Перелицьований світ Івана Котляревського: текст - інтертекст – контекст. ​Фольклоризм

Іван Котляревський. ​Критика. Фольклоризм. Читати онлайн

Зі відомостями першого біографа Котляревського, його добре знайомого Степана Павловича Стебліна-Камінського, поет залюбки бував на зборищах і забавах простолюду й, відповідно перевдягнений, брав у них участь, слухав і навіть записував народні пісні та слова, вивчав мову, спостерігав за народними звичаями та обрядами, цікавився повір’ями й переказами українців, а відтак сам вживав у розмовах – завжди доречно – прислів’я1. «Он знал наизусть бездну пословиц, народных поговорок, сказок, присказок украинских и песен <...>»2.

76 українських прислів’їв та приказок, що їх зібрав Котляревський, увійшли до першої книжки збірки Івана Снєгирьова «Руские [так! – Є. Н.] в своих пословицах: Рассуждения и исследования об отечественных пословицах и поговорках» (Москва, 1831), де їх уміщено серед українських зразків цього фольклорного жанру, разом з тими, що передруковані з «Грамматики малороссийского наречия» Олексія Павловського (Санкт-Петербург, 1818), під заголовком «Малороссийские пословицы и поговорки», усього числом 913, із вказівками від упорядника та коментатора, що доповнення до прислів’їв та приказок, узятих з посібника Павловського, одержано «от Котляревского, творца «Малороссийской Энеиды» і що це зразки, «заимствованные у гг. Котляревского и Павловского»4.

У розмові з 25-річним Ізмаїлом Срезневським, що відбулася 11 липня 1837 р., 68-річний Котляревський висловив побоювання, що тогочасне захоплення збиранням народної поезії є породженням моди, а тому виявляється поверховим і може швидко минути, через що не вдасться зібрати всіх старовинних пісень і дум, які помітно зникають (забуваються) серед народу. «Коли б то так усі за діло приймались! Та ще коли б не москалі, а наші», – казав він, пожвавившись, Срезневському українською мовою, коли той розповів йому про свої спроби збирання фольклорних скарбів, власні задуми і сподівання. З цієї розмови5, однак, видно, що до фольклорних перлин Котляревський ставився як до пам’яток минулого, а перспективу літературного розвитку пов’язував усе-таки з використанням не так уснословесних, як новочасних книжних форм (на практиці вдавався насамперед до жанрових та версифікаційних). При цьому, змалку засвоївши живу народну мову з поточного мовлення, фольклорно-обрядового вжитку, Котляревський у дусі часу залюбки черпав і з уснословесної скарбниці. Так, перелицьовуючи Вергілієву «Енеїду» в бурлескно-травестійному стилі, спирався на багатющий фольклорний досвід, народну естетику, усні оповіді («Писну – як од старих чував» [III, 42]), апробував різні способи фольклоризації.

З різною естетичною та стилістичною метою (переважно, звичайно, для створення комічного ефекту, але також для узагальнювальної характеристики життєвих ситуацій, народно-епічної героїзації зображуваного) в «Енеїді» широко використано народні порівняння, прислів'я, приказки, примовки, ходячі афоризми, голосіння та прокльони, народнопісенні ремінісценції, казкові реалії. Автор не раз вдається до мозаїчного нагромадження в одній строфі усталених народних словосполучень – так виникає явище їх ампліфікації. Найчастіше нанизуються влучні порівняння:

Щодень було у них похмілля,
Пилась горілка, як вода;
Щодень бенкети, мов весілля,
Всі п’яні, хоть посуньсь куда.
Енеєві так, як болячці Або лихій осінній трясці,
Годила пані всякий день.
Були троянці п’яні, ситі,
Кругом обуті і обшиті,
Хоть голі прибрели, як пень. [І, 38];

Не так-то робиться все хутко,
Як швидко оком ізмигнеш;
Або як казку кажеш прудко,
Пером в папері як писнеш. [І, 42];

Напали з хмелю перелоги,
Опухли очі, як в сови,
І ввесь обдувся, як барило <...> [II, 16].

Деякі кухенно-побутові та зоологічно-пейзажні порівняння скидаються на народні, хоч можуть бути авторськими:

Як гуща в сирівці іграє,
Шиплять, як кваснуть, буряки,
Як против сонця рій гуляє.
Гули сі так небораки <...> [III, 57].

Інколи гумористичне порівняння побудоване на основі звичних життєвих ситуацій: Еней «умився і убрався, / Як парубійка до дівок» [І, 34]; «Мутив, як на селі москаль» [І, 40]. З воєнного досвіду автора потрапив до поеми вислів: «воїн без вина – хом’як» [IV, 117].

За спостереженням Юрія Шевельова, для «Енеїди» Котляревського характерною є «конкретність локалізації порівнянь, їхній наочно-матеріальний склад», що «споріднює їх з порівняннями приказково-прислівного фольклору»:

На ярмарку як слобожане
Або на красному торгу
До риби товпляться миряне,
Було на сьому [перед Стиксом. – Є. Н.] так лугу. [III, 56];

Що не було, все поз’їдали,
Горілку всю повипивали,
Як на вечері косарі. [IV, 29];

Не так розсердиться добродій,
Коли пан возний позов дасть;
Не так лютує голий злодій,
Коли немає що украсть;
Як наш Латин тут розгнівився <…> [IV, 86]6.

Для характеристики персонажів, їхніх психологічних станів, різних життєвих ситуацій в «Енеїді» майстерно завіршовано прислів’я та приказки (дослівно або, частіше, в переінакшеному вигляді). Одні з них мають гумористичне, іронічне забарвлення («Коту гладкому не до мишки» [V, 48]), інші – поважне («Злость, кажуть, сатані сестриця» [V, 56]), хоча в бурлескному контексті поеми й вони набувають переважно сміхових конотацій («Де їсться смачно, там і п’ється» [V, 20], «Ледащо син – то батьків гріх» [V, 35]). Розважливим українським прислів’ям «Нужда закон переміняє (ломить)»7 Котляревський супроводив комічний перелік заходів, ужитих латинцями для підготування до війни й поданих у стилі фольклорних небилиць:

Нужда перемінить закони!
Квачі, помела, макогони
В пушкарське відомство пішли; [IV, 104].

Деякі приказки походять із народних анекдотів як наслідок їх редукції («Не втне <...> Панько Оришки» [V, 48]). В окремих випадках вкраплено російські прислів’я та приказки: «діло краситься кінцем» [IV, 56], «За шаг алтина не проси» [IV, 83], «От на ловця звір наскакав» [IV, 37]8. Це свідчить про те, що Котляревський засвоював паремії з розмовної мови різного свого оточення, не цурався й російських влучних висловів (цим мова «Енеїди» також відбиває процес часткового зросійщення тодішнього українського живого мовлення).

Деякі прислів’я Котляревський запозичив із російської травестії, переробивши їх на український лад або знайшовши їм українські відповідники, як-от у строфі, що в ній бачимо цікаве явище ампліфікації повчальних прислів'їв. З приводу Аматиних сподівань на те, що Турн буде її зятем, автор зауважує:

Коли чого в руках не маєш,
То не хвалися, що твоє;
Що буде, ти того не знаєш,
Утратиш, може, і своє.
Не розглядівши, кажуть, броду,
Не лізь прожогом перший в воду,
Бо щоб не насмішив людей.
І перше в волок подивися,
Тогді і рибкою хвалися;
Бо будеш йолоп, дуралей. [IV, 26]

У цій строфі криються ремінісценції (навіть на рівні римування дієслів другої особи однини: маєш – знаєш) із двох різних (розміщених недалеко одна від одної) строф частини четвертої «Енейды» Осипова. З приводу тих-таки матримоніальних сподівань Амати російський автор удається до резонерства:

Но не хвались на рать пошедши,
Пословица у нас идет,
А с рати похвалися шедши.
Превратен стал весь ныне свет.
Что есть в руках, то только наше;
А в людях видишь хоть и краше,
Но надобно еще достать.
А наперед что загадаешь
И что зараньше полагаешь,
Того никак не окончать. [IV, с. 21]

Далі ворожбит Фавн повчає царя Латина:

«В реке не испытавши броду,
Идти не суйся в быстрину;
Наквасишь, потонувши в воду <...>» [IV, с. 28]9.

Осілу в пам’яті приказку з першої та другої частин Осипова: «Кто чем богат, то тем и рад» [І, с. 49]10 – Котляревський відтворив у частині третій: «Хто чим багат, то тим і рад» [III, 124]. Щоправда, є й українська приказка: «Чим багаті, тим і раді»11, але в Котляревського явно вжито кальку з російської.

Залюбки послуговуючись народними прислів’ями та приказками, Котляревський як вдумливий і віртуозний версифікатор з багатим життєвим досвідом творив не раз власні, авторські афоризми, як ось «знамените», за висловом Д. Чижевського12:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча <...> [VI, 97].

В афористичних сентенціях поет висловлював свої влучні спостереження над суспільним та приватним життям, людською психологією і долею, піднесені почуття козацького побратимства, національного, зокрема військового, обов’язку, як ось у цих найвідоміших з поеми висловах, що стали крилатими:

Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой. [V, 74];

Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять; [V, 77];

Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат. [V, 94]

Тож завдяки майстерно вишліфуваним фразам відбувався зворотній процес: уже в перших десятиліттях поширення української «Енеїди» особливо влучні авторські вислови з неї стали вживатися серед народу як прислів’я та приказки. Деякі з них наведені в опублікованій 1861 року статті полтавця Олександра Терещенка, який чув їх особисто:

«Він, взявши торбу, тягу дав.
(Говорят о мнимом храбреце.)

Чи рибу з Дону везете?
Чи, може, виходці-бурлаки?
Куди, прочане, ви йдете?

Хіба ріжна ти захотів?

Чи се і ти пустивсь в ледащо?

Кому не жаль своїх зубів?

Чим більш журитися – все гірше!

Буває щастя скрізь поганцям.

Пили, іграли, женихались –
Ніхто без діла не сидів.
<…>
Так вічной пам’яті бувало
У нас в Гетьманщині колись!

Жінки! Коли б ви більше їли,
А менш пащекувать уміли,
Були б в раю ви і за се.

Чи дуже спиться,
Як доля проти нас яриться?»13

Унаслідок того, що Котляревський творчо переробляв народні прислів’я та приказки, пристосовуючи їх під ритміку «Енеїди», вдавався до запозичень із російської травестії, а також творив власні афористичні вислови, які відтак набули поширення серед народу, не раз важко достеменно встановити, де народні прислів’я та приказки, а де – авторські афоризми.

Прикметною особливістю «Енеїди» Котляревського є те, що в ній

«щедро і творчо використано незчисленні скарби народного гумору, запаси хвистких виразів, розроблені в сатиричному [точніше сказати: сміховому. – Є. Н.] фольклорі, переважно розмовному, а не пісенному, з усією їх конкретністю і солоністю.

Орієнтація на розмовну усну мову, на відтворення її в поемі виявляється і в тому, що часто в поемі чуємо ніби безпосередньо вихоплену розмовну інтонацію»14.

Розмовну інтонацію вкладено у вуста як автора (наратора), так і – ширше – персонажів.

Водночас в «Енеїді» виявлено помітну увагу й до українського пісенного фольклору різних жанрів (історичні, весільні та жартівливі пісні, колядки, думи, голосіння). Троянці співають народних пісень «Козацьких, гарних запорозьких» – «Про Сагайдачного співали, / Либонь, співали і про Січ» та ін. [III, 2, 3]. У першому випадку мається на увазі популярна історична пісня «Ой на горі та женці жнуть...», до якої в поемі Котляревський звертатиметься ще двічі. На вечорницях у потойбіччі «дівки та молодиці» «Весільних пісеньок співали, / Співали тут і колядок», а ще – «Загадовали загадок» [III, 131]. У цьому описі вечорниць [III, 131-132] варто звернути увагу на часте в «Енеїді» Котляревського й характерне для нього в цій поемі нанизування явищ і предметів одного ряду, надто ж пов’язаних якимось ритуалом, навіть коли вони в дійсності не трапляються в одночассі. Автор перелічує те, що загалом відбувається на вечорницях, які тривають від осені до початку Великого посту, й не робить прив’язки до конкретної дати церковно-народного календаря (влаштовують ігри, співають пісень, на різні лади ворожать, загадують загадки, дівчата заплітають коси). Унаслідок цього в одне дійство зведено те, що діється на вечорницях (і то переважно святкових) зазвичай різного часу: весільних пісень насправді співають восени або після різдвяних свят, коли настає пора весіль (на весільних вечорницях), а колядок – на різдвяні свята; дівчата гадають на так званих Андріївських вечорницях – у ніч під святого Андрія (30 листопада ст. ст.) та згодом у ніч проти Нового року (Старого).

Для створення ефекту зниження в бурлескному зображенні військового запалу латинян, що готуються до війни, Котляревський послуговується гротескними засобами народнопісенних нісенітниць і небилиць:

Для куль – то галушки сушили,
А бомб – то з глини наліпили,
А слив солоних – для картеч;
Для щитів ночви припасали,
І дна із діжок вибивали,
І приправляли всім до плеч.
<...>
Соснові копистки стругали
І до боків поначепляли
На валяних вірьовочках;
Із лик плетені козубеньки,
З якими ходють по опеньки,
Були, мов суми, на плечах. [IV, 105,106]

Уже помічено, що в цьому випадку «Котляревський дотримується народної манери висміювання ворожих горе-вояк»15, виявної зокрема у пройнятій історичним гумором пісні «Ой був ляшок морквяний, коник буряковий»16:

Ой був ляшок морквяний, коник буряковий,
Шапка на нім маковая, жупан лопуховий;
Кунтушина огіркова. Пояс з кукурузи,
Чоботята з ріпи, підв’язка з гарбузи,
А пістолі з качана, кулі з бараболі,
А шабелька з пастернаку, піхви із квасолі <...>17.

У такій самій манері Котляревський описує «муштру» латинських новобранців:

Дівки на прутах роз’їжджали,
Ціпками хлопців муштровали,
Старі ж учились кидать в ціль,
А баб старих на піч саджали
І на печі їх штурмовали,
Бач, для баталії в примір. [IV, 109]

Згідно з народним сміховим сприйняттям світу «навиворіт», Котляревський дотепно зображує, як латинці (іронічно: «славний народ»), формуючи «війську должносних» і готуючись до війни, усе робили невідповідно або й навпаки. При цьому, як зауважив Петро Волинський, згадкою про «златиї дні Астреї» «в замасковано іронічній, але недвозначно прозорій формі дав тут Котляревський їдку, злу характеристику не тільки державних діячів і чиновників, а й усього управління Катерини II», адже «численні автори вірнопідданських од, поем, комедій, комічних опер, журнальних статей вихваляли правління Катерини II як “вік Астреї”, “царювання Астреї”, златії дні Астреї”»18:

Були златиї дні Астреї,
І славний був тогді народ:
Міняйлів брали в казначеї,
А фиглярі писали щот,
К роздачі порції – обтекар;
Картьожник – хлібний добрий пекар,
Гевальдигером – був шинькар,
Вожатими – сліпці, каліки,
Ораторами – недоріки,
Шпигоном – з церкви паламар. [IV, 118)19

Літературні джерела образу Астреї, або Астраї (у грецькій міфології – богині справедливості, яка в золотому віці правила світом), сягають «Буколік» Вергілія, де в четвертій еклозі зображено майбутнє настання «золотого віку», пов’язане з появою Діви (Астреї) та народженням божественного дитятка. Пізніше ця картина стала архетипною для змалювання «золотого віку» в поезії та живописі, а ім’я Астреї – одним із титулів Катерини II, оскільки Олександр Сумароков, Василь Майков, Василь Петров, Гаврило Державін в одах міфологізували прихід Астреї-Катерини під знаком встановлення законності й викорінення суспільних вад, оспівували її царювання як «златой век», «златые дни», «златое время». Оддав цьому данину навіть Василь Капніст, відомий український автономіст, борець проти російської колонізації та закріпачення Слобідської та Лівобережної України20: «А ты, о Росс непобедимый! /<...>/ Дерзай: тебя Екатерина / Ведёт, <...>/ И имя кроткия Астреи / Во звёздных светится кругах» («Ода на обьявление войны Портою России, 1787го года августа 5го дня»)21. Вільнодумний поет не втримався од того, щоб вітати «гимн Астрее» у величальних одах Державіна, який оспівував «великие дела / Царицы, что победой громкой / Моря и сушу потрясла» («Ода, Ломоносов», поч. 1800-х рр.)22. Однак уже Микола Карамзін в оді «Его Императорскому Величеству Александру І, самодержцу Всероссийскому, на восшествие на престол» (1801) і саркастичному вірші «Гимн глупцам» (1802) критично відгукувався про «златой век» Астреї-Катерини, який асоціювався у нього з розпустою, фаворитизмом, нехтуванням законів і безглуздим гедонізмом. Символіка Астреї виявилася надзвичайно популярною серед російських масонів, які вбачали в ній свою заступницю. Масонські ложі, названі ім’ям Астреї, були відкриті у Петербурзі (1775), Москві (1783), причому перші ложі (середини 1770-х) активно використовували «астрейні» конотації образу Катерини. Найвпливовішою стала Велика, керівна ложа «Астрея» (1814)23. Відомо, що Котляревський належав до масонської ложі «Любовь к истине», що була організована у Полтаві 1818 року і входила до Петербурзької масонської ложі «Астрея», але це було вже після того, як він склав частину четверту «Енеїди» з її строфою про Астрею.

Піддавши алюзійному гротескно-сатиричному висміюванню царювання Катерини II, Котляревський переходить до самодостатнього сміху над підготуванням до війни в Латії:

І все робили назворот:
Що строїть треба, те ламали,
Що треба кинуть, те ховали,
Що класть в кишеню, клали в рот. [IV, 119]

Утім, поштовх до використання фольклорної поетики нісенітниць і небилиць, художньо-словесного засобу «зображення навпаки» йому дали відповідні місця у травестії Осипова, розписані ширше і строкатіше (але алюзії на Астрею-Катерину в нього немає):

А для зарядов боевых
Из всех контор, архив, приказов
Набрали кучами указов,
Катать патроны чтоб из них.

Для лучшей в войске дисциплины
И строгости во всех полках
Должны там были все мужчины
У жен своих побыть в руках,
По крайней мере, сутки трои
И страшные от них побои
Со многой бранью претерпеть,
Дабы потом самим собою
И над солдатскою толпою
Как должно властвовать уметь. [IV, с. 94]
<...>
Из вил навозных сделать копья
Приказано во всех полках;
А из тряпиц, мочалок, хлопья,
Поразжевавши их в зубах,
Скатали ядра и картечи.
Отняв заслонки все от печи,
Одели латников из них.
Хорунжие верхом с усами
На место знамя – с помелами
Стояли при полках своих. [IV, с. 95]

<...>

Петардой сделаны подушки,
А бомбами – с песком мешки. [IV, с. 96]

<...>

Конфетчики взялись патроны
И картузы приготовлять;
Колбасничьи отцы и жоны
Их подрядились начинять.
Обойщик делал батареи;
Насосник мастерил фузеи;
Минером выбран могиляк;
Артиллеристом сделан лекарь;
За инженера был аптекарь;
А пушки вычищал скорняк.

Десяцких вибрали в шпионы
<...>. [IV, с. 98]
Харчевники и маркитанты
Казну приставлены стеречь;
Трактирны щоголи и франты
Больных и раненых беречь.
Картежник выбран в комисары,
Проворы, плясуны, фигляры,
Борцы, кулачные бойцы,
Повесы, моты и транжиры
Назначены все в фуражиры;
В урядники же к ним купцы. [IV, с. 99]

Немає потреби доводити, що порівняння таких місць у текстах Осипова та Котляревського показує оригінальність, власну дотепність і поетичну майстерність українського травестатора.

Народна пісенність увіходить в «Енеїду» Котляревського у вигляді згадок, алюзій, часткового використання її художніх (переважно сміхотворчих) засобів, але також подекуди у формі знижених переробок, пародій і лише зрідка – фольклорних стилізацій (як-от у строфі «Не хмара сонце заступила...» [IV, 122]). Традиційно-фольклорний образ убачав Юрій Шевельов у заперечному порівнянні:

Князь Турн йому війну писав;
Не в пир, бач, запрошав напитись,
А в поле визивав побитись; [IV, 84]24.

Про пародіювання і стилізації скажу докладніше далі – у підрозділі «“Енеїда” з погляду літературних напрямів і течій», а тут зазначу, що на перешкоді народнопісенним стилізаціям в «Енеїді» Котляревського стояли, зокрема, сам просвітницько-класицистичний жанр травестійної поеми, зорієнтований на розмовну мову, та послідовно вжиті літературні версифікаційні форми – розмір (чотиристоповий ямб) і десятирядкова строфа. Як зазначив Юрій Шевельов,

«Елементи фольклорно-пісенної мови розкидані по всій “Енеїді”, але питома вага їх невелика, і рідко вони скупчуються в одному місці, надаючи цьому місцю пісенного забарвлення. <...> Котляревський <...> в травестованій поемі мислив собі елементи пісенно-фольклорної мови лише як поодинокі вкраплення, а не як основний будівний матеріал»25.

У цьому – мовностилістична особливість української «Енеїди», а не її вада.

Котляревський відтворює мовні особливості українського народного етикету – традиційно вживані звертання, привітання, побажання, примовляння, слова на прощання: «Здоров, синашу, ма дитятко!» [III, 129], «Пане-добродію», «Здоров, Еоле, пане-свату! / Ой, як ся маєш, як живеш?» [І, 5], «Нехай їй вічне царство, / Мені же довголітнє панство» [II, 1], «Помагай Біг, діти!» [II, 46], «пайматусю» [II, 48]. Поряд з народно-розмовними звертаннями, трапляються фольклорні: «Ганнусю, рибко, душко, любко, / Рятуй мене, моя голубко» [І, 60], «Прощай же, сизий голубочок! /<...> / Прощай, дитя, прощай, синочок!..» [II, 67]. За українським звичаєм, Зевс звертається до матері на Ви: «Та не турбуйтесь, паніматко!» [V, 66].

Водночас в «Енеїді» відбито й таку рису української народної ментальності, як схильність до прокльонів, – дослівно наведено деякі традиційні народні прокляття, лайки і посилання (без російських матюків). Покинута Дидона «Залаяла Енея так»:

Мандруй до сатани з рогами,
Нехай тобі присниться біс!
<...>
Щоб враг побрав вас всіх, гульвіс,
Щоб ні горіли, ні боліли,
На чистому щоб поколіли,
Щоб не оставсь ні чоловік,
Щоб доброї не знали долі,
Були щоб з вами злиї болі,
Щоб ви шаталися повік. [І, 55, 57]

П’яний «Ентелл-козак» закричав до троянців, які розбудили його: «Пійдіть лиш ви собі ік кату» [II, 25]. А Бахус «так ісп’яна» сказав Венері: «Пійди лиш ти к чортам, плюгава /<...>/ Нехай ізслизне твій Дарес» [II, 33]. «Сердешні» «троянки», покинуті «чоловіками», що загуляли,

Своїх троянців проклинали,
Що через їх так горювали,
Дівки кричали на весь рот:
«Щоб їм хотілось так гуляти,
Як хочеться нам дівовати,
Коли б замордував їх чорт». [II, 43, 44]

Мати загиблого Евріала істерично проклинає убивць:

Щоб ваш пропав собачий рід!
Щоб ваші ж діти вас побили,
Щоб з потрухом погиб ваш плід! [V, 114]

На думку вкласти прокльони в уста Евріалової матері-страдниці навів Котляревського Котельницький (у Вергілія вона не вдається до проклинань). Однак зміст прокльонів у Котельницького інакший, звичний для російського слововжитку:

«Мерзавцы, курвичи, буяны,
Кого лишили вы меня?
Безжалостные рутуляны,
Не будет белого вам дня:
<...>
Раздует пусть того горою
И в три погибели согнет
Со всей его семьей, роднёю,
Пусть глотку тот себе зальет,
Подавится краюхой хлеба
И, как свинья, не видев неба,
Погибнет в аде с головой!
Чтоб вас пострелом26 расстреляло
И мелким порохом взорвало,
Передушил бы домовой!» [V, с. 137-138]

Лайлива лексика вживається в «Енеїді» Котляревського не лише задля комічного ефекту, а й «в аспекті вербальної магії, зв’язаної з перетворенням. Справжню симфонію прокльонів-заклять обрушує на голову Енея і троянців Дідона в першій частині»27.

В одному з варіантів української народної картини «Козак Мамай», гумористично підписаному «Козак – душа правдивая, сорочки не має, / Коли не п’є, то воші б’є, / А все ж не гуляє», козак одклав бандуру й веде «війну» з настирними комахами28. Віддаленою ремінісценцією цього варіанта стала в «Енеїді» картина нічного козацького табору:

Онучі инчі полоскали,
Другії лежа розмовляли,
А хто прудився у кабиць. [VI, 30]29

Фольклорно-мистецьке дійство репрезентовано в «Енеїді» згадкою про український ляльковий театр: опівночі в наметі Турн для розваги «дожидавсь тогді вертепа» [V, 47]. Риси вертепного персонажа надано й головному героєві та троянцям-«бурлакам» української травестії: постать «козака-запорожця <...> з українського вертепу – сміливого вояка, який не боїться і самого чорта», «містить у зародку усю амбівалентну структуру образу Енея та його троянців»30.

Принагідно (в описі Енеєвого щита) Котляревський алюзійно згадує і персонажів з українського, а також російського фольклору: «малий Телешик»,

змія,
Крилатая, з сім’ю главами
З хвостом в верству, страшна, з рогами,
А звалася Жеретія.
<...>
Котигорох, Іван-царевич,
Кухарчич, Сучич і Налетич,
Услужливий Кузьма-Дем’ян31.
Кощій з прескверною ягою,
І дурень з ступою новою <...> [V, 44-45].

Трапляються алюзії й на інші казкові образи – персонажі та окремі чарівні предмети зі світу фауни, флори, неорганічного світу та матеріальної культури:

1) баби й мороза (Ентелл до Дареса: «Зітру, зімну, мороз як бабу» [II, 27] – приклад інверсійного порівняння)32;

2) кобилячої голови [II, 71];

3) «хатки» «на ніжці курячій», в якій живе «бабище старая, / Крива, горбатая, сухая, / <...> І Розхристана, простоволоса» (Сивилла) [III, 11,12]. В Осипова, як і у Вергілія, Сивілла зустрічає Енея у храмі Феба;

4) килима-самольота:

Се килим самольот-чудесний,
За Хмеля виткався царя,
Літа під облака небесні,
До місяця і де зоря [IV, 48]33;

5) скатертини-самобранки:

Найбільше в тім вона прикметна,
На стіл як тілько настели
І загадай якої страви,
То всякі вродяться потрави,
Які на світі тілько єсть [IV, 49];

6) «сап’янців-самоходів» [IV, 50];

7) «збруї чудної», до якої «що ні доторкнеться, / Все зараз ламнеться і гнеться, / Її і куля не бере» [V, 41, 42], – тобто чудесного обладунку, що вручається казковому героєві його вищими покровителями;

8) «зцілющої води» [VI, 127];

9) «деревця золотого» [III, 64] – «яблуні» [III, 30] – та чарівної гілки з нього:

На нім кислиці не простиї
Ростуть – як жар, всі золотиї,
<...>
Із сього дерева зломити
Ти мусиш гільку хоть одну:
Без неї бо ні підступити
Не можна перед сатану [III, 27-28].

Хоч образ чудодійного талісмана – золотої гілки з чарівного дерева походить з античної міфології, усе-таки, за спостереженням О. Ставицького, «Еней у пошуках і добуванні золотої гілки зустрічає такі ж перешкоди, як і герої народних каток та легенд у походах за квіткою папороті»34. Щоправда, у Вергілієвій поемі фігурує гілка омели; яблуню Котляревський запозичив із травестії Осипова:

В лесу густом непроходимом,
На дереве одном, любимом
Мертвеческой земли богам,
Растут отменны наливные
Садовы яблоки большие;
<...>
Знай, те деревья не простые,
Какие в наших здесь садах;
На них все ветки золотые
Растут на гладеньких сучках; [III, с. 25].

Такий золотий сучок і відламав собі осиповський Еней [III, с. 38].

До низки казкових алюзій в «Енеїді» Котляревського варто додати згадку про Хому та Ярему – комічних персонажів жартівливих пісень, анекдотів, лубочних картин, казок: у ворожому таборі сплячих рутульців Низ

Ремових <...> воїв
По одному всіх подушив;
<...>
Намацавши ж самого Рема,
Потиснув, мов Хому Ярема,
Що й очі вискочили преч; [V, 88].

На це порівняння кидає світло жартівлива народна пісня про Хому і Ярему як нездар і невдах: «Що Хома та Ярема – то роднії браття». Один до другого каже:

Ходімо у церкву Богу молиться.
Хома надів ризи,
А Ярема взяв книзи.
Де не взявсь піп да дяк –
Хома вискочив у двері,
А Ярема у вікно.
Як затис та й затис –
Та й Хому притис35.

Із народних повір’їв згадано зокрема образ вирію (в українській міфології – раю, куди на зиму відлітають перелітні пташки): Венера в хату до Нептуна «влетіла / Так, як із вирію сова» [II, 71]; Юнона, «Перевернувшися в зозулю, / Махнула в вирій напростець» [VI, 70]. Якщо в першому прикладі явлено порівняння, то в другому – міфологічний, а відтак казковий мотив перетворення людей (богів) на тварин. Із фантастичною казкою «Енеїду» Котляревського зближують і віщі сни Енея, збережені з Вергілієвої поеми (у першому з них йому являється батько, Анхиз, а в другому – «дід очеретяний» з Тибру).

Згідно з дослідженням Михайла Яценка, українська «Енеїда» споріднена з фантастично-героїчною казкою самою композиційно-сюжетною схемою, яку максимально наближено саме до казки (зокрема, замість наявних у Вергілія причиново-наслідкових дій персонажів, дія підпорядковується грі випадку). А також – загальною героїчно-комічною атмосферою, розбудовою образу центрального персонажа (художній обман казкової поетики: спочатку всього-на-всього «Завзятійший од всіх бурлак» [І, 1], в останніх частинах поеми «казковий Еней немовби віднаходить свою приховану сутність» – героїчну), персонажами- супутниками, обставинами дії (обов’язкова присутність Баби-Яги; зустріч головного героя із померлим батьком, мотивами лікування героя за допомогою цілющої води і трав у поєднанні з вербальною магією, одруження героя на царській доньці, успадкування ним царства, бенкету на весь світ тощо). Ні у Вергілія, ні в Осипова немає Сивиллиного наказу Енеєві не оглядатися, коли він зірве золоту гілку, – цей казковий мотив вводить Котляревський, творячи водночас казковий образ заклятої яблуні, яку охороняє нечиста сила:

«Зломивши ж, зараз убирайся,
Якмога швидше утікай;
Не становись, не оглядайся
І уха чим позатикай;
Хоть будуть голоса кричати,
Щоб ти оглянувся, прохати,
Гляди, не озирайсь, біжи.
Вони, щоб тілько погубити,
То будуть все тебе манити;
От тут себе ти покажи». [III, 29]

Ліс, що в ньому Еней має знайти чарівну гілку, у Вергілія реальний, а в Котляревського – казковий:

Сей ліс густий був несказанно,
І сумно все в йому було;
Щось вило там безперестанно
І страшним голосом ревло; [III, 31].

Казковими є раптова поява (невідь-звідки) і зникнення (невідь-куди) персонажів (на відміну від Вергілія, де їхні дії мотивовані). Так, перед Дидоною «Тут плюсь – Еней, як будто з неба» [І, 23]; «Яга тут чортзна-де дівалась, / Еней остався тілько сам» [III, 30]; Дидона на тому світі, «Сказавши, чортзна-де пропала, / Еней не знав, що і робить» [III, 105]36.

Вдається Котляревський і до міфологічно-казкових перетворень-перевтілень. Волею Зевса троянські човни, щоб їх не попалив Турн, в українського поета перетворюються на мавок. Якщо «у Вергілія еринія Аллекто з’являється перед Аматою у власному образі і, відірвавши від своєї коси синю гадюку, вкидає її за пазуху Аматі», то «у Котляревського фурія Тезифона перекидається клубочком, котиться з Олімпу на землю і, перекинувшись ще раз гадюкою, заповзає Аматі в серце»37. Таке перевтілення придумав сам Котляревський, бо в Осипова, як і у Вергілія, Тезифона

Из адского волос убору
Шипящих ядовитых змей,
Одну сорвавши, похитрее
И в аде злобном посильнее
За пазуху впустила к ней. [IV, с. 63]

В «Енеїді» наявні також елементи побутової казки, пов’язані з комічним ефектом (грубі натуралістичні сцени й епізоди, солоні жарти, збіг випадкових обставин, несподіванки)38. Урешті, як слушно підсумував М. Яценко, «сакральний міф» Вергілія (варто додати: опосередковано, через російську травестію) «був, умовно кажучи, перетворений на профанну казку», в якій «читач з народу впізнавав в Енеєві свого героя, відомого йому з казок, небилиць, анекдотів, з героїчного епосу, – нехай комічного, в ореолі добродушної іронії і жарту, але не дегероїзованого»39.

Епічну нарацію Вергілія, зважаючи на її міфологічну основу, Котляревський трактує як казку:

Біда троянцям! Що робити?
А муза каже: «Не жахайсь,
Не хист їх Турну побідити,
В чужую казку не мішайсь». [V, 122]

Тож і свою псевдоміфоепічну розповідь він тлумачить як казку – також в уявному діалозі з музою:

О музо, панночко парнаська!
<...>
Нехай твій шепчеть голосок,
Латинь к війні як знаряжалась,
<...>
Всі опиши мундири, збрую
І казку мні скажи такую,
Якой іще ніхто не чув. [IV, 97]

У цьому Котляревський іде за Осиповим, який теж називає свою травестію казкою – уже перед її початком, у віршованій присвяті меценатові Іванові Степановичу Шешковському:

<...> я <...>
<...> ввібрав древнюю побаску,
Скропал из ней смешную сказку;
По-новому совсем одел;
И, обернувши наизнанку.
Как будто свойскую землянку,
На новый лад в стихах запел. [І, с. б, 7]

Далі на самому початку частини третьої Осипов знову асоціює свій твір із казкою: «Скоренько сказка говорится <...>» [III, с. 4]. А перед тим «любовною казкою» називає любовну історію Енея й Дідони: коли Еней одчалив, «Теперь конец любовной сказки / В Дидониных одних руках» [II, с. 68]. Котляревський підхоплює цю жанрово-стильову гру, розуміючи її умовність і, певно, вкладаючи в жанрове визначення поеми як казки семантику казкової оповіді й довільної вигадки з фантастичними елементами. Впадає в око, що стиль української «Енеїди» також позначений інтертекстуальною інкрустацією казковими зворотами. Одні з них покликані передати тривалість нібито реальної дії на відміну від швидкоплинності казкової оповіді: «Не так-то діється все хутко, / Як швидко кажуть нам казок <...>» [III, 4]. Інші увиразнюють незвичайність зображуваного:

Пером не можна написати,
Не можна і в казках сказати.
Яких було багацько див! [III, 69]

Ще інші сповільнюють дію, наче переривають її, заспокоюючи героя та готуючи його до нових подій і випробувань. Ворожбит Охрім до Енея:

Піди вкладися гарно спати,
А потім будеш і гадати,
Спочинь, та вже тогді міркуй! [II, 62]

Використані в «Енеїді» уснословесні гумористичні прислів’я та приказки, порівняння, засоби народнопісенних нісенітниць і небилиць, різноманітні казкові елементи, комічно забарвлені фольклорні образи Хоми і Яреми засвідчують, що Котляревський розбудовував сміхову культуру поеми не лише на бурлескно-травестійній традиції українського та російського письменства, а й на сміховому потенціалі української народної творчості, зокрема козацького фольклору. Показово, що поряд з назвами літературно-мистецьких жанрів і понять (комедія, ода, опера; книга, книжка, лицедійство – вистава, літопис, муза, персона – персонаж, піїт, стишок, рифма, театр) у творах Котляревського вжито й уснословесні (вертеп, жарт, загадка, казка, кобза, колядка, пісня, пословиця, приговорка).

І все-таки всі твори Котляревського за формою становлять літературні жанри (бурлескно-травестійна поема, комічна опера чи міщанська драма, водевіль, ода), а в «Енеїді» послідовно використано книжну ритміку і строфіку (чотиристоповий ямб і десятирядкову строфу). Фольклорні елементи введено в структуру його творів як окремий вагомий складник. Уснословесні стилізації та інкрустації є лише частковим компонентом «Енеїди», «Москаля-Чарівника» і – більшою мірою – «Наталки Полтавки». Фольклорний елемент ніде не набуває самовистачального значення (як пізніше не раз у романтиків), а залишається підпорядкованим розвиткові художньої дії згідно з поетикою літературних жанрів.

Тож зберігає слушність давнє спостереження Юрія Шевельова:

«Котляревський у своїх спробах “серйозної” манери в “Енеїді” не зміг іще використати елементи пісенно-фольклорного стилю. Окремі мовностилістичні елементи пісенно-фольклорного стилю губляться серед інших, не скупчуються більш-менш компактно <...>. Переможцем виходить жива розмовна мова, <...> відібрана під кутом зору травестовано-бурлескного жанру переважно в своїх гумористично-сатиричних, подеколи дещо вульгаризованих проявах <...>».

Водночас Ю. Шевельов перебільшував, твердячи, ніби Котляревський «широко і плідно вніс у літературу, в поезію живу розмовну мову»40. Насправді ж цією домінантною рисою своєї «Енеїди» він продовжив традицію використання розмовної мови в українських бурлескно-травестійних віршах XVIII ст., а до того ж збагатив цю традицію неабияким досвідом російської бурлескно-травестійної поеми, також зорієнтованої на живу мовну стихію. Його «Енеїда» – це літературний твір із виразним наскрізним авторським первнем, вияву якого сприяли розмовна інтонація, властива бурлескно-травестійному стилю, і поширені в жанрі травестійної поеми авторські ліричні відступи, звернені до музи, читачів та персонажів. Просвітницько-класицистична естетична свідомість не дозволяла Котляревському вдатися в «Енеїді» до пісенно-фольклорного стилю, культивованого в преромантизмі й ранньому романтизмі, й таким чином розчинити своє авторське «я» у фольклорній імперсональності. Лише в сентиментально-реалістичних п’єсах письменник частково став на шлях народнопісенних стилізацій, інкрустувавши ними, як і справжніми фольклорними піснями, драматичне дійство з народного життя. Орієнтація переважно на живу розмовну мову й розмовну інтонацію виявилася не лише плідною за часів створення української «Енеїди» (а властиво, за доби вітчизняного Просвітництва), а й перспективною у процесі розвитку української літератури, бо запанувала згодом в епоху позитивізму й реалізму.

Примітки

1 Стеблин-Каминский С. Биографический очерк жизни Ивана Петровича Котляревского. -

С. 16, 30.

2 Стеблин-Каминский С. Воспоминания об И. П. Котляревском (Из записок старожила). – С. 11.

3 Снегирёв И. Руские в своих пословицах: Рассуждения и исследования об отечественных пословицах и поговорках. – М., 1831. – Книжка 1. – С. 104-110.

4 Там само. – С. 33, 104. Які саме прислів’я та приказки належать Котляревському, встановив уперше Сергій Якимович, порівнявши їх зразки у збірці Снєгирьова та граматиці Павловського (Якимович Сергій. Приповідки І. П. Котляревського // Етнографічний вісник. – 1928. – Кн. 7. – С. 207-210). Прислів’я та приказки, що їх достачив Снєгирьову Котляревський, передруковано у вид.: Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. – К, 1981. – С. 106-107.

5 Срезневский Вс. Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским // Киевская старина. – 1899. – Кн. 1: Январь. – С. 7-8.

6 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 145-146.

7 Українські приказки, прислів’я і таке інше: Збірники О. В. Марковича та інших; Уклав М. Номис. – К, 1993. – С. 435 (№ 9770).

8 Плющ П. П. Мовні засоби гумору в «Енеїді» І. Котляревського: Спецкурс. – К, 1959. – С. 35-36.

9 В Осипова надруковано Фаун, але для збереження ямбічної метрики треба читати Фавн: «Сей Фаун, Латину бывши дядя», «Не рад был Фаун сему приходу» [IV, с. 27], «Как Фаун кудесил чудеса» [IV, с. ЗО], «Не даром Фаун меня морочил» [IV, с. 50].

10 У другій частині: «Кто чем богат, тот тем и рад» [II, с. 85].

11 Її вкладено в уста одного з персонажів «малоросійської опери» «Купала на Івана» Степана Писаревського (Стецька Шерепері), виданої в Харкові 1840 року (Писаревський С. Купала на Ивана: Малороссийская опера в трёх действиях // Українські поети-романтики 20-40-х років XIX ст. – К, 1968.-С. 481).

12 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 339.

13 <Терещенко А В.> Иван Петрович Котляревский. – С. 174-175.

14 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 149.

15 Гончар 0. І. Українська література передшевченківського періоду і фольклор. – К., 1982. – С. 35.

16 Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – С. 153.

17 Українські народні пісні в записах Осипа та Федора Бодянських. – К., 1978. – С. 207.

18 Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 117.

19 Фигляр (фіґляр) – театральний блазень; обтекар – аптекар; гевальдигер – офіцер, який виконував обов’язки поліцейського в тодішній російській армії; недоріка – заїка (останнє слово – за поясненням Котляревського: Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К, 1969. – С. 384).

20 «З метою повернення самостійності Укр<аїнської> д<ержа>ви встановив контакти з антицаристськи налаштованими колами Польщі, 1791 вів переговори з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом II про можливість підтримки останнім збройного повстання укр<аїнських> автономістів проти царського уряду» (Матях В. М. Капніст Василь Васильович // Енциклопедія історії України. – К., 2007. – Т. 4. – С. 96). Безпосередньо з королем Капніст не зустрічався, а мав аудієнцію у Берліні 24 квітня 1791 р. у пруського кабінет-міністра Герцберга, про що той письмово сповістив короля (Єкельчик С. Василь Капніст // Історія України в особах: ІХ-ХVIІІ ст. – К, 1993. – С. 388-389). Про В. Капніста як українського патріота див. також: Оглоблин 0. Василь Капніст // Оглоблин Олександер. Люди старої України. – Мюнхен, 1959. – С. 49-114.

21 Катист В. В. Ода на обьявление войны Портою России, 1787го года августа 5го дня // Собрание сочинений: В 2 т. – М.; Л., 1960. – Т. 1: Стихотворения. Пьесы. – С. 104-105. Першодрук в «Сочинениях» Капніста (СПб., 1796).

22 Капнист В. В. Ода, Ломоносов // Собрание сочинений. – Т. 1. – С. 175-176. Першодрук: Капнист В. Лирические сочинения. – СПб., 1806. – С. 219-220. Про В. Капніста як українського та російського письменника, то «українського патріота, задіяного у політичних конспіраціях», то «бомбастичного хвалителя подвигів російської зброї», про «роздвоєність душі В. Капніста, як це було і в пізнішого М. Гоголя», «національну двоякість» його літературного «я» див.: Шевчук В. Василь Капніст в українському контексті // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 621-629).

23 Див.: Проскурина Вера. Миф об Астрее и русский престол // Новое литературное обозрение. – 2003. – № 63. Також на сайті: Журнальний зал: Русский толстый журнал как эстетический феномен. – Режим доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2003/63/pros.html.

24 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 166.

25 Там само. – С. 165.

26 Пострел (російське обласне) – апоплексія. – Є. Н.

27 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох: «Енеїда» Котляревського і художній прогрес в українській літературі. – К, 1977. – С. 98.

28 Марченко Т. М. Козаки-Мамаї. – К.; Опішне, 1991. – С. 51-52; Білецький Платон. Образ, улюблений народом // Хроніка 2000: Український культурологічний альманах. – К., 1997. – Вип. 19/20. – С. 84, 85.

29 Прудитися означає виганяти бліх з одягу на вогні, а також бити воші. Кабиця – похідне польове вогнище (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда; Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 281).

30 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 59.

31 Услужливий Кузьма-Дем’ян – казковий персонаж, Божий коваль, також цілитель, знахар. Прототипами цього фольклорного образу, що фігурував то як одна, то як дві особи, стали християнські святі Косма і Дам’ян – лікарі-безсрібники, близнюки, які жили в Сирії (III ст.). Православна і Греко-католицька церкви вшановують їх 14 (1) листопада.

32 Микола Сумцов убачав тут «вказівку на досить цікаву казку про бабу Докію» (Сумцов Н. Ф. Бытовая сторона в «Энеиде» И. П. Котляревского. – С. 157).

33 «За Хмеля» – не історична прив’язка до Богдана Хмельницького, якого називали Хмелем, а фольклорна алюзія; походить од народної примовки; «За царя Хмеля, як людей була жменя», тобто дуже давно (Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 261).

34 Там само. – С. 242.

35 Коментар до «Енеїди» Івана Котляревського та його історія // Котляревський І. Енеїда: Поема / Коментар уклав О. Ф. Ставицький. – С. 275-276; Українські народні пісні в записах Осипата Федора Бодянських. – С. 269.

36 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 91, 94-97.

37 Там само. – С. 96.

38 Там само. – С. 102-103.

39 Там само. – С. 106.

40 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 169.


Читайте также