13.08.2018

Іван Котляревський

Іван Котляревський. Енеїда. Частина третя

Еней-сподар, посумовавши,
Насилу трохи вгамовавсь;
Поплакавши і поридавши,
Сивушкою почастовавсь;
Но все-таки його мутило
І коло серденька крутило,
Небіжчик часто щось вздихав;
Він моря так уже боявся,
Що на богів не полагався
І батькові не довіряв.

А вітри ззаду все трубили
В потилицю його човнам,
Що мчалися зо всеї сили
По чорним пінявим водам.
Гребці і весла положили,
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бриденьок.

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер’ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год.

Не так то діється все хутко,
Як швидко кажуть нам казок;
Еней наш плив хоть дуже прудко,
Та вже ж він плавав не деньок;
Довгенько по морю щось шлялись
I сами о світі не знались,
Не знав троянець ні один,
Куди, про що і як швендюють.
Куди се так вони мандрують,
Куди їх мчить Анхизів син.

От так поплававши немало
І поблудивши по морям,
Як ось і землю видно стало,
Побачили кінець бідам!
До берега якраз пристали,
На землю з човнів повставали
І стали тута оддихать.
Ся Кумською земелька звалась,
Вона троянцям сподобалась,
Далось і їй троянців знать.

Розгардіяш настав троянцям,
Оп’ять забули горювать;
Буває щастя скрізь поганцям,
А добрий мусить пропадать.
І тут вони не шановались,
А зараз всі і потаскались,
Чого хотілося шукать:
Якому – меду та горілки,
Якому – молодиці, дівки,
Оскому щоб з зубів зігнать.

Були бурлаки сі моторні,
Тут познакомились той час,
З диявола швидкі, проворні,
Підпустять москаля якраз.
Зо всіми миттю побратались.
Посватались і покумались,
Мов зроду тутечка жили;
Хто мав к чому яку кибету,
Такого той шукав бенькету,
Всі веремію підняли.

Де досвітки, де вечерниці
Або весілля де було,
Дівчата де і молодиці,
Кому родини надало,
То тут троянці і вродились;
І лиш гляди, то й заходились
Коло жінок там ворожить,
І, чоловіків підпоївши,
Жінок, куди хто знав, повівши,
Давай по чарці з ними пить.

Які ж були до карт охочі,
То не сиділи дурно тут;
Гуляли часто до півночі
В ніска, в пари, у лави, в жгут,
У памфиля, в візка і в кепа,
Кому ж із них була дотепа,
То в гроші грали в сім листів.
Тут всі по волі забавлялись,
Пили, іграли, женихались.
Ніхто без діла не сидів.

Еней один не веселився,
Йому немило все було;
Йому Плутон та батько снився
І пекло в голову ввійшло.
Оставивши своїх гуляти,
Пішов скрізь по полям шукати,
Щоб хто дорогу показав:
Куди до пекла мандровати,
Щоб розізнати, розпитати;
Бо в пекло стежки він не знав.

Ішов, ішов, аж з русих кудрів
В три ряди капав піт на ніс,
Як ось забачив щось і уздрів,
Густий пройшовши дуже ліс.
На ніжці курячій стояла
То хатка дуже обветшала,
І вся вертілася кругом;
Він, до тії прийшовши хати,
Хазяїна став викликати,
Прищурившися під вікном.

Еней стояв і дожидався,
Щоб вийшов з хати хто-небудь,
У двері стукав, добувався,
Хотів був хатку з ніжки спхнуть.
Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла вся в шрамах;
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах.

Еней, таку уздрівши цяцю,
Не знав із ляку, де стояв;
І думав, що свою всю працю
Навіки тута потеряв.
Як ось до його підступила
Яга ся і заговорила,
Роззявивши свої уста:
«Гай, гай же, слихом послихати,
Анхизенка у віч видати,
А як забрів ти в сі міста?

Давно тебе я дожидаю
І думала, що вже пропав;
Я все дивлюсь та визираю,
Аж ось коли ти причвалав.
Мені вже розказали з неба,
Чого тобі пильненько треба, –
Отець твій був у мене тут».
Еней сьому подивовався
І баби сучої спитався:
Як відьму злую сю зовуть?

«Я кумськая зовусь Сивилла,
Ясного Феба попадя,
При його храмі посіділа,
Давно живу на світі я!
При шведчині я дівовала,
А татарва як набігала,
То вже я замужем була;
І першу сарану зазнаю;
Коли ж був трус, як ізгадаю,
То вся здригнусь, мовби мала.

На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не хожу,
I людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу;
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу – уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.

Тепер ходімо лиш в каплицю,
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послі гарно помолись.
Не пожалій лиш золотого
Для Феба світлого, ясного,
Та і мені що перекинь;
То ми тобі таки щось скажем,
А може, в пекло шлях покажем,
Іди утрись і більш не слинь».

Прийшли в каплицю перед Феба,
Еней поклони бити став,
Щоб із блакитного Феб неба
Йому всю ласку показав.
Сивиллу тут замордовало,
І очі на лоб позганяло,
І дибом волос став сідий;
Клубком із рота піна билась;
Сама ж вся корчилась, кривилась.
Мов дух вселився в неї злий.

Тряслась, кректала, побивалась,
Як бубен, синя стала вся;
Упавши на землю, качалась,
У барлозі мов порося.
І чим Еней молився більше,
То все було Сивиллі гірше;
А послі, як перемоливсь,
З Сивилли тілько піт котився;
Еней же на неї дивився,
Дрижав од страху і трусивсь.

Сивилла трохи очуняла,
Отерла піну на губах;
I до Енея проворчала
Приказ од Феба в сих словах:
«Така богів Олимпських рада,
Що ти і вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму;
Но що тебе там будуть знати,
Твоє імення вихваляти;
Но ти не радуйся сьому.

Іще ти вип’єш добру повну,
По всіх усюдах будеш ти;
І долю гірку, невгомонну
Готовсь свою не раз клясти.
Юнона ще не вдовольнилась,
Її злоба щоб окошилась
Хотя б на правнуках твоїх;
Но послі будеш жить по-панськи,
І люди всі твої троянські
Забудуть всіх сих бід своїх».

Еней похнюпивсь, дослухався,
Сивилла що йому верзла,
Стояв, за голову узявся,
Не по йому ся річ була.
«Трохи мене ти не морочиш,
Не розчовпу, що ти пророчиш, –
Еней Сивиллі говорив. –
Диявол знає, хто з вас бреше,
Трохи б мені було не легше,
Якби я Феба не просив.

Та вже що буде, те і буде,
А буде те, що бог нам дасть;
Не ангели – такії ж люди,
Колись нам треба всім пропасть.
До мене будь лиш ти ласкава,
Услужлива і нелукава,
Мене до батька поведи;
Я проходився б ради скуки
Побачити пекельні муки,
Ану, на звізди погляди.

Не перший я, та й не послідній
Іду до пекла на поклон,
Орфей, який уже негідний,
Та що ж йому зробив Плутон;
А Геркулес як увалився,
То так у пеклі розходився,
Що всіх чортяк порозганяв.
Ану! Черкнім – а для охоти
Тобі я дам на дві охвоти…
Та ну ж! скажи, щоб я вже знав».

«Огнем, як бачу, ти іграєш, –
Йому дала яга одвіт, –
Ти пекла, бачу, ще не знаєш,
Не мил тобі уже десь світ?
Не люблять в пеклі жартовати,
Повік тобі дадуться знати,
От тілько ніс туди посунь;
Тобі там буде не до чмиги,
Як піднесуть із оцтом фиги,
То зараз вхопить тебе лунь.

Коли ж сю маєш ти охоту
У батька в пеклі побувать,
Мені дай зараз за роботу,
То я приймуся мусовать,
Як нам до пекла довалитись
І там на мертвих подивитись;
Ти знаєш – дурень не бере:
У нас хоть трохи хто тямущий,
Уміє жить по правді сущій,
То той, хоть з батька, то здере.

Поким же що, то ти послухай
Того, що я тобі скажу,
І голови собі не чухай…
Я в пекло стежку покажу:
В лісу великому, густому,
Непроходимому, пустому
Якеєсь дерево росте;
На нім кислиці не простиї
Ростуть – як жар, всі золотиї,
І деревце те не товсте.

Із дерева сього зломити
Ти мусиш гільку хоть одну;
Без неї бо ні підступити
Не можна перед сатану;
Без гільки і назад не будеш,
І душу з тілом ти погубиш,
Плутон тебе закабалить.
Іди ж, та пильно приглядайся,
На всі чотири озирайся,
Де деревце те заблищить.

Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидче утікай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи».

Яга тут чортзна-де дівалась,
Еней остався тілько сам,
Йому все яблуня здавалась,
Покою не було очам;
Шукать її Еней попхався,
Втомивсь, засапавсь, спотикався,
Поки прийшов під темний ліс;
Коловсь сердешний об тернину,
Пошарпався ввесь об шипшину,
Було таке, що рачки ліз.

Сей ліс густий був несказанно,
І сумно все в йому було;
Щось вило там безперестанно
І страшним голосом ревло;
Еней, молитву прочитавши
І шапку цупко підв’язавши,
В лісную гущу і пішов;
Ішов і утомивсь чимало,
І надворі тогді смеркало,
А яблуні ще не знайшов.

Уже він начинав боятись,
На всі чотири озиравсь;
Трусивсь, та нікуди діватись,
Далеко тяжко в ліс забравсь;
А гірше ще його злякало,
Як щось у очах засіяло,
От тут-то берега пустивсь;
А послі дуже удивився,
Як під кислицей опинився, –
За гільку зараз ухвативсь.

І не подумавши німало,
Нап’явсь, за гілечку смикнув,
Аж дерево те затріщало,
І зараз гільку одчахнув.
І дав чимдуж із лісу драла,
Що аж земля під ним дрижала,
Біг так, що сам себе не чув;
Біг швидко, не остановлявся,
Увесь об колючки подрався;
Як чорт, у реп’яхах ввесь був.

Прибіг к троянцям, утомився
І оддихати простягнувсь;
Як хлюща, потом ввесь облився,
Трохи-трохи не захлебнувсь.
Звелів з бичні волів пригнати,
Цапів з вівцями припасати,
Плутону в жертву принести,
І всім богам, що пеклом правлять
І грішних тормошать і давлять,
Щоб гніву їм не навести.

Як тілько гемна та пахмурна
Із неба зслизла чорна ніч;
Година ж стала балагурна,
Як звізди повтікали пріч;
Троянці всі заворушились,
Завештались, закамешились
На жертву приганять биків;
Дяки з попами позбирались,
Зовсім служити всі прибрались,
Огонь розкладений горів.

Піп зараз взяв вола за роги
І в лоб обухом зацідив,
І взявши голову між ноги,
Ніж в черево і засадив;
І виняв тельбухи з кишками,
Розклав гарненько їх рядами
І пильно кендюх розглядав;
Енею послі божу волю
І всім троянцям добру долю,
Мов по звіздам, все віщовав.

Як тут з скотиною возились
І харамаркали дяки,
Як вівці і цапи дрочились,
В різницях мов ревли бики;
Сивилла тут де не взялася,
Запінилася і тряслася,
І галас зараз підняла:
«К чортам ви швидче всі ізгиньте,
Мене з Енеєм тут покиньте,
Не ждіть, щоб тришия дала.

А ти, – мовляла ко Енею, –
Моторний, смілий молодець,
Прощайся з юрбою своєю,
Ходім лиш в пекло – там отець
Нас твій давно вже дожидає
І, може, без тебе скучає.
Ану, пора чимчиковать.
Возьми на плечі з хлібом клунок;
Нехай йому лихий прасунок,
Як голодом нам помирать.

Не йди в дорогу без запасу,
Бо хвіст од голоду надмеш;
І де-де инчого ти часу
І крихти хліба не найдеш;
Я в пекло стежку протоптала,
Я там не раз, не два бувала,
Я знаю тамошній народ;
Дорожки всі, всі уголочки,
Всі закоморочки, куточки
Уже не первий знаю год».

Еней в сю путь якраз зібрався,
Шкапові чоботи набув,
Підтикався, підперезався
І пояс цупко підтягнув;
А в руки добру взяв дрючину,
Обороняти злу личину,
Як лучиться де, од собак.
А послі за руки взялися,
Прямцем до пекла поплелися,
Пішли на прощу до чортяк.

Тепер же думаю, гадаю,
Трохи не годі і писать;
Ізроду пекла я не знаю.
Не здатний, далебі, брехать;
Хіба, читателі, пождіте,
Вгамуйтесь трохи, не галіте,
Піду я до людей старих;
Щоб їх о пеклі розпитати
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх.

Виргилій же, нехай царствує,
Розумненький був чоловік,
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік.
Не так тепер і в пеклі стало,
Як в старину колись бувало
І як покійник написав;
Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню і що оставлю,
Писну – як од старих чував.

Еней з Сивиллою хватались,
До пекла швидче щоб прийти,
І дуже пильно приглядались,
До пекла двері як найти.
Як ось перед якуюсь гору
Прийшли, і в ній велику нору
Знайшли і вскочили туди.
Пішли під землю темнотою,
Еней все щупався рукою,
Щоб не ввалитися куди.

Ся улиця вела у пекло.
Була вонюча і грязна;
У ній і вдень було, мов смеркло.
Од диму вся була чадна;
Жила з сестрою тут Дрімота,
Сестра же звалася Зівота,
Поклон сі перші оддали
Тімасі нашому Енею
З його старою попадею, –
І послі далі повели.

А потім Смерть до артикулу
Їм воздала косою честь,
Наперед стоя калавуру,
Який у її мосці єсть:
Чума, война, харцизтво, холод,
Короста, трясця, парші, голод:
За сими ж тут стояли в ряд:
Холера, шолуді, бешиха
І всі мирянські, знаєш, лиха,
Що нас без милости морять.

Іще ж не все тут окошилось,
Іще брела ватага лих:
За смертію слідом валилось
Жінок, свекрух і мачух злих.
Відчими йшли, тесті-скуп’яги,
Зяті і свояки-мотяги,
Сердиті шурини, брати,
Зовиці, невістки, ятровки,
Що все гризуться без умовки.
І всякі тут були кати.

Якіїсь злидні ще стояли,
Жовали все в зубах папір,
В руках каламарі держали,
За уха настромляли пір.
Се все десятські та соцькії,
Начальники, п’явки людськії
І всі прокляті писарі,
Ісправники все ваканцьові,
Судді і стряпчі безтолкові,
Повірені, секретарі.

За сими йшли святі понури,
Що не дивились і на світ,
Смиренної були натури,
Складали руки на живіт;
Умильно богу все молились,
На тиждень дні по три постились
І вслух не лаяли людей;
На чотках мир пересуждали
І вдень ніколи не гуляли,
Вночі ж було не без гостей.

Насупротив сих окаянниць
Квартал був цілий волоцюг,
Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць
І бахурів на цілий плуг;
З обстриженими головами,
З підрізаними пеленами,
Стояли хльорки наголо.
І панночок фільтіфікетних,
Лакеїв гарних і дотепних,
Багацько дуже щось було.

І молодиці молоденькі,
Що вийшли замуж за старих,
Що всякий час були раденькі
Потішить парнів молодих;
І ті тут молодці стояли,
Що недотепним помагали
Для них сімейку розплодить;
А діти гуртові кричали,
Своїх паньматок проклинали,
Що не дали на світі жить.

Еней хоть сильно тут дивився
Такій великій новині,
Та вже од страху так трусився,
Мов сидя охляп на коні.
Побачивши ж іще іздалі,
Які там дива плазовали,
Кругом, куди ні поглядиш,
Злякавсь, к Сивиллі прихилився.
Хватавсь за дергу і тулився,
Мов од кота в коморі миш.

Сивилла в дальший путь таскала.
Не баскаличивсь би та йшов;
I так швиденько поспішала,
Еней не чув аж підошов,
Хватаючися за ягою;
Як ось уздріли пред собою
Чрез річку в пекло перевіз.
Ся річка Стиксом називалась,
Сюди ватага душ збиралась,
Щоб хто на той бік перевіз.

І перевізчик тут явився,
Як циган, смуглой цери був,
Од сонця ввесь він попалився
І губи, як арап, оддув;
Очища в лоб позападали,
Сметаною позапливали,
А голова вся в ковтунах;
Із рота слина все котилась,
Як повстка, борода скомшилась,
Всім задавав собою страх.

Сорочка, зв’язана узлами,
Держалась всилу на плечах,
Попричепляна мотузками,
Як решето, була в дірках;
Замазана була на палець,
Засалена, аж капав смалець,
Обутий в драні постоли;
Із дір онучі волочились,
Зовсім, хоть вижми, помочились,
Пошарпані штани були.

За пояс лико одвічало,
На йому висів гаманець;
Тютюн, і люлька, і кресало,
Лежали губка, кремінець.
Хароном перевізчик звався,
Собою дуже величався,
Бо і не в шутку був божок:
З крючком весельцем погрібався.
По Стиксові, як стрілка, мчався,
Був човен легкий, як пушок.

На ярмарку як слобожане
Або на красному торгу
До риби товпляться миряне,
Було на сьому так лугу.
Душа товкала душу в боки
І скреготали, мов сороки;
Той пхавсь, той сунувсь, инчий ліз;
Всі м’ялися, перебирались,
Кричали, спорили і рвались,
І всяк хотів, його щоб віз.

Як гуща в сирівці іграє,
Шиплять, як кваснуть, буряки,
Як против сонця рій гуляє,
Гули сі так небораки,
Харона, плачучи, прохали,
До його руки простягали,
Щоб взяв з собою на каюк;
Но сей того плачу байдуже,
На просьби уважав не дуже:
Злий з сина був старий дундук.

І знай, що все веслом махає
І в морду тиче хоч кому,
Од каюка всіх одганяє,
А по вибору своєму
Потрошечку в човен сажає,
І зараз човен одпихає,
На другий перевозить бік;
Кого не візьме, як затнеться,
Тому сидіти доведеться,
Гляди – і цілий, може, вік.

Еней в кагал сей як убрався,
Щоб зближитися к порому;
То з Палінуром повстрічався,
Штурмановав що при йому.
Тут Палінур пред ним заплакав,
Про долю злу свою балакав,
Що через річку не везуть;
Но баба зараз розлучила,
Енею в батька загвоздила,
Щоб довго не базікав тут.

Попхались к берегу поближче.
Прийшли на самий перевіз,
Де засмальцьований дідище
Вередовав, як в греблі біс;
Кричав, буцімто навіжений,
І кобенив народ хрещений,
Як водиться в шиньках у нас;
Досталось родичам сердешним,
Не дуже лаяв словом ґречним,
Нехай же зносять в добрий час.

Харон, таких гостей уздрівши,
Оскілками на їх дививсь,
Як бик скажений заревівши,
Запінивсь дуже і озливсь:
«Відкіль такії се мандрьохи,
І так уже вас тут не трохи,
Якого чорта ви прийшли?
Вас треба хати холодити!
Вас треба так опроводити,
Щоб ви і місця не найшли.

Геть, преч, вбирайтесь відсіль к чорту,
Я вам потилишника дам;
Поб’ю всю пику, зуби, морду,
Аж не пізна вас дідько сам;
Ійон же як захрабровали,
Живі сюди примандровали,
Бач, гиряві, чого хотять!
Не дуже я на вас покваплюсь,
Тут з мертвими ось не управлюсь
Що так над шиєю стоять».

Сивилла бачить, що не шутка.
Бо дуже сердиться Харон;
Еней же був собі плохутка;
Дала стариганю поклон:
«Та ну, на нас лиш придивися, –
Сказала, – дуже не гнівися,
Не сами ми прийшли сюди;
Хіба ж мене ти не пізнаєш,
Що так кричиш, на нас гукаєш –
Оце невидані біди!

Ось глянься, що оце такеє!
Утихомирся, не бурчи;
Ось деревце, бач, золотеє,
Тепер же, коли хоч, мовчи».
Потім все дрібно розказала,
Кого до пекла провожала,
До кого, як, про що, за чим.
Харон же зараз схаменувся,
Разів з чотири погребнувся
І з каючком причалив к ним.

Еней з Сивиллою своєю
Не мішкавши в човен ввійшли;
Кальною річкою сією
На той бік в пекло поплили;
Вода в розколини лилася,
Що аж Сивилла піднялася,
Еней боявсь, щоб не втонуть,
Но пан Харон наш потрудився,
На той бік так перехопився,
Що нільзя оком ізмигнуть.

Приставши, висадив на землю;
Взяв пів-алтина за труди,
За працьовиту свою греблю,
І ще сказав, іти куди.
Пройшовши відсіль гонів з двоє,
Побравшись за руки обоє,
Побачили, що ось лежав
У бур’яні бровко муругий,
Три голови мав пес сей мурий,
Він на Енея загарчав.

Загавкав грізно в три язики,
Уже був кинувсь і кусать,
Еней підняв тут крик великий.
Хотів чимдуж назад втікать.
Аж баба хліб бровку шпурнула
І горло глевтяком заткнула,
То він за кормом і погнавсь;
Еней же з бабою старою,
То сяк, то так, попід рукою,
Тихенько од бровка убравсь.

Тепер Еней убрався в пекло,
Прийшов зовсім на инчий світ
Там все поблідло і поблекло,
Нема ні місяця, ні звізд.
Там тілько тумани великі,
Там чутні жалобниї крики,
Там мука грішним не мала.
Еней з Сивиллою гляділи,
Якії муки тут терпіли,
Якая кара всім була.

Смола там в пеклі клекотіла
І грілася все в казанах,
Живиця, сірка, нефть кипіла;
Палав огонь, великий страх!
В смолі сій грішники сиділи
І на огні пеклись, горіли,
Хто, як, за віщо заслужив.
Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати,
Яких було багацько див!

Панів за те там мордовали
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів.
За те вони дрова возили,
В болотах очерет косили,
Носили в пекло на підпал.
Чорти за ними приглядали,
Залізним пруттям підганяли,
Коли який з них приставав.

Огненним пруттям оддирали
Кругом на спину і живіт,
Себе що сами убивали,
Яким остив наш білий світ.
Гарячим дьогтем заливали,
Ножами під боки штрикали,
Щоб не хапались умирать.
Робили розниї їм муки,
Товкли у мужчирях їх руки,
Не важились щоб убивать.

Багатим та скупим вливали
Розтопленеє срібло в рот,
А брехунів там заставляли
Лизать гарячих сковород;
Які ж ізроду не женились,
Та по чужим куткам живились,
Такі повішані на крюк,
Зачеплені за теє тіло,
На світі що грішило сміло
І не боялося сих мук.

Всім старшинам тут без розбору,
Панам, підпанкам і слугам
Давали в пеклі добру хльору,
Всім по заслузі, як котам.
Тут всякиї були цехмистри,
І ратмани, і бургомистри,
Судді, підсудки, писарі,
Які по правді не судили
Та тілько грошики лупили
І одбирали хабарі.

І всі розумні филозопи,
Що в світі вчились мудровать;
Ченці, попи і крутопопи,
Мирян щоб знали научать;
Щоб не ганялись за гривнями,
Щоб не возились з попадями,
Та знали церков щоб одну;
Ксьондзи до баб щоб не іржали,
А мудрі звізд щоб не знімали –
Були в огні на самім дну.

Жінок своїх що не держали
В руках, а волю їм дали,
По весіллях їх одпускали,
Щоб часто в приданках були
І до півночі там гуляли,
І в гречку деколи скакали,
Такі сиділи всі в шапках,
І з превеликими рогами,
З зажмуреними всі очами,
В кип’ячих сіркой казанах.

Батьки, які синів не вчили,
А гладили по головах,
І тілько знай що їх хвалили,
Кипіли в нефті в казанах;
Що через їх синки в ледащо
Пустилися, пішли в нінащо,
А послі чубили батьків,
І всею силою бажали,
Батьки щоб швидче умирали,
Щоб їм принятись до замків.

І ті були там лигоминці,
Піддурювали що дівок,
Що в вікна дрались по драбинці
Під темний, тихий вечерок;
Що будуть сватать їх, брехали,
Підманювали, улещали,
Поки добрались до кінця;
Поки дівки од перечосу
До самого товстіли носу,
Що сором послі до вінця.

Були там купчики проворні,
Що їздили по ярмаркам,
І на аршинець на підборний
Поганий продавали крам.
Тут всякії були пронози,
Перекупки і шмаровози,
Жиди, міняйли, шинькарі.
І ті, що фиги-миги возять,
Що в боклагах гарячий носять,
Там всі пеклися крамарі.

Паливоди і волоцюги,
Всі зводники і всі плути;
Ярижники і всі п’янюги,
Обманщики і всі моти,
Всі ворожбити, чародії,
Всі гайдамаки, всі злодії,
Шевці, кравці і ковалі;
Цехи: різницький, коновальський.
Кушнірський, ткацький, шаповальський
Кипіли в пеклі всі в смолі.

Там всі невірні і христьяне
Були пани і мужики,
Була тут шляхта і міщане.
І молоді, і старики;
Були багаті і убогі,
Прямі були і кривоногі,
Були видющі і сліпі.
Були і штатські, і воєнні,
Були і панські, і казенні,
Були миряне і попи.

Гай! гай! та нігде правди діти,
Брехня ж наробить лиха більш;
Сиділи там скучні піїти,
Писарчуки поганих вірш,
Великії терпіли муки,
Їм зв’язані були і руки,
Мов у татар терпіли плін.
От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!

Якусь особу мацапуру
Там шкварили на шашлику,
Гарячу мідь лили за шкуру
І розпинали на бику.
Натуру мав він дуже бридку,
Кривив душею для прибитку,
Чужеє оддавав в печать;
Без сорома, без бога бувши
І восьму заповідь забувши
Чужим пустився промишлять.

Еней як відсіль відступився
І далі трохи одійшов,
То на другеє нахопився,
Жіночу муку тут найшов.
В другім зовсім сих каравані
Піджарьовали, як у бані,
Що аж кричали на чім світ;
Оці то галас ісправляли,
Гарчали, вили і пищали,
Після куті мов на живіт.

Дівки, баби і молодиці
Кляли себе і ввесь свій рід,
Кляли всі жарти, вечерниці,
Кляли і жизнь, і білий світ;
За те їм так там задавали,
Що через міру мудровали
І верховодили над всім;
Хоть чоловік і не онеє,
Коли же жінці, бачиш, теє,
Так треба угодити їй.

Були там чесні пустомолки,
Що знали ввесь святий закон,
Молилися без остановки
І били сот по п’ять поклон,
Як в церкві між людьми стояли.
І головами все хитали;
Як же були на самоті,
То молитовники ховали,
Казились, бігали, скакали
І гірше дещо в темноті.

Були і тії там панянки,
Що наряжались на показ;
Мандрьохи, хльорки і діптянки,
Що продають себе на час.
Сі в сірці і в смолі кипіли
За те, що жирно дуже їли
І що їх не страшив і піст;
Що все прикушовали губи,
І скалили біленьки зуби,
І дуже волочили хвіст.

Пеклись тут гарні молодиці,
Аж жаль було на них глядіть,
Чорняві, повні, милолиці;
І сі тут мусили кипіть,
Що замуж за старих ходили
І мишаком їх поморили,
Щоб послі гарно погулять
І з парубками поводитись,
На світі весело нажитись
І не голодним умирать.

Якіїсь мучились там птахи
З куделями на головах;
Се чесниї, не потіпахи,
Були тендітні при людях;
А без людей – не можна знати
Себе чим мали забавляти,
Про те лиш знали до дверей,
Їм тяжко в пеклі докоряли.
Смоли на щоки наліпляли,
Щоб не дурили так людей.

Бо щоки терли манією,
А блейвасом і ніс, і лоб,
Щоб краскою, хоть не своєю.
Причаровать к собі кого б;
Із ріпи підставляли зуби,
Ялозили все смальцем губи,
Щоб підвести на гріх людей;
Пиндючили якіїсь бочки,
Мостили в пазусі платочки,
В которих не було грудей.

За сими по ряду шкварчали
В розпалених сковородах
Старі баби, що все ворчали,
Базікали о всіх ділах;
Все тілько старину хвалили,
А молодих товкли та били,
Не думали ж, які були,
Іще як сами дівовали
Та з хлопцями як гарцювали,
Та й по дитинці привели.

Відьом же тут колесовали
І всіх шептух і ворожок,
Там жили з них чорти моталь
І без ветушки на клубок;
На припічках щоб не орали,
У комини щоб не літали,
Не їздили б на упирях;
І щоб дощу не продавали,
Вночі людей щоб не лякали,
Не ворожили б на бобах.

А зводницям таке робили,
Що цур йому вже і казать.
На гріх дівок що підводили
І сим учились промишлять;
Жінок од чоловіків крали
І волоцюгам помагали
Рогами людський лоб квічать;
Щоб не своїм не торговали,
Того б на одкуп не давали,
Що треба про запас держать.

Еней там бачив щось немало
Кип’ящих мучениць в смолі,
Як з кабанів топилось сало,
Так шкварилися сі в огні;
Були і світські, і черниці,
Були дівки і молодиці,
Були і паньї, й панночки;
Були в свитках, були в охвотах,
Були в дульєтах і в капотах,
Були всі грішні жіночки.

Но се були все осуждені,
Які померли не тепер;
Без суду ж не палив пекельний
Огонь, недавно хто умер;
Сі всі були в другім загоні,
Як би лошата або коні,
Не знали попадуть куда;
Еней, на перших подивившись
І о бідах їх пожурившись,
Пішов в другії ворота.

Еней, ввійшовши в сю кошару,
Побачив там багацько душ,
Вмішавшися між сю отару,
Як між гадюки чорний уж.
Тут розні душі похожали,
Все думали та все гадали,
Куда-то за гріхи їх впруть.
Чи в рай їх пустять веселитись.
Чи, може, в пекло пошмалитись
І за гріхи їм носа втруть.

Було їм вільно розмовляти
Про всякії свої діла,
І думати, і мізковати –
Яка душа, де, як жила;
Багатий тут на смерть гнівився,
Що він з грішми не розлічився,
Кому і кілько треба дать;
Скупий же тосковав, нудився,
Що він на світі не нажився
І що не вспів і погулять.

Сутяга толковав укази,
І що то значить наш Статут;
Розказовав свої прокази,
На світі що робив сей плут.
Мудрець же физику провадив,
І толковав якихсь монадів,
І думав, відкіль взявся світ?
А мартопляс кричав, сміявся.
Розказовав і дивовався,
Як добре знав жінок дурить.

Суддя там признавався сміло,
Що з ґудзиками за мундир
Таке переоначив діло,
Що, може б, навістив Сибір;
Та смерть ізбавила косою,
Що кат легенькою рукою
Плечей йому не покропив.
А лікар скрізь ходив з ланцетом,
З слабительним і спермацетом
І чванивсь, як людей морив.

Ласощохлисти похожали,
Всі фертики і паничі,
На пальцях ногтики кусали,
Розприндившись, як павичі;
Все очі вгору піднімали,
По світу нашому вздихали,
Що рано їх побрала смерть;
Що трохи слави учинили,
Не всіх на світі подурили.
Не всім успіли морду втерть.

100

Моти, картьожники, п’янюги
І ввесь проворний чесний род;
Лакеї, конюхи і слуги,
Всі кухарі і скороход,
Побравшись за руки, ходили
І все о плутнях говорили,
Які робили, як жили,
Як паней і панів дурили,
Як по шиньках вночі ходили
І як з кишень платки тягли.

101

Там придзигльованки журились,
Що нікому вже підморгнуть,
За ними більш не волочились,
Тут їх заклекотіла путь;
Баби тут більш не ворожили
І простодушних не дурили.
Які ж дівок охочі бить,
Зубами з серця скреготали,
Що наймички їх не вважали
І не хотіли їм годить.

102

Еней уздрів свою Дидону,
Ошмалену, мов головня,
Якраз по нашому закону
Пред нею шапочку ізняв:
«Здорова! – глянь… де ти взялася?
І ти, сердешна, приплелася
Із Карфагени аж сюда?
Якого біса ти спеклася,
Хіба на світі нажилася?
Чорт мав тобі десь і стида.

103

Така смачная молодиця,
І глянь! умерла залюбки…
Рум’яна, повна, білолиця,
Хто гляне, то лизне губки;
Тепер з тебе яка утіха?
Ніхто не гляне і для сміха,
Навік тепер пропала ти!
Я, далебі, в тім не виною,
Що так роз’їхався з тобою,
Мені приказано втекти.

104

Тепер же, коли хоч, злигаймось
І нумо жить так, як жили,
Тут закурім, заженихаймось,
Не розлучаймось ніколи;
Ходи, тебе я помилую,
Прижму до серця – поцілую…»
Йому ж Дидона наодріз
Сказала: «К чорту убирайся,
На мене більш не женихайся…
Не лізь! Бо розіб’ю і ніс!»

105

Сказавши, чортзна-де пропала,
Еней не знав, що і робить.
Коли б яга не закричала,
Що довго годі говорить,
То, може б, там і застоявся
І, може, той пори дождався,
Щоб хто і ребра полічив:
Щоб з вдовами не женихався,
Над мертвими не наглумлявся,
Жінок любов’ю не морив.

106

Еней з Сивиллою попхався
В пекельную подалі глуш;
Як на дорозі повстрічався
З громадою знакомих душ.
Тут всі з Енеєм обнімались,
Чоломкались і ціловались,
Побачивши князька свого;
Тут всяк сміявся, реготався,
Еней до всіх їх доглядався,
Знайшов з троянців ось кого:

107

Педька, Терешка, Шеліфона,
Панька, Охріма і Харка,
Леська, Олешка і Сізьона,
Пархома, Іська і Феська,
Стецька, Ониська, Опанаса,
Свирида, Лазаря, Тараса,
Були Денис, Остап, Овсій
І всі троянці, що втопились,
Як на човнах з ним волочились,
Тут був Вернигора Мусій.

108

Жидівська школа завелася,
Великий крик всі підняли,
І реготня де не взялася,
Тут всяку всячину верзли;
Згадали чорт знає колишнє,
Балакали уже і лишнє,
І сам Еней тут розходивсь;
Щось балагурили довгенько,
Хоть ізійшлися і раненько,
Та пан Еней наш опізнивсь.

109

Сивиллі се не показалось,
Що так пахолок застоявсь,
Що дитятко так розбрехалось,
Уже і о світі не знавсь;
На його грізно закричала,
Залаяла, запорощала,
Що аж Еней ввесь затрусивсь.
Троянці также всі здригнули
І врозтич, хто куди, махнули,
Еней за бабою пустивсь.

110

Ішли, і як би не збрехати,
Трохи не з пару добрих гін,
Як ось побачили і хати,
І ввесь Плутонів царський дім.
Сивилла пальцем указала
І так Енеєві сказала:
«От тут і пан Плутон живе
Із Прозерпиною своєю,
До їх-то на поклон з гіллею
Тепер я поведу тебе».

111

І тілько що прийшли к воротам
І в двір пустилися чвалать,
Як баба бридка, криворота:
«Хто йде?» – їх стала окликать.
Мерзенне чудо се стояло
І било під двором в клепало,
Як в панських водиться дворах;
Обмотана вся ланцюгами,
Гадюки вилися клубками
На голові і на плечах.

112

Вона без всякого обману
І щиро без обиняків
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпиговала
І кров із тіла їх пила.

113

Еней, бідняжка, ізлякався
І ввесь, як крейда, побілів,
І зараз у яги спитався,
Хто їй так мучити велів?
Вона йому все розказала
Так, як сама здорова знала.
Що в пеклі є суддя Еак;
Хоть він на смерть не осуждав,
Та мучити повеліває,
І як звелить – і мучать так.

114

Ворота сами одчинились,
Не смів ніхто їх задержать,
Еней з Сивиллою пустились,
Щоб Прозерпині честь оддать
І піднести їй на болячку
Ту суто золоту гіллячку,
Що сильно так вона бажа.
Но к ній Енея не пустили
Прогнали, трохи і не били.
Бо хиріла їх госпожа.

115

А далі вперлися в будинки
Підземного сього царя,
Ні гич, ні гариля пилинки.
Було все чисто, як зоря;
Цвяховані були там стіни
І вікна всі з морської піни;
Шумиха, оливо, свинець,
Блищали міді там і криці.
Всі убрані були світлиці;
По правді, панський був дворец…

116

Еней з ягою розглядали
Всі дива там, які були,
Роти свої пороззявляли
І очі на лоби п’яли;
Проміж собою все зглядались –
Всьому дивились, осміхались,
Еней то цмокав, то свистав.
От тут-то душі ликовали,
Що праведно в миру живалі:
Еней і сих тут навішав.

117

Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнкову і не пінну,
Но третьопробну, перегінну,
Настояную на бодян;
Під челюстями запікану,
І з ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.

118

І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики, стовпці,
Варенички пшенишні, білі,
Пухкі з кав’яром буханці;
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутиї яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєшню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.

119

Велике тут було роздолля
Тому, хто праведно живе,
Так, як велике безголов’я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому яку охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися,
Кричи, мовчи, співай, крутися;
Рубайсь – так і дадуть палаш.

120

Hi чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб ні догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб’язно;
Тут всякий гласно женихався.
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно.

121

Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось.
От так-то добрі тут жили.
Еней, се зрівши, дивовався
І тут яги своєй спитався,
Які се праведні були?

122

«Не думай, щоб були чиновні, –
Сивилла сей дала одвіт, –
Або що грошей скрині повні,
Або в яких товстий живіт;
Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах;
Не ті ж, що з книгами в руках,
Не рицарі, не розбишаки;
Не ті се, що кричать: «і паки»,
Не ті, що в золотих шапках.

123

Се бідні нищі, навіжені,
Що дурнями зчисляли їх,
Старці, хромі, сліпорождені,
З яких був людський глум і сміх;
Се що з порожніми сумками
Жили голодні під тинами,
Собак дражнили по дворах;
Се ті, що біг дасть получали,
Се ті, яких випроважали
В потилицю і по плечах.

124

Се вдови бідні, безпомощні.
Яким приюту не було;
Се діви чесні, непорочні,
Яким спідниці не дуло;
Се що без родичів остались…
І сиротами називались,
А послі вбгались і в оклад;
Се що проценту не лупили,
Що людям помагать любили,
Хто чим багат, то тим і рад.

125

Тут также старшина правдива, –
Бувають всякії пани;
Но тілько трохи сього дива,
Не кваплються на се вони!
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели;
Тут люде всякого завіту,
По білому єсть кілько світу,
Которі праведно жили».

126

«Скажи ж, моя голубко сиза. –
Іще Еней яги спитав. –
Чом батька я свого Анхиза
І досі в вічі не видав?
Ні з грішними, ні у Плутона,
Хіба йому нема закона.
Куда його щоб засадить?»
«Він божої, – сказала – крові,
І по Венериній любові,
Де схоче, буде там і жить».

127

Базікавши, зійшли на гору,
На землю сіли оддихать,
І, попотівши саме впору,
Тут принялися розглядать,
Анхиза щоб не прогуляти,
Обридло-бо і так шукати;
Анхиз же був тогді внизу,
І, похожавши по долині.
Об миленькій своїй дитині
Водив по мізку коверзу.

128

Як глядь на гору ненароком.
І там свого синка уздрів,
Побіг старий не просто – боком
І ввесь од радости згорів.
Хватавсь з синком поговорити.
О всіх спитатись, розпросити
І повидатись хоть часок;
Енеєчка свого обняти,
По-батьківській поціловати.
Його почути голосок.

129

«Здоров, синашу, ма дитятко! –
Анхиз Енеєві сказав. –
Чи се ж тобі таки не стидно,
Що довго я тебе тут ждав?
Ходім лишень к моїй господі,
Там поговорим на свободі,
За тебе будем мірковать».
Еней стояв так, мов дубина,
Котилась з рота тілько слина.
Не смів мертцвя поціловать.

130

Анхиз, сю бачивши причину,
Чого синочок сумовав,
І сам хотів обнять дитину –
Та ба! уже не в ту попав;
Принявсь його щоб научати
І тайности йому сказати,
Який Енеїв буде плід,
Якії діти будуть жваві,
На світі зроблять скілько слави.
Яким то хлопцям буде дід.

131

Тогді-то в пеклі вечерниці
Лучились, бачиш, як на те,
Були дівки та молодиці
І там робили не пусте:
У ворона собі іграли,
Весільних пісеньок співали,
Співали тут і колядок;
Палили клоччя, ворожили,
По спині лещатами били,
Загадовали загадок.

132

Тут заплітали джерегелі,
Дробушечки на головах;
Скакали по полу вегері,
В тісної баби по лавках;
А в комин сужених питали,
У хатніх вікон підслухали,
Ходили в північ по пусткам;
До свічки ложечки палили,
Щетину із свині шмалили
Або жмурились по куткам.

133

Сюди привів Анхиз Енея
І між дівок сих посадив;
Як неука і дуралея,
Принять до гурту їх просив;
І щоб обом їм услужили,
Як знають, так поворожили,
Що стрінеться з його синком:
Чи він хоть трохи уродливий,
К чому і як Еней щасливий,
Щоб всіх спитались ворожок.

134

Одна дівча була гостренька
І саме ухо прехихе,
Швидка, гнучка, хвистка, порскенька,
Було з диявола лихе.
Вона тут тілько і робила,
Що всім гадала, ворожила,
Могуща в ділі тім була;
Чи брехеньки які сточити,
Кому імення приложити,
То так якраз і додала.

135

Привідця зараз ся шептуха
І примостилась к старику,
Йому шепнула біля уха
І завела з ним річ таку:
«Ось я синкові загадаю,
Поворожу і попитаю,
Йому що буде, розкажу;
Я ворожбу такую знаю,
Хоть що, по правді одгадаю,
І вже ніколи не збрешу».

136

І зараз в горщечок наклала
Відьомських разних-всяких траз,
Які на Костянтина рвала,
І те гніздо, що ремез клав:
Васильки, папороть, шевлію,
Петрів батіг і конвалію,
Любисток, просерень, чебрець;
І все се налила водою
Погожею, непочатою,
Сказавши скількось і словець.

137

Горщок сей черепком накрила,
Поставила його на жар,
І тут Енея присадила,
Щоб огоньок він роздував;
Як розігрілось, зашипіло,
Запарилось, заклекотіло,
Ворочалося зверху вниз;
Еней наш насторочив уха,
Мов чоловічий голос слуха,
Те чує і старий Анхиз.

138

Як стали роздувать пильніше,
Горщок той дужче клекотав,
Почули голос виразніше,
І він Енею так сказав:
«Енею годі вже журитись,
Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід;
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.

139

І Римськії поставить стіни,
В них буде жити, як в раю;
Великі зробить переміни
Во всім окружнім там краю;
Там буде жить та поживати,
Покіль не будуть ціловати
Ноги чиєїсь постола…
Но відсіль час тобі вбираться
І з панотцем своїм прощаться,
Щоб голова тут не лягла».

140

Сього Анхизу не бажалось,
Щоб попрощатися з синком,
І в голову йому не клалось,
Щоб з ним так бачитись мельком.
Та ба! вже нічим пособити,
Енея треба відпустити,
Із пекла вивести на світ.
Прощалися і обнімались,
Слізьми гіркими обливались –
Анхиз кричав, як в марті кіт.

141

Еней з Сивиллою старою
Із пекла бігли напростець;
Синок ворочав головою,
Поки аж не сховавсь отець;
Прийшов к троянцям помаленьку
І крався нишком, потихеньку,
Де їм велів себе пождать.
Троянці покотом лежали
І на дозвіллі добре спали –
Еней і сам уклався спать.

Примітки

3. 1. Про Сагайдачного співали. Сагайдачний Петро – гетьман запорізького війська на початку XVII ст. Брав активну участь у походах проти кримських татар і турків.

3. 2. Либонь, співали і про Січ. Січ – назва військової організації запорізького козацтва на Україні, що існувала в XVI – XVIII ст.

3. 3. Як в пікінери набирали. Пікінер – піхотинець, озброєний списом або пікою. Пікінерські полки були утворені з козаків у другій половині XVIII ст. Згодом з пікінерів було сформовано три полки легкої кавалерії.

3. 5 Полтавську славили шведчину. Йдеться про пісню, яка прославляла перемогу російських військ Петра І над шведами.

3. 8. Як під Бендер’ю воювали. Бендери – колишня турецька фортеця в Бессарабії, біля стін якої відбувся ряд жорстоких битв під час російсько-турецьких воєн у XVIII – на початк; XIX ст. У 1789 році російські війська під командуванням кия зя Потьомкіна обложили Бендери і змусили турків капітулювати Князь Потьомкін жив у Бендерах у повному достатку, тоді як ро сійські воїни страждали від голоду й хвороб. Саме на це й натякає Котляревський у наступному рядку «Без галушок як помира ли…»

5. 8. Ся Кумською земелька звалась. Куми – приморське місто в Кампанії (південна Італія), найдавніша грецька колонія.

9. 4 – 5. В ніска, в пари, у лави, в жгут, у памфиля, в візка і в кепа. Назви картярських ігор. «Жгут» – не картярська гра (див. примітку: ч. І, 37. 7), але джгутом нерідко карали і тих, хто програвав у карти.

9. 7. То в гроші грали в сім листів. Сім листів – картярська гра.

12. 10. І, як в намисті, вся в жовнах. Жовни – желваки. К.

15. 1. Я кумськая зовусь Сивилла. Сівілли – легендарні жінки-пророчиці, які звичайно були жрицями при храмах Аполлона (у римлян – Феба) – бога сонця, покровителя мистецтв, а також бога – провидця майбутнього.

15. 5. При шведчині я дівовала. Мається на увазі російсько-шведська війна за Петра І.

15. 6. А татарва як набігала. Татари здійснювали наскоки на українські землі з 1735 року, коли почалась війна з Турцією.

15. 8. І першу сарану зазнаю. Згадка про сарану, яка спустошувала степи України в 1748 – 1749 роках і на боротьбу з якою були кинуті всі козацькі полки.

24. 3. Орфей, який уже негідний. Орфей – за грецькою міфологією, син Аполлона і музи Калліопи, фракійський співець і музикант. Своїм співом і музикою приборкував диких звірів, зрушував з місця дерева і каміння. Коли померла його дружина Еврідіка, Орфей спускається у підземне царство, зачаровує музикою його властителів і одержує дозвіл повернути дружину на землю, але з однією умовою – не оглядатися на тінь Еврідіки і не розмовляти з нею, доки не вийде з підземного царства. Орфей порушив умову і назавжди втратив дружину.

24. 5. А Геркулес як увалився. Геркулес (у греків – Геракл) – син Зевса і Алкмени, грецький міфічний герой, обдарований великою силою і хоробрістю. Здійснивши дванадцять легендарних подвигів, одержав безсмертя. Еней мав на увазі дванадцятий подвиг Геркулеса, який вивів з підземного царства трьохголового пса Цербера, чи Кербера.

24. 9. Тобі я дам на дві охвоти. Охвота – род юбки. К.

25. 9. Як піднесуть із оцтом фиги. Фиги – винные ягоды. К. Піднести фиги – піднести дулю.

25. 10. То зараз вхопить тебе лунь. Лунь його вхопить – он околеет. К. Лунь – птах-мишоїд. Приказка: «Щоб тебе лунь ухопила!»

26. 4. То я приймуся мусовать. Мусувати – міркувати, ровдумувати.

28. 1. Із дерева сього зломити. Йдеться про золоту гілку (символ життя), яку Еней повинен піднести Прозерпіні.

34. 5. Звелів з бичні волів пригнати. Бичня – загон. К.

35. 3. Година ж стала балагурна. Година балагурна – слушний час.

35. 6. Завештались, закамешились. Закамешитися – забігатися, поспішатися.

36. 6. Розклав гарненько ix рядами. У римлян було поширеним гадання по тельбухах забитих тварин.

37. 2. І харамаркали дяки. Харамаркати – гугнити собі під ніс; зневажливе визначення невиразного читання дячками.

38. 9. Нехай йому лихий прасунок. Прасунок лихий – злая немочь. К. Турбота, скорбота.

41. 6. Вгамуйтесь трохи, не галіте. Галить – торопить. К.

42. 1. Виргилій же, нехай царствує. Публій Вергілій Марон (70 – 19 роки до н. е.) – видатний поет часів диктатора Августа. Протягом десяти років працював над знаменитою поемою «Енеїда», в якій оспівав Августа і могутність Римської держави, У строфі, що починається наведеними рядками, Котляревський висловлює свою повагу до Вергілія і водночас підкреслює оригінальність зображення пекла у своєму творі.

45. 1. А потім Смерть до артикулу. До артикулу – тут: за воєнним уставом.

45. 5. Чума, война, харцизів, голод. Харциз – разбойник. К.

45. 8. Холера, шолуді, бешиха. Шолуді – парші, струпи на голові. Бешиха – рожа. К.

47. 8. Ісправники все ваканцьові. Ваканцьовий – лишний. К. Позаштатний, у відставці.

49. 3. Моргух, мандрьох, ярижниць, п’яниць. Мандрьоха – бродяга. К Ярижницч – непутяща людина.

49. 7. Стояли хльорки наголо. Хльорки – розпутниці.

49. 8. І панночок фільтіфікетних. Фільтифікетний – манірний.

51. 4. Мов сидя охляп на коні. Охляп – без сідла.

51. 9. Хватавсь за дергу і тулився. Дерга – товста, груба тканина Тут – жіночий вовняний одяг, який носили старі жінки замість плахти. Від плахти дерга відрізнялась чорним кольором.

52. 2. Не баскаличивсь би та йшов. Баскалитись – рваться, метаться. К. Опиратися, опинатися.

52. 8. Ся річка Стиксом називалась. Стікс – за античною міфологією, одна із річок підземного царства.

53. 1. І перевізчик тут явився. Перевізчик – за античною міфологією, тіні померлих переправляв через Стікс до підземного царства Харон.

53. 2 Як циган, смуглой цери був. Цера – лицо. К. Колір обличчя.

53. 7. А голова вся в ковтунах. Ковтуни – клочки свалявшихся волос. К

57. 7. Щоб взяв з собою на каюк. Каюк – лодочка. К.

57. 10. Злий з сина був старий дундук. Дундук – говорится об упрямых и суровых. К.

61. 2. Оскілками на їх дививсь. Оскілками дивиться – сентябрем глядеть. К. Дивитися на когось вороже, неприязно.

62. 7. Бач, гиряві, чого хотять. Гирявий – низько обстрижений. Тут – лайливе слово. В одному з ранніх списків «Енеїди» (1794) – Болховітіновському це слово пояснювалось так: «Гирявыми называют в домах малолетних мальчиков и девочек, неопрятных, запачканных и у коих всегда опалены головы от топки печей или от паршей обриты или острижены».

65. 3. Кальною річкою сією. Кал – грязь; кальний – грязный. К.

66. 2. Взяв пів-алтина за труди. Алтин – три копійки.

66. 5. Пройшовши відсіль гонів з двоє. Гони – расстояние на 120 сажений. К. За сучасною мірою – біля 242 м.

66. 8. У бур’яні бровко муругий. Муругий – темно-рыжий с черными полосами. К.

66. 9. Три голови мав пес сей мурий. Йдеться про міфологічного триголового (його називали і багатоголовим) пса Цербера, або Кербера, який охороняв вхід до підземного царства.

67. 6. І горло глевтяком заткнула. Глевтяк – мякиш невыпеченного хлеба. К.

69. 3. Живиця, сірка, нефть кипіла. Живиця – белая смола. К.

71. 9. Товкли у мужчирях їх руки. Мужчир – ступка; маленькая мортира. К.

73. 3. Давали в пеклі добру хльору. Хльору дать – дать чосу. К.

73. 5 – 6. Тут всякиї були цехмистри, і ратмани, і бургомистри. Цехмістр, ратман, бургомістр – за часів феодалізму представники міського управління. Цехмістр – старшина ремісничого цеху, ратман – член магістрату, ратуші; бургомістр – старший член магістрату міської ради.

74. 3. Ченці, попи і крутопопи. Крутопоп – іронічне переосмислення слова «протопоп». У виданні 1809 року строфа 74 йшла після строфи 75.

78. 3. І на аршинець на підборний. Підборний – под ложный, фальшивый. К.

78. 9. Що в боклагах гарячий носять. Гарячий – сбитень . К. Гарячий напій з меду й пахучих трав.

82. 1. Якусь особу мацапуру. Мацапура – потвора, страховисько, незграбна людина. Можливо, це прізвисько пішло від Павла Мацапури, який, за свідченням указу Ніжинської полкової канцелярії 1740 p., відзначався страшними злочинами, зокрема «ядением человеческого мяса и прочими богопротивными злодеяниями» («Происхождение слова «Мацапура», «Киевская старина», кн. I. 1901. стор. 5). Як стверджують перші біографи Котляревського, в цій строфі, доданій Котляревським у виданні 1809 p., поет мав на увазі М. Парпуру, першого видавця «Енеїди», що випустив її у Петербурзі без відома і згоди автора.

82. 4. І розпинали на бику. Бик – за часів феодалізму знаряддя для катування.

82. 9. І восьму заповідь забувши. Восьма біблійська заповідь – не крадь.

85. 1. Були там чесні пустомолки. Пустомолки – іронічне переосмислення слова «богомолки».

86. 3. Мандрьохи, хльорки і діптянки. Діптянка – повія.

88. 3. Се чесни ї, не потіпахи. Потіпаха – неряха. К.

89. 1. То щоки терли манією. Манія – сурик.

89. 2. А блейвасом і ніс. і лоб. Блейвас – нем. сл. Bleywelss, белило. К.

93. 9. Були в дульєтах і капотах. Дульєти – род платья женского. К. Жіноче шовкове плаття

97. 2. І що то значить наш Статут. Мається на увазі так званий «Литовський статут» – збірник законів, розпоряджень, звичаїв, які діяли в Литовській державі з XVI ст., до складу якої входили й українські землі. Після приєднання України до Росії цей кодекс увійшов до російського законодавства і застосовувався майже до середини XIX ст.

97. 6. І толковав якихсь монадів. Монада – в античних математиків одиниця, неподільне. В ідеалістичному філософському вченні Лейбніца (1646 – 1716) – одна з невідомих і непро-тяжних духовних одиниць, «дійсних атомів природи», з яких складається всесвіт.

98. 9. З слабительним і спермацетом. Спермацет – ліки для лікування виразок на шкірі, виготовлені із жиру, що витоплюється з мозку кита.

99. 1. Ласощохлисти похожали. Ласощохлист – сластолюбец. К.

99. 2 Всі фертики і паничі. Фертик – модник, вертун.

100. 4. Всі кухарі і скороход. Скороход – слуга багатих дворян у XVIII ст., який супроводжував пішки свого господаря, що їхав в екіпажі.

101. 1. Там придзигльованки журились. Придзигльованка – вертлявая женщина К.

107. 10. Тут був Вернигора Мусій. Вернигора Мусій – за твердженням сучасників Котляревського, мешканець Полтави, швець, що потонув у Ворсклі.

109. 3. Що так пахолок застоявсь. Пахолок – парнишка, мальчик. К.

111. 3. Як баба бридка, криворота. Мається на увазі Тезіфона – одна з фурій (у грецькій міфології – ерінії), богинь помсти, яка переслідувала за провини людей за ix життя і після смерті. Фурії зображались у вигляді бридких, огидних баб з гадюками замість волосся на голові.

113. 7. Що в пеклі є суддя Еак. Еак – герой грецької міфології, син Зевса і Егіни, дочки бога річок Асопа; правитель острова Егіни. Після смерті за справедливість благочестя боги призначили Еака одним із суддів підземного царства.

115. 3. Ні гич, ні гариля пилинки. Гич, ні гич – ничего. К. Гариль – маленькая частица. К

115. 7. Шумиха, оливо, свиьець. Шумиха – простое книжное золото. К.

117. 7. Настояную на бодян. Бодян – запашна грава.

117. 8. Під челюстями запікану. Запіканка – водка, частоянная в тепле на прянных кореньях К.

117. 9. Із ганусом, і до калгану. Ганус – анис. К.

118. 2. Сластьони, коржики, стовпці. Сластьони – пышки. К. Стовпці – гречишники. К.

118. 4. Пухкі з кав’я ром буханці. Кав’яр – икра, из греч. К.

118. 6. Козельці, терн, глід, полуниці. Козельці – род травы. К.

122. 6. В кармазинах або сап’янах. Кармазин – красное сукно. К. Сап’янці – сапоги сафянные. К.

122. 9. Не ті се, що кричать: «і паки». Маються на увазі ті, що оголошують «І паки», тобто диякони.

122. 10. Не ті, що в золотих шапках. Золоті шапки – головні убори попів різних рангів.

124. 7. А послі вбгались і в оклад. Бути в окладі – бути обкладеним податком.

125. 5. Бувають військові, значкові. Значковий, значковий товариш – чин у козацькому війську.

125. 6. І сотники, і бунчукові. Бунчужний – блюститель бунчуга бывших малороссийских гетманов, знаменоносец. К.

127. 10. Водив по мізку коверзу. Коверза – размышление. К.

131. 5. У ворона собі іграли. Ворон – весняний дівочий хоровод.

131. 9. По спині лещатами били. Лещата – тиски. К. Розщеплена на кінці палка.

132. 1. Тут заплітали джерегелі. Джерегелі – коса, на голове ненком сложенная. К.

132. 2. Дробушечки на головах. Дробушечки – мелко заплетенные волосы. К.

132. 3. Скакали по полу вегері. Вегеря – род танца. К.

132. 4. В тісної баби по лавках. Тісна баба – популярна народна гра.

134. 2. І саме ухо прехихе. Ухо прехихе – дотепна, глузлива, проворна.

134. 3. Швидка, гнучка, хвистка, порскенька. Хвисткий – упругий. К. Порский – живой, резвый. К.

136. 5. Васильки, папороть, шевлію. Шевлія – шалфей. К.

136. 6. Петрів батіг і конвалію. Петрів батіг – цикорий. К.

136. 7. Любисток, просерень, чебрець. Пpocтрень – пролески. К. Вид підсніжника.

139. 7. Ноги чиєїсь постола. Натяк на те, що римляни будуть панувати, доки не попадуть під владу католицької церкви і не стануть цілувати туфлю папи.

Подається за виданням: Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969 р., с. 79 – 114.