13.08.2018

Іван Котляревський

Іван Котляревський. Енеїда. Частина четверта

Борщів як три не поденькуєш.
На моторошні засердчить;
І зараз тяглом закишкуєш,
І в буркоті закеньдюшить.
Коли ж що напхом з’язикаєш
І в тереб добре зживотаєш,
То на веселі занутрить;
Об лихо вдаром заземлюєш,
І ввесь забуд свій зголодуєш,
І біг до горя зачортить.

Та що абищоти верзлялом,
Не казку кормом солов’ять:
Ось ну, закалиткуй брязкалом.
То радощі заденежать.
Коли давало сп’ятакуєш,
То, може, чуло зновинуєш,
Якщо з тобою спередить:
Куди на плавах човновати,
Як угодили Юнонати
І як Еней замінервить.

Мене за сю не лайте мову,
Не я її скомпоновав;
Сивиллу лайте безтолкову,
Їі се мізок змусовав:
Се так вона коверзовала,
Енеєві пророковала,
Йому де, поступатись як;
Хотіла мізок закрутити,
Щоб грошей більше улупити,
Хоть бідний був Еней і так.

Та треба з лиха догадаться.
Як прийде узлом до чогось;
А з відьмою не торговаться,
Щоб хлипати не довелось.
Подяковав старую суку
Еней за добрую науку,
Шагів з дванадцять в руку дав.
Сивилла грошики в калитку,
Піднявши пелену і свитку, –
Ізслизла, мов лихий злигав.

Еней, ізбувши сучу бабу,
Якмога швидче на човни,
Щоб не дала Юнона швабу,
Що опинився б в сатани.
Троянці, в човни посідавши
І швидко їх поодпихавши,
По вітру гарно поплили;
Гребли з диявола всі дружно,
Що деяким аж стало душно,
По хвилі весельця гули.

Пливуть – аж вітри забурчали
І закрутили не шутя,
Завили різно, засвистали,
Нема Енеєві пуття!
І зачало човни бурхати,
То сторч, то набік колихати,
Що враг устоїть на ногах;
Троянці з ляку задрижали,
Як лиху помогти – не знали;
Іграли тілько на зубах.

Як ось став вітер ущухати,
І хвилі трохи уляглись;
Став місяць з хмари виглядати,
І звізди на небі блись-блись!
Агу! Троянцям легче стало,
І тяжке горе з серця спало,
Уже бо думали пропасть.
З людьми на світі так буває:
Коли кого міх налякає,
То послі торба спать не дасть.

Уже троянці вгамовались,
Могоричу всі потягли;
І, мов меньки, повивертались,
Безпечно спати залягли;
Аж ось поромщик їх, проноза,
На землю впав, як міх із воза.
І, мов на пуп, репетовав:
«Пропали всі ми з головами,
Прощаймось з тілом і душами,
Остатній наш народ пропав.

Заклятий острів перед нами,
І ми його не минемо,
Не пропливем нігде човнами,
А на йому пропадемо;
Живе на острові цариця
Цирцея, люта чарівниця
І дуже злая до людей;
Які лиш не остережуться,
А їй на острів попадуться,
Тих переверне на звірей.

Не будеш тут ходить на парі,
А підеш зараз чотирма;
Пропали, як сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю
Не будеш цапом, ні козою,
А вже запевне що волом:
І будеш в плузі похожати,
До броваря дрова таскати,
А може, підеш бовкуном.

Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан,
І «не позвалям» там забуде,
А заблеє так, як баран.
Москаль – бодай би не козою
Замекекекав з бородою;
А прус хвостом не завиляв.
Як, знаєш, лис хвостом виляє,
Як дуже Дойда налягає,
І як Чухрай угонку дав.

Цесарці ходять журавлями,
Цирцеї служать за гусар
І в острові тім сторожами.
Італіянець же маляр,
Ісквапнійший на всякі штуки,
Співак, танцюра на всі руки,
Уміє і чижів ловить;
Сей переряжен в обезяну,
Ошийник носить із сап’яну
І осужден людей смішить.

Французи ж, давнії сіпаки,
Головорізи-різники,
Сі перевернуті в собаки,
Чужі щоб гризли маслаки.
Вони і на владику лають,
За горло всякого хватають,
Гризуться і проміж себе:
У них хто хитрий, то і старший,
І знай всім наминає парші,
Чуприну всякому скубе.

Повзуть швейцарці черв’яками,
Голландці квакають в багні,
Чухонці лазять мурав’ями,
Пізнаєш жида там в свині.
Індиком ходить там гишпанець,
Кротом же лазить португалець,
Звіркує шведин вовком там,
Датчанин добре жеребцює,
Ведмедем турчин там танцює;
Побачите, що буде нам».

Біду побачив неминучу,
Троянці всі і пан Еней
Зібралися в одну всі кучу
Подумать о біді своєй,
І миттю тут уговорились,
Щоб всі хрестились і молились,
Щоб тілько острів їм минуть.
Молебень же втяли Еолу,
Щоб вітрам, по його ізволу,
В другий бік повелів дмухнуть.

Еол молебнем вдовольнився
І вітрів зараз одвернув,
Троянський плав перемінився,
Еней буть звірем увильнув.
Ватага вся повеселіла,
Горілка з пляшок булькотіла,
Ніхто ні каплі не пролив;
Потім взялися за весельця
І пригребнули всі од серця,
Мовби Еней по пошті плив.

Еней, по човну похожая,
Роменський тютюнець курив;
На всі чотири розглядая,
Коли б чого не пропустив.
«Хваліте, – крикнув, – братця, бога!
Гребіте дужче якомога,
От Тибр перед носом у нас;
Ся річка Зевсом обіщана
І з берегами нам оддана.
Греби! – от закричу шабас!»

Гребнули раз, два, три, чотири,
Як на! – у берега човни;
Троянці наші чуприндирі
На землю скіць – як там були!
І зараз стали розкладатись,
Копати, строїть, ташоватись.
Мов їм під лагер суд одвів.
Еней кричить: «Моя тут воля,
І кілько оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів».

Земелька ся була Латинська,
Завзятий цар в ній був Латин;
Старий скупиндя – скурвасинська,
Дрижав, як Каїн, за алтин.
А также всі його підданці
Носили латані галанці,
Дивившись на свого царя;
На гроші там не козиряли,
А в кітьки крашанками грали,
Не візьмеш даром сухаря.

Латин сей, хоть не дуже близько,
А все олимпським був рідня,
Не кланявся нікому низько,
Для його все була бридня.
Мерика, кажуть, його мати.
До Фавна стала учащати
Та і Латина добула.
Латин дочку мав чепуруху,
Проворну, гарну і моргуху,
Одна у нього і була.

Дочка була зальотна птиця
І ззаду, спереду, кругом;
Червона, свіжа, як кислиця,
І все ходила павичом.
Дородна, росла і красива,
Приступна, добра, не спесива,
Гнучка, юрлива, молода;
Хоть хто на неї ненароком
Закине молодецьким оком,
То так її і вподоба.

Така дівча – кусочок ласий,
Заслинишся, як глянеш раз;
Що ваші гречеські ковбаси!
Що ваш первак грушевий квас!
Завійниця од неї вхопить,
На голову насяде хлопіт;
А може, тьохне і не там.
Поставить рогом ясні очі,
Що не доспиш петрівськой ночі;
Те по собі я знаю сам.

Сусідні хлопці женихались
На гарну дівчину таку,
І сватать деякі питались.
Які хотіли, щоб смаку
В Латиновій дочці добиться.
Царя приданим поживиться,
Геть, геть – і царство за чуб взять.
Но ненечка її Амата
В душі своїй була строката.
Не всякий їй любився зять.

Один був Тури, царьок нешпетний,
З Латином у сусідстві жив,
Дочці і матері прикметний,
І батько дуже з ним дружив.
Не в шутку молодець був жвавий,
Товстий, високий, кучерявий,
Обточений, як огірок;
І війська мав свого чимало,
І грошиків таки бряжчало,
Куда не кинь, був Турн царьок.

Пан Турн щось дуже підсипався
Царя Латина до дочки,
Як з нею був, то виправлявся
І піднімавсь на каблучки.
Латин, дочка, стара Амата
Щодень від Турна ждали свата,
Уже нашили рушників
І всяких всячин напридбали,
Які на сватанні давали,
Все сподівались старостів.

Коли чого в руках не маєш,
То не хвалися, що твоє:
Що буде, ти того не знаєш,
Утратиш, може, і своє.
Не розглядівши, кажуть, броду,
Не лізь прожогом перший в воду,
Бо щоб не насмішив людей.
І перше в волок подивися,
Тогді і рибою хвалися;
Бо будеш йолоп, дуралей.

Як пахло сватанням в Латина
І ждали тілько четверга,
Аж тут Анхизова дитина
Припленталась на берега
Зо всім своїм троянським плем’ям.
Еней не марно тратив врем’я,
По-молодецьку закурив:
Горілку, пиво, мед і брагу
Поставивши перед ватагу,
Для збору в труби засурмив.

Троянство, знаєш, все голодне
Сипнуло ристю на той клик;
Як галич в врем’я непогодне,
Всі підняли великий крик.
Сивушки зараз ковтонули
По ківшику, і не здригнули,
І докосились до потрав.
Все військо добре убирало,
Аж поза ухами лящало,
Один перед другим хватав.

Вбирали січену капусту,
Шатковану, і огірки
(Хоть се було в час м’ясопусту),
Хрін з квасом, редьку, буряки;
Рябка, тетерю, саламаху –
Як не було – поїли з маху
І всі строщили сухарі,
Що не було, все поз’їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі.

Еней оставив із носатку
Було горілки про запас,
Но клюкнув добре по порядку,
Розщедривсь, як бува у нас,
Хотів посліднім поділитись,
Щоб до кінця уже напитись,
І добре цівкою смикнув;
За ним і вся його голота
Тягла, поки була охота,
Що деякий і хвіст надув.

Барильця, пляшечки, носатку,
Сулії, тикви, боклажки,
Все висушили без остатку,
Посуду потовкли в шматки.
Троянці з хмелю просипались,
Скучали, що не похмелялись;
Пішли, щоб землю озирать,
Де їм показано селитись,
Жить, будоватися, женитись,
І щоб латинців розпізнать.

Ходили там чи не ходили,
Як ось вернулись і назад
I чепухи нагородили,
Що пан Еней не був і рад.
Сказали: «Люди тут бормочуть,
Язиком дивним нам сокочуть,
І ми їх мови не втнемо;
Слова свої на ус кончають,
Як ми що кажем їм – не знають,
Між ними ми пропадемо».

Еней тут зараз взяв догадку,
Велів побігти до дяків,
Купить Піярськую граматку,
Полуставців, октоїхів;
І всіх зачав сам мордовати,
Поверху, по словам складати
Латинськую тму, мну, здо, тло
Троянське плем’я все засіло
Коло книжок, що аж потіло,
І по-латинському гуло.

Еней від них не одступався,
Тройчаткою всіх приганяв;
І хто хоть трохи ліновався,
Тому субітки і давав.
За тиждень так лацину взнали,
Що вже з Енеєм розмовляли
І говорили все на -ус:
Енея звали Енеусом,
Уже не паном – домінусом.
Себе ж то звали – троянус.

Еней троянців похваливши,
Що так лацину поняли,
Сивушки в кубочки наливши,
І могорич всі запили.
Потім з десяток щомудрійших,
В лацині щонайрозумнійших,
З ватаги вибравши якраз,
Послав послами до Латина
Од імени свого і чина,
А з чим послав, то дав приказ.

Посли, прийшовши до столиці,
Послали до царя сказать,
Що до його і до цариці
Еней прислав поклон оддать
І з хлібом, з сіллю і з другими
Подарками предорогими,
Щоб познакомитись з царем;
І як доб’ється панськой ласки
Еней-сподар і князь троянський,
То прийде сам в царський терем.

Латину тілько що сказали,
Що од Енея єсть посли,
І з хлібом, з сіллю причвалали.
Та і подарки принесли,
Хотять Латину поклониться,
Знакомитись і подружиться,
Як тут Латин і закричав:
«Впусти! я хліба не цураюсь
І з добрими людьми братаюсь.
От на ловця звір наскакав!»

Велів тут зараз прибирати
Світлиці, сіни, двір мести;
Клечання по двору сажати,
Шпалерів разних нанести
І вибивать царськую хату;
Либонь, покликав і Амату,
Щоб і вона дала совіт,
Як лучше, краще прибирати,
Де, як коврами застилати
І підбирать до цвіту цвіт.

Послав гінця до богомаза,
Щоб мальовання накупить,
І также розного припаса.
Щоб що було і їсть, і пить.
Вродилось ренське з курдимоном
І пиво чорнеє з лимоном,
Сивушки же трохи не з спуст;
Де не взялись воли, телята,
Барани, вівці, поросята;
Латин прибравсь, мов на запуст.

Ось привезли і мальовання
Роботи первійших майстрів,
Царя Гороха пановання,
Патрети всіх багатирів:
Як Александр цареві Пору
Давав із військом добру хльору.
Чернець Мамая як побив;
Як Муромець Ілля гуляє.
Як б’є половців, проганяє, –
Як Переяслів боронив;

Бова з Полканом як водився,
Один другого як вихрив;
Як Соловей-харциз женився,
Як в Польщі Желізняк ходив.
Патрет був француза Картуша,
Против його стояв Гаркуша,
А Ванька-каїн впереді.
І всяких всячин накупили,
Всі стіни ними обліпили;
Латин дививсь їх красоті!

Латин, так дома спорядивши,
Кругом все в хатах оглядав,
Світелки, сіни обходивши,
Собі убори добирав:
Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим гудзем застебнувся,
На голову взяв капелюх;
Набув на ноги кинді нові
І рукавиці взяв шкапові,
Надувсь, мов на огні лопух.

Латин як цар в своїм наряді
Ішов в кругу своїх вельмож,
Которі всі були в параді.
Надувшись всякий з них, як йорж.
Царя на дзиґлик посадили,
А сами мовчки одступили
Від покуття аж до дверей.
Цариця ж сіла на ослоні,
В єдимашковому шушоні,
В караблику із соболей.

Дочка Лавися-чепуруха
В німецькім фуркальці була,
Вертілась, як в окропі муха,
В верцадло очі все п’яла.
Од дзиґлика ж царя Латина
Скрізь прослана була ряднина
До самой хвіртки і воріт;
Стояло військо тут зальотне,
Волове, кінне і піхотне,
І ввесь був зібраний повіт.

Послів ввели к царю з пихою,
Як водилося у латин;
Несли подарки пред собою:
Пиріг завдовжки із аршин,
І соли кримки і бахмутки,
Лахміття розного три жмутки,
Еней Латину що прислав.
Посли к Латину приступились,
Три рази низько поклонились,
А старший рацію сказав:

«Енеус ностер магнус панус
І славний троянорум князь.
Шмигляв по морю, як циганус,
Ад те, о рекс! прислав иунк нас.
Рогамус, доміне Латине,
Нехай наш капут не загине,
Пермітте жить в землі своей,
Хоть за пекунії, хоть гратіс,
Ми дяковати будем сатіс
Бенефіценції твоей.

О рекс! будь нашим меценатом,
І ласкам туам покажи,
Енеусу зробися братом,
О оптіме! не одкажи;
Енеус прінцепс єсть моторний,
Формозус, гарний і проворний,
Побачиш сам іниоміне!
Вели акціпере подарки
З ласкавим видом і без сварки,
Що прислані через мене:

Се килим-самольот чудесний,
За Хмеля виткався царя,
Літа під облака небесні,
До місяця і де зоря;
Но можна стіл ним застилати,
І перед ліжком простилати,
І тарадайку закривать.
Царівні буде він в пригоду,
І то найбільш для того году,
Як замуж прийдеться давать.

Ось скатерть шльонськая нешпетна,
Її у Липську добули;
Найбільше в тім вона прикметна,
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродяться потрави,
Які на світі тілько єсть:
Пивце, винце, медок, горілка,
Рушник, ніж, ложка і тарілка.
Цариці мусим сю піднесть.

А се сап’янці-самоходи,
Що в них ходив іще Адам;
В старинниї пошиті годи,
Не знаю, як достались нам;
Либонь, достались од пендосів,
Що в Трої нам утерли носів,
Про те Еней зна молодець;
Сю вещ, як рідку і старинну.
Підносимо царю Латину,
З поклоном низьким, на ралець».

Цариця, цар, дочка Лавина
Зглядалися проміж себе,
Із рота покотилась слина,
До себе всякий і гребе
Які достались їм подарки,
Насилу обійшлось без сварки;
Як ось Латин сказав послам:
«Скажіте вашому Енею,
Латин із цілою сім’єю.
Крий боже, як всі ради вам.

I вся моя маєтность рада,
Що бог вас навернув сюди;
Мні мила ваша вся громада,
Я не пущу вас нікуди;
Прошу Енею покланятись
І хліба-солі не цуратись,
Кусок остатній розділю.
Дочка у мене одиначка,
Хазяйка добра, пряха, швачка.
То, може, і в рідню вступлю».

I зараз попросив до столу
Латин Енеєвих бояр,
Пили горілку до ізволу
І їли бублики, кав’яр;
Був борщ до шпундрів з буряками,
А в юшці потрух з галушками,
Потім до соку каплуни;
З отрібки баба-шарпанина,
Печена з часником свинина,
Крохналь, який їдять пани.

В обід пили заморські вина,
Не можна всіх їх розказать,
Бо потече із рота слина
У декого, як описать:
Пили сикизку, деренівку
І кримську вкусную дулівку,
Що то айвовкою зовуть.
На віват – з мущирів стріляли.
Туш – грімко трубачі іграли,
А многоліт – дяки ревуть!

Латин по царському звичаю
Енею дари одрядив:
Лубенського шмат короваю,
Корито опішнянських слив.
Горіхів київських смажених.
Полтавських пундиків пряжених
І гусячих п’ять кіп яєць;
Рогатого скота з Лип’янки,
Сивухи відер з п’ять Будинки,
Сто решетилівських овець.

Латин старий і полигався
З Енеєм нашим молодцем,
Еней і зятем називався, –
Но діло краситься кінцем!
Еней по щастю без поміхи
Вдавався в жарти, ігри, сміхи,
А о Юноні і забув,
Його котора не любила
І скрізь за ним, де був, слідила.
Нігде од неї не ввильнув.

Іриса, цьохля проклятуща,
Завзятійша од всіх брехух,
Олимпська мчалка невсипуща,
Крикливійша із щебетух,
Прийшла, Юноні розказала,
Енея як латинь приймала.
Який між ними єсть уклад:
Еней за тестя мав Латина,
А сей Енея як за сина,
І у дочки з Енеєм лад.

«Еге! – Юнона закричала. –
Поганець як же розібрав!
Я нарошно йому спускала,
А він і ноги розіклав!
Ого! провчу я висікаку
І перцю дам йому, і маку,
Потямить, якова-то я.
Проллю троянську кров – латинську,
Вмішаю Турна скурвасинську,
Я наварю їм киселя».

І на! через штафет к Плутону
За підписом своїм приказ,
Щоб фурію він Тезифону
Послав к Юноні той же час;
Щоб ні в берлині, ні в дормезі,
І ні в ридвані, ні в портшезі,
А бігла б на перекладних;
Щоб не було в путі препони.
То б заплатив на три прогони,
Щоб на Олимп вродилась вмиг.

Прибігла фурія із пекла,
Яхиднійша од всіх відьом,
Зла, хитра, злобная, запекла.
Робила з себе скрізь содом.
Ввійшла к Юноні з ревом, стуком,
З великим треском, свистом, гуком.
Зробила об собі лепорт.
Якраз її взяли гайдуки
І повели в терем під руки,
Хоть так страшна була, як чорт.

«Здорова, люба, мила доню, –
Юнона в радощах кричить, –
До мене швидче, Тезифоню!» –
І ціловать її біжить.
«Сідай, голубко! – як ся маєш?
Чи пса троянського ти знаєш?
Тепер к Латину завітав,
І крутить там, як в Карфагені;
Достанеться дочці і нені,
Латин щоб в дурні не попав.

Ввесь знаєть світ, що я не злобна,
Людей губити не люблю;
Но річ така богоугодна,
Коли Енея погублю.
Зроби ти похорон з весілля,
Задай ти добре всім похмілля,
Хоть би побрали всіх чорти:
Амату, Турна і Латина,
Енея, гадового сина,
Пужни по-своєму їх ти!».

«Я наймичка твоя покорна, –
Ревнула фурія, як грім, –
На всяку хіть твою неспорна,
Сама троянців всіх поїм;
Амату з Турном я з’єднаю
І сим Енея укараю,
Латину ж в тім’я дур пущу;
Побачать то боги і люде,
Що з сватання добра не буде,
Всіх, всіх в шматочки потрощу».

I перекинулась клубочком,
Кіть-кіть з Олимпа, як стріла;
Як йшла черідка вечерочком.
К Аматі шусть – як там була!
Смутна Амата пір’я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять;
Кляла Лавинії родини,
Кляла кумів, кляла хрестини,
Та що ж? – против ріжна не прать.

Яга, під пелену підкравшись,
Гадюкой в серце поповзла,
По всіх куточках позвивавшись,
В Аматі рай собі найшла.
В отравлену її утробу
Наклала злости, мовби бобу;
Амата стала не своя;
Сердита лаяла, кричала,
Себе, Латина проклинала
І всім давала тришия.

Потім і Турна навістила
Пресуча, лютая яга;
І із сього князька зробила
Енею лишнього врага.
Турн, по воєнному звичаю,
З горілкою напившись чаю,
Сказать попросту, п’яний спав;
Яга тихенько підступила
І люте снище підпустила,
Що Турн о тім не помишляв.

Йому, бач, сонному верзлося,
Буцім Анхизове дитя
З Лавинією десь зійшлося
І женихалось не шутя:
Буцім з Лависей обнімався,
Буцім до пазухи добрався,
Буцім і перстень з пальця зняв;
Лавися перше мов пручалась,
А послі мов угамовалась,
І їй буцім Еней сказав:

«Лависю, милеє кохання!
Ти бачиш, як тебе люблю:
Но що се наше женихання,
Коли тебе навік гублю?
Рутулець Турн тебе вже свата,
За ним, бач, тягне і Амата,
І ти в йому находиш смак.
До кого хіть ти більшу маєш,
Скажи, кого з нас вибираєш?
Нехай я згину, неборак!»

«Живи, Енеєчку мій милий, –
Царівна сей дала одвіт, –
Для мене завжди Турн остилий.
Очам моїм один ти світ!
Тебе коли я не побачу,
То день тон і годину трачу,
Моє ти щастя, животи:
Турн швидче нагле околіє,
Ніж, дурень, мною завладіє,
Я вся – твоя, і пан мій – ти!»

Тут Турн без пам’яти схватився,
Стояв, як в землю вритий стовп;
Од злости, з хмелю ввесь трусився
І сна од яву не розчовп:
«Кого? – мене; і хто? – троянець!
Голяк, втікач, приплентач, ланець!
Звести? – Лавинію однять?
Не князь я! – гірше шмаровоза
І дам собі урізать носа,
Коли Еней Латину зять.

Лавися шмат не для харциза.
Який пройдисвіт єсть Еней;
А то – і ти, голубко сиза,
Ізгинеш од руки моєй!
Я всіх поставлю вверх ногами,
Не подарую вас душами,
А більш Енею докажу.
Латина же, старого діда,
Прижму незгірше, як сусіда
На кіл Амату посажу».

I зараз лист послав к Енею,
Щоб вийшов битись сам на сам.
Помірявсь силою своєю,
Достав од Турна по усам;
Хоть на киї, хоть кулаками
Поштурхатись попід боками
Або побитись і на смерть.
А также пхнув він драгомана
І до латинського султана,
Щоб і сьому мордаси втерть.

Яхидна фурія раденька,
Що по її все діло йшло;
До людських бід вона швиденька,
І горе мило їй було.
Махнула швидко до троянців,
Щоб сих латинських постоянців
По-своєму осатанить.
Тогді троянці всі з хортами
Збирались їхать за зайцями,
Князька свого повеселить.

Но «горе грішникові сущу, –
Так київський скубент сказав, –
Благих діл вовся не імущу!».
Хто божії судьби пізнав?
Хто де не дума – там ночує,
Хотів де бігти – там гальмує.
Так грішними судьба вертить!
Троянці сами то пізнали,
З малої речі пострадали,
Як то читатель сам уздрить.

Поблизь троянська кочовання
Був на одльоті хуторок,
Було в нім щупле будовання,
Ставок був, гребля і садок.
Жила Аматина там нянька,
Не знаю – жінка чи панянка,
А знаю, що була стара,
Скупа, і зла, і воркотуха,
Наушниця і щебетуха,
Давала чиншу до двора:

Ковбас десятків з три Латину,
Лавинії к Петру мандрик,
Аматі в тиждень по алтину,
Три хунти воску на ставник;
Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки
І двісті валяних ґнотів.
Латин од няньки наживався,
Зате ж за няньку і вступався,
За няньку хоть на ніж готів.

У няньки був біленький цуцик,
Її він завжде забавляв:
Не дуже простий – родом муцик.
Носив поноску, танцьовав,
І панії лизав од скуки
Частенько ноги скрізь і руки,
І тімениці вигризав.
Царівна часто з ним ігралась,
Сама цариця любовалась,
А цар то часто годував.

Троянці, в роги затрубивши,
Пустили гончих в чагарі,
Кругом болото обступивши,
Бичами ляскали псарі,
Як тілько гончі заганяли.
Загавкали, заскавучали,
То муцик, вирвавшись надвір,
На голос гончих одізвався,
Чмихнув, завив, до них помчався.
Стременний думав, що то звір.

«Атю його! гуджга!» – і крикнув,
І з свори поспускав хортів;
Тут муцик до землі прилипнув
І дух від ляку затаїв;
Но пси, донюхавшись, доспіли,
Шарпнули муцика, із’їли
І посмоктали кісточки.
Як вість така дойшла до няньки,
То очі вип’яла, як баньки,
А з носа спали і очки.

Осатаніла вража баба
І крикнула, як на живіт,
Зробилась зараз дуже слаба.
Холодний показався піт.
Порвали маточні припадки,
Істерика і лихорадки,
І спазми жили потягли;
Під ніс їй клали асафету,
І теплую на пуп сервету,
Іще клістир з ромну дали.

Як тілько к пам’яти вернулась,
То зараз галас підняла;
До неї челядь вся сунулась
Для дива, як ввесь світ кляла;
Потім, схвативши головешку
І вибравшись на добру стежку,
Чкурнула просто до троян;
Всі куріні їх попалити,
Енея заколоть, побити
І всіх троянських бусурман.

За нею челядь покотила,
Схвативши хто що запопав:
Кухарка чаплію вхопила,
Лакей тарілками шпурляв:
З рублем там прачка храбровала,
З дійницей ричка наступала,
Гуменний з ціпом скрізь совавсь;
Тут рота косарів з гребцями
Йшли битись з косами, з граблями.
Ніхто од бою не цуравсь.

Но у троянського народу
За шаг алтина не проси;
Хто москаля об’їхав зроду?
А займеш – ноги уноси.
Завзятого троянці кшталту.
Не струсять нічийого гвалту
І носа хоть кому утруть;
І няньчину всю рать розбили,
Скалічили, розпотрошили
І всіх в тісний загнали кут.

В сіє-то нещасливе врем’я
І в самий штурхобочний бой,
Троянське і латинське плем’я
Як умивалося мазкой,
Прибіг гінець з письмом к Латину,
Нерадосну привіз новину.
Князь Турн йому війну писав;
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись;
Гінець і на словах додав:

«Царю Латине неправдивий!
Ти слово царськеє зламав;
Зате узол дружелюбивий
Навіки з Турном розірвав.
Од Турна шмат той однімаєш
І в рот Енеєві соваєш,
Що Турнові сам обіщав.
Виходь же завтра навкулачки,
Відтіль полізеш, мабуть, рачки,
Бодай і лунь щоб не злизав».

Не так розсердиться добродій,
Коли пан возний позов дасть;
Не так лютує голий злодій,
Коли немає що украсть;
Як наш Латин тут розгнівився
І на гінця сього озлився,
Що губи з серця покусав.
І тілько одповідь мав дати
І гнів царський свій показати
Посол щоб Турнові сказав,

Як виглянув в вікно зненацька,
Прийшов Латин в великий страх;
Побачив люду скрізь багацько
По улицях і всіх кутках.
Латинці перлися товпами,
Шпурляли вгору всі шапками,
Кричали вголос на ввесь рот:
«Війна! Війна! против троянців,
Ми всіх Енеєвих поганців
Поб’єм – іскореним їх род».

Латин старий був не рубака
І воюватись не любив,
Од слова смерть він, неборака.
Був без душі і мов не жив.
Він стичку тілько мав на ліжку,
Аматі як не грав під ніжку,
І то тогді, як підтоптавсь;
Без того ж завжде був тихенький,
Як всякий дід старий, слабенький,
В чужеє діло не мішавсь.

Латин, і серцем, і душею
Далекий бувши од війни,
Зібравшись з мудростю своєю,
Щоб не попастись в кайдани,
Зізвав к собі панів вельможних.
Старих, чиновних і заможних.
Которих ради слухав сам;
І виславши геть-преч Амату,
Завів їх всіх в свою кімнату,
Таку сказав річ старшинам:

«Чи ви од чаду, чи з похмілля?
Чи чорт за душу удряпнув?
Чи напились дурного зілля,
Чи глузд за розум завернув?
Скажіть – з чого війна взялася?
З чого ся мисль вам приплелася?
Коли я тішився війной?
Не звір я – людську кров пролити,
І не харциз, людей щоб бити,
Для мене гидкий всякий бой.

І як війну вести без збруї.
Без війська, хліба, без гармат,
Без грошей?.. Голови ви буї!
Який вас обезглуздив кат?
Хто буде з вас провіянтмейстер,
Або хто буде кригсцальмейстер,
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тілько хочете нажитись,
І буде все біда моя.

Коли сверблять із вас у кого
Чи спина, ребра, чи боки,
Нащо просити вам чужого?
Мої великі кулаки
Почешуть ребра вам і спину;
Коли ж то мало, я дубину
Готов на ребрах сокрушить.
Служить вам рад малахаями,
Різками, кнуттям і киями,
Щоб жар воєнний потушить.

Покиньте ж се дурне юнацтво
І розійдіться по домах,
Панове виборне боярство;
А про війну і в головах
Собі ніколи не кладіте,
А мовчки в запічках сидіте,
Розгадуйте, що їсть і пить.
Хто ж о війні проговориться
Або кому війна присниться,
Тому дам чортзна-що робить».

Сказавши се, махнув рукою
І зараз сам пішов з кімнат
Бундючно-грізною ходою,
Що всякий був собі не рад.
Пристижені його вельможі
На йолопів були похожі,
Ніхто з уст пари не пустив.
Не швидко бідні схаменулись
І в ратуш підтюпцем сунулись.
Уже як вечер наступив.

Тут думу довгую держали,
І всяк компоновав своє,
І вголос грімко закричали,
Що на Латина всяк плює
І на грозьбу не уважає,
Війну з Енеєм начинає,
Щоб некрут зараз набирать;
І не просить щоб у Латина
З казни його ані алтина,
Боярські гроші шафовать.

І так, латинь заворушилась,
Задумав всяк побить троян;
Відкіль та храбрість уродилась
Против Енеєвих прочан?
Вельможі царство збунтовали,
Против царя всіх наущали;
Вельможі! лихо буде вам.
Вельможі! хто царя не слуха,
Таким обрізать ніс і уха
І в руки всіх оддать катам.

О музо, панночко парнаська!
Спустись до мене на часок;
Нехай твоя научить ласка,
Нехай твій шепчеть голосок,
Латинь к війні як знаряжалась,
Як армія їх набиралась,
Який порядок в війську був;
Всі опиши мундири, збрую
І казку мні скажи такую,
Якой іще ніхто не чув.

Бояри вмиг скомпоновали
На аркуш маніхвест кругом,
По всіх повітах розіслали,
Щоб військо йшло під коругов;
Щоб голови всі обголяли,
Чуприни довгі оставляли,
А ус в півлокоть би тирчав;
Щоб сала і пшона набрали,
Щоб сухарів понапікали,
Щоб ложку, казанок всяк мав.

Все військо зараз розписали
По разним сотням, по полкам,
Полковників понаставляли,
Дали патенти сотникам.
По городам всяк полк назвався,
По шапці всякий розличався,
Вписали військо під ранжир;
Пошили сині всім жупани,
На спід же білиї каптани, –
Щоб був козак, а не мугир.

100

В полки людей розпреділивши,
І по кватирям розвели,
І всіх в мундири нарядивши,
К присязі зараз привели.
На конях сотники финтили,
Хорунжі усики крутили.
Кабаку нюхав асаул;
Урядники з атаманами
Новими чванились шапками,
I ратник всякий губу дув.

101

Так вічной памяти бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках було, як мак, цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть.

102

Було тут військо волонтирі,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей.
Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть-то – не регулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем чи обідрати,
Ні сто не вдержить їх гармат.

103

Для сильной армії своєї
Рушниць, мушкетів, оружжин
Наклали повні гамазеї,
Гвинтівок, фузій без пружин,
Булдимок, флинт і яничарок.
А в особливий закамарок
Списів, пік, ратищ, гаківниць.
Були тут страшниї гармати,
Од вистрілу дрижали хати,
А пушкарі то клались ниць.

104

Жлукта і улики на пушки
Робить галили на захват;
Днища, оснівниці, ветушки
На принадлежность приправлять.
Нужда перемінить закони!
Квачі, помела, макогони
В пушкарське відомство пішли;
Колеса, бендюги і кари
І самиї церковні мари
В депо пушкарськеє тягли.

105

Держась воєнного обряду,
Готовили заздалегідь
Багацько всякого снаряду,
Що сумно аж було глядіть.
Для куль – то галушки сушили,
А бомб – то з глини наліпили,
А слив солоних – для картеч;
Для щитів ночви припасали,
І дна із діжок вибивали,
І приправляли всім до плеч.

106

Не мали палашів ні шабель,
У них, бач, Тули не було;
Не шаблею ж убит і Авель,
Поліно смерть йому дало.
Соснові копистки стругали
І до боків поначепляли
На валяних верьовочках;
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходють по опеньки,
Були, мов суми, на плечах.

107

Як амуницю спорядили
І насушили сухарів,
На сало кабанів набили,
Взяли подимне од дворів;
Як підсусідків розписали
І виборних поназначали,
Хто тяглий, кінний, хто же піш,
За себе хто, хто на підставу,
В якеє військо, сотню, лаву,
Порядок як завівсь незгірш:

108

Тогді ну військо муштровати,
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур.
Коли пішком – то марш шульгою,
Коли верхом – гляди ж, правою,
Щоб шкапа скочила вперед.
Такеє ратнеє фиглярство
Було у них за регулярство,
І все Енеєві на вред.

109

Мов посполитеє рушення
Латина в царстві началось,
Повсюдна муштра та учення,
Все за жолнірство принялось.
Дівки на прутах роз’їзжали,
Ціпками хлопців муштровали,
Старі ж учились кидать в ціль.
А баб старих на піч сажали
І на печі їх штурмовали,
Бач, для баталії в примір.

110

Були латинці дружні люди
І воюватись мали хіть,
Не всі з добра, хто од причуди,
Щоб битися, то рад летіть.
З гаряча часу, перші три дні,
Зносили всяке збіжжя, злидні
І оддавали все на рать:
Посуду, хліб, одежу, гроші
Своєй отчизни для сторожі,
Що не було де і дівать.

111

Се поралася так Амата,
К війні латинців підвела;
Смутна була для неї хата,
На улиці все і жила.
Жінки з Аматою з’єднались.
По всьому городу таскались
І підмовляли воювать.
Робили з Турном шури-мури,
І затялись, хоть вон із шкури,
Енеєві дочки не дать.

112

Коли жінки де замішались
І їм ворочати дадуть;
Коли з розказами втаскались
Та пхикання ще додадуть,
Прощайсь навік тогді з порядком,
Пішло все к чорту неоглядком,
Жінки поставлять на своє.
Жінки! коли б ви більше їли,
А менш пащиковать уміли,
Були б в раю ви за сіє.

113

Як Турн біснується, лютує,
В сусідні царства шле послів,
Чи хто із них не поратує
Против троянських злих синів;
Коли Латин од поєдинків
Сховавсь під спід своїх будинків
І ждав, що буде за кінець;
Коли Юнона скрізь літає,
Всіх на Енея навертає
Весільний збить з його вінець;

114

Гуде в Латії дзвін віщовий
І гасло всім к війні дає,
Щоб всяк латинець був готовий
К війні, в яку їх злость веде.
Там крик, тут галас, там клепало,
Тісниться люд і все тріщало.
Війна в кровавих ризах тут;
За нею рани, смерть, увіччя,
Безбожность і безчоловіччя
Хвіст мантії її несуть.

115

Була в Латії синагога,
Збудована за давніх літ
Для Януса, сердита бога,
Которий дивних був приміт:
Він мав на голові дві тварі,
Чи гарниї були, чи харі,
Об тім Виргилій сам мовчить;
Но в мирне врем’я запирався,
Коли ж із храма показався,
Якраз війна і закипить.

116

По дзвону вся латинь сунула
До храма, з криком всі неслись
І навстяж двері одімкнула,
I Янус вибіг, як харциз.
Воєнна буря закрутила,
Латинське серце замутила,
Завзятость всякого бере;
«Війни, війни!» – кричать, бажають.
Пекельним пламенем палають
І молодеє і старе.

117

Латинці військо хоть зібрали,
Та треба ж війську должносних,
Які б на щотах класти знали,
Які письменнійші із них.
Уже ж се мусить всякий знати,
Що військо треба харчовати,
І воїн без вина – хом’як.
Без битой голої копійки,
Без сей прелесниці-злодійки
Не можна воювать ніяк.

118

Були златиї дні Астреї,
І славний був тогді народ;
Міняйлів брали в казначеї,
А фиглярі писали щот,
К роздачі порції – обтекар;
Картьожник – хлібний добрий пекар,
Гевальдигером – був шинькар,
Вожатими – сліпці, каліки,
Ораторами – недоріки,
Шпигоном – з церкви паламар.

119

Всього не можна описати,
В Латії що тогді було,
Уже зволялися читати,
Що в голові у них гуло.
К війні хватались, поспішались,
І сами о світі не знались,
І все робили назворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот.

120

Нехай турбуються латинці,
Готовляться против троян,
Нехай видумують гостинці
Енею нашому в із’ян.
Загляньмо, Турн що коверзує,
Троянцям рать яку готує,
Бо Турн і сам дзіндзівер-зух!
Коли чи п’є – не проливає,
Коли чи б’є – то вже влучає,
Йому людей давить, як мух!

121

Та й видно, що не був в зневазі
Бо всі сусідні корольки
По просьбі, мовби по приказі,
Позапаляючи люльки,
Пішли в поход з своїм народом,
З начинням, потрухом і плодом,
Щоб Турнові допомагать:
Не дать Енеєві женитись.
Не дать в Латії поселитись,
К чортам енейців всіх послать.

122

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить,
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить.
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша.
Стовп пороху під небо в’ється,
Сама земля, здається, гнеться;
Енею! де тепер душа?

123

Мезентій наперед тирренський
Пред страшним воїнством гряде
Було полковник так Лубенський
Колись к Полтаві полк веде,
Під земляні Полтавські вали
(Де шведи голови поклали)
Полтаву-матушку спасать;
Пропали шведи тут прочвари,
Пропав і вал – а булевари
Досталось нам тепер топтать.

124

За сим на бендюгах плететься
Байстрюк Авентій-попадич,
З своєю челяддю ведеться,
Як з блюдолизами панич.
Знакомого він пана внучок,
Добродій песиків і сучок
І лошаків мінять охоч.
Авентій був розбійник з пупку,
Всіх тормошив, валяв на купку.
Дивився бісом, гадом, сторч.

125

Тут військо кіннеє валилось
І дуже руччеє було;
Отаман звався Покотиллос,
А асаул Караспуло.
Се гречеськії проскіноси,
Із Біломор’я все пендоси,
З Мореа, Дельта, Кефалос;
Везли з собою лагомини,
Оливу, мило, риж, маслини,
І капама, кебаб калос.

126

Цекул, пренестський коваленко
В Латію з військом также пхавсь;
Так Сагайдачний з Дорошенком
Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
Позаду другий п’яну браттю
Донським нагаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тягли смачненько,
А хто на конику куняв.

127

За сими плентавсь розбишака,
Нептунів син, сподар Мезап,
До бою був самий собака
І лобом бився так, мов цап.
Боєць, ярун і задирака,
Стрілець, кулачник і рубака.
І дужий був з його хлопак;
В виски було кому як впнеться,
Той насухо не оддереться;
Такий ляхам був Желізняк.

128

Другим шляхом, з другого боку,
Агамемноненко Галес
Летить, мов поспіша до сроку
Або к воді гарячий пес;
Веде орду велику, многу
Рутульцеві на підпомогу;
Тут люд був разних язиків:
Були аврунці, сидицяне,
Калесці і ситикуляне
І всяких-разних козаків.

129

За сими панськая дитина,
Тезеєвич пан Іпполит, –
Надута, горда, зла личина,
З великим воїнством валить.
Се був панич хороший, повний,
Чорнявий, красний, сладкомовний,
Що й мачуху був підкусив.
Він не давав нікому спуску,
Одних богинь мав на закуску,
Брав часто там, де не просив.

130

Не можна, далебі, злічити,
Які народи тут плелись,
І на папір сей положити,
Як, з ким, коли, відкіль взялись.
Виргилій, бач, не нам був рівня,
А видно, що начухав тім’я,
Поки дрібненько описав.
Були рутульці і сіканці,
Аргавці, лабики, сакранці,
Були такі, що враг їх зна.

131

Тут ще наїзниця скакала
І військо немале вела;
Собою всіх людей лякала
І все, мов помелом, мела;
Ся звалась діва – цар Камилла,
До пупа жінка, там – кобила,
Кобилячу всю мала стать:
Чотири ноги, хвіст з прикладом,
Хвостом моргала, била задом,
Могла і говорить і ржать.

132

Коли чував хто о Полкані,
То се була його сестра;
Найбільш блукали по Кубані,
А рід їх вийшов з-за Дністра.
Камилла страшна воєвниця,
І знахурка, і чарівниця,
І скора на бігу була;
Чрез гори і річки плигала,
Із лука мітко в ціль стріляла,
Багацько крові пролила.

133

Така-то збірниця валилась,
Енея щоб побити в пух;
Уже Юнона де озлилась,
То там запри кріпкенько дух.
Жаль, жаль Енея-неборака,
Коли його на міль, як рака,
Зевес допустить посадить.
Чи він ввильне од сей напасти.
Побачимо те в п’ятой части,
Коли удасться змайстерить.

Примітки

1. 1. Борщів як три не поденькуєш. У строфі, що починається цими рядками, а також у наступній подано зразки жартівливої мови, так званої «тарабарщини», поширеної серед бурсаків того часу і заснованої головним чином на перестановці частин слова і зміні коренів. Зустрічається така мова і в народних анекдотах. Наприклад:

«Добривечір, кума! Ти не телила моїх бачок?»
Телила, телила! Під моїм ночом стогувала, мої брехи засобачали»
(М. Номис, Українські приказки, прислів’я і таке інше, СПб., 1864. стор. 253).

Ці дві строфи розшифровуються приблизно так:

Як три деньки не поборщуєш,
На серці замоторошнить,
І зараз кишкой затяглуеш
І в кендюсі забуркотить.
Коли ж що язиком напхаєш,
І в живіт добре стеребиш,
То на нутрі завеселить.
Об землю лихом удариш,
І весь свій голод забудеш,
І горе к чорту забіжить.
Та що абищо верзти,
Не казкою солов’я кормлять,
Ось ну калиткою забрязкай,
То радощі заденежать.
Коли п’ятак даси,
То, може новину почуєш,
Як що з тобою буде спереду,
Як Юноні угодити,
Куди на човнах плавати,
І як Еней все завершить
(умудриться).

4. 7. Шагів з дванадцять в руку дав. Шаг – грош. К. Дрібна монета.

5. 3. Щоб не дала Юнона швабу. Швабу дать – задать копоти. К Покарати, дати прочуханки.

8. 3. І, мов меньки, повивертались. Меньок – налим. Л!.

9. 1. Заклятий острів перед нами. Йдеться про міфічний острів Ея, на якому жила чарівниця Цірцея, чи Кірка, що перетворила попутників Одіссея (героя поеми Гомера) на свиней, а його самого затримала у себе на цілий рік

10. 9. До броваря дрова таскати. Бровар – пивовар. К. Броварня – пивоварня.

10. 10. А може, підеш бовкуном. Бовкун – бык в упряжке один. К.

11,2. Загубить чуйку і жупан. Чуйка – довгий сукняний каптан.

11. 3. І «не позвалям» там забуде. «Не позвалям» (протестую) – вигук, яким кожний член сейму Речі Посполитої міг зірвати будь-яку його постанову.

11. 9. Як дуже Дойда налягає. Дойда – охотничья собака. К. Кличка мисливського пса.

11. 10. І як Чухрай угонку дав. Чухрай – имя собаки. К.

12. 1. Цесарці ходять журавлями. Цесарці – австрійці.

13. 1. Французи ж, давнії сіпаки. Говорячи про французів, Котляревський мав на увазі загарбницькі війни Директорії (1794 – 1799), уряду крупної буржуазії, що прийшла до влади у Франції в результаті термідоріанського перевороту – після падіння якобінців і Робесп єра.

17. 7. От Тибр перед носом у нас. Тібр – одна з найбільших рік Лаціума, на березі якої стоїть Рим. За античною міфологією, назва річки походить від імені бога Тіберіна.

18. 3. Троянці наші чуприндирі. Чуприндир – удалец. К.

19. 1. Земелька ся була Латинська. Латинська земля (Лаціум) – за античних часів центральна область Італії біля Тірренського моря.

19. 2. Завзятий цар в ній був Латин. Латин – міфічний цар латинців, син бога лісів та полів Фавна і німфи Маріки (у Котляревського – Меріки).

19. 6. Носили латані галанці. Галанці – узкие панталоны. К.

19. 9. А в кітьки крашанками грали. Крашанка – красное яичко. К. Грати крашанками в кітьки – котити крашанками.

23. 8. Но ненечка її Амата. Амата – дружина царя Латина, мати Лавінії.

24. 1. Один був Турн, царэок нешпетний. Турн – цар рутулів, італійського племені, що мешкало в Лаціумі і згодом було підкорене римлянами. Нешпетний – изрядный. К.

29. 5. Рябка тетерю, саламаху. Рябко – род кушанья; название собаки. К. Народна страва з гречаного борошна і пшона. Саламаха – род кушанья. К. Зварене рідке тісто на олії або вершковому маслі.

30. 1. Еней оставив із носатку. Носатка – род кувшина. К. Старовинний глечик з довгим носиком.

33. 3. Купить Піярськую граматку. Піярська граматика – найпоширеніша шкільна граматика латинської мови, що з’явилась в Польщі в середині XVIII ст. Видана вона була чернечим орденом братів Піарів, який ставив за мету виховувати дітей в дусі католицизму (Grammatica (lalina) ad usum juventutis scholarum piarum. Editio correctior. Varsaviae, 1756).

33. 4. Полуставців, октоїхів. Полуставець – церковна книга, святці, молитовник з місяцесловом. Октоїх – книга церковних співів.

33. 7. Латинськую тму, мну, здо, тло. Тму, мну, здо, тло – назви складів із церковнослов’янської мови.

34. 2. Тройчаткою всіх приганяв. Тройчатка – канчук з трьома кінцями.

34. 4. Тому субітки і давав. Субігка – наказание, деланное прежде во многих малороссийских школах ученикам каждую субботу. К.

34. 9. Уже не паном – домінусом. Домінує (лат.) – пан.

38. 3. Клечання по двору сажати. Клечання – деревья, с листьями срубленные. К. Молоді зрублені дерева або гілля, якими прикрашали селянські хати і двори на зелені свята (Тройцю).

39. 5. Вродилось ренське з курдимоном. Курдимон (кардамон) – тропічна рослина з сімейства імбірних, а також насіння його, що вживалось як пряність

40. 1. Ось привезли і мальовaння. У строфі, що починається цим рядком, а також у наступних, дається перелік лубочних картин, поширених у XVII – XVIII ст.

40. 3. Царя Гороха пановання. Цар Горох – казковий персонаж.

40. 5. Як Александр цареві Пору. Александр – Олександр Македонський, древньогрецький полководець (IV ст. до н. е.) На картині, сюжет якої взято з стародавньої перекладної повісті «Олександрія», що існувала на Русі ще в XI – XII ст., зображено перемогу Македонського над індійським царем Пором.

40. 7. Чернець Мамая як побив. Тут йдеться про картину, присвячену знаменитій Куликовській битві 1380 року. На картині зображено поєдинок між російським богатирем ченцем Пересвітом і татарським богатирем Челубеєм, що закінчився перемогою російського воїна.

40. 8. Як Муромець Ілля гуляє. Ілля Муромець – герой-богатир, центральний персонаж численних народних билин.

41. 1. Бова з Полканом як водився. Бова і Полкан – герої народних казок, що виникли на грунті перекладної рицарської повісті XVII ст. про Бову-королевича.

41. 3. Як Соловей-харциз женився. Соловей-харциз – Соловей-розбійник, один з персонажів народних билин, переможений Іллею Муромцем.

41. 4. Як в Польщі Желізняк ходив. Желізняк-Максим Залізняк, уславлений ватажек селянського повстання проти польської шляхти на Правобережній Україні в 1768 році, відомого під назвою Коліївщина.

41. 5. Патрет був француза Картуша. Картуш – Луї Домінік (1693 – 1721); знаменитий французький розбійник, отаман великої банди, злочинна діяльність якого в Парижі і на його околицях послужила матеріалом для ряду драматичних творів.

41. 6. Против його стояв Гаркуша. Гаркуша – Семен Гаркуша (1739 – 1784), відомий український повстанець другої половини XVIII ст. Про його боротьбу з панством складено багато народних переказів, які були використані в творах Г. Квітки-Основ’яненка, О. Стороженка, В. Нарєжного та ін.

41. 7. А Ванька-каїн впереді. Ванька-каїн – Іван Осипов, відомий злодій, який жив у Москві у XVIII ст. Одночасно був сищиком Розшукного приказу. Персонаж багатьох народних оповідань.

42. 6. Циновим гудзем застебнувся. Циновий – оловянный. К.

42. 8. Набув на ноги кинді нові. Кинді – теплые калоши. К.

43. 5. Царя на дзиґлик посадили. Дзиґлик – стул. К.

43. 9. В єдимашковому шушоні. Шушон – род капота. К. Єдамашок – товста шовкова тканина з візерунками. Була поширена серед української шляхти і козацької старшини.

44. 2. В німецькім фуркальці була. Фуркальце – фуро. К. Частина жіночого одягу.

44. 4. В верцадло очі все п’яла. Верцадло – зеркало. К.

45. 10. А старший рацію сказав. Рація – вітальна промова.

46. 1. Енеус ностер магнус панус і далі.

У промові Енеєвого посла, що починається словами «Енеус ностер магнус панус» (46 строфа і наступна), дотепно пародіюється вчена мова «академістів» XVIII ст., які домішували до української чи польської мови латинські слова, а також додавали до українських слів латинські закінчення «US» і «orum». Така макаронічна мова вважалась ознакою ерудиції і «високого стилю». В «перекладі» промова посла виглядає так:

Еней наш великий пан
І славний троянців князь
Шмигляв по морю, як циган,
До тебе, о царю, прислав тепер нас.
Просимо, пане Латине,
Нехай наша голова не загине.
Дозволь жить в землі своєй,
Хоть за гроші, хоть задарма,
Ми дяковати будем досить
Милості твоей.
О царю! Будь нашим меценатом,
І ласку твою покажи,
Енеєві зробися братом,
О найкращий! не одкажи;
Еней – вождь єсть моторний,

Вродливий, гарний і проворний,
Побачиш сам особисто!
Вели прийняти подарки
Що прислані через мене…
З ласкавим видом і без сварки,

…будь нашим меценатом. Меценат Гай Цільній – римський вельможа часів імператора Августа (кінець І ст. до н. е.). Підтримував поетів, зокрема Горація і Вергілія. В переносному значенні «меценат» – покровитель мистецтв і літератури.

48. 2. За Хмеля виткався царя. Хміль – казковий цар-стародавніх часів.

53. 5. Був борщ до шпундрів з буряками. Шпундри з буряками – народна страва; кусочки підсмаженої з цибулею свинини і буряків, зварені в буряковому квасі.

53. 7. Потім до соку каплуни. Каплун – півень.

53. 8. З отрібки баба-шарпанина. Шарпанина – приправленная сушенная рыба. К. Баба-шарпанина – народна страва із пшеничного тіста, риби, конопляної олії, підсмаженої цибулі тощо.

53. 10. Крохналь, який їдять пани. Крохналь – крохмаль. Тут в значенні «кисіль».

54. 5. Пили сикизку, деренівку. Деренівка – настойка на дерен или кизил. К

54. 6. І кримську вкусную дулівку. Дулівка – настойка на груше. К.

54. 7. Що то айвовкою зовуть. Айвовка – настоянка на айві

54. 8. На віват – з мущирів стріляли. Стріляти на віват – на привітання. Мущир – мортира.

55. 4. Корито опішнянських слив. Опішня – містечко на Полтавщині.

55. 5. Полтавських пундиків пряжених. Пундик – род пирожного. К.

55. 8. Рогатого скота з Лип’янки. Лип’янка – село на Полтавщині.

55. 9. Сивухи відер в п’ять Будянки. Будянка – село на Полтавщині.

55. 10. Сто решетилівських овець. Решетилівка – село на Полтавщині.

57. 1. Іриса, цьохля проклятуща. Цьохля – живая девка, проворная в дурном смысле. К.

57. 3. Олимпська мчалка невсипуща. Мчалка – вестница. К.

58. 5. Ого! провчу я висікаку. Висікака – бойкий, дерзкий. К

59. 1. І на! через штафет к Плутону! Штафет – естафета.

59. 5. Щоб ні в берлині, ні в дормезі. Берлин – карета. К. Дормез – старовинна велика карета пристосована для спання.

59. 6. І ні в ридвані, ні в портшезі. Ридван – парадная карета. К. Портшез – ноші, в яких можна сидіти напівлежачи; їх носили слуги.

59. 7. А бігла б на перекладних. Перекладні – казенні ямщицькі екіпажі, до яких через кожні десять-п’ятнадцять кілометрів на поштових станціях впрягали нових коней.

59. 9. То б заплатив на три прогони. Заплатити за три прогони – оплатити подорожні витрати в потрійному розмірі.

60. 8. Якраз її взяли гайдуки. Гайдуки – тут: слуги при панських дворах.

72. 8. А так же пхнув він драгомана. Драгоман – перекладач при посольствах на Сході.

74. 1. Но «горе грішникові сущу». Тобто горе тому грішнику, який не має добрих діл.

75. 10. Давала чинчу до двора. Чинш – оброк за помісне землеволодіння.

76. 2. Лавинії к Петру мандрик. Мандрики – сырные лепешки. К.

76. 4. Три хунти воску на ставник. Ставник – свічник, велика церковна свічка.

76. 5. Льняної пряжі три півмітки. Півміток – міра ниток в 20 – 30 пасом.

77. 3. Не дуже простий – родом муцик. Муцик – мопс. К.

77. 7. І тімениці вигризав. Тімениці – нечистота на теле. К.

78. 10. Стременний думав, що то звір. Стременний – конюх-слуга, що доглядав за панським конем. На полюванні був невідлучно біля свого пана.

80. 8. Під ніс їй клали асафету. Асафета, чи асафетида («Вонюча камедь») – отверділий смолистий сік з рослини, який вживався в давній медицині при нервових захворюваннях.

80. 9. І теплую на пуп сервету. Сервета – салфета. К.

80. 10. Іще клістир з ромну дали. Ромен – ромашки. К.

82. 3. Кухарка чаплію вхопила. Чаплія – сковородник. К.

82. 7. З дійницей ричка наступала. Ричка – коровница. К.

86. 2. Коли пан возний позов дасть. Возний – службовець при старому суді.

91. 5. Хто буде з вас провіянтмейстер. Провіантмейстер – військовий службовець, що відав матеріальною частиною. Посада генерал-провіантмейстера була введена Петром І в 1718

91. 6. Або хто буде крігсцальмеистер. Крігсцальмейстер – армійський службовець, який відав фінансовими справами.

92. 8. Служить вам рад малахаями. Малахай – плеть. К.

95. 10. Боярські гроші шафовать. Шафовать – расточать, издерживать. К.

97. 1. О музо, панночко парнаська. Музи – в грецькій міфології богині мистецтв і науки, дочки Зевса і богині пам’яті Мнемозини; їх було дев’ять. Котляревський має на увазі музу епічної поезії Калліопу. Парнас – гірський масив в Греції, де на самій високій вершині мешкали музи.

99. 10. Щоб був козак, а не мугир. Мугир – простой грубый мужик. К

100. 6. Хорунжі усики крутили. Хорунжий – чин у козацькому війську.

100. 7. Кабаку нюхав асаул. Осаул – чин у козацькому війську.

101. 6. Лубенський, Гадяцький, Полтавський. Козацькі полки за назвами міст. За старих часів «полк» визначав на Україні не тільки військову, але й адміністративну одиницю. Полковник, таким чином, об’єднував у своїх руках не тільки військову, але й адміністративну владу в полку. Так само і сотник не лише командував сотнею, але й був начальником певної адміністративної одиниці, що також називалась сотнею.

102. 1. Було тут військо волонтирі. Волонтери – добровільне, нерегулярне військо, з якого під час війни переважно складалась розвідка.

102. 4. Що їх не втне і Асмодей. Асмодей – у стародавніх народів злий демон.

103. 4. Гвинтівок, фузій без пружин. Фузія – вид рушниці, що був запроваджений в армії Петра І замість мушкетів. Фузія мала кремінний замок і тригранний багнет.

103. 5. Булдимок, флинт і яничарок. Булдимок – род ружья. К. Коротка запорозька рушниця. Флінта – род ружья. К. Нічим не різнилася від фузій, крім замка. Яничарки – турецькі рушниці.

103. 7. Списів, пік, ратищ, гаківниць. Ратища – списи. Гаківниця – мортира. К.

104. 1 Жлукта і улики на пушки. Жлукто – кадушка, в чем парят белье. К

104. 3. Днища, оснівниці, ветушки. У строфі, яка починається цими словами, а також у наступних подано жартівливе зображення підготовки до війни в дусі народних гумористичних казок – зброєю були різні речі домашнього вжитку, солдатами – старі баби і діти. Днища, оснівниці, ветушки – пристрої для прядіння. Днище – дошка, на яку сідає пряха, вставляючи в неї гребінь. Оснівниця – дощечка з двома створами, через які проходять нитки основи. Ветушка – прилад для змотування ниток в клубки.

104. 8. Колеса, бендюги і кари. Бендюги – роспуски К. Тип селянського воза. Кари – дроги водовозные. К.

104. 9. І сам иі церковні мари. Мари – носилки. К Церковні мари – ноші для перенесення труни з покійником.

106. 1. Не мали палашів ні шабель. Палаш – вид шаблі з прямим гострим з обох боків клинком. Зброя кавалерійських полків російської армії у XVIII ст

107. 4. Взяли подимне од дворів. Подимне – подать с дому. К.

107. 5. Як підсусідків розписали. Підсусідки – селяни, що не мали своєї землі і мешкання, жили за певну плату в чужій хаті.

107. 8. За себе хто, Xто на підставу. Мається на увазі розподіл воїнів на «перший» і «другий»; останні вважаються підставними на випадок вибуття із строю перших.

108. 2. Учить мушкетний артикул. Артикул – ружейний прийом.

108. 5. Коли пішком – то марш шульгою. Шульга – левша. К. Тут – лівою ногою.

109. 1. Мов посполитеє рушення. Посполитеє рушення (з польського) – всенародний рух. У феодальній Польщі називалась загальна мобілізація під час війни шляхти, що разом з коронним військом вирушала в похід зі своїми загонами.

110. 6. Зносили всяке збіжжя злидні. Злидні – тут у розумінні останнє.

112. 9. А менш пащиковать уміли. Пащиковать – дерзко рассказывать. К.

114. 1. Гуде в Латії дзвін віщовий. Дзвін віщовий – дззін, що скликав на віче, на загальні збори.

115. 3. Для Януса, сердита бога. Янус – за римською міфологією, бог входів і виходів, починань і звершень. Він зображався з двома обличчями, зверненими в протилежні сторони – до минулого і до майбутнього. Янус нібито вирішував питання війни і миру. В мирний час ворота його храму були закриті, при оголошенні війни вони відкривались і війська, відправляючись у похід, проходили через ці ворота.

118. 1. Були злати ї дні Астреї. Астрея – дочка Зевса і Феміди, богиня справедливості (Діке), що правила світом у «Золотий вік». Згодом, засмучена неподобствами в людському житті, відійшла на небо. В сузір’ї Зодіака вона має назву Діви.

118. 4. А фиглярі писали щот. Фігляр – театральний блазень.

118. 7 Гевальдигером – був шинькар. Гевальдигер – офіцер, який виконував обов’язки поліцейського в старій армії. Ця посада була введена Петром І, скасована після реформи 1861 року.

118. 9. Ораторами – недоріки. Недоріка – заика. А!.

120. 7. Бо Турн і сам дзіндзівер-зух. Дзіндзівер – растение: удальство. Дзіндзівер-зух – хват, лихач. К.

123. 1. Мезентій наперед тирренський. Мезентій тирренський – легендарний цар-тиран Етрурії (в північно-західній Італії), який допомагав рутулам.

123. 3. Було полковник так Лубенський. Лубенський полк – один з українських полків, з допомогою яких російські війська в 1709 році під Полтавою розгромили шведів. Лубенським полком в 1708 – 1728 роках командував А. Маркович

123. 8. Пропали шведи тут прочвари. Прочвара – странный бродяга. К.

125. 3. Отаман звався Покотиллос. Покотиллос – переінакшене ім’я італійського героя Катілла, згадуваного Вергілієм; українське прізвище Покотило з грецьким закінченням.

125. 4. А асаул Караспуло. Караспуло – переінакшене ім’я італійського героя Коранта, згадуваного Вергілієм; українське прізвище Карась з грецьким закінченням.

125. 5. Се гречеськії проскіноси. Проскіноси (грец.) – тут: передові частини.

125. 7. З Мореа. Дельта, Кефалос. Мореа (Пелопонесс) – південна частина Балканського півострова Дельта – фракійський півострів поблизу Босфора. Кефалос (Кефалонія) – найбільший з Іонічних островів.

125. 10. І капама. кебаб калос. Капама – род пирожного, из Греч К. Кебаб – жаркое, сло[воі Греч К. Калос – хороший, из греч. К.

126. 3. Так Сагайдачний з Дорошенком. Дорошенко Михайло – гетьман реєстрового козацького війська (1625 – 1628 pp.), прихильник Сагайдачного.

126. 5. Один з бунчуком перед раттю. Бунчук – кінський хвіст на древку, знак гетьманської влади

127. 2. Нептунів син, сподар Мезап. Мезап – у Вергілія предводитель кількох етруських племен.

128. 2. Агамемноненко Галес. Нащадок Агамемнона, міфічного царя Аргоса, предводителя грецького війська, одного з центральних персонажів «Іліади» Гомера

128. 8 – 9. Були аврунці, сидицяне. калесці і ситикуляне. Назви древньоіталійських племен

129. 2. Тезеєвич пан Іпполит. Іпполіт – син царя Тезея, або Тесея (Фесея), основоположника Афінської держави За легендами, Іпполіт загинув, обмовлений своєю мачухою Федрою, що закохалась в нього, але йому було повернуто життя.

130. 8 – 9. Були рутульці і сіканці, аргавці, дабики сакранці. Сіканці, аргавці, лабики, сакранці – дресньо-італійські племена.

131. 5. Ся звалась діва – цар Камилла. Камілла – дочка міфічного царя Метаба, предводителя вольськів (народність в стародавній Італії). Брала участь у війнах показала себе хоробрим і відважним воїном.

Подається за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 115 – 150.