко: «коняка павиної масті, також – зменшене від пава», й хоча зазначає, що «у римлян пава – птах Юнони», усе-таки гадає, що в Котляревського воно вжито в першому значенні (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 218-219). Тим часом в Осипова у цьому епізоді запряжено таки птахів, а не коней: Юнона «Проворно в праздничну телегу / Своих павлинов запрягла, / И не кормя, и без ночлегу / В Еолию их погнала» [І, с. 16]. У латинському оригіналі Вергілія Юнона просто прибула в землю еольську, без авторського зазначення, на чому; так само й у травестіях Лаллі та Скарона. Осипов запозичив павлинів із переробки Блюмауера (Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть. – С. 18). Осиповські «павлины» стали у Котляревського «павичкою», тобто тим самим птахом, але в українській мові у цього слова виявилося ще одне значення. Чи усвідомлював це Котляревський, чи свідомо вкладав він у таку двозначність своєрідну мистецьку гру – важко сказати, але можна бути певним, що «павичку» лише як «коняку» він не трактував.

¹¹ Згодом Шевченко у поемі «Сон – У всякого своя доля» зневажливо посадив царицю на дзиґлику: «А потім цариця / Сіла мовчки на дзиґлику» (рр. 353-354) – і цією алюзійною ремінісценцією опустив її до рівня бурлескно-травестованих персонажів «Енеїди» Котляревського.

¹² Українські приказки, прислів’я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших; Уклав М. Номис. – К„ 1993. – С. 384 (№ 8625), 634 (№ 8625).

¹³ Словники реєструють ідіоматичний вислів «верства келебердянська» зі значенням «дуже висока на зріст людина» із покликом на його вживання у химерному романі Олександра Ільченка «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця» (Верства1. З // Словник української мови: <В 11 т.>. – К., 1970. – Т. 1. – С. 331; Верства // Фразеологічний словник української мови. – К., 1993. – Кн. 1. – С. 73), хоча насправді цей вислів створив і вперше оприлюднив Котляревський в «Енеїді», звідки його й запозичив письменник Ільченко.

¹⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 114.

¹⁵ Лепкий Б. <Переднє слово> // Котляревський І. Енеїда, на українську мову перелицьована / З переднім словом та примітками Б. Лепкого. – Берлін, 1922. – С. 13.

¹⁶ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 18-62. Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. – К., 1995. – Кн. 1. – С. 77-78.

¹⁷ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 168.

¹⁸ Там само. – С. 275.

¹⁹ «Чорний гумор – гумор з домішкою цинізму, комічний ефект якого полягає в глузуваннях над смертю, насильством, хворобами, фізичними каліцтвами або іншими “похмурими”, макабричними темами» (ВікіпедіЯ: Вільна енциклопедія. – Режим доступу: http://uk.wikipedia.org/wiki/Чорний_гумор).

²⁰ Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... – С. 50-51.

²¹ Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 329.

²² Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського) // Філологічні семінари. – К., 2005. – Вип. 8: Художня форма. – С. 174. Див.: Пекельний Марко // Українська література XVIII ст.: Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. – С. 188,189. Щоправда, порівняння з собаками стосується не до чортів, а до козаків: «Се у вас, – каже Марко (до чортів. – Є. Н.], – такі звичаї, / Щоб козаків <...> за ребра, мов собак, чіпляти?» (Там само. – С. 188).

²³ Там само.

²⁴ Гончар 0.І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. – С. 32.

²⁵ Річ посполита – тут: громада.

²⁶ У Котельницького Еней «всем попойку добру дал: / <...> Хлебали залихватски браіу / И перепились наповал» [VI, с. 66].

²⁷ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеіда Котляревського. – С. 8.

²⁸ Клесачка – шевський інструмент; міцна коротенька палиця для розгладжування (виклесування) шкіри та швів.

²⁹ Володимир Даль дав таке пояснення слову «шпион»: «соглядатай, лазутчик, скрытный разведчик и переносчик» (Толковий словарь живого великорусского языка Владимира Даля. – Третье, исправленное и значительно дополненное издание / Под редакциею И. А. Бодуэна де Куртенэ. – СПб.; М., 1909. – Т. 4. – С. 1469) – підглядач, вивідач, потайний розвідник і донощик (це автентичне пояснення Даля, бо редакторські доповнення і виправлення у третьому виданні подано в квадратових дужках). Перше видання тлумачного словника Даля вийшло в 1861-1867 рр., а працював він над ним майже півстоліття, тож можна вважати, що саме таке значення вкладав Котляревський як офіцер російської армії у слово «шпигон».

³⁰ Бурт – велика купа (картоплі, буряків, зерна, гною та ін.).

³¹ Топоров В. Н. Эней – человек судьбы: К «средиземноморской» персонологии. – М., 1993. – Часть І. – С. 139.

³² Сиваченко М. Є., Фоменко В. М. «Енеїда» І. Котляревського і народна картинка. – С. 31-32.

³³ Цит. за: Стешенко И. И. П. Котляревский и Осипов в их взаимоотношении. – С. 53.

³⁴ Плющ П. Фігури мови в «Енеїді» І. Котляревського як засіб гумору // Слава сонцем засіяла: Відзначення 200-річчя з дня народження І. П. Котляревського. – К„ 1972. – С. 164.

³⁵ Скорина Л. П. Котляревский и Вергилий. – С. 14.

³⁶ Там само. – С. 18.