Перші видання Енеїди Котляревського
М. Грушевський
Подаючи фототипію ттулової картки першого видання «Енеїди» з нагоди його столїтя, додамо кілька слів про перші видання її.
Перші два видання Енеїди Котляревського, як він сам заявив в передмові до третього видання — 1809 р., вийшли „безъ вѣдома и согласія“ його, більш того — він заявив, що видавцї мали рукопись «со многими ошибками и опущеніями» від переписування, а окрім того ще самі видавцї переробили в нїй богато «и почти испорченную» видали під його іменем. Дїйсно, виданнє, зроблене самим Котляревським має чимало вариянтів, але деякі з них — то напевно авторські поправки свого власного тексту; з другого боку напр. вариянт до віршів: Нептун дочувсь в скляних будинках, поданий при виданню 1798 р. в спростованнях (Нептун же давнїй був драпіка...), противить ся гадцї про якусь цензуру тексту. Правдоподібно, студиї над старшими рукописями зможуть з часом докладно викрити, о скільки оправданий був закид Котляревського своїм видавцям, а поки що ми мусимо його приймати з маленьким granum salis.
Перше виданнє Енеїди вийшло в видї книжки в малу вісїмку (примірник біблїотеки Наук. Товариства ім. Шевченка має сторони великостию 11X18 ст., але вони досить обтяті); друкована вона досить нефоремним письмом, на сїрявім, лихім папері. Книжка зложена була з чотирох частин: з трох пісень кожда має свою окладинку і паґінацию, потім наступає «Собраніе малороссійскихъ слов», що має теж нову паґінацию. По титуловій картцї першої піснї наступає присьвята книжки „Любителямъ малороссійскаго слова»: се була присьвята, розумієть ся, не автора, а видавця — у власнім виданню Котляревського її заступила иньша: «С. М. К...ю (Семену Михайловичу Кочубею) усерднѣйше посвящаетъ Сочинитель». Вірші надруковано в оден стовпець, по дві десятивіршеві строфи на кождій сторонї, так що сторони передїлені по серединї зьвіздками, що віддїлюють сї строфи. Словарець друковано двома стовпцями і дрібнїйшим друком. Всього нумерованих сторін 32+38+72+24. З нагоди столїтя, на памятку ювилейних сьвят, Наукове Товариство передруковало се перше виданнє без переміни осібною книжкою.
Перше виданнє Енеїди, як значить ся на окладинцї, вийшло коштом Максима Парпури. Імя сього чоловіка треба конче помянути, говорячи про нашого первенця. Богатий конотопський „дворянин“ (з старого козачого роду), він служив у Петербурзї*) мав незвичайну для тодішніх часів осьвіту, сам працював на лїтературнім полї — перекладами на росийське наукових (медичних) книжок, і вславив ся як щедрий меценат — по тестаменту він жертвував близько 100.000 рублїв на українські шпиталї й школи (між ними й на харківський унїверситет). Очевидно, й виданнє Енеїди Котляревського було у нього актом меценатства, проявом безкористних симпатий до українського слова. Котляревський міг се зрозуміти инакше. В його власнім виданню Енеїди вставлена нова строфа згадує між пекольними грішниками «мацапуру», котрого мучили за те, що «натуру мавъ винъ дуже бридку, крививъ душею для прибытку, чужее отдававъ вь печать, безъ сорома, безъ Бога бувши, и восьму заповѣдь забувши, чужимъ пустився промышлять». Судячи по тому, що Котляревський в передмові згадує сї два видання — 1798 і 1808 р., і то не ласкаво, трудно инакше розуміти сї вірші, як розуміють звичайно: як аллюзию до Парпури (мацапура); зрештою Стеблин-Каменський, що особиство знав автора, катеґорично каже, що Котляревський писав се на Парпуру. Але се тільки показувало б, що Котляревський помилив ся що до мотивів, які кермували Парпурою; в усякім разї повторяти давні закиди на Парпуру по сто лїтах, без перевірки, як то ми бачили й у сьогорічній ювилейній лїтературі, не годить ся. Хто зна, чи й сам Котляревський надумав би видати свою Енеїду, якби не видав її богатий меценат, і якби се виданнє не було приняте публикою „съ удовольствіемъ“, так що по десяти лїтах з’явило ся нове виданннє! Парпура, правдоподібно, спорядив і словарець, доданий в кінцї Енеїди.
Друге виданнє було повторене з першого (тільки з поправленнєм „погрѣшностей") і вийшло 1808 р. в друкарнї Івана Глазунова в Петербурзї, правдоподібно — накладом сього-ж книгаря,** з означеннєм: Изданіе второе (ст. 148+26 малої вісїмки, перші дві картки ненумеровані). Се нове виданнє, правдоподібно, й привело Котляревського до гадки — видати Енеїду власним накладом, і вона вийшла на другий рік (1809), теж в Петербурзї, «въ медицинской типографіи»; на окладинцї її значило ся: «вновь исправленная и дополненная противу прежнихъ изданій». Виданнє се далеко гарнїйше від двох попереднїх, елєґантське як на той час; титул — ґравірований; формат — трохи вузька вісїмка (13X22 ст.); по 25 віршів на сторону. Але друковано його, здаєть ся, з попереднього видання, а не з рукописи, судячи по тому, що тільки тим способом міг стати ся такий подїл строф, як бачимо: злучено по дві строфи, роздїлені зьвіздками. Окрім трох пісень, друкованих в попереднїх виданнях, тут додано ще четверту. Кожда пісня і словарець мають осібну наґінацию (ст. 29+ 26+48+45+18+2 ненум.). В передмові Котляревський заповідає пяту пісню, як що се виданнє «принесетъ удовольствіе чптателямъ», але пята і шеста пісня Енеїди вийшли аж по смерти його в четвертім виданню, що вийшло в Харкові 1842 р., накладом Волохінова, котрому Котляревський продав перед смертю право видання за 2.000 асіґнацийних рублїв (коло 500 руб. срібла). Се було перше повне виданнє Енеїди, видруковане на гарнім папері, гарним на той час друком, взагалї дуже старанно (ст. 38+42+75+71+77+90+32, великість 133X225 обтятої сторони). Воно розійшлось дуже скоро. Нарештї 1862 р. в Петербурзї Кулїш видав в компактнім томику 16° Енеїду разом з Наталкою-Полтавкою й Москалем-Чарівником і Одою до князя Куракіна (ст. 451, 16°), і від сього видання ведуть свій початок пізнїйші передруки.
