Столїттє Енеїди Івана Котляревського
Грицько Коваленко.
«Будеш, батьку, панувати,
поки живуть люде;
поки сонце з неба сяє,
тебе не забудуть.»
Т. Шевченко1
Лїтературні і громадські відносини і течії на Українї з кінця 18-ого і початку 19-ого столїтя мало вияснені, а ширшій громадї і зовсїм невідомі. Але час той дуже цїкавий, бо саме тодї почала ся та течія, що так голосно вибухла в сорокові і шістьдесяті роки і витворила таких великих дїячів, як Шевченко, Кулїш, Костомарів.
Я не маю нинї спроможности розглянути і розслїдити з усїх боків початок сїєї течії, і обмежу ся кількома увагами, що торкають ся Котляревського і тодїшнього часу.
Від кінця 18-ого столїтя аж до сорокових років 19-ого Котляревський зіставав ся першим і найулюбленїшим українським поетом. В його поезиї земляки знайшли хоч маленьку втїху в тім смутку, що мусїв повстати на звалищах старої Гетьманщини; тепер Українцї ріжних станів не мали вже нїчого, щоб звязувало їх, як нацию, бо не зістало ся національних інституций, і тільки поезия, лїтература — могла служити таким звязком. Через те ся поезия так усїм сподобала ся, — усїм було її треба:
«Чи богатий, кого доля,
як мати дитину,
убирає, доглядає...
…………………...
чи сирота, що досьвіта
мусить уставати»,2 —
усїм однаково без неї тяжко; а з нею —
„і сьвіт божий — як Великдень,
і люде — як люде...“
Довгий час «Енеїда» була найпопулярнїйшою українською книжкою. Книжка ся була дорога: хоч вона нераз друковала ся та друкованих примірників не ставало, і любителї мусїли платити великі гроші за переписанє її.
Наші дїди, звісно, не виявляли великого нахилу до класицизму; у знаменитій поемі вони добачили не Троянцїв і Римлян, а своє-ж житє, своїх людей і братів-Запорожцїв.
Великий і могучий талант Шевченка відняв у Котляревського славу найлїпшого українського поета. Але Шевченкова слава і дальший розвиток української літератури показує, на скільки ґенїяльне дїло зробив Котляревський, почавши відновленє нашої лїтератури і показавши шлях иньшим робітникам.
Поява Шевченка, а потім і ширша праця коло українського питаня в початку 60-их років привели до того, що Котляревського почали маловажити. Тому сприяла ще й поява богатьох безталанних наслїдувачів Котляревського, що здискредитували його стиль і спосіб пнсаня, витворили так звану «Котляревщпну», котра й доси ще нагадує про себе усякими «торбинами реготу», оповіданями Раєвського і т. д.
У першій книжцї «Основи» (1861 р.) П. Кулїш помістив статю про Котляревського, і в нїй доводив, що Котляревський мало розумів становище і повинности українського поета, виставляв мужиків на глум панам і що взагалї сей поет уже не має для нас безпосередної вартости, цїкавий тільки з історично-лїтературного погляду.3
Сей острий осуд не стільки характеризує дїяльність і особу Котляревського, як сьвідчить про високі вимоги Кулїша від народнього поета. Статю Кулїша, безперечно розумну і талановиту, хоч парадоксальну, можна поставити поруч із відомою статею росийського критика Писарева — про Пушкина, написану того-ж часу. Молодим і повним сили внукам, що тільки розправили крила (се-ж було в початку 60-их років!), здавалося, що вони цїле житє і громаду перевернуть і перетворять одним могучим розмахом; і вони покликали до строгого суду своїх простодушних дїдів, що жили зовсїм у иньший час і при иньших обставинах...
Написанє сьмішної пародиї на клясичну поему ставлять у звязок з реакциєю клясицизму або псевдоклясицизму. Кулїш додає, що зденаціоналїзованим панам стали сьмішними прості люде та їх звичаї; через те, мовляв, Котляревський, підлягаючи тим двом причинам, написав не тільки пародию на клясичну поему, а разом і пародию на мужицьке житє. Але як глянемо тепер на сю справу спокійнїйше, то й побачимо, що реакция супроти клясицизму може не грала великої ролї, а насьміхати ся над народом Котляревський і не думав. «Енеїда» відповідала традициям народної устної і писаної лїтератури, і через те була твором цілком народним.
Ще здавна, до Котляревського, на Українї було богато записаних або переказуваних пісень, дум, віршів і драматичних творів, що мали в собі дві відзнаки: жалібність чи то сентиментальність, а поруч із нею — жартовливість, іронїю. Не будемо зачіпати обширного материялу, наведемо тільки два-три приклади.
Відомий герой думи, оборонець простого люду, правдивий лицар Хвесько Андибер, — змальований у думі таким способом:
На козаку, бідному нетязї,
три сиромазї.
Опанчина рогозовая,
поясина хмельовая.
На козаку, бідному нетязї, сапянцї, —
видко пяти й пальцї,
де ступить — босої ноги слїд пише.
На козаку шапка-бирка —
зверху дїрка,
хутро голе, околицї чорт має.
Вона дощем покрита,
а вітром на славу козацьку підбита.
Так іронїчно змальована одежа сього героя у поважній думі. Але наші прадїди дозволяли собі малювати таким способом і біблїйних героїв, сьвятих праотцїв, самого Христа. Дуже можливо, що Котляревський, бувши бідним хлопцем-бурсаком, ходив поздоровляти сусїдів з празником — такими віршами:
Христос воскрес! Рад мир увесь, —
діждались божої ласки,
що всяк наїв ся в смак
сьвяченої паски.
Всї гуляють, вихваляють
воскресшого Бога.
Уже-ж тая, що до рая,
протерта дорога.
Далї довідуємось, що «Христос попік собі чоботи, поки пекло загасив і Адама воскресив... Вилїзає Ева з печі, — обгоріли усї плечі...»
Бідна Ева: одну з древа
іззїла кисличку, —
збулась ласки, треба прясти
на гребенї мичку...4
Усї сьвяті і пророки збирають ся на сьвято; цар Давид добре грає, Сара, Ревека та иньші біблїйні жінки з радощів танцюють... Сказав би, се бенкет у заможнього козака, десь у Полтавщинї... Вірші сї були дуже популярні по всїй Українї; кождий письменний чоловік мав їх переписаних; кождий школяр знав їх на память. Коли будемо строго судити сї вірші з погляду ортодоксального, то мусимо осудити їх за неповажанє до сьвятих осіб і подїй. Але справдї люде складаючи чи переписуючи сї вірші, зовсїм не мали найменшого наміру зневажати сьвятиню. Міцна хоч і наівна релїґійність наших дїдів давала їм спроможність позволити собі і такий тон у віршах, — їм се не було страшно, міцна віра від сього не похитнеть ся. Але такий спосіб мальованя націоналїзував біблїйні особи, робив їх близшими і ріднїйшими народови.
З народнїх уст можна почути пародиї на всї поважні теми, піснї, думи, навіть молитви: така вже українська вдача! Очевидно, що се зовсїм не залежить від «реакциї супроти клясицизму»...
Маючи перед собою усе теє, навіть Христа і сьвятих, одіїтих у чоботи і свити, Котляревський не відступив від старої народньої лїтературної традициї, змалювавши таким способом Енея з Троянцями і Олїмпійських богів. Але-ж, хоч «Енеїда» і є жартовлива поема, — ми знаходимо в нїй і місця поважні, напр. елєґійні спогади про Запороже і Гетьманщину, також драматичну сцену розлуки Дідони з Енеєм і її мук. Обидві згадані попереду відзнаки, комізм або іронїю і сантіментальність, ми знаходимо і в „Наталцї-Полтавцї".
Трохи не всї найкрасші українські письменники уміли сполучити величне і сьмішне, високе і вульґарне, жалібне і насьмішкувате, — як той Перебендя, старий та химерний, що почне сьпівати веселої, а на сльози зверне (досить згадати Квітку, Гулака-Артемовського, Гребінку, Шевченка, Глїбова, Руданського, Стороженка, Самійленка); якимсь дивом се сполученє не випало на долю двох видатних письменників, — Кулїша та Грінченка. Микола Гоголь, хоч не писав по українськи, дуже богато скористав ся з того сполученя, напр., лїплячи до купи імення клясичні з вульґарними: Тиверий Горобець, Хома Брут. Гоголь тут наслїдував Котляревського та иньші твори нашої народньої словесности.
Як мало можна винуватити автора великодних віршів за неповажанє до релїґії, так мало винен Котляревський в неповажаню до свого народу і мужиків. Навпаки, Котляревський богато прислужив ся простим людям, бо він увів у лїтературу і в осьвічений стан мужичу мову, зацїкавив осьвічені верстви житєм і мовою люду — і показав шлях дїячам пізнїйшого часу.
Котляревський любив свій край і свій нарід, і хотїв, щоб і иньші його поважали. Він образив ся, як Шаховський, у своїй пєсї «Казакъ-Стихотворецъ» погано і зневажливо змалював наших земляків.
На «Оду до князя Куракина» звикли дивити ся (після оцїнки Кулїша) як на твір підлесливий, що не сьвідчить про високий настрій і полїтичну тактовність автора. Кажуть, що сам Котляревський вважав «Оду» твором іронїчним і не хотїв її друкувати.5 Перечитуючи тепер сю «Оду», ми знаходимо в нїй богато цїкавого. Не треба забувати, що Котляревський тут пише до «малоросийського ґенерал-ґубернатора», до начальника краю, постановленого замісць гетьмана, — і ось що пише:
...І таких було доволї,
що прохали на панів (скаржили ся),
що пани, по їх злій волї,
не дають пахати нив,
що козацькими землями,
сїнокосами й полями
вередують мов своїм.
Суд у правду не вникає,
за панами потакає,
щоб було йому і їм.
Се було давнє лихо на Українї; ішло воно аж з половини 17-ого столїтя, та трохи чи не до знесеня панщини. Ще Йоанникий Ґалятовський писав про людей, «которїъ чꙊжїѣ грꙊиты, плѦци двори отїимꙊютъ и собѣ пространноє, а людемъ тѣсноє мѣсце чинѦтъ...» Ще гетьман Мазепа приказував унїверсалом, щоби пани «козакам, здавна в тих місцях живучим, не робили утисків, і земель, здавна козаками занятих, не віднимали».
Хто иньшнй за часів Котляревського осьмілив ся-б голосно про се сказати, та ще й по українськи? Правда, Котляревському се не шкодило: він якось умів обороняти бідних людей, а також українську національність, не дратуючи уряду і навіть прихиляючи до того уряд, як се було трохи пізнїйше, за ґенерал-ґубернатора князя М. Г. Репнїна; але се робить ще більшу честь Котляревському!
Усї, хто згадував про Котляревського, в один голос сьвідчать про його прихильність до бідних людей, про його заступництво за всїх покривджених. А се-ж було в той час, коли панська самоволя не знала міри, коли не було нїякої публїцистики і коли сам Котляревський був маленьким, незначним, невпливовим чоловіком (доглядачем у „домѣ воспитанія бѣдныхъ дворянтъ», одержував на рік 300 р.).
Тепер ми підійшли близько до фактів, що характеризують той час з иньшого боку. Ми вже згадували, що Котляревський був у добрих відносинах з князем М. Г. Рєпнїним, начальником краю від 1816 до 1835 року.6 За сей довгий час Рєпнїн добре придивив ся краєви, зацїкавив ся його минувшиною і його сучасним сумним становищем, пройняв ся його інтересами, і, хоч був чужий з роду, став щирим оборонцем краю, як кажуть, „українофілом“, хотїв завести красшу адмінїстрацию і лад, відповідний До давнїх традиций України: щоб обмежити самоволю панів над посполитими, завести окремий уряд козацький — військовий, і т. д. Серед тодїшних панів вій не міг стрінути богато прихильників, тільки такі люде, як Котляревський, співчували йому. Кочубей, тодїшнїй мінїстер, відносив ся до проєктів Рєпнїна ворожо. За те прості люде, козаки і «піддані» дуже любили Репнїна, вірили йому. Про се треба поговорити колись ширше, бо особа і дїяльність князя Репнїна на користь Українї вимагає того, щоб усї Ураїнцї знали, який се був великий і благородний оборонець нашого нещасливого краю. А тепер вернемо ся до нашої теми.
Близько року 1817, у Полтаві, з запомогою князя Репнїна і його дружини, були вперше виставлені перші українські пєси Котляревського. Поминувши старий український театр (бурсацький) що при кінци 18-ого столїтя був уже в занепадї, — се був справжнїй початок українського театру.
Того-ж часу була написана і українська істория. В передмові до «Исторіи Малой Россіи» Дмитра Бантиша-Каменського читаємо (подаємо переклад): «Працю сю розпочав я з прппорученя п. малоросийського ґубернатора, що обнїмає також і цивільний уряд в ґубернїях Чернигівській і Полтавській, князя Миколи Григоровича Рєпнїна. Сьому високоповажаному начальникови повинен я дякувати за численні жерела (до істориї) і безпосередню участь у першому томі. Глава про Берестецьку баталїю є твір його пера». Підписано: «Полтава, 1817 року».
Наведемо ще один невеликий, але характеристичний факт.
Того-ж часу (близько 1817 р.) у Харкові грав на сценї молодий крепак, М. С. Щепкин, потім славний артист, приятель Шевченка, «возлюбленник муз і ґраций». Г. Квітка (Основяненко) радив Щепкину закинути траґедиї (у яких тодї виступав Щепкин) і взяти ся за комедиї. Щепкин послухав доброї ради і, приїхавши у Полтаву, причарував Полтавцїв чудовою грою в українських пєсах Котляревського. Тодї у Полтаві, заходом князя Рєпнїна, задумали викупити Щепкина з крепацтва, зібрали на те грошей; Репнїн перший дав 200 рублїв, і Щепкин був викуплений.7
Князь Репнїн був осьвічений і гуманний чоловік і, хоч з роду Москаль, був вільний від московських традиційних забобонів і централїзаторського деспотизму. Заким став українським ґенерал-ґубернатором (сей уряд був заведений замісць гетьманського), він був віце-королем чи ґенерал-ґубернатором Саксонії. Годї тепер розбирати, чи Репнїн сам дійшов до думок про конечність реформи уряду на Українї відповідно старим традициям, чи підлягав впливови місцевих патріотів, у першому рядї — Котляревського. Чи сяк, чи так, а з наведених фактів ми довідуємо ся, що у Полтаві того часу був гурток людей, прихильних до України і справжнїх оборонцїв її інтересів, — сказав би — «українофілів». Річ звичайна, вони були далекі від сепаратизму, але бажали автономії для краю, як се ми бачимо з проєктів реформ Рєпнїна, з поетичних уступів „Енеїди“ і з патріотизму, яким пройнята істория Бантиша-Каменського. Тодїшнє полтавське українофільство виявляло ся літературою (Котляревський), наукою (Бантиш-Каменський і Рєпнїн) і полїтикою (Рєпнїн).
Сї люде не були одинокими у той час. Вже в Харкові збирав ся гурток осьвічених Українцїв, вже писала ся знаменита «Істория Русів» псевдо-Кониського, що мала такий великий вплив на Шевченка, Гребінку, Кулїша (з початку), Гоголя, навіть Пушкіна, що звав автора сеї істориї «великим живописцем».8 Автор сеї книги, а також немало українських панів, виявляли особливий патріотизм, дбаючи більше всього за свої «шляхетські» права. Тимчасом Реппїн та Котляревський, навпаки, дбали про добро бідних людей, козаків та підданих.
Відомо було досї, що Котляревський залишив урядову службу року 1835-го, бо був уже старий і слабий. Але треба памятати, що того-ж року, 1-го сїчня, був відставлений від уряду (на кілька місяцїв ранїйше Котляревського) князь Рєпнїн. Чи не були у звязку сї два факти?
Через три роки після того, 29 жовтня 1838 р., Котляревський умер. Шевченко написав відому поезию «на вічну память Котляревському»9.
Князь Рєпнїн ще жив кілька років у місті Яготинї, Полтавської ґубернії, і не переставав цїкавити ся українською справою.
Там, у Яготинї, довго гостював тодї ще молодий, а вже славний
поет Шевченко. В домі князя знайшов він найгорячійших прихильників, а надто в особі дочки князя, Варвари Рєпнїної, що ціле житє була прихильною до Шевченка, помагала йому на засланню (умерла р. 1890 у Москві, незамужньою).
Р. 1845, 7 сїчня, Варвара Рєпнїна писала до Шевченка: «Мій добрий і сумний сьпіваче! Виплачте пісню на спомин чоловіка, котрого ви так уміли поважати і любити. Мого доброго отця уже нема між нами...»10
Старі дїячі зійшли зі сцени, настали нові і вели далї розпочату перед 50-ма роками роботу. Наближав ся рік 1847, засноване Кирило-Методиєвського братства і лиха година, що скоро впала на його і на цїлу сьвідому і поступову Україну...
Ми торкнули ся деяких точок українського лїтературного житя за пів столїтя, з року 1798, і бачимо, скільки дорогих імен скільки подїй великої ваги звязано з іменем Котляревського, які важні наслїдки мала його праця.
Через те безперечно мусимо признати, що дїло, яке зробив Котляревський, було ґенїяльне, бо він направив на новий шлях проводирів цїлого народу. І ми можемо прикласти до Котляревського його-ж, звичайно — жартовливе — слово, з відповідними маленькими відмінами:
«Не умре, ми добре знаєм, —
слава не умре твоя:
слава з тїлом не лягає
у могилу нїчия (чи то лиха, чи добра).
Хоч-же смерть к тобі прискочить,
слави в землю не заточить, —
вона громом загуде!
Тут і Правда візьме силу,
прийде на твою могилу
і промовить до людей:
«Диво тут попи зробили,
диво дивнеє із див:
в землю мертвого зарили,
а той мертвий і ожив!»
І, що-далї зростатиме наша лїтература і сила нашого народу, то все більшатиме теє «диво», і нїякі будучі сьвітила не заслонять ясної зорі Котляревського, бо його слава
сонцем засияла.
Не вмре кобзар, бо на віки
його привитала!...
