​Вершинний твір українського бароко

Літературознавче дослідження «Енеїди» І. Котляревського

Валерій Шевчук

Здавалося б, про «Енеїду» І. Котляревського ми знаємо все — про неї написано сотні досліджень. Але Валерію Шевчуку — письменникові, лауреату Національної премії України імені Т. Шевченка, історикові літератури — вдалося по-новому прочитати цей твір, структура якого «грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понадтекстів вражаюча». Енциклопедичні знання дослідника, предметом особливих наукових зацікавлень якого є давня українська література, дали йому змогу показати «Енеїду» в широкому загальнолітературному контексті XVIII ст., розгадати її шифри, щоб увиразнити головну ідею епохального твору І. Котляревського, а це — протест проти зруйнування царатом Української Козацької держави, віра у воскресіння України.

В українському літературознавстві цей твір звикли розглядати як перший рушійний нової літератури, хоча, як на мене, новий період треба починати з романтизму як естетично-стилістичного явища, а все, що стосується псевдокласицизму в суміші із бароко, розглядати в системі періоду попереднього. Коли дивитись із такої позиції на творчість І. Котляревського, то «Енеїда» мала б входити в контекст бароко у суміші із псевдокласицизмом, тобто складати явище пізнього бароко (псевдокласицизм у нас не прижився, маємо тільки його спорадичні спалахи), а драматична його творчість — це вже романтизм, бо п’єси І. Котляревського — не інтермедії, які передавали народні сценки, а справжні народні п’єси, властиві сентименталістам та романтикам, які дивилися на простолюд, ідеалізуючи його, як і народну творчість,— це для них було одне із джерел натхнення. Коли ж поглянути на «Енеїду» Івана Котляревського з погляду засвоєння народної мови, то вона не почала цей процес, а завершила його, бо виходила із засад низового бароко, яке широко користувалося народною мовою, починаючи з першої половини XVII століття, а спорадично — з другої половини XVI із значним засвоєнням цієї мови як літературної в другій половині XVII і в усьому XVIII столітті. Інша справа, що «Енеїді» І. Котляревського судилося стати епохальним твором, що посприяло суспільно-естетичній традиції, у нас трохи й запізненій,— засвоєнню народної мови як основної літературної, а всі інші звівши до другорядних: польську та книжне язичіє в Західній чи російську в Східній Україні, також книжну та латинську в Закарпатті (хоч усе це не відбулося в одному моменті, а таки різночасно: в одних місцевостях раніше, а в інших пізніше, поруч із запізнілими літературними стильовими явищами). Із цього погляду «Енеїда» й справді стає твором не давньої, а таки нової літератури, а коли говорити вже зовсім точно, то вона завершила в собі літературу давню й породила нову, отже, стала ніби своєрідним птахом Феніксом нашої літератури в час його згоряння та воскресіння, що, за легендою, відбувалося в одному гніздов’ї і водночас.

Життя Івана Котляревського досить вивчене і відоме з багатьох досліджень та статей, через це огляньмо з нього те, що має значення для нашої теми. Народився він 9 вересня 1769 року в Полтаві, на той час полковому місті, вже після знищення гетьманства, але ще при автономній структурі Гетьманщини — факт багатозначний, бо, за законом генетичного й духовного самозбереження народу, його сини із відроджувальницькою місією, як правило, народжуються в часи кризові й занепадні. Батько поета — канцелярист міського магістрату (нагадаймо, що саме стан канцеляристів у старій гетьманській Україні став значною мірою витворювачем культурних вартостей,— це була, кажучи сучасним терміном, тодішня інтелігенція, серед якої бували поети й літописці). М. Грушевський творчість канцеляристів називав «певною літературною течією, що заміняє творчість академічного духовенства»¹.

Освітній шлях І. Котляревського був типовий для української молоді: навчання в початковій, дяківській, школі, по тому, в 1780 році, одинадцятилітнім, уступив до Полтавської семінарії, що була фактично реформованим колегіумом, програма тут розширювалася на вивчення французької та німецької мов, що стало вельми до речі майбутньому поету — він зможе ознайомитися із Скарроновою та Блумауеровою травестіями Вергілієвої «Енеїди». Ясна річ, що в семінарії І. Котляревський здобув добру класичну освіту, про що згадає і в своїй «Енеїді», знав латинську мову, отже міг читати Вергілія в оригіналі. Що Вергілій активно читався в тогочасній освіченій верстві (звісно, в оригіналі), свідчить створення «Діалога Енея з Турнусом» анонімного автора у 1745 році; ремінісценції з «Енеїди» Вергілія помічаємо в поемі «Розмова Великоросії з Малоросією» 1762 року, де згадується, як за троянців заступився Аполлон, про те, як Юнона тримала на троянців зло, але їх захистила Венера². Вергілієвих пастухів переодягав у малоросійські костюми О. Лобисевич³. Ці твори, на жаль, не збереглися; є цікаве віршування «На образи 2-ї книги «Енеїди» Вергілія» у Г. Сковороди⁴ — гадаю, що таких прикладів можна було б набрати більше, що безперечно свідчить про популярність «Енеїди» в Україні, та й взагалі творчості Вергілія,— О. Лобисевич зокрема травестував його елегії, в другій половині XVIII століття, що для нас має значення немале.

Біограф поетовий С. Стеблін-Камінський зазначав про ранній нахил до віршування в І. Котляревського: «Ще юнаком Котляревський мав особливу пристрасть до віршів і вмів до всякого слова мистецьки добирати дотепні рими, за що товариші називали його рифмачем»⁵. Безсумнівним відтак було й те, що майбутній поет вивчав поетику, тобто теоретично й практично здобув навички до віршування ще в семінарії. Ці факти нам конче потрібні, щоб показати: І. Котляревський естетично вихований у системі тодішньої української культури, зокрема українського бароко. Семінарії він не закінчив, а в 1789 році, тобто вже після ліквідації у 80-х роках української автономної полкової структури, вступив до Новоросійської губернської канцелярії, що була тоді в Полтаві. І він став канцеляристом, пройшовши шлях від підканцеляриста до губернського реєстратора. І тут раптом поет покидає службу (було йому тоді двадцять чотири роки) й починає приватне вчителювання в Золотоноському повіті — саме в цей час, найімовірніше, він і написав три перші частини «Енеїди». Припадає на цей період і нещасливе кохання І. Котляревського. Для поетів такі події — значний стимул для творчості, часом і рушійний.

Друге, що привертає увагу в цьому періоді, глибочезний інтерес поета до побуту свого народу. Згаданий нами С. Стеблін-Камінський свідчить, що поет перебирався в народне вбрання і брав участь у селянських забавах, було це саме на Золотонощині, згодом, у 20—30-ті роки XIX століття збирав народні пісні, прислів’я, складав словник української мови. Т. Шевченко в повісті «Близнята» свідчить про сатиричне видання І. Котляревського «Полтавська муха», яке, звісно, було рукописне й до нас не дійшло; перекладав байки Лафонтена (свідчення С. Стебліна-Камінського) тощо. А що особливо для нас цікаво: вивчав історію України, принаймні мав стосунок до відомого історика Д. Бантиша-Каменського, коли той писав свою знамениту «Историю Малой России»,— історик згадує про це в примітках до III частини⁶. Таким чином, до написання «Енеїди» (адже робота над нею була довготривала, можна навіть сказати, що ця поема — книга життя І. Котляревського) поет був достатньо приготований.

Перший варіант — з трьох частин — написано, очевидно, ще до 1791 року, твір відтак почав поширюватися в списках, міг дістатися легко й до Петербурга, де працювало багато вихідців із України; принаймні в 1791 році вийшли в світ дві частини травестії російського поета М. Осипова «Вергилиева Энеида, вывороченная наизнанку», згодом видано третю й четверту частини поеми. Як переконливо доказав М. Марковський (в «Енеїді» М. Осипова трапляються українізми й українські позначки військових чинів, а сам Осипов з Україною не був аж ніяк зв’язаний), М. Осипов напевне покористувався списком «Енеїди» І. Котляревського⁷. І, можливо, «Енеїда» не зіграла б такої визначної ролі в історії української культури та й не була б продовжена самим автором, відтак і не стала б основоположною книгою нової української літератури,— коли б у 1798 році, у Петербурзі таки, М. Парпура та Й. Каменецький не видали без згоди й відома автора один із списків трьох частин поеми: можливо, на той час тільки ці три частини й було написано. У 1809 році вже сам автор на гроші Семена Кочубея видав чотири частини «Енеїди». Всього в поемі шість частин — дві наступні було дописано ще пізніше, а весь твір видано вже за чотири роки після смерті І. Котляревського, в 1842 році, харківським видавцем О. Волохиновим.

Травестія, як відомо, з французької значить: перелицювання чи перевдягання. Бароко знало два види травестіювання: серйозне та гумористичне. При серйозному — на мотиви відомого класичного твору писався новий, хоч сюжетна структура та й образи, а часом і стилістика архетипу зберігалися — класичним зразком такої травестії може бути «Про блаженного Олексія» Ф. Прокоповича, також том перший «Літопису» С. Величка чи «Купідон, або Крилатий амур» І. Ярошевицького⁸. Така практика відходить до поетики ренесансу, ба й середньовіччя, коли творилися численні твори на біблійні сюжети, апокрифи, легенди, агіографічні оповідання — все те в суті було не оригінальне, а травестувалося із інших книг. Травестія ж гумористична, чи й сатирична, була, на мою думку, реакцією на серйозне травестування, тобто ця літературна поетика по-своєму висміювалася; сприяло цьому існування високого й низького бароко, які поміж собою часто з’єднувалися (інтермедії з дійством серйозної драми, наприклад), хоча естетично бували взаємозаперечні. Таким чином, теми високого бароко висміювалися або ж відбивалися ніби в кривому дзеркалі, коли їх переводили в поетику низового бароко, адже будь-яке висміювання має в корені своєму невідповідність. Псевдокласицизм, заперечуючи бароко, відповідно такі висміювальні форми розвивав і закріпляв. Через це основні гумористичні травестії належать саме псевдокласицизму; цікаво, що об’єктом перевдягання в світовій літературі стала саме «Енеїда» Вергілія (італійський поет Д. Ляллі у XVII ст., травестії П. Скаррона, Й. Міхаеліса і А. Блумауера тощо⁹). Поетика, яка при цьому вживалася, звалася бурлеском, що значить: виставлення чогось великого у смішному вигляді. Бурлеск в українській традиції має довгу історію, його засвоїли передусім наші інтермедії, спудейські канти, дяківська і сатирично-гумористична поезія на біблійні сюжети. Приблизно в такому стилі, здається, перевдягав Вергілієвих пастухів О. Лобисевич, тоді як невідомий автор «Діалогу Енея з Турнусом» творив травестію з «Енеїди» Вергілія цілком серйозну. Отже, коли говорити про «Енеїду» І. Котляревського, то вона творена вже на виробленій бурлескно-травестійній поетиці, твердо засвоєній українською літературою в XVII—XVIII століттях, і єдиним формальним нововведенням був хіба що силабо-тонічний ямбічний український вірш. До І. Котляревського такого типу вірш використовували, але зрідка (Г. Максимович, В. Капніст), та й то тільки ті поети, котрі писали наближеною до російської чи російською мовами. Так, Г. Максимович свою «Оду на перший день травня 1761 року» написав точнісінько тією ж десятирядковою ямбічною строфою, що нею написав й «Енеїду» І. Котляревський.

Є підстави думати, що приводом до написання «Енеїди» був факт знищення Запорозької Січі 1775 року та ліквідація козацької автономії у 80-х роках XVIII століття. Адже й справді, після того, як російський генерал Текелій оточив Запорозьку Січ і вона здалася, п’ять тисяч козаків сіли на човни і спустилися до Чорного моря, відтак подались у гирло Дунаю, де заклали нову Січ. Було це друге подібне виселення запорожців, перше сталося за повстання Івана Мазепи, коли запорожці на чолі із К. Гордієнком також переселились у турецькі володіння. Заспівна частина «Енеїди» вістить саме про це:

Він, швидко поробивши човни,
На синє море поспускав,
Троянців насадивши повні,
І куди очі почухрав...

У згаданому тут «Діалозі Енея з Турнусом» Троя й троянці — це увіч поетичні образи України та українців, в І. Котляревського ці образи читаються так само. Поет відтак, відбиваючи певні віхи історії українського народу, як і невідомий автор діалогу, підтекстові ряди (так чинили, до речі, й інші українські поети) не кладе цільно і скрізь, а розсипає їх в різних місцях, пересипаючи рядами, де виразно травестується текст Вергілієвий. Про те що наш здогад правильний і що стимулом до написання твору було знищення Запорозької Січі, свідчить рядок: «Як вернеться пан хан до Криму» — маємо тут реалію 1783 року, коли росіяни примусили кримського хана Шалін-Герея зректися престолу,— тоді Крим приєднано насильно до Росії. Другий факт: переселенню запорожців увіч перешкоджала Росія — це відбито у ставленні до козаків Енея Юнони: саме Юнона «вказала макогона, що досі слухає джмелів»,— йдеться про Енея, а саме місце накладається на факт знищення Запорозької Січі. Загалом акція Юнони з’єднується із таким історичним фактом: росіяни після відходу запорожців за Дунай занепокоїлися. М. Грушевський, принаймні, пише про це так: «Коли про це (про осідок козаків числом 7 тисяч під Очаковим — В. Ш.) довідались у Петербурзі, дуже з того занепокоїлися, стали підсилати до запорожців різних людей та намовляти їх вертатися, а заразом від турецького правительства допевнятися, щоб видало запорожців»¹⁰. Цікаво, що в народній пісні на цю тему запорожців налічено на 40 тисяч. їм, у пісні, турецький султан ніби сказав:

Дарую вам землю, ще й обидва лимани,
Ловіть, хлопці, рибу та справляйте жупани¹¹.

Чи не ця пісня (піснями, як говорено вище, поет цікавився і збирав їх) надихнула І. Котляревського на такі слова:

Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство,
Не малий буде він панок.

До речі, згодом Латин також відділить Енеєві землю для поселення. А прохання троянців помилувати їх як блукачів, вигнаних із рідної землі, викладені Дідоні, відтак мають паралель у тій-таки пісні, в якій козаки просять прихистку у турецького царя.

Такі історичні підстави заспіву першої частини «Енеїди». Наступна історія із Дідоною — ніби чиста травестія, однак густо наповнена українською етнографічною реалікою: опис одежі, страв, музичних інструментів, танців, напоїв, бенкетів, ігор, звичаїв — все це в чудовій мозаїці створює образ таки українського народу. Однак Еней сите й задоволене життя змушений був покинути, бо через Меркурія, який має вигляд козацького вістуна, Зевес нагадує героєві, що його місія — «Рима строїть», тобто будівництво отого сильного царства, заповідженого верховним Володарем. Усе це написано легким, грайливим, жартівливим, часом грубим, але цілком у стилі низового бароко, віршем.

Таким чином, уже в першій частині маємо легко окреслену, покладену на підтексті, тобто на вельми чітких історичних алюзіях, історію українського козацтва побіч із яскраво виписаними побутовими реаліями життя українського народу. Виразно й прямо кладеться місія Енея: «Збудувати сильне царство», «Рим»,— загалом же ця частина — ніби ілюстрація до відомого вислову польського короля Стефана Баторія, що «з цих лотрів козаків мала бути вільна Річ Посполита, якою вже є й тепер, бо знаменита й добре споряджена»¹². До речі, це місце у С. Величка вельми цікаве і його варто зацитувати ширше, бо має свою підставу до нашого аналізу: «Менше про те, що вони були хлопи, а тепер шляхта, бо були перед ними такі ж македонці й грубі деліопи, римляни також постали з пастухів, а турки показали свою голову з розбійників». Отож саме ця алюзія й допомагає нам прочитати історію, викладену в першій частині «Енеїди», інакше.

Після загибелі Трої (Троя — Київ), тобто Київської держави, українці стали бездержавним народом, заволоками:

Ми всі, як бач, народ хрещений,
Волочимся без талану,
Ми в Трої, знаєш, порожденні...
Чи бачиш, як ми обідрались,
Убрання, постоли подрались,
Охляли, ніби в дощ щеня...

Дідона відтак може постати образом Польщі. Отже, веселе життя, яке постало з любові Енея та Дідони, тобто за Польщі, може випливати з уявлення, що його зафіксував пізніше Т. Шевченко у вірші «Полякам»:

Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось...¹³

Відтак самоспалення Дідони після того, як Еней покинув її, може читатися як нагад на знаменитий польський «Потоп» після змагань із Б. Хмельницьким — після того Польща почала хилитися до занепаду, що й сталось уже в часи І. Котляревського, коли були розділи Польщі: перший у 1772, а другий у 1793 роках.

Таким чином, мандрівка Енея — це рух козацтва в часі. До речі, прощаючись із Дідоною, Еней сказав:

Нехай їй буде вічне царство,
Мені же довголітнє панство,
І щоб друга вдова знайшлась,—

вельми красномовні слова, що визначають становлення Козацької держави і шукання нової протекції.

Після цього подається картина бурі на морі (традиційний образ в українській бароковій поезії, згадати б звісну на цю тему думу чи вірші Стефана Яворського, присвячені В. Ясинському, до речі, там буря на морі символізує Руїну, розрух, є там і образ стерничого). У Котляревського стерничий Палінур, який «більше мав других одваги» (Б. Хмельницький), запропонував пристати до Сицилії, де царював «добрий цар Ацест». Цікава деталь: Ацест, за «Енеїдою» Вергілія, був за походженням троянець; російські ж царі також виводили себе від київської династії Рюриковичів, отже, маємо тут Олексія Михайловича. Через це «Ацест Енею, ніби брату, велику милість показав». Знову починаються бенкети й пиятики, подані з немалою пластичністю й етнографічною докладністю. Зрештою Еней «ігрища здумав завести», власне поєдинок між троянцем, що мандрував із ним, Доресом і троянцем-таки, що був на службі в Ацеста, Ентелом — цей сюжет цілком накладається на П. Дорошенка та І. Самойловича та їхні міжусібні змагання. Переміг тут Ентел. І знову пішли гулі, які закінчилися спалюванням троянських кораблів троянками-таки. Коли прийняти наше підтекстове читання, маємо тут дивовижну метафору на період в історії козацтва, що його звуть Руїною. При цьому мимоволі пригадуються слова поета часів Руїни О. Бучинського-Яскольда, який писав, що Україна тоді була

...переділена, повна вона ворожнечі,
Загорілась із жару од власної печі.

Зрештою, не зважаючи на попалені кораблі, троянці знову рушають у дорогу — дорогу в часі. Керманичем («поромщик їх щонайглавніший») став Тарас, під яким напевне бачився Мазепа. Ведучи троянського корабля, він, «розхитавшись, бризнув у воду, нирнув — і, не спитавши броду, навиринки пішла душа», що принесло загрозу, «щоб не пропали всі з коша». Досить загадковий, але цікаво поданий образ Невтеса-Охріма. Він — козак-характерник, найочевидніше, це С. Палій, якого вважали за характерника, був він-таки «пройдисвіт та не певний», «бував у Шльонську» — натяк на ув’язнення у Мальбурзі, як це подавали деякі джерела (так це подано в поемі С. Дівовича), він «ходив за сіллю в Крим» — натякається на його звісні походи супроти татар, був справді невеликої освіти: «Здавався і нікчемний». Цікава його порада Енею: лягти собі й заснути.

Із історичних реалій цієї частини згадується ще «чорноморський злий козак» — йдеться про козаків, що зібралися на чолі із А. Головатим у 1784—1787 роках в урочищі Василькові біля Дніпровського лиману. Це військо взяло участь у російсько-турецькій війні 1787—1791 років на боці росіян: маємо тут ще одну фактологічну прив’язку, що поема в перших своїх частинах писалась у цьому-таки часі, тобто в кінці 80-х — на початку 90-х років.

Загалом треба сказати, що підтексти в поезії українського бароко творилися зчаста на асоціативній основі. Автор рідко коли виписував їх наскрізно, а творив за допомогою кинутих тут чи там реалій, які мали асоціативно пов’язуватись із тим, що знають і автор, і його читач. Відтак певна річ (концепт) могла збуджувати в однаково освіченого (тобто в одній системі навченого) та вихованого читача певні асоціації; поза першим читанням, назагал простим, інколи зумисно елементарним, і не завжди пов’язаним із темою підтексту, вгадувалася тонка мережа другого читання. Найвищим взірцем творення такого підтексту була драма Г. Кониського «Воскресіння мертвих»; до речі, саме там, як ніде, простежується гра високими та низовими формами поезії з тематичними переливами однієї теми в іншу.

Простежмо зміст «Енеїди» І. Котляревського і його зв’язок із підтекстовим мереживом далі. На початку третьої частини Еней зветься «сподарем», тобто господарем, що підкреслює його образ як провідника народу. І тут постає цікаве питання: чи можна Енея ідентифікувати з якимсь гетьманом, адже в «Діалозі Енея з Турнусом» Еней прямо накладався на Івана Мазепу? Але І. Котляревський пішов іншим шляхом: образ Енея в нього узагальнений, зрештою, й уся поема — це, як казали в пізніші часи, «похід нації», мандрівка народу в морі часу. Саме це з’являють друга — четверта строфи третьої частини. Цікаве тут протиставлення «козацьких гарних запорозьких» пісень і «московських бриденьок»; зрештою, це місце вістить, що козаки жили під московським берлом. Але найцікавіший пасаж — третя строфа, в якій коротко оглядається історія козацтва післямазепинського часу, від Полтавської битви до російсько-турецької війни 1769—1773 років, коли було взято Бендери, глухо згадується й пікінерське антиросійське повстання 1769—1770 років (нагадаю, що пікінери були перетворені з козаків у російське регулярне військо, жило воно у військових поселеннях Новоросійської губернії, утвореної 1764 року на півдні України, саме в пікінерів перетворили козаків Полтавського та Миргородського полків; відтак вони разом із запорозькими козаками й повстали на чолі з А. Головатим, але на початку 1770 року були розгромлені). Згадуються так само глухо висилки козаків у дальні походи: «І неня, як свою дитину, з двора проводила в поход»; згадується голод, в який не раз потрапляла тоді Україна в часи воєн, особливо в 30-ті роки XVIII століття, коли Гетьманщина бувала вкрай зграбована російським військом: «Без галушок як помирали, колись як був голодний год». Таким чином, маємо тут у зовнішньому описі виразну прорву, коли читання другого ряду виступає у перший (так само, до речі, учинено в «Діалозі Енея з Турнусом»). Відтак автор ніби натякає читачеві, що козацький народ (троянці) на чолі з Енеєм припливли у XVIII століття. Через це наступна зупинка — Куми: «Се Кумськая земелька звалась». І знову-таки ця географічна назва (а йдеться про чергову зупинку козаків Енея) багатозначна. Так звалося найраніше поселення колоністів у Греції, так звалося також місто-держава античних часів у Південній Італії, а найцікавіше, що на Кумики, тобто в район ріки Куми в Прикаспійських степах, ходили козаки в дальній похід у 1722 році в Персидській війні¹⁴. Звернімо увагу, що саме на цій зупинці Еней опускається в пекло. Вражає при цьому пророкування Сивілли («Я Кумськая зовусь Сивілла»), Але перш ніж до того перейти, кілька слів про образ Сивілли. Вона є у Вергілія, згадується в І. Галятовського, в його «Небі новім» і в «Месії правдивім», але в І. Котляревського набуває рис типової української відьми-чарівниці, зокрема Баби Яги, яка живе в хатці на курячій ніжці (казковий мотив),— образ точно етнографічно витриманий і з’явлений. То що ж ця чарівниця Енею напророкувала? Зацитуємо ці слова повністю:

Така богів олімпських рада,
Що ти і вся твоя громада
Не будете по смерть в Риму;
Но що тебе там будуть знати,
Твоє імення вихваляти,
То ти не радуйся сьому.
Іще ти вип’єш добру повну,
По всіх усюдах будеш ти;
І долю — гірку, невгомонну —
Готовсь свою не раз клясти.
Юнона ще не вдовольнилась,
Її злоба щоб окошилась
Хоча б на правнуках твоїх;
Но послі будеш жить по-панськи,
І люди всі твої троянські
Забудуть всіх сих бід своїх.

Що ж це пророцтво значить? А те, що Енею не вдасться збудувати Рим («Не будете по смерть в Риму»), тобто українську державу, але його в ній знатимуть і вихвалятимуть, хоч йому доведеться (читай: козацтву, українцям) випити «добру повну» лиха, отже, судилася гірка доля; злоба Юнони (читай: Росії) окошиться ще на козацьких правнуках, але по тому вони таки здобудуть свою державу («будеш жить по-панськи») і забудуть свої біди. Пророцтво звучить для нас разюче. Цікаво, що відповідь на нього Енея чисто українська:

Та вже що буде, те й буде,
А буде те, що Бог нам дасть...

Таким чином, Еней сходить у пекло в той період своєї часової мандрівки, що визначалася геноцидом української нації, який провадився російським царизмом у XVIII столітті. При цьому він згадує Орфея та Геркулеса (останній тут подається як ремінісценція відомого твору, що з’явився на зламі XVII—XVIII століть, «Збурення Пекла», тобто Геркулес тут замість Ісуса Христа). Шлях до пекла описується знову-таки у фольклорній традиції — тут бачимо виразні ремінісценції народних казок, тобто йде, як і в образі Сивілли, подвійна травестія — з Вергілія і з творів народної словесності. Зрештою, й образ пекла автор творить у народній традиції, про що заявляє одверто:

Піду я до людей старих,
Щоб їх о пеклі розпитати
І попрошу їх розказати,
Що чули од дідів своїх,—

зрештою, й ця традиція літературна. Згадаймо, як записував чуда від старих людей І. Галятовський у «Скарбниці» чи як посилавсь на оповіді старих людей Г. Граб’янка та й інші наші давні письменники. При цьому автор одверто зазначає, що в цьому місці він од Вергілія відходить:

Вергілій же нехай царствує,
Розумненький був чоловік,
Нехай не вадить, як не чує,
Та в давній дуже жив він вік,—

і подає вельми цікавий для нас естетичний припис при творенні травестії:

Я, може, що-небудь прибавлю,
Переміню, а що оставлю,
Писну — як од старих чував.

Опис пекла в І. Котляревського надзвичайно характерний. По-перше, це причинок для історії української демонології, де діють персоніфіковані Дрімота, Зівота, Смерть, усілякі хвороби, Злидні; по-друге, це своєрідна ремінісценція відомого твору давніх часів «Ходіння Богородиці по муках» — апокрифічної повісті, цей твір відомий у нас ще з XII століття і був поширений по століття вісімнадцяте¹⁵. Загалом цей пасаж відводить нас до есхалотологічних оповідей (тобто таких, де йдеться про життя після смерті) та апокрифів. До речі, саме цей опис подає універсальну картину світу, що було властиво для поетики бароко: своєрідна маленька енциклопедія людських вад та пороків. Привертає увагу те, що державні урядники подаються з часу написання твору, тобто після знесення гетьманського й полкового правління (десяцькі, соцькі, писарі, ісправники, начальники, судді і стряпчі, повірені, секретарі); правда, в подальшому описі згадуються і старшини. Образ Харона, перевізника в пекло, створюється в поетиці різдвяних та великодніх пародійних віршів нищинської поезії XVIII століття, тобто грубо, але вельми пластично. Не можна не відзначити, що вміщує автор у пекло і «скучних піїтів, писарчуків поганих вірш», при цьому подається самоіронічне застереження, для нас цікаве тим, що автор ніби натякає, що його твір написано з осторогою:

От так і наш брат попадеться,
Що пише, не остережеться,
Який же втерпить його хрін!

Зустрічається в пеклі Енею і Дідона. Коли прийняти наше читання, що Дідону треба уподібнювати з Польщею, то маємо тут ремінісценцію розділів Польщі, що відбувалися за життя І. Котляревського, і загибель цієї держави. При цьому Еней говорить:

Я, далебі, в цім не виною,
Що так роз’їхався з тобою,—

знову маємо підтекстовий натяк.

У перечисленні імен троянців, що потрапили в пекло, раніше нам зустрічалися Охрім і Тарас; можливо, й решта імен мала в автора свою розшифровку, але ключа до того не маємо, за винятком Мусія Вернигори — полтавця, який втопився (за свідченням Стебліна-Камінського).

Отже, в образі пекла подано універсальну картину сучасного поетові світу, причому сучасність позначається тодішніми реаліями. Відповідно Прозерпіна, цариця підземного світу, може розумітися як Катерина II. Звернімо увагу на особливість: Сивілла веде Енея до «плутонового царського дому», але хоч і каже, що тут «пан Плутон жив», але йдуть вони до Прозерпіни, яка, однак, їх не прийняла, бо «хиріла їх Госпожа» (Катерина II, нагадаємо, померла в 1796 році і в час написання твору могла вже хворіти). Отже, сама Прозерпіна не зображується, зате виразно з’являється Тезифона, фурія — образ карних органів Російської держави — маємо тут ремінісценцію злеславної Тайної канцелярії. Щоб зрозуміти це місце, треба дати коротку історичну довідку з цього питання.

Початок цієї сатанинської інституції в Росії було закладено ще за царя Олексія Михайловича, коли в 1648 році було видано «Уложение», яке діяло аж до часів Миколи І, вже тут є цілий розділ, присвячений державним злочинам; до речі, цей «тишайший цар» був досить кровожерний і за його царювання видано було смертних вироків не менше ніж за царя-ката Петра І. Саме останній іменним указом від 25 вересня 1702 року видав розпорядження про так зване «слово і діло Государево» і про каральні функції Преображенського приказу, який скоро став страховищем для Росії. Цього було мало, й Петро І 25 січня 1715 року видав указ про сприяння доносам і призначив згодом так звані «майорські канцелярії», на основі яких і виникла канцелярія Тайних розискних діл, яку очолив один із найбільших катів Петро Толстой,— це сталося в березні 1718 року. Ця канцелярія проіснувала до 1762 року, коли цар Петро ІІІ своїм указом від 21 липня скасував Таємну канцелярію. Однак Катерина II відновила цю інституцію під назвою Таємної Експедиції, куди перевели на службу всіх урядовців Таємної канцелярії, а головним катом поставили секретаря Таємної канцелярії Степана Шешковського; проіснувала ця інституція до початку XIX століття¹⁶. Ось як писала про цю страшну установу «Історія русів», створена десь одночасно з першими частинами «Енеїди»: «Так звана Тайна Експедиція змушувала тремтіти малоросіян у найдальших їхніх оселях і у власних домах. Вона була достеменним виродком (в оригіналі «исчадием» — В. Ш.) великої тої Санкт-Петербурзької Тайної канцелярії і не переставала час од часу допитувати, розпитувати, катувати всіляким знаряддям і, нарешті, припікати розпеченою шиною нещасних людей, що до неї потрапляли. Діла її і подвиги виглядали б у нинішній час маяченням у гарячці або верзінням божевільних, а тоді були вони найбільш важливі, таємні і зисковні. У ній тортуровано і мучено людей, наче в тому римському чистилищі, єдино за доноси та всякого роду причіпки»¹⁷.

Порівняймо ці слова із описом в «Енеїді»:

Вона без всякого обману
І щиро без обиняків
Робила грішним добру шану:
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала,
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпиговала
І кров із тіла їх пила.

Відповідно суддя у пеклі Еак може накладатися на котрогось із керівників цієї канцелярії — П. Толстого чи С. Шешковського.

Опис будинків «підземного сього царя», тобто Плутона, є ще однією вставною травестією, але несподіваною: тут своєрідно трансформуються описи раю, які часто подавалися в агіографічній літературі (зокрема в Четьях Мінеях), а також у пародійних різдвяних та великодніх віршах чи й у нищинській поезії¹⁸. Дивне ж тут те, що І. Котляревський поміщає рай не в небі, а таки в пеклі, ним і є царський палац (народне уявлення, що царі живуть як у раю, окрім того, в давніх віруваннях рай поміщали таки на землі). Ще одна особливість: коли чиновний люд у пеклі був переважно з російськими назвами чинів (ми те відзначали) і тільки раз згадано старшину — начальство козацьке, то в раю:

Тут так же старшина правдива,—
Бувають всякії пани;
Но тільки трохи того дива,
Не квапляться на се вони.
Бувають військові, значкові,
І сотники, і бунчукові,
Які правдиву жизнь вели,—

назви чинів все українські, правда, із застереженням: «Но тільки трохи того дива».

І тут мова переходить до Енеєвого батька — Анхіза. Він уже з’являвсь у поемі раніше, саме батько запросив уві сні Енея до пекла, щоб той подивився життя після загибелі Козацької держави. Старий заводить Енея на пекельні вечорниці (знову маємо розкішний етнографічний пасаж із описом цього дійства), щоб тут гадалки погадали Енеєві його долю. Ворожка — із жіночок-відьом — ворожить Енею (знову подається етнографічний опис десь так, як у «Чарах» С. Симоніда), що місія героя — побудувати Рим, де його народ і житиме, аж доки не поцілує «ноги чиєїсь постола», тобто доки не потрапить у чиюсь неволю; читай: місія Енея збудувати українську державу.

На цьому закінчується найдавніший варіант «Енеїди» Івана Котляревського, бо саме такий видав М. Парпура в 1798 році без відома й волі автора, за що у виданні 1809 року автор поеми увів в опис пекла пасаж про «особу Мацапуру» (ім’я пішло від страшного злочинця і канібала XVIII століття Павла Мацапури, котрий був суджений у 1740 році), що смажилася там. Гнів поета можна зрозуміти: він мав підстави побоюватися, що його підтекстові ряди прочитаються, і за те він міг потрапити під увагу тієї-таки Таємної Експедиції, яку він так виразно в пеклі змалював, адже поема в суті своїй була антиросійська, про що свідчать і незмінно негативні означники при понятті «москаль»: так, у першій частині Еней «мутив, як на селі москаль» — алюзія на зловживання російського окупаційного війська на Україні в XVIII столітті; московські пісні в нього — «бриденьки» (частина третя) тощо.

Загалом у такому вигляді поема має цілком закінчену структуру і творена з усіма познаками бароко: подається універсальна картина світу в кількох вимірах: сучасного собі в Україні (десь така, як її творив Климентій Зіновіїв) — це з’явлено в описі пекла; окрім того — повний історичний виклад історії України в підтексті, який ведеться від Київської держави до Катерини II; до бароко треба віднести також творення кількох читань тексту, при тому на різних рівнях: на рівні високого бароко, котре відтіняється низовим, десь так, як це вчинено у вертепному дійстві, де на першому, горішньому, ярусі скриньки гралося високе бароко, а на долішньому — дійство про Ірода та інтермедійна частина. І. Котляревський, однак, ніби перевернув оту скриньку догори дном: на горішньому ярусі відтак розіграв інтермедійну частину, подавши її першим читанням, а в долішній опустив бароко високе — історію своєї землі; в цьому, зрештою, й було його велике новаторство, принаймні так не чинив до нього жоден поет. Друга немала новація: в поему введено елементи передромантизму, що виявляється у значному і глибокому використанні етнографічного матеріалу, хоч, сказати по правді, етнографічні описи українська література знала ще з часу Ренесансу («Роксоланія» С. Кленовича, «Селянки» С. Симоніда, «Селянки нові руські» Б. Зиморовича, інтермедійні сцени до драми Я. Гаватовича, опис весілля в драмі «Про Олексія, чоловіка Божого» та інших інтермедіях, описи Климентія Зіновіїва тощо), однак Іван Котляревський підняв етнографічне зображення на новий рівень, саме передромантичний, і в цьому його висока заслуга: народ у нього ставав джерелом духовних вартостей. Бурлескний стиль поеми також не був новиною, і XVIII століття, як ми казали, має достатнє число такої поезії, але річ у тім, що викладовий стиль поеми тільки подекуди грубий, ба й вульгарний, але назагал це, можна сказати, певною мірою естетизований бурлеск. Відтак напевне можемо сказати, що поеми з такою складною структурою і з таким розмахом написаної українська література бароко не знала,— ось чому М. Парпура, якого так несправедливо покарав наш поет, учинив величезну послугу як йому, так і українській літературі, надрукувавши її, можемо навіть назвати це літературним подвигом. Адже коли б не вчинив цього, значення поеми залишилося б локальне та й не підштовхнуло б це самого поета поему продовжити. Очевидно, сам він не вважав твір закінченим, тож, видаючи поему вже від себе і, очевидно, заспокоївшись, що урядовими чинниками його підтексти не прочиталися (причина того, на мою думку, проста: щоб збагнути ті підтексти, треба було бути людиною української культури, якою був сам автор, а цензурну службу несли росіяни, люди культури відмінної),— поет доклав до тексту частину четверту. Розгляньмо, про що в ній оповідається.

Починається ця частина прецікавим формальним віршем, писаним так званою тарабарщиною, зафіксованою, до речі, народною творчістю, зразки її подав у своїй збірці приказок М. Номис (який і власний псевдонім учинив у цій стилістиці: Номис навпаки читається як Симон, він же був Симонів)¹⁹; користувалися такою мовою бурсаки, в основу тут покладено прийом раку словного з поетик. На нашу думку, цей вірш («Борщів як три не поденькуєш») свідчить, що це була реакція поета на те, що суспільність підтекстів його не сприйняла. Отож, видаючи вже авторське видання, поет ніби звертається до читача з передмовою: дивіться, мовляв, текст має два читання і серйозне читання не в першому, а в другому ряді, в першому — тарабарщина, а в другому — читання нормальне. З другого боку, цей вставний вірш — травестія школярського зразка, бо тут є прохання дати п’ятака. В кінці говориться, що саме в цій частині Еней замудрує. Звернімо увагу на цей рядок: «І як Еней замінервить». Далі ця тема продовжується вже в нормальному вірші: вибачення в читача за спосіб писання, якого автор ужив:

Мене за сю не лайте мову,
Не я її скомпонував:
Сивіллу лайте безтолкову,
Її се мозок змусував.
Се так вона коверзувала,
Енеєві пророкувала,
Йому де поступатись як;
Хотіла мізок закрутити,—

на мою думку, виразніше про власні підтексти сповістити годі, тут автор ніби йде ва-банк: мовляв, ти, читачу, був дурний, читаючи мій твір, читав бляґузкання, а пророчу мову (мову пророкині Сивілли), сховану, так і не дотямив. Справді, як ми показали вище: конструкція твору така складна, що можна мозок закрутити.

І знову Еней із троянцями — у морі часу, знову їх б’ють житейські хвилі. І тут раптом уклинюється в оповідь травестія не з «Енеїди», а з «Одіссеї» Гомера про острів Еа, де жила Цирцея, ворожлива жінка, що зачарувала Одіссея, а його супутників перетворила в свиней. Власне з цього мотиву в дивовижно гротесковий спосіб поет змальовує народи Європи, створюючи ще одну універсальну картину світу. Подібне уподібнення має своє джерело в поетиці байок, відтак поет в п’яти строфах змальовує цілу Європу, вписуючи в це коло й українців, та ще й як: в образі вола, призначення якого працювати в ярмі. До речі сказати, існує прецікава гравюра з XVII століття (німецька), на якій зображено в різних костюмах та образах народи Європи, серед них подано й українця, а турка — в образі пса²⁰, згадуємо про це тому, бо такий спосіб художнього мислення був цілком бароковий (на картині подано народів десять, а у Котляревського — шістнадцять).

Нарешті козаки висадилися у Латинській землі. Що ж підтекстово могла значити ця зупинка? На перший погляд — поселення козаків на Кубані, яке почалося з 1792 року. Те що ця подія могла відбитися в четвертій, дописаній, частині, велить нам думати, що перші три створено таки в 1790—1791 роках, тобто до переселення козаків на Кубань, бо доти згадуються тільки козаки-чорноморці, про яких ми писали вище. Першим натяком на це може бути опис, коли козаки підпливали до острова Цирцеї. Тут увіч ідеться про знищення Запорозької Січі:

Пропали! Як Сірко в базарі!
Готовте шиї до ярма!
По нашому хохлацьку строю,
Не будеш цапом, ні козою

(підкр. моє.— В. Ш.),

А вже запевно, що волом.
І будеш в плузі походжати...

Що таке цап і коза, пояснюється далі:

Москаль — бодай би не козою
Замекекекав з бородою,—

маємо тут ремінісценцію до слова «кацап». Отже, козаки мали стати не російським військом, а орачами-селянами, які невдовзі зробилися кріпаками.

Це перша позиція. Другий натяк — опис висадки троянців на латинський берег:

І зараз стали розкладатись,
Копати, строїть, ташоватись,
Мов їм під лагер суд одвів.
Еней кричить: «Моя тут воля,
І скільки оком скинеш поля,
Скрізь геть настрою городів».

Третій натяк:

Троянці з хмелю просипались,
Скучали, що не похмелялись:
Пішли, щоб землю озирать,
Де їм показано селитись

(підкр. моє.— В. Ш.),

Жить, будуватися, женитись...

Але це й усе. Коли ж учитатись у четверту частину, не можемо не прийти до думки, що вся вона ніби, визначимо від себе, понадтекстова, тобто в ній не творився правильно організований, за прямою лінією, підтекст, а друге читання ніби піднімалося позверх, а не йшло низом. Загалом — це дивовижний колаж мотивів, тем, асоціацій, травестійних пасажів, нагадів, які випливають, не в’яжучись, є тут не раз гра словом (наприклад, передання макаронічної мови та й тарабарської). Годі сказати, хто ховається під Латином (часом виникають асоціації з Австрією, а часом і з Польщею, з її відчайдушними спробами втриматися, із конфедераціями, посполитими рушеннями, повстанням Т. Костюшка), навіть троянці тут уже не виразно українці, а часом подаються й москалями:

Но у троянського народу
За шаг полтина не проси:
Хто москаля об’їхав зроду?

Під Турном тут слабко вгадується Росія, трапляються алюзії на європейські війни другої половини XVIII століття і війни російсько-турецькі; латинський цар несподівано зветься султаном, тобто Латинська земля ніби й не Польща, а вже Туреччина, а в іншому місці латинське військо описується як цілком козацько-українське:

Все військо зараз розписали
По розним сотням, по полкам,
Полковників понаставляли,
Дали патенти сотникам.
По городах всяк полк назвався,
По шапці всякий розличався,
Пошили сині всім жупани,
Наспід же білії каптани —
Щоб був козак, а не мугир,—

тобто маємо реалії з часу гетьмана Розумовського. Згадується «вічної пам’яті» Гетьманщина, обігрується пісня про Дорошенка та Сагайдачного, подаються описи лубочних картин з мотивами про Александра Македонського, Мамая, Іллю Муромця, Бову і Полкана, Солов’я Харциза — до речі, це можуть бути ремінісценції не картин, а давніх повістей та билин; згадується Максим Залізняк, розбійник Гаркуша; є алюзії про посольства запорожців до російських царів, при цьому Еней зветься: «Я кошовий Еней-троянець» — натяк на Антона Головатого тощо. І все це в дивовижній сув’язі, змішанні, описане блискучим, повним асоціацій віршем,— якийсь словесний бенкет. Таким чином, натяк на подвійне читання тексту, поданий на початку цієї частини, може стосуватися перших трьох або ж є оманним ходом, щоби читач заплутався в хитросплетіннях мотивів частини четвертої і перестав шукати підтексти. Отже, маємо тут вишукану словесну гру, а точніше сказати, підтекст тут творився іншого ґатунку, тобто не шукалися аналогії до конкретних подій, а через систему постійних спалахів-асоціацій витворювався образ часу, звісно, не того, про який оповідалося в поемі Вергілія, а сучасного І. Котляревському.

Для чого все це поет чинив? На нашу думку, з простої причини. Виклад української історії в перших трьох частинах було завершено; до речі, автор «Історії русів» доводить свій виклад до 1769 року, коли почалася чергова російсько-турецька війна, а українське військо було реформоване десь так, як це описує І. Котляревський²¹. Після цього українська історія, як вважали тоді, зливалася вже з російською (ось чому І. Котляревський назвав уже троянців москалями). Весь наступний період були безконечні європейські війни та й російські в тому числі, починаючи із Семилітньої, які змішалися в мозаїку (саме тому поет і подав образ європейських народів у тваринячому подіб’ї: більшість із них тоді воювала). Таким чином, колаж мотивів і тем, створений І. Котляревським у четвертій частині, був відбитком потрясінь, що їх зазнала Європа в другій половині XVIII століття: Семилітня війна, Французька революція, революційні війни Франції, розділи Польщі, російсько-турецькі війни — алюзії всіх цих подій поет сплітає із травестійними переспівами «Енеїди» Вергілія і в такий своєрідний спосіб, уживаючи гротесково-бурлескного стилю, творить знову-таки універсальну барокову картину світу — того, що настав після загибелі Козацької держави. Тут поет чинить як безпорівняльний новатор, хоча подібні способи письма давня українська поезія знала: тематичні колажі допускала і не раз ними користувалася — це робив І. Галятовський чи

О. Словицький у «Віршах, зібраних зі Святого Письма, також із інших різноманітних книжок»²², початок цієї традиції бачимо ще в «Слові Данила Заточника» — звався цей прийом «візерунки». Новаторство ж І. Котляревського полягало в тому, що він цим прийомом створював безподібно картину життя свого часу, причому не так через бурлеск, як через гротеск. До речі сказати, поет і сам скуштував цієї воєнної варвітні, бо в 1796 році вступив на військову службу в Сіверський карабінерський полк і досяг на ній чину штабс-капітана, тобто був сам «троянцем-москалем».

Так завершується друга «Енеїда» Івана Котляревського, і хоча історія з Енеєм та його троянцями ще не розв’язувалася, структурно й цей варіант ставав викінчений; правда, автор дає обіцянку продовжити твір, що й виконав, але дві останні частини за життя автора світу не побачили, з’явившись лишень у 1842 році.

П’ята частина починається із зажури, що проти Енея повстав цілий світ — «Весь мир на його напустився», алюзія зрозуміла, адже Україна продовж XVII—XVIII століть все була в центрі європейських катаклізмів або ж так чи інакше ними зачіпалася. До Енея з’являється уві сні очеретяний дід і вістить, що Енеєвий син збудує Альбу-град, реалія з Вергілія, але буквально це значить Біле місто, тобто маємо тут утопічний мотив. Дід радить Енеєві увійти в союз із аркадянами (греками), що Еней і чинить. Далі йде звичайна травестія з Вергілія: зустріч Венери з Вулканом, виготовлення зброї для Енея, приготування до походу — Еней готується до битви з Турном. І тут кладеться цікавий пасаж: Енеєва зброя була прикрашена образами з українських народних казок: Телесик, Котигорох, Іван Царевич тощо — йдеться про героїв найдавнішого нашого героїчного епосу, якими Еней має надихатися у своїй боротьбі. Отже, повстаючи за можливість будувати Біле місто, Еней символічно перебирає на себе дух української землі та історії. Готується у похід на Нову Трою й Турн, його підбиває на це Юнона через Ірисю. Звертає на себе увагу й опис Турнового війська, воно складається з двох корпусів, з кінних та піших,— тобто це регулярне військо, хоча і з розбишак. Турн звертається до нього: «Ребятушки!», отже, як росіянин. З другого боку, говориться, що Низ та Евріал були татари на козацькій службі, батько Евріаловий служив сердюком (отже — гвардійцем у гетьманів) і був «козак лицаркуватий». Загалом троянці тут подаються як українці. Підкреслюється, що троянці обороняли Вітчизну (Нову Трою), а Турн був напасником на неї. А взагалі, ця пісня творена в цілком одмінній поетиці — це вже чиста травестія, побут осучаснено український, ні підтексти, ані понадтексти не проступають, єдине, про що можна здогадуватися: Еней і трояни — українці, а Турн слабко накладається на росіян, більше того, в одному місці зве своїх козаками: «Турн з ярості дрижав і пінив, кричав: «Дружненько, козаки!» Зрештою, це не порушує розстановки сил: у росіян були свої козаки. Про зміну поетики поет цікаво декларує в двох строфах, де прямо засвідчує, що пише не за старою поетикою, а за новою:

Я музу кличу не такую

(тобто не стару.— В. Ш.)\

Веселу, гарну, молодую.
Старих нехай брика Пегас,—

отже, муза береться нова, молода, а Пегас старих хай скидає.

Друге цікаве підкреслення: оповідь п’ятої частини зветься казкою: «В чужую казку не мішайсь». Про те що оповідь казкова, свідчить і попередній опис зброї Енея, і ремінісценції казок у тексті: так Гелеонор з Ликом, готуючись до битви, «пробрались продуть тічок» — тік продували богатирі перед боєм. Ще одна річ: в цій частині уже йдеться не про всеєвропейське змагання, а лишень про війну між Турном та Енеєм: Еней збудував Нову Трою, а Турн хоче її зруйнувати. Наголос на казковості опису велить бачити його як нереальний, а можливо, й утопічний. Цікаве й інше: незважаючи на гладкий вірш, сила слова й багатство його тут значно менші, як у попередньому тексті. Отже, війну ведуть тільки троянці й Турн. Про Латина та інших Енеєвих недоброзичливців тут не говориться, правда, згодом латинці виступлять союзниками Турна.

І, нарешті, частина шоста. Зевес гнівається на богів, з чого виходить, що колотнеча на землі є результатом сварки і казіння поміж себе-таки богів:

Чи довго будете казитись
І стид Олімпові робить?
Щодень поміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?

У цьому монолозі, до речі, згадується про Запорозьку Січ, де «жінок на тютюн міняють» (ремінісценція пісні про Дорошенка), а також «вдень п’яні сплять, а крадуть вніч»,— як бачимо, відгук далеко не позитивний. Але що найцікавіше в монолозі: Зевес наказує богам не втручатися у війну Енея з Турном: «Нехай Еней і Турн скубуться, а ви глядіть своїх чубів». Змінено тут й образ Венери, Енеєвої захисниці: коли раніше вона зображалась у традиції давньої української літератури, то тут подається в образі повійниці російських офіцерів — таку метаморфозу перейшла оця Козацька Мати. Навіть до Зевеса вона «в витяжку йде». Її монолог вартий уваги: Венера нагадує про місію Енея (збудувати Рим) і не розуміє, чому «Турн тут притуливсь» і що за святий оцей Турн, адже «фрігійське плем'я (тобто троянці — В. Ш.) не проклято, що всякий єретик скубе»,— ремінісценція пісні про чайку-небогу. Самі троянці «терпіли гірше Прометея» і весь час були в неласці богів — як бачимо, тут знову йде прямий підтекст: історія троянців цілком ідентична з українською. У монолозі Юнони дуже цікаве звинувачення, що Венера блудила з Марсом,— це можна читати як участь України в російських імперіалістичних війнах; Юнона звинувачує Венеру (Козацьку Матір — цей образ давньої поезії зустрічається в драмі «Милість Божа» І. Неруновича), що вона і Трою (Україну) розорила, вона ж і Дідону (Польщу) погубила. Пізніше ці слова Т. Шевченко в посланні «І мертвим, і живим» зремінісцензує так:

А чванитесь, що ми Польщу
Колись завалили!
Правда ваша: Польща впала
Та й вас роздавила²³.

Зевес ще раз наголошує, щоби боги не втручалися у війну Енея з Турном, отже, ця уявна війна — не Божий справунок.

Така заспівна частина цієї частини. По тому поет переходить на власне «я». Він спускається до землі з небес і має дивитися на битву із Шведської могили (разючий пасаж, адже Шведська могила — символ поневолення України росіянами). І саме з цієї могили Котляревський стежить за уявною, можемо твердити, війною Енея з троянцями супроти Турна з рутульцями, війною символічною, адже муза поетова вже знову не молода, а стара, про що він недвозначно заявляє:

Ану, старая цар-дівице,
Сідая Музо. Схаменись!
Прокашляйсь, без зубів сестрице,
До мене ближче прихились!

Звернімо увагу: поет тричі підкреслює, що його муза стара: «старая», «сідая», «без зубів». Більше того, ця муза «в полтавській школі наученна» — підкреслення, що поет знову повертається до старої барокової поетики, отже й опис свій підтекстовує й символізує, як видно з аналізу попереднього тексту цієї частини. Але не тільки: опис війська гротескує до бурлеску і тим самим автор ніби приховує власне ставлення до Енея як символічного провідника козацтва в позачассі і ніби підігрує тій поетичній традиції в нашій та польській поезії, яка бачила козаків як гультіпак, грачів, здобичників. Але цьому описові увіч протиставляється сам Еней: це вже не «парубок моторний... на всеє зле проворний, завзятіший од всіх бурлак», це тепер — вождь, князь, провідник, який «один за всіх не спав, він думав, мислив, умудрявся (бо сам за всіх і одвічав)».

Надзвичайно виказиста при цьому сцена зустрічі із мавками: духами згорілих кораблів троянців, що були зроблені із «Ідської гори дубини» (йдеться про гори Іди, куди Еней виніс із Трої на плечах власного батька),— сцена відтак також символічна. Саме підкріплений наукою мавок (можна вважати: Божим промислом, чи, точніше, духами землі своєї), Еней і вступає в бій.

І знов Турн кричить до своїх воїнів російським вигуком: «Ребята!» Від цього місця й починається величезна, гротесково-розросла й гіперболізована битва Енея з Турном. З її деталей варто відзначити такі. У війську Турна згадується піп («Попа рутульського полку») — в російській армії були священики, їх завів ще Петро І, такі ж попи й тут. Друга деталь: Юнона, бажаючи надати хоробрості Турну, бере собі в поміч Асмодея, тобто злого духа, сатану, призвідника всіх лих, отже, Турн далеко не позитивний образ. Еней же, звертаючись до своїх, говорить: «Козацтво! Лицарі! Трояне!» — тобто бачимо, що козацтво й трояни — те саме. Знову-таки посли від Латина: «І всі асесорського чина, один армейський копитан» — чини російські, асесорами звали членів військового суду в Росії, а колезький асесор — російський цивільний чин. Загалом союз Латина з Турном можна бачити як аналогію союзу Росії з Австрією, саме вони ділили Польщу; зрештою, цей союз і за І. Котляревського, й раніше вважався традиційним. Можна бачити тут і натяк на всю Європу, яка свого часу не визнавала Козацької держави, що складало для Б. Хмельницького труднощі в його будівництві власної держави.

Коли ж нагадати, що п’ята й шоста частини «Енеїди» є візійними в підтекстовому читанні (підкреслення казковості в частині п’ятій; нагадує, що оте змагання Енея з Турном поет бачить із Шведської могили, в частині шостій, тобто знову говориться про візію), то сцену примирення троян

із латинянами не можна не назвати пророчою, що увіч бачимо сьогодні, коли Україна здобула незалежність: ведеться холодна війна з Росією (Турном) і йде повне примирення з Європою, яка допомагає нам, як колись латини Енею, «достроїть новий городок». Але це місце треба зацитувати повністю:

І в договорі положили,
Щоб теслі і другі майстри
Латинські помогли троянам,
Сим ланцям, голякам, прочанам,
Достроїть новий городок;
Щоб нарубать дали соснини,
Кленків, дубків і берестини,
На крокви годних осичок.

Відтак «латинське і троянське плем’я було як близькая рідня» — далі, правда, латинці знову стають на Турновий бік, шо фіксуємо тепер.

Не можна проминути увагою й монолог «хана Діомида»; Діомид — один із персонажів «Іліади», грек, що воював проти Трої, що фіксуємо тепер.

Який то єсть Еней козак!
Під Троєю він дався знати
Нам всім, як взявся рятовати
Богів домашніх і рідню,
Він батька спас в злу саму пору,—

нагадаймо, що літописці Козацької держави виводили її з Київської держави (Трої), а Визвольна війна велася таки за «богів домашніх і рідню». І знову-таки в супротивенстві до Енея, як подано вище, Дрантес характеризує Турна так:

Нехай же та личина люта,
Що нас впровадила в війну

(Турн.— В. Ш.),

І ганьбою до всіх надута,
Походить більш на сатану:
Що стільки болі причинила,
Що стільки люду погубила,
А в смутний час навтікача,—

десь приблизно так само дивилися патріотично настроєні українці на Росію в тому часі.

І знову починається війна Енея з Турном, яка завершується поєдинком обох героїв. Зрештою, Зевс зглянувся на Енея і став відверто на його бік. В описі бою Енея з Турном знову вводиться казкова поетика, точніше кажучи, билинна. Еней і Турн постають як богатирі. Еней, очевидно, бачить Турна Вольгою, бо саме той у билинах мав здатність до метаморфоз. Ось як Еней говорить до Турна:

Хоть в віщо хоч перекидайся,
Хоть зайчиком, хоч вовком стань,
Хоть в небо лізь, ниряй хоть в воду,
Я витягну тебе зісподу.

Турн же вважає себе Іллею Муромцем, бо хоче підняти «камінь пудів з п’ять», як це робив Ілля, але «не та в нім жвавость, сила». В поєдинку перемагає Еней.

Завершальні слова «Енеїди», як це буває часто в барокових творах, моралістичні:

Живе хто в світі необачно,
Тому нігде не буде смачно,
А більш, коли і совість жметь.

Так вивершується третя «Енеїда» Івана Котляревського, що творить уже цілісність. Коли ж розглянути її структуру в повному обсязі — твір мимоволі нагадує дзвіницю Софії Київської, яруси якої будувалися різночасно: перший ярус Мазепинський, наступні — з середини і з другої половини XVIII століття, останній — із XIX. В «Енеїді» Котляревського ярусів три: перші три частини — перший, четверта — другий, п’ята — третій, а шоста — баня, що увінчує всю споруду. Коли пригадати «Скарбницю» І. Галятовського чи літопис С. Величка, можна сказати, що ті твори свідомо будувалися, як словесні споруди, у формі храму; тут же, як і в Софії Київській, маємо явище інше: яруси творились у різночассі, відповідно кожен із них здобув для себе часову познаку самовільно, не навмисне, відтак це не збавляє високої краси ані дзвіницю Софії Київської, ані «Енеїду» Івана Котляревського, що також виросла в коштовний словесний храм українського народу.

У своєму розмислі про поетичну традицію називати Київ Троєю, що ввійшов у книгу «Мисленне дерево», я писав: «Чи випадково взявся до травестії Вергілієвої «Енеїди» Іван Котляревський? Річ звісна: ця травестія звіщає нам про життя і подвиг саме українського народу, є у ній чимало історичних ремінісценцій. Мимоволі постає питання: чи знав І. Котляревський, житель Полтави, традицію, яку ми фіксуємо ще в другій половині XVII ст., називати Київ Троєю? Чи усвідомлення цього факту не було для поета тим поштовхом, який призвів його до задуму своєї травестії? Адже згадаємо правила київських поетик: береться до зразка класичний твір, мотиви якого обробляються по-своєму (...). Твердо можемо звістити одне: І. Котляревський добре знав літературу українського бароко, в його поемі знаходимо не один її мотив, по-своєму перетворений». І далі: «Чи не стала Троя Вергілія приводом згадати Трою-Київ, тобто знову пов’язувалося в одне античне й місцеве, адже зруйновану Трою покидає Еней, щоб рушити у свої мандри. Ці мандри не безцільні, героєм опановує ідея світлого ідеального міста, нового Рима, Еней у Котляревського, однак, це місто не будує, бо його козаки встрявають у безконечну й безнадійну боротьбу з козаками ж таки Турна. Песимізм Котляревського ми розуміємо: він був свідком загибелі Запорозької Січі й Гетьманщини, свідком закріпачення (чи не тому такі сильні антикріпосницькі мотиви в його поемі?), через це й саму ідею світлого міста сприймає сумно-іронічно»²⁴.

Від часу написання цього розмислу пройшов час, тож маємо внести в цей пасаж деякі уточнення. По-перше, традиція називати Київ (Україну) Троєю сягає до 1745 року, про що виразно свідчить написаний тоді «Діалог Енея з Турнусом»; по-друге, Еней і справді не збудував в поемі (та й за життя) Білого міста (Рима), але в поемі він збудував Нову Трою, що є образом Козацької держави; по-третє, аналіз, проведений тут, переконливо свідчить, що Котляревський свідомо уподібнював троян із українцями, отже, поетичну традицію такого поєднання знав; по-четверте, Котляревський не був песимістом, хоча про деякі серйозні речі вістить і справді іронічно, чи гротесково, чи з допомогою поетики бурлеску,— його поема закінчується перемогою над Турном, тобто він таки вірив у воскресіння Української держави.

І, нарешті, останнє, що випливає при розгляді «Діалогу Енея з Турнусом» (бо саме цей твір, тобто «Діалог», дав нам ключі розуміння, отже, й підстави для прочитання шифрів «Енеїди» Івана Котляревського), а саме: Еней — це козацький провідник (узагальнений), а Троя — це Україна-Гетьманщина, відповідно, троянці — українці. Турн же в «Діалозі» виразно подається як російський цар. І справді, проведений аналіз дає нам усі підстави вважати, що шифри «Діалогу Енея з Турнусом» значною мірою накладаються на шифри «Енеїди». Отже, безсумнівно, що тут троянці — українці, але Троя бачиться двоіпостасно: та, з якої вирушив Еней,— образ Київської держави,— до речі, саме звідти він виніс батька на своїх плечах на гору Іду, з діброви якої виготовив свої кораблі. Друга Троя — нова, збудована вже в новому часі — Козацька держава. Але в своїй візії Еней бачить третю Трою — Біле місто, Рим, тобто сильну майбутню Українську державу. Турн же тут також накладається на російського царя, хоча й легко, обережно; в аналізі ми вимітили ті місця, де це читається.

Таким чином, коли розглянути поему в системі структур та мотивів давньої української літератури, зокрема бароко, можемо прийти до переконливих висновків: 1) перед нами виразно бароковий твір із елементами псевдокласицизму та передромантизму; 2) він є завершальним твором у довголітній дискусії України з Росією у XVIII столітті, що проходить через ряд творів: «Діалог Енея з Турнусом», «Розмова Великоросії з Малоросією» С. Дівовича, літописні записки Г. Покаса та «Історія русів»; 3) структура «Енеїди» І. Котляревського грандіозна, вельми вишукана і складна, а система підтекстів і понад текстів вражаюча; 4) всю тканину твору, як коштовний килим, виткано з візерунків літератури бароко й української народної творчості: пісень, казок, героїчного епосу; все це приправлене травестійним класицизмом; 5) твір водночас традиційний і новаторський, отже, закономірно став на рубежі давньої і нової літератур вогнищем, у якому згорів старий птах Фенікс, щоб народитись воскреслим та юним.

Посилання

¹ Грушевский М. Об украинской историографии XVIII в. // Известия АН СССР. Отделение общественных наук.— VII серия.— Ленинград, 1934.— № 3.— С. 216.

² Антологія української поезії.— К., 1984.— Т. І.— С. 321.

³ Про О. Лобисевича див.: Оглоблин О. Люди старої України.— Мюнхен, 1959.— С. 137—149; Оглоблин О. Опанас Лобисевич.— Мюнхен — Нью-Йорк, 1966.

⁴ Сковорода Г. Твори.— К., 1996.— С. 52—53.

⁵ І. П. Котляревський у критиці й документах.— К., 1959.— С. 61.

⁶ Бантыш-Каменский Д. История Малой России.— СПБ.— К.— X., 1903.— С. 600, 603.

⁷ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського і деякі думки про генезу цього твору.— К., 1927.

⁸ Антологія української поезії.— Т. І.— С. 283—285; 247—261.

⁹ Докладніше про це див.: Марковський М. Вказана праця.— С. 24—80.

¹⁰ Грушевський М. Ілюстрована історія України.— К.— Л., 1913.— С. 405.

¹¹ Там-таки.— С. 465.

¹² Величко С. Літопис.— К., 1991.— Т. І.— С. 234.

¹³ Шевченко Т. Кобзар.— К., 1986.— С. 335.

¹⁴ Див. «Псальму Терківську та Бербениську» 3. Дзюбаревича // Антологія української поезії.— Т. І.— С. 296.

¹⁵ Уривки в перекладі сучасною українською див. у кн.: Давня українська література: Хрестоматія.— К., 1991.— С. 393—400.

¹⁶ Горбань М. Слово й діло Государеве.— X., 1930.— С. 7—31.

¹⁷ Історія Русів.— К., 1991.— С. 297.

¹⁸ Описи раю я оглянув у кн.: Шевчук В. Козацька держава.— К., 1995.— С. 350—356.

¹⁹ Номис М. Українські приказки, прислів’я і таке інше.— СПБ, 1864.— С. 253.

²⁰ Див. цю гравюру в книжці: Величко С. Літопис.— Т. 1.— С. 285.

²¹ Історія Русів.— С. 317.

²² Антологія української поезії.— Т. І.— С. 288—290.

²³ Шевченко Т. Кобзар.— К., 1986.— С. 269.

²⁴ Шевчук В. Мисленне дерево.— К., 1989.— С. 34—35.