Енеїда з погляду літературних напрямів і течій​

Іван Котляревський. ​Критика. Енеїда з погляду літературних напрямів і течій. Читати онлайн

Дослідники пов’язували «Енеїду» Котляревського з різними літературними напрямами і течіями. Дмитро Чижевський розглядав її в руслі класицизму з його «духом просвічености»1: зараховував до «певного ґатунку клясичної поетики», класифікував як «героїчно-комічну поему»2 і водночас – як «травестію», що зберігає зв’язок зі старою традицією «бурлескних» творів3. Водночас, за інтерпретацією Пантелеймона Куліша, виховання Котляревського «совпало с эпохой протеста против деспотического классицизма, – протеста, выражавшегося в европейских литературах осмеянием богов и героев». Тому-то ще в семінарських роках він «начал перелицовывать “Энеиду” Вергилия на карикатурно-украинский язык»4. Своєю бурлескно-травестійною формою «Енеїда» Котляревського справді ословлювала естетичний протест проти високої класицистичної традиції, але не тому, що автор узяв це на думку, а радше тому, що він рухався в річищі такого протесту в європейських літературах, як це влучно й спостеріг Куліш. Водночас поема Котляревського не зводилася до цюхвилинної естетичної злободенності й не так воювала із застарілою художньо-естетичною системою, як відкривала нові літературно-мистецькі обрії, ставши самодостатнім твором, що знаменував початок нового ідейно-естетичного руху в українському письменстві.

В українській літературі класицизм, що виявлявся у низьких жанрах, органічно переходив у просвітницький реалізм. З приводу цього поняття й терміна треба зробити коротеньку довідку. Термінопоняття «просвітницький реалізм» (донедавна: «просвітительський реалізм») запровадили до вжитку щодо української літератури, услід за російськими теоретиками («просветительский реализм»), Ніна Калениченко, Михайло Яценко, Юрій Івакін, Олексій Гончар та інші українські дослідники у другій половині 70-х – у 80-х роках XX ст.5 Цим поняттям характеризували передусім твори Котляревського, Квітки-Основ’яненка, байки Петра Гулака-Артемовського, Левка Боровиковського, Євгена Гребінки, Павла Білецького-Носенка, окремі поетичні тексти та повісті Шевченка. Натомість еміграційні вчені дотримувалися традиційного поділу літературних напрямів і розглядали такі твори в руслі класицизму6. На мій погляд, диференціація надзвичайно строкатої літератури Просвітництва на просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і преромантизм7 не втратила своєї актуальності й сьогодні, має під собою певні підстави і дає змогу глибше збагнути ідейно-художні тенденції, напрями й течії тієї епохи, що не обмежувалася XVIII ст., а в ряді країн (зокрема Східної та Південної Слов’янщини, у Чехії та Словаччині) сягнула й XIX ст.

Тим часом, розрізняючи в українській літературі лише класицизм і романтизм («романтику») та відкидаючи доцільність виокремлення сентименталізму8, а тому відносячи жанри («Гатунки») травестії, байки та комедії до суто класицистичних, Д. Чижевський схематично зазначив:

«<…> ті Гатунки, які розвинулися в українському класицизмі – гатунки травестійні та ще байка та комедія – якраз сприяли, а то й просто вимагали вживання народної мови. Свідоме та послідовне плекання народної мови як мови літературної принесла з собою лише романтика та романтична думка (пор., зокрема, далі про Куліша)»9.

У цьому назагал слушному спостереженні бракує маркування перехідних ланок од класицизму до романтизму – просвітницького реалізму та сентименталізму. Почасти такий зв’язок із реалізмом завважив і Д. Чижевський, зазначивши, що література українського класицизму, не витворивши високого стилю, «пізніше здавалася близькою деякими рисами до мови “реалістичної”, поскільки ця остання прагне якнайтісніше зв’язатися з народною мовою»10.

Надзвичайно згущений предметно-речовий світ української «Енеїди» дає підстави говорити про її реалістичну речову предметність, хоча, як слушно зауважив М. Яценко, Котляревський «ще тільки нагромаджує елементи реалістичності» у вигляді «достовірного відбиття видимих форм об’єктів, речей, явищ», але «далеко не завжди» вдається до «розкриття їх внутрішньої суті у межах історичної достовірності»11.

У бурлескно-реалістичному стилі Котляревський дотепно малює гумористичну картину літнього ранку в тогочасному українському місті. Щоб розсмішити читачів, травестатор звертає увагу передусім на випивак, картярів і хвойд:

І сонце злізло височенько,
Уже час сьомий ранку був,
Уже закушовав смачненько,
Хто добре пінної лигнув;
Уже онагри захрючали,
Ворони, горобці кричали,
Сиділи в лавках крамарі;
Картьожники же спать лягали,
Фіндюрки щоки підправляли,
В суди пішли секретарі. [V, 32]12

Цей комічно-урбаністичний малюнок соціально-побутового характеру насичений вдало спостереженими реалістичними образними деталями – зоровими, слуховими, смаковими. У Котельницького в травестуванні цього місця і близько немає таких спостережень – його також зумисне знижена, проте надто загальна, із силуваною претензією на сміховий ефект картинка ранку акцентує всього-навсього на тому, що сонце промінням, наче пальцем в очі, розбудило птахів, а ті своїм галасом не дали доспати сонному з перепою Евандрові13.

Водночас в «Енеїді» Котляревського є немало грубого, навіть незрідка відразливого натуралізму, що його допускав низький стиль класицизму, надто ж бурлеск. Це переважно сцени гедоністичного застілля і пияцтва, ненаситного споживання наїдків та напоїв, подані в гумористичному насвітленні, і сцени битв, бойових поєдинків не так із комічним, як із моторошним зображенням жахливого убивання людей.

У працях Михайла Яценка переконливо обґрунтовано, що поема Котляревського – «твір у повному розумінні перехідний від канонічного письма до поетики реалістичного типу»: «в “Енеїді” Котляревський ще стоїть між класицизмом (в його “низькому” бурлескному жанрі) і просвітительським реалізмом»14; характерна для просвітницького реалізму подвійність мотивування людської поведінки (суспільною детермінованістю і незмінною людською «природою») «поєднується в поемі з типовою для класицизму раціоналістичною вимогою повного підпорядкування особистих інтересів людини інтересам державним, з утвердженням моральної відповідальності індивіда перед суспільством»15. Ці просвітницько-класицистичні вимоги не залишаються в «Енеїді» Котляревського непорушними; «одним з головних факторів», які в цьому творі «руйнували статичність і умовність класицистичного мислення, стала народна сміхова культура»16. Вдаючись до її реконструкції та намагаючись у просвітницькому дусі поставити її «на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою», «письменник об’єктивно протиставляє офіційному світові всезагальних обов’язків, які визначають особисту поведінку індивіда, світ безпосередніх чуттєвих контактів – як саморегулятор людської життєдіяльності без втручання держави, на засадах “природної” народної моралі»17. Унаслідок цього в поемі виникає певна динамічна напруга: стихійні людські взаємини та чуттєві вияви, зокрема в самого Енея, вступають у суперечність із його діяннями, що визначаються обставинами, переважно зовнішніми щодо нього, – в окремих місцях травестії він видається надто несамостійним.

Варто зазначити, що просвітницькому класицизмові була властива не лише ідеалізація18, а й деідеалізація – протилежний їй спосіб художнього узагальнення (у творах низького стилю, налаштованих на осмішування, комічне травестування, використання засобів бурлеску). Деідеалізація зримо виявнює себе, відповідно до жанру бурлескно-травестійної поеми, і в «Енеїді» Котляревського, хоча в ній простежуються також риси ідеалізації (в ситуативній героїзації Енея, Низа й Евріала, троянців, принагідному змалюванні естетичного – переважно народного – ідеалу козака, дівчини, молодиці). Що ж до «типізації», то, мовлячи про неї, М. Яценко мав на увазі, по суті, художнє узагальнення, а творчий метод Котляревського небезпідставно зводив до типологізації у розбудові персонажів – переважання загальних, родових рис (тобто пов’язаних із належністю до певної соціальної групи, національності і т. ін.) над індивідуальними19.

Рух до просвітницького реалізму в українській «Енеїді» пов’язаний і з тим, що вона набула ознак етологічного жанру. При цьому риси реалістичності в поемі виявляються не тільки в етнографізмі (вище вже йшлося про етнографічний реалізм), а й у тому, що «Котляревський, малюючи побут і звичаї, розкриває станову і класову структуру суспільства як неврівноважену систему різнодіючих сил, спрямованих на задоволення власних егоїстичних інтересів», причому «яскрава картина пекла в “Енеїді” засвідчує загальний занепад моральності серед усіх членів суспільства – від панів до слуг»20. А все-таки соціальна несправедливість і зло в поемі зосереджені переважно в поміщицько-чиновницькому середовищі21. Однак гумор і сатира в «Енеїді» звернені не лише на панські, бюрократичні кола, а й на простолюдні. Звичайно, поміщикам та урядовцям дісталося найбільше, але Котляревський висміює й вади простолюду (за що йому дорікатиме пізніше романтик-народолюбець Куліш). «Нижчі» верстви не протиставлено однозначно «вищим». Автор лише зауважує, що серед поміщицького та урядовського середовища менше праведників, ніж серед простолюду. Осуд моральних вад автор здійснює переважно із загальнолюдської, християнської позиції. Водночас мужиків і панів протиставлено в соціально-моральному плані:

Мужича правда єсть колюча,
А панська на всі боки гнуча <...> [VI, 97].

Критичній концепції української та ширше – російсько-імперської дійсності в «Енеїді» сприяло те, що в ній за панівного значення гумору, радісного життєствердного сміху наявні й елементи сатири, спрямовані не тільки на висміювання особистих дрібних вад і гріхів людських, а й на соціально-політичну сферу. На цьому наголошував Омелян Огоновський:

«<...> в V і VI часті “Енеїди” звернув Котляревський остру сатиру більше до зноровленого панства, ніж до бідолашного люду <...>»22; «<...> автор-патріот зволік на землю богів з Олимпа і зрівняв їх з людьми з-за того, що поставив їх репрезентантами власти й управи земської, <…> під личиною королят-паненят і богатирів класичного світу скрив автор панську велич суспільности російської й української і, проте, під покривкою комічної травестії міг він висказати ті кривди, які терпів люд український від своїх мучителів»23.

Свого часу Сергій Єфремов перебільшував занедбуваний, на його думку, дослідниками (за вийнятком, як він вважав, хіба що, та й то почасти, Степана Смаль-Стоцького – його зацитую далі) «політичний бік» сатири в «Енеїді», бо Котляревський «сміливою рукою» назначив «широкий малюнок політичного ладу», дав «типовий образ абсолютистично-бюрократичної зверхності»24. А все ж є підстави вважати, що в алегоричних карнавалізованих сценах з життя «олимпського потруху» [VI, 1] поет створив «сатиру на самодержавний Олімп»25, «образами богів-олімпійців <...> недвозначно вказав на дворянсько-аристократичну бюрократію імперії Романових»26. Досить вчитатися в такі соціально загострені, алегорично-викривальні рядки травестійної поеми:

В се врем’я в рай боги зібрались
К Зевесу в гості на обід,
Пили там, їли, забавлялись,
Забули наших людських бід. [II, 29]

Або ж таку Юпитерову нагінку, звернену до «богів, богинь і півбогів»:

«Чи довго будете казитись
І стид Олимпові робить?
Щодень проміж себе сваритись
І смертних з смертними травить?
Поступки ваші всі не божі;
Ви на сутяжників похожі
І раді мордовать людей <...>». [VI, 2]

Гнівні претензії Енея до Зевса («На землю з неба не зиркнеш» [II, 52]) та інших богів – Нептуна («Ти базаринку любиш брати, / А людям в нужді помагати / Не дуже, бачу, поспішивсь» [II, 53]), Плутона («І в світі нашими бідами / Не погорює ні на час» [II, 54]) та Венери, котра «спить <...> п’яненька / Або з хлоп’ятами ганя» [II, 55], – сприймаються як авторська інакомовна критика самого царя, оддаленого від народу й байдужого до його бід, як завуальоване викриття царських сановників-хабарників, що не клопочуться народними нуждами, зрештою – розпусного царського оточення.

Критичне вістря автора спрямоване й на викриття фінансових зловживань і розкрадання державної (царської) скарбниці у тогочасній російській армії. Натяк на це криється у словах царя Латина, звернених до його «старшин» – «панів вельможних», «чиновних і заможних» [IV, 89]:

Хто буде з вас провіянтмейстер,
Або хто буде кригсцальмейстер,
Кому казну повірю я?
Не дуже хочете ви битись,
А тілько хочете нажитись <...> [IV, 91]27.

Такі влучні викривальні характеристики можновладців не втратили свого актуального значення й дотепер.

У травестії Котляревського Д. Чижевський знаходив також «небагато стилістичної подібности до творів барокка»28, а точніше – «запізнені пародії» на «мовні грашки» часів бароко29: на своєрідний «макаронічний» стиль, «писання двома мовами у сумішку» – українською та латинською (в «Енеїді» є «кілька, та дуже вдалих» «суто макаронічних українсько-латинських місць»30: «ужиток у римах чужих імен, з якими римуються українські»31, «комічне змішування двох мов в українізації імен»32), на «шкільну мову, з переставленням кінців різних слів», «накупчення синонімів або споріднених слів» (наприклад у лайках і прокльонах), «численні перелічення», «каталоги»33; за спостереженням ученого, в описі пекла поет виходив з традицій барокової релігійної поезії34.

На «певні барочні риси» в «Енеїді» Котляревського вказав і М. Яценко («ускладненість форми і вуалювання змісту, поєднання низького і високого, комічного і героїчного», «мозаїчне чергування різної тональності і планів зображення», «зовнішню антитетичність зіставлення далекого минулого і злободенної сучасності», «чергування пункту і контрапункту»), зауваживши водночас, що ця травестійна поема «зв’язана з барочним стилем і світобаченням крутійського роману через своєрідну антитезу, що в дусі амбівалентності народної сміхової культури пародіює та рішуче заперечує трагізм барочного світосприймання»35. До цього переліку варто додати й мандрівний мотив в «Енеїді», похідний од Вергілія і пізніше широко культивований у письменстві бароко.

У бароковій традиції відбулося примирення християнства й античності на ґрунті сакрального підходу до християнських вартощів і культурно-естетичного підходу до греко-римської спадщини. «Енеїда» Котляревського виникла з української ренесансно-барокової парадигми, для якої визначальними є античні культурні топоси (алюзії, цитати, поклики, переклади, травестії). При цьому героїчно-комічна поема Котляревського своїм травестійним жанром лежить у традиції українського низового бароко, та й мова «Енеїди» продовжує традицію вживання народної мови, характерну для вітчизняного низового бароко.

Нещодавно Валерій Шевчук, розглянувши в спеціальному «розмислі» «Енеїду» Котляревського «в системі структур та мотивів давньої української літератури, зокрема бароко», заповзявся довести, що «перед нами виразно бароковий твір із елементами псевдокласицизму та передромантизму»36. Дослідник з багатою письменницькою уявою навіть намагався виявити і розшифрувати численні, як йому видається, барокові коди поеми, зумовлені штучним нанизуванням алюзій, асоціацій, підтекстового ряду. Тим часом з огляду на нерозвинутість тодішньої інформаційної інфраструктури, місця перебування Котляревського (переважно Полтава та Полтавщина) і суспільний статус тогочасного письменника дуже сумнівним є припущення про незвичайну (і при цьому на диво точну) поінформованість автора «Енеїди» в недавніх і сучасних для нього історичних подіях.

Перебільшений зв’язок української «Енеїди» з літературою бароко, зокрема у працях Валерія Шевчука, влучно й дотепно спростував Віктор Неборак:

«Якщо Валерій Шевчук має рацію, і Котляревський був обізнаний з літературою українського бароко настільки, що впливи цієї літератури можна простежити в тексті поеми Котляревського, то з цією літературою поема Котляревського співвідноситься приблизно гак, як “Дон Кіхот” Сервантеса з рицарським романом. Для Котляревського барокові поети – це “скучні піїти”»37.

Щоправда, сказане може стосуватися хіба що до високого бароко. Література українського низового бароко аж ніяк не була нудною. Саме у стихії низового бароко процвітала розкута, потішна й життєрадісна сміхотворчість.

Якщо травестія Осипова – Котельницького цілковито витримана в єдиному комічному стилі бурлеску й пародії, тотального сміхотворення, то в травестії Котляревського подекуди звучать серйозні ноти, які дисонують із цим стилем. Пов’язані вони з політичними та історичними алюзіями, сентиментальними та іншими преромантичними виявами (особливо у частинах четвертій, п’ятій і шостій). У царині комізму, що, природно, явно переважає у цій бурлескно-травестійній поемі, трапляються вияви чутливості, драматизму й трагізму. Тож не дивно, що дослідники «Енеїди» порушували питання про наявність у ній ознак сентименталізму. За спостереженням Д. Чижевського, Котляревський не раз виявляє «певну чутливість та навіть сентиментальність» в описі почуттів персонажів (Енея, Низа й Евріала, Евріалової матері, Турна). До «сентиментальних місць поеми» Д. Чижевський залічував вияви ставлення до батьків (Низ зворушливо нагадує Евріалові про його «матір старую» [V, 75], а Евріал прохає Іула Енейовича опікуватись його «паніматкою» [V, 83]), «чутливий плач» Евріалової матері та іншу «сльозливу» топіку твору: після того як втопився п’яний «йому слуга найвірнійший» «поромщик» Тарас, Еней сумував, плакав і навіть ридав [III, 1]; батько й син, Анхиз та Еней, «Прощалися і обнімались, / Слізьми гіркими обливались» [III, 140]; Турн перед смертю згадав «батька рідного, старого й дуже ветхих сил», і попросив одправити до нього свій труп, а зворушений Еней «од речі сей зм’ягчився / І меч піднятий опустив; / Трохи-трохи не прослезився <...>» [VI, 168-169]38.

Можна додати й інші такі місця:

- під час бурі на морі Еней «Заплакався і заридався», «Слізьми троянці облилися» [І, 9, 10];

- почувши від обідраних та зголоднілих троянців про їхні біди,

Дидона гірко заридала
І з білого свого лиця
Платочком сльози обтирала [І, 25];

- розраджуючи Дидону, покинуту Енеєм, її сестра Ганна

Сама з царицей горювала,
І сльози рукавом втирала,
І хлипала собі в кулак. [І, 63];

- та й Еней, покинувши Дидону, «Слізьми, бідняжка, обливавсь» [II, 1];

- на поминках по батькові, «Як проспівали “со святими”, / Еней обливсь слізьми гіркими» [II, 14];

- плаче, зазнавши краху своїх матримоніальних планів, Лависина мати:

Смутна Амата пір’я драла,
Слізки ронила і вздихала,
Що Турн-князьок не буде зять; [IV, 64];

- Венері, яка переживала за Енея, «за душу щипало», «Од жалю серце завмирало», тож як звичайнісінька українська пані, «В жалю, в сльозах і гіркім смутку / Богиня сіла в просту будку» й поїхала «оддать поклон» потрібній людині – старій Цибеллі, матері всемогутнього Зевса [V, 59];

- побачивши на щоглах голови «Нещасних Низа з Евріалом», троянці «Од жалю сльози попускали, / Таких лишившись паруб’ят» [V, 108,109];

- про плач Евріалової матері:

Сей галас і репетовання
Троян всіх в смуток привело;
Плаксивеє з синком прощання
У всіх з очей слізки тягло.
Асканій більше всіх тут хлипав <...> [V, 115];

- над убитим Паллантом

Троянські плакси тут ридали,

Як на завійницю кричали,
Еней зарюмав басом сам <...> [VI, 77].

Розчулено зустрічає Еней свого сина, «коменданта ісправного» фортеці, почуваючи радість і гордість за нього:

Еней Іула вихваляє,
Потім до серця прижимає;
Цілуєть люблязно в уста.
Енея серце трепетало.
Воно о сині віщовало,
Що він надежда не пуста. [VI, 59]

Звичайно, серед бурлескно-травестійної стильової стихії ця топіка сліз набирає подекуди іронічного забарвлення, але все ж не тотально, тож сентиментальні нотки не нівелюються цілковито.

Зображуючи війну, Котляревський вдається до різних стильових тональностей: переважає наскрізний у поемі низький класицистичний (бурлескно-травестійний) стиль, але часом використовуються і ресурси високого героїко-романтичного стилю, а також подекуди й реалістично-натуралістичного та сентиментального. Так, змальовуючи посполиту «рать» із новобранців, що їх дав Енеєві «в поміч» аркадський цар Евандр («Тут скілько сотень одлічили / Аркадських жвавих парубків / І в ратники їх назначили» [V, 34]), автор у сентиментальному дусі виявляє співчуття до них, змушених покинути своїх рідних та близьких і йти воювати за чужі царські інтереси, розуміє їхні приватні, родинно-сімейні жадання і нехіть до воєнних, імперських справ:

Пішли, розвивши короговку,
І сльози молодьож лила;
Хто жінку мав, сестру, ятровку,
У инчих милая була.
<...>
За милу все терять готові:
Клейноди, животи, обнови.
Одна дороже милой – честь!

І так, питейним підкрепившись,
Утерли сльози із очей;
Пішли, марш сумно затрубивши;
Перед же вів сам пан Еней. [V, 39-40]

За словами Д. Чижевського, «хоч і як тихенько, але в “Енеїді” озвалися деякі ноти осібної вдачі Котляревського як людини чулої, сентиментальної, релігійної, та вже не по-старосвітськи, а трохи по-модерному, “просвічено” релігійної <...>»39.

Водночас Котляревський, з його стійким, міцним чоловічим характером, загартованим суворим життєвим досвідом, численними, зокрема й воєнними випробуваннями, що випали на його долю, готовий посміятися над перечуленістю своїх персонажів (Анхиза, Евріалової матері та ін.). Як влучно спостеріг Д. Чижевський, «поруч таких чулих місць зараз» трапляється в «Енеїді» «якийсь вибрик»40. Справді, прощаючись з Енеєм і плачучи, «Анхиз кричав, як в марті кіт» [III, 140]. Таке порівняння – не так гротескне, як бурлескне. По втраті поромщика Тараса Еней, «Поплакавши і поридавши, / Сивушкою почастовавсь» [III, 1]. Асканій, що «більше всіх тут хлипав», «губи так собі задрипав, / Що мов на його сап напав» [V, 115]. Про себе ж самого автор зізнається:

Тепер би треба описати
Евандра батьківську печаль
І хлипання все розказати,
І крик, і охання, і жаль.
Та ба! не всякий так змудрує,
Як сам Виргилій намалює,
А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся;
Нехай собі се піде так. [VI, 89]

Тож Котляревський опускає побивання Евандра за загиблим сином Паллантом, хоча воно зображене й у Вергілія [книга одинадцята, в. 148-181], і в Котельницького [VI, с. 84-88].

Сентиментальні вияви в «Енеїді» нечисленні, до того ж не раз позірні, сльозливість Дидони й Венери деколи (але не завжди) постає нещирою, удаваною, тактичною41. Понад те, ці вияви дискредитуються стихією бурлеску, ледь чи не всевладною у поемі, а також побутовизмом, натуралізмом, а подекуди заступаються романтичною героїкою сцен. Трапляється навіть пародія на літературний сентименталізм. Коли до царівни Лавинії дійшла звістка про смерть її матері Амати,

То крикнула «уви!» з-письменська,
По хаті ґедзатись пішла.
Одежу всю цвітну порвала,
А чорну к цері прибирала,
Мов галка, нарядилась вмах;
В маленьке зеркальце дивилась,
Кривитись жалібно училась
І мило хлипати в сльозах. [VI, 152]

А проте бурлеск із натуралізмом, знижуючи сентиментальні децентрування, не лише забезпечують загалом стильову єдність травестії, а й утримують її образи-персонажі в рамцях хай і дещо утрируваної, але життєвої правдивості й не дають їм набути ознак самовистачальної сентиментальності – афектації, штучності, манірності, надмірної ідеальності у виявах почуттів. Тому Ієремія Айзеншток перебільшував, коли, беручи за визначальний критерій «реалізму як художнього світогляду» «типізацію персонажів»42 і тому заперечуючи реалізм «Енеїди» (крім «реальності побутових деталей, побутового довкілля, побутових персонажів»43, «нехибності створюваних ним побутових картин», «побутової точності довкілля, костюмів тощо», «багатства й точності зображуваних ним побутових деталей, сцен, персонажів»44), убачав у ній «творчу еволюцію Котляревського-поета» «від класицизму (хоча б у такій формі, як бурлеск) до сентименталізму»45: «Вимушений дотримуватися в поемі вибраного бурлеску, поет усе частіше відходив убік од такої легкої й колись звичної жартівливої манери, усе частіше допускав поєднання елементів бурлескного та сентименталістського стилів»46.

Сентиментальні відосередження наявні й у перших трьох частинах травестії, а в інших трьох не перестають бути не більш ніж відосередженнями.

У літературознавстві порушувалося питання і про риси романтизму в «Енеїді» Котляревського. При цьому висловлювалися різні думки. Петро Волинський убачав у ліричних вставках про Гетьманщину та її полки, про Сагайдачного «романтичне сприйняття минулого України, зокрема козацької слави», і зазначав:

«У згадках поета про козацтво звучать уже характерні для романтиків елементи суму за минулим. Недарма слова “Так вічної пам’яті бувало...” не раз цитували українські романтики першої половини XIX ст. (М. Максимович, О. Бодянський та ін.). <...> До урочистої лексики і патетичного тону вдається Котляревський, коли йому треба писати про високі громадянські чесноти <...>»47; «Героїчно-романтичний тон відповідних місць, як і елегійні згадки про козацтво, передвіщав зародження романтизму в українській літературі»48.

Іван Пільгук, розвинувши тезу П. Волинського, підкреслив, що «І. Котляревський створив передумови для розвитку романтизму в українській літературі»49. До романтичних ознак в «Енеїді» І. Пільгук відніс «риси національно-героїчного характеру народної маси (троянців)», такі риси характеру Енея, як «військова честь, витримка, лицарство, захист козацької гідності», й особливо наголосив на тому, що «в дусі романтики безстрашних подвигів постають учинки Низа та Евріала», котрим властиві почуття «воєнної доблесті і патріотизму», «презирство до смерті, самовідданість, рішучість, незламність присяги, дух козацького побратимства». Свій погляд дослідник пробував аргументувати і лексикою поеми, тим, що «героїчний дух війська передається такими словами, як “гайдамака”, “козарлюга”. Звертаючись до своїх воїнів, Еней наголошує на честі козацтва: “Козацтво! рицарі! Трояни! Храбруйте!”; “Імення рицарів прославить”». За спостереженням ученого, «в останніх частинах “Енеїди” найповніше використав І. Котляревський героїчні мотиви народних дум та історичних пісень»50.

Думку І. Пільгука про те, що «Енеїда» постала на вісі класицизм – романтизм, повторив польський літературознавець Флоріян Неуважний, твердячи, що в останніх трьох частинах поеми автор вдається до героїчного тону51, і розвинув інший польський україніст – Стефан Козак, який запропонував розглядати цей твір не лише як бурлескно-травестійну поему, а й як характерне для багатьох творів тої доби (наприклад «Ґражини» Міцкевича) «схрещення героїчної поеми з поетичною повістю» і впродовж уже чотирьох десятиріч несхитно обстоює й докладно обґрунтовує наявність «преромантичної героїзації в “Енеїді” Котляревського»52. На його погляд, романтичні компоненти «української “Енеїди” – твору наскрізь національного, а почасти й героїчного»53, випливають із національних джерел – народних дум та історичних пісень, козацької історіографії. Цікаво, що сам Котляревський, за спогадами Ізмаїла Срезневського, у розмові з ним погоджувався з думкою, що «история Украины» має бути опрацьована особливо старанно, «потому что Украине принадлежит слава разрешения судьбы и Польши, и России». Письменник із сумом мріяв: «Когда-то мы дождёмся исторического описання Малороссии, её достойного!..» А на слушне зауваження І. Срезневського: «Когда желание понять её будет заменять желание её описать» – відповів: «Ваша правда: теперь она невозможна» (малася на увазі, очевидно, наукова історія України). Котляревський розумів, що збагнути історію України неможливо без вияснення політичних прагнень її еліти, визвольних, державницьких змагань українського народу. Далі в розмові з І. Срезневськиим він сказав про модне захоплення збиранням пам’яток народної словесності:

«А сокровища всё более пропадают, и скоро не над чем будет и трудиться; бывало, десятками, сотнями слышишь старинные песни и думы, а теперь раз в год придётся услышать одну. Пусть бы эти сокровища остались не более как тем, чем стались пирамиды для Египта, все же б остались памятником народа, стоящего памяти»54.

Ці висловлювання промовисто свідчать про наявність у світогляді Котляревського преромантичних уявлень – історіографічних та фольклористичних. На переконання С. Козака, «літературна нобілітація Котляревським козацько-січової героїчної історії та її фольклорно-літописної легенди є, безперечно, наслідком преромантичних віянь нової епохи, дітищем якої був автор української “Енеїди”»55.

За спостереженням Ніни Калениченко, «романтичні тенденції» в поемі Котляревського «виявляються, зокрема, в романтичній іронії, з якою згадуються часи козацького лицарства, у піднесеному змалюванні образів Низа й Евріала в п’ятій частині “Енеїди” тощо»56. Подібної думки дотримувався Петро Хропко:

«Котляревський часто успішно перемагав обмеженість бурлеску, причому шляхом не тільки реалістичних, а й романтичних узагальнень. Оспівування вірної, готової на самопожертву дружби, підкреслення самовідданого служіння козаків рідній землі (досить пригадати подвиг Низа та Евріала, що свідомо пішли на смерть, тільки б перемогли їхні побратими) були зумовлені характерними процесами у літературному житті початку XIX ст. <...> Автор "Енеїди" згадує часи козацького лицарства з тим іронічним усміхом, за яким приховується гіркий смуток за безповоротним минулим. Це вже були естетичні тенденції нового, преромантичного характеру. їх прямим джерелом був український героїчний епос <...>»57.

Наявність в «Енеїді» окремих рис романтизму визнавали також Євген Кирилюк і Теофіл Комаринець58. А сьогодні думку про дотичність української «Енеїди» до романтизму обстоює Валерій Шевчук:

«<...> те, що вчинив Іван Котляревський в українській традиції, було нове; його народ не був тільки зібранням ґротесково-пародійованих героїв, з яких можна посміятися та й годі (хоча й це в поемі є), а став передусім носієм високих моральних якостей, бо разом з Енеєм після безцільних блукань із бурлескними пригодами підніс відроджувальну ідею української нації, проголошуючи постулата “світлого міста”, тобто відновлення української держави в майбутньому. Ось чому цей народ такими яскравими фарбами, так густо етнографічно описаний. Таких речей бароко не знало, подібне належало вже новій епосі – романтизму; саме тому й кажемо; “Енеїда” І. Котляревського – твір яскраво передромантичний. Таємничість, фантастичність викладу, пророцтва, гадання, візії, народний елемент – усе це належить до романтичної поетики»59.

Протилежний погляд мав свого часу Михайло Яценко;

«Поема Котляревського як твір, в якому наявна психологічна деперсоналізація дійових осіб, не тільки не має нічого спільного з романтичним напрямом, а й активно протистоїть романтизмові як мистецтву індивідуальному <...>. В “Енеїді” пізнання дійсності відбувається головним чином через відображення, тоді як у творах романтичного напряму домінуючою є виражальна сторона <...>. В “Енеїді” мірилом доброчинності людини, регулятором її життєвої поведінки є суспільство, ідея “общего добра” (конфлікт протікає в свідомості героя), у романтизмі, як відомо, не існує гармонії між людиною і суспільним порядком. Основу конфлікту становить у ньому опозиція, бунт особистості проти суспільства, його політичних і моральних норм. Світобачення романтичного індивіда не сумісне з самою ідеєю держави як всеохоплюючого і всерегулюючого органу, для якої людина, особистість є тільки деталлю суспільної “машини”.

Романтизм відкрив глибокі внутрішні конфлікти людини, багату душевними поривами й емоціональним життям “суб’єктивну” особистість як самоцінну категорію. Тим часом у поемі Котляревського індивідуальне, “приватне” життя людини не має ще самостійного значення»60.

І далі;

«Моральне в “Енеїді” виражається через раціоналістичну категорію обов’язку, честі, які являють собою головну рушійну силу етичної самосвідомості. Служіння честі вимагає самозречення і героїзму. <...> За оціночно-нормативним типом розуміння станової честі як основної пружини і міри оцінки вчинків царів і підданих, як головної категорії, заради якої герої ладні жертвувати життям, за тим, що на перше місце висувається не суще, а належне, Котляревський стоїть ближче до російських класицистів»61.

Як слушно зазначив М. Яценко, «ні п’ята, ні шоста частини не витримані в єдиному “героїчно-романтичному” чи “чутливо-сентиментальному” стилі», а образи Низа й Евріала, що служать «опорною тезою» для літературознавців у пошуках в «Енеїді» «ознак романтизму», насправді такі ж «далеко не однозначні», амбівалентні, як і образи інших персонажів поеми, котрим притаманне «роздвоєння у поведінці і характері»62.

Наведені в М. Яценка аргументи, в принципі, переконують, що «Енеїда» не належить до романтичного напряму, хоч окремі судження дослідника надто категоричні, наприклад цілковите відмежування од романтичного образотворення постатей Низа й Евріала, а також деякі теоретичні міркування. Скажімо, вчені, в тому числі М. Яценко, явищами преромантизму, призвістками романтичних віянь у сфері просвітницької художньо-естетичної свідомості, вважають – і цілком слушно – народнопісенні стилізації того-таки Котляревського (в «Наталці Полтавці»), Левка Боровиковського, Ізмаїла Срезневського, Миколи Костомарова, Осипа Бодянського, Маркіяна Шашкевича, хоча в них теж наявна «психологічна деперсоналізація» ліричного суб’єкта і зовсім мало індивідуальної творчості.

Світобачення романтичного індивіда не завжди несумісне з самою ідеєю держави – згадаймо, наприклад, вияв державницьких ідеалів у мріях Шевченкового Яреми («Оживуть гетьмани» і «в степах Украйни – / О Боже мій милий – блисне булава!»63), у Кулішевому романі «Чорна рада» (боротьба Сомка та Шрама за українську автономну державу) та його драмі «Байда, князь Вишневецький» (ідея «своєї взброєної хати»), у творчості Маркіяна Шашкевича, Івана Вагилевича та й, зрештою, цілу державотворчу програму кириломефодіївських братчиків, найповніше викладену в історіософському творі Миколи Костомарова «<Закон Божий>» («<Книга буття українського народу>»).

Сама по собі ідея держави не була чужою романтичному світогляду; але якщо для класицизму близьким стало служіння феодально-абсолютистській державі, для просвітницького класицизму – освіченій монархії, то романтизмові органічними виявилися національно-визвольні змагання, боротьба за відновлення втраченої національної державності (Адам Міцкевич, Юліуш Словацький у Польщі, Міхай Верешмарті, Шандор Петефі в Угорщині, Діонісіос Соломос, Андреас Кальвос у Греції, Петр Негош у Чорногорії, Добрі Чинтулов, Петко Славейков, Христо Ботев у Болгарії, Карел Гінек Маха у Чехії, Само Халупка у Словаччині, Андрій Мурешану, Васіле Александрі в Румунії та ін.). Покликанням класицизму було захищати і зміцнювати реальну монархію, романтизму – виборювати національну державу. Можна сказати, що романтики підносили національну державу як заповітну мрію; реальної ж держави, навіть національної, якщо над нею не висіла загроза чужоземного поневолення, вони й справді найчастіше не захищали – навпаки, незрідка боролися з її гнітливим нівелювальним тиском на неповторну людську особистість.

Треба сказати й про те, що в романтизмі, крім індивідуалістичної, байронічної течії, розвивалася й інша, так звана народна (фольклорна), в якій – надто ж у фольклорно-історичній – сильними були народно-колективістські, національно-консолідувальні тенденції; у ній особистість знаходила сенс свого буття в героїчному жертовному служінні батьківщині, народові, національно-народному колективові. Ця течія особливо розвинулася в літературах поневолених націй.

***

Автори російської ірої-комічної поеми протиставляли свій бурлескно-травестійний стиль вітчизняним літературним традиціям – одописній, ліричній та епічній:

Да будет всем чтецам известно,
Что я писачка весельчак.
Свищу на дудочке чудесной,
Лишь громогласить не мастак;
И без меня брюзжат все оды,
Выводят важно эпизоды,
Провал пускай возьмет всех их:
Довольно лир уж есть звончатых,
Довольно эпиков пузатых,
А право – смаку мало в них, -

так задерикувато починає свою частину п’яту Олександр Котельницький [V, с. 9]. Для українського письменства таке протиставлення не було актуальним, тож Котляревський у поемі ніде до нього не вдається. Водночас більшість вдумливих дослідників його «Енеїди» сходиться на тому, що в її основі лежить опозиція між російським імперським (загальнодержавним) та українським окремішнім (автономним) дискурсами. Інакше – між просвітницьким класицизмом, що приписував підпорядковувати часткове загальному, регіональне – загальнодержавному, особисте – становій честі, державній повинності, обов’язку перед монархом, і зароджуваним преромантизмом, що заявляв про право етнічних суб’єктів на самобутність та окремішність. Почавши стихійно писати «Енеїду» за доби Просвітництва, коли в низькій літературі класицизму популярними були жанри травестії та пародії, бурлескний стиль, Котляревський завершував поему вже за преромантичної доби, що не могло не позначитися на четвертій, п’ятій та шостій частинах твору.

Справді, крізь просвітницько-класицистичну оболонку «Енеїди» Котляревського прориваються й окремі преромантичні паростки (а для преромантизму характерним є саме таке зародження призвісток романтичного руху всередині просвітницької ідеології, естетики й художньої творчості). Ці преромантичні риси виявляються насамперед у ремінісценціях із часів існування козацько-гетьманської держави, у згадках про її «славні» військові з’єднання:

Так вічной пам’яти бувало
У нас в Гетьманщині колись,
Так просто військо шиковало,
Не знавши: стій, не шевелись;
Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках, було, як мак цвітуть.
Як грянуть, сотнями ударять,
Перед себе списи наставлять,
То мов мітлою все метуть. [IV, 101]

У цих, за висловом Пантелеймона Куліша, «віршах зовсім не жартівних» («стихах вовсе не шуточных»)64 забруньковується уже романтичний мотив «національної туги», недарма ж перші два рядки Михайло Максимович узяв за епіграф до першої книги своєї фольклорно-романтичної збірки «Малороссийские песни» (Москва, 1827), а Ізмаїл Срезневський – до першої частини своєї фольклорно-романтичної збірки «Запорожская старина» (Харків, 1833).

Хоча рядки «Так просто військо шиковало, / Не знавши: стій, не шевелись» є частковою ремінісценцією з російської травестії:

В церквах, в торжественно служенье
Читалося одно ученье
На место всех проповедей.
Попы кричали: «Стой! равняйся!
Смотри направо! не шатайся!
Вперед! все разом! неробей!» [IV, с. 95) –

усе-таки це місце в «Енеїді» Котляревського наочно показує, як балаганний, навіть блюзнірський стиль Осипова український поет переводить у щемливо-поважний, почуваючи тугу за козацьким минулим. Ба більше, тут Котляревський вдається навіть до неявної полемічної репліки Осипову: той акцентує на стройовій муштрі, запровадженій у царському війську за Петра І, і на російських стройових командах, прийнятих згідно з військовим статутом Павла І, підписаним 6 лютого 1796 р. (четверту частину «Енейды» Осипова, нагадаю, видано саме того року). А Котляревський, який почав службу в царській армії (у Сіверському карабінерному полку) також того самого року, з ностальгією говорить про те, що українське козацьке військо не знало обридливої стройової муштри й успішно обходилося без стройових команд. «Ратнеє фиглярство» Котляревський висміяв в описі підготування латинців до війни:

Тогді ну військо муштровати.
Учить мушкетний артикул,
Вперед як ногу викидати,
Ушкварить як на калавур;
<...>
Такеє ратнеє фиглярство
Було у них за регулярство,
<...>

Повсюдна муштра та учення <...> [IV, 108-109].

З боку українського автора це була, своєю суттю, критика стройової муштри, практикованої в російсько-імперській армії за пруським зразком, інакше кажучи – довільний козацький випад проти надмірної регламентації військового вишколу, властивої абсолютистському режимові, що, з погляду художніх напрямів, можна трактувати як преромантичний випад проти класицизму. За приміткою російської перекладачки української «Енеїди» Віри Потапової, у цих строфах «автор натякає на аракчеєвщину, на парадоманію і фрунтоманію російських царів»65.

За словами М. Яценка,

«опис підготовки латинян і рутульців до війни, де так багато натяків на сучасність, крім суто сюжетних завдань, має на меті через амбівалентну структуру (жартома і всерйоз) довести високу боєздатність військових з’єднань козаків. На думку М. Рєпніна, поновлення відносно автономного козацького війська означало, з одного боку, створення постійно готового до воєнних дій військового резерву для боротьби з внутрішніми і зовнішніми ворогами імперії, а з другого – певне полегшення економічного становища приблизно 500 тисяч українського населення, відвернення від нього кріпосної залежності. Можна сказати, що ця ідея була перекладена Котляревським з мови політичної на художню»66.

Цій меті слугує і «своєрідна логічна модель» образів Низа й Евріала, хоч не троянців, «та в службі вірних козаків» [V, 72], що воюють «за чужу отчизну» [V, 76], – модель,

«в якій автор намагається поєднати риси особистої мужності з васальною відданістю», «у формі алюзії-натяку висловлює <...> думку про доцільність збереження для централізованої Російської держави козацьких військових формувань. У зв’язку з цим він підкреслює хоробрість і боєздатність козацьких військ, наголошує на їх почутті патріотизму, що, зокрема, було засвідчено у Вітчизняній війні 1812 р. <...> (“Яка ж одвага в смутне врем’я! Так не пропало наше плем’я?”)»67.

Мрія про відновлення автономного козацького війська довго жевріла на Лівобережжі. Ще на початку 1788 року земляк Котляревського (родом із Миргородщини) надвірний радник Василь Капніст, очоливши в Україні гурток автономістів, склав проект відновлення охочих полків з українського козацтва для боротьби з турецькими військами, які наступали на південні кордони Російської імперії («Положение, на каком может быть набрано и содержано войско охочих козаков»). Проект було подано Катерині II, відтак передано нею на розгляд Олександрові Безбородьку (керівникові зовнішньої політики Російської імперії, українцеві з походження) і на остаточне затвердження Григорію Потьомкіну, схвалено ними обома, проте до реалізації справа не дійшла68. Згодом, 1812 року, коли наполеонівські війська вступили на територію Російської імперії (з українських земель було зайнято лише Західну Волинь), Василь Капніст активно долучився до створення українського козацького ополчення у складі російських військ. Щоправда, на Полтавщині були й тверезі голови, які не піддавалися російсько-імперській пропаганді й мали свою думку й наміри щодо можливого вторгнення Наполеона в Лівобережну Україну, загарбану царизмом. Софія Василівна Скалон (1797-1887), донька Василя Капніста, у спогадах, написаних 1859 року, навела таку розмову свого батька з його рідним старшим братом Миколою Васильовичем:

«Один раз, это было в 1812 году, я чрезвычайно бьша удивлена суждением дяди Николая Васильевича, который, обратясь к отцу моему, пресерьёзно спросил его этими словами:

- Скажите мне, Василий Васильевич, что вы будете делать, если Бонапарт пойдёт на Малороссию? Какие будут ваши планы и куда вы утечёте?

Мой отец отвечал:

- Я никуда не намерен уходить: зная хорошо Малороссию и будучи любим ею, я надеюсь поставить её на ноги и со стыдом изгнать его из наших пределов.

- А я не так думаю, – сказал Николай Васильевич, – я сам пойду к нему навстречу с хлебом и солью, к этому умному человеку.

Можно себе представить удивление моего отца и дяди Петра Васильевича [ще одного

із братів Капністів. – Є. Н.] при таком оригинальном суждении и именно в то время, когда все страшились, чтобы Наполеон не пошёл на Малороссию! Но дядя Николай Васильевич всегда отличался оригинальничаньем»69.

І хай тут окремішня позиція Миколи Капніста подана як дивакувата (а як іще могла прокоментувати її в мемуарах Софія Скалон, дружина російського генерала Василя Скалона?!), усе-таки цей випадок свідчить про те, що під час війни 1812 року серед полтавського дворянства частково нуртували настрої аж ніяк не вірнопідданські щодо російського царизму і натомість прихильні до Наполеона. Ба більше, ще раніше під впливом наполеонівської пропаганди маршалок шляхетства Переяславського повіту Полтавської губернії Василь Лукашевич (згодом близький до полтавської масонської ложі «Любовь к истине») плекав надію на відновлення автономії Гетьманщини70, унаслідок чого на одному з хутірних бенкетів 1807 року виголосив тост «за здоров’я Бонапарте»71. Щоправда, як резонно зауважив Стефан Козак, ця надія українських автономістів на Наполеона була «розрахована, по суті, на вичікування»72.

З іншого боку, з-під пера наддніпрянських українців вийшли й антинаполеонівські вірші «Ага! Чи вже ти нахопився, / Катюжий сину, Бонапарт» «запорозького козака Твердовського» (друга половина грудня ст. ст. 1806 року або січень 1807-го, надруковано 1807 року), «Ода, сочинённая на малороссийском наречии по случаю временного ополчення» військового лікаря Григорія Кошиця-Квітницького (написано й надруковано 1807 року), «Ода малороссийского простолюдина на случай военных действий при нашествии французов в пределы Российской империи в 1812 году» Петра Данилевського, анонімна «малороссийская ода» «Мысли украинского жителя о нашествии французов» (обидва твори надруковані 1813 року), анонімний вірш «Стихи малороссийские на случай известия, что Наполеон сослан на остров Эльбу» (написано 1814 або 1815 року)73. Впадає в око те, що ці вірші були складені після успішних битв російських військ із французькими 14 (26) грудня 1806 р. під польським містом Пултуськом та 26-27 січня (7-8 лютого) 1807 р. під пруським містом Пройсиш-Ойлау (тепер м. Багратіонівськ Російської Федерації), коли вперше за свою воєнну кар’єру Наполеон не здобув рішучої перемоги, а відтак після вигнання наполеонівських військ із Російської імперії та згодом заслання скинутого імператора на о. Ельбу. Це були переважно оди, які риторично уславлювали міць і звитяги російських військ і якими запопадливі автори, царські піддані, засвідчували свою вірнопідданість непереможній царській імперії. Закрадається, однак, думка, що якби переміг і запанував Наполеон, то ті самі чи інші українські віршувальники складали б оди на його честь.

Показово й те, що коли того-таки 1812 року царський уряд зобов’язав одправляти з Чернігівщини та Полтавщини сухарі для російських військ у Польщі, то полтавський губернський маршалок шляхетства Дмитро Трощинський і Василь Капніст у цій ситуації подбали насамперед про місцевий український люд, який ризикував у далекій дорозі втратити волів – неоціненне своє надбання і засіб до життя. За наполяганням Трощинського, Капніст поїхав до Петербурга й виклопотав в уряду дозвіл зробити пожертву не натурою, а грошима. Сам-таки Капніст, за дорученням начальства й усього дворянства, закупив хліба в Житомирі й одправив куди треба. Так чернігівські й полтавські українці дбали насамперед про свої інтереси, власне виживання, а не про порятунок чужого «отечества»74.

Водночас в умовах російсько-французької війни, користуючись тим, що над Російською імперією нависла небезпека розгрому, лівобережні українці та їхні національні провідники робили спроби відновити втрачені під царизмом права й привілеї. Цьому сприяло те, що царська влада під загрозою поразки ставала поступливішою. Доречно нагадати, що на початку війни Котляревський за дорученням тодішнього малоросійського генерал-губернатора Якова Лобанова-Ростовського сформував козацький полк (докладніше про це далі). Генерал-губернатор у своїй відозві од 10 липня 1812 р. до земських комісарів, найближчих начальників козацького стану, обіцяв виклопотати у царя в нагороду за якнайшвидше й успішне формування козацьких полків повне звільнення козаків од рекрутчини, розпуск полків по закінченні війни й повернення козаків додому, а також утворення особливого «украинского войска», старшини якого прирівнювалися б до уланських офіцерів і постійно числилися б на службі, а рядові козаки поверталися б у свої полки тільки при потребі, на перший же поклик. При цьому Лобанов-Ростовський наголосив, що «такое сих полков устройство <...> близко похоже с древним состоянием малороссийских воинов <...>»75. Усупереч Лобанову-Ростовському, який волів надати козацьким полкам загальноросійський характер, Трощинський, за підтримки Василя Капніста, домігся, щоб козацькі полки дістали українські козацько-старшинські назви, а пізніше ще й козацький однострій і щоб «ополченців», мобілізованих із кріпаків з дозволу поміщиків, не лише звільняли з кріпацтва разом із цілою родиною, а й також називали козаками. Тож, за висновком українського історика з Канади Василя Вериги, на поклик царської влади «родове козацтво голосилося до війська не з любови до “отечества”, але тому, щоб привернути собі колишні козацькі вольності або вирватися із зненавидженого кріпацтва, в яке їх безправно загнала цариця Катерина II, та тому, щоб боронити свої родини й оселі»76. Однак після наполеонівських війн Олександр І указом від 11 червня 1816 р. розпорядився негайно розпустити козаків по домівках77. Імператорським указом від 25 серпня 1818 р. серед козаків було заведено рекрутчину, указом від 10 грудня 1819 р. їх прирівняно в податках до інших казенних поселян, а 1820 року цар звелів переселити на землі, що належали чорноморському війську (на Кубані), 25 тисяч полтавських і чернігівських козаків – як припускав Микола Стороженко, «с целью <...> удаления из Малороссии наиболее вольнолюбивого элемента, разочарованного в своих ожиданиях»78.

Тим часом, коли вибухнуло польське повстання 1830-1831 рр., Микола Рєпнін, який у 1816-1834 рр. був малоросійським військовим губернатором (Полтавської та Чернігівської губерній), за дорученням нового царя Миколи І сформував улітку 1831 року, за зразком 1812-го, вісім козацьких кавалерійських полків, які три місяці перебували в резерві, поки не закінчилася польська кампанія (до жовтня 1831 року)79. У серпні наступного року два полки були переведені та поселені на Північному Кавказі, на початку вересня ще два передані в митне відомство й нарешті 30 вересня 1832 р. всі полки були розформовані, а козаки з їх складу призначені до переселення на Кавказ80.

4 жовтня 1831 р. генерал-губернатор Рєпнін подав цареві разом з доповідною запискою проект військової організації «малоросійських» козаків («проект положення об обращении малороссийских козаков к первобытному их воинственному состоянию»). Микола І передав проект на розгляд спеціального комітету, який однозначно заявив, що окремі самостійні частини, або федеративні з’єднання, провінцій на особливих правах не можуть бути терпимі для збереження цілісності імперії. У відповідь 13 квітня 1832 р. князь Рєпнін знову умотивовував доцільність «обращения козаков на быт и повинность, более сходные с их нравами и обычаями». Проте Микола І не прислухався до його думок і відхилив проект, остерігаючись запровадження федеративного устрою. Мало того, царським указом від 25 червня 1832 р. було встановлено умови рекрутчини серед козаків починаючи з 1833 року, а указом від 30 вересня 1832 р. затверджено положення про переселення «малоросійських» козаків разом із родинами, челяддю та іншими казенними поселянами до кавказьких козачих лінійних військ і полків81. Як зауважив Микола Стороженко, це було зроблено для того, щоб «разредить вольнолюбивый элемент, мечтавший о восстановлении старинных вольностей и обращении козаков в их прежнее воинственное состояние»82. Відтак у зв’язку з проведенням перепису населення для точного обчислення податків і врегулювання військової повинності, що не могло бути прихильно сприйнято волелюбними козаками, для видалення з України неспокійних елементів царським указом від 12 жовтня 1833 р. дозволялось відставним солдатам з «малоросійських» козаків переселятися з сім’ями в Кавказьку область із наданням їм пільги – зарахування синів, народжених на нових поселеннях, до козацького стану (народжені до переселення залишались у званні військових кантоністів)83.

Миколі Рєпніну, який співчував українському автономістському рухові, підтримував зв’язки з його діячами84, вдалося домогтися тільки короткочасних незначних пільг для українського козацтва (указом від 8 листопада 1832 р. рекрутчину перенесено на рік пізніше – не з 1833-го, а з 1834-го85, а 17 січня 1834 р. з ініціативи Рєпніна та за його розробками оприлюднено новий «устав об управлений малороссийскими козаками»86). Та вже 6 грудня 1834 р. Микола І увільнив князя Рєпніна з впливової посади малоросійського генерал-губернатора, формально призначивши його членом Державної Ради, голос якого вже не мав такого вагомого значення87. Основною причиною усунення Рєпніна від управління Малоросією послужили його ревне обстоювання інтересів козаків, селян, загалом непривілейованих станів і запідозрення та звинувачення його в українському сепаратизмі88.

Це все говорить не про що інше, як про те, що висловлена в поемі художньою мовою ідея відновлення автономного козацького війська (хай до пори до часу підпорядкованого Російській імперії) була, властиво, ідеєю відродження мілітарної сили України і, як така, йшла врозріз з інтересами тої ж імперії, потенційно містячи загрозу її цілісності. Тому правомірно вважати цю ідею преромантичною. Вона зближує «Енеїду» з такими явищами українського преромантизму, як історіософський трактат невідомого автора «История русов» (кінець XVIII ст.), у якому обґрунтовувалася доцільність відновлення політичної автономії України у складі Російської держави, історичні нариси Г. Квітки-Основ’яненка «О слободских полках» (1838), «1812 год в провинции» (1843) й особливо «Головатый» (1839), присвячений кошовому отаманові Антонові Головатому, котрий, сформувавши, за дорученням царської влади, Чорноморське козацьке військо – для участі в російсько-турецькій війні 1787-1791 рр., – фактично, врятував рештки національних збройних сил. З його ініціативи військо переселилося на Кубань, де зберегло автономний устрій, деякі козацькі вольності.

На основі Квітчиного нарису Шевченко вславив Головатого в першодруці послання «До Основ’яненка» («Кобзар» 1840 року):

Наш завзятий Головатий
Не вмре, не загине...
От де, люде, наша слава,
Слава України!89

Прикметно, що Шевченко побачив у «завзятому Головатому» не втілення васальної відданості імперії, а «славу України», символ незнищенності серед українського народу військового духу козаччини. Таким чином треба розглядати й висловлену в «Енеїді» ідею відновлення козацьких військових з’єднань – не як класицистичну ідею підпорядкування національної сили чужій централізованій державі, а як преромантичну ідею збереження автономного національного війська, своєрідних ознак і традицій української армії.

До преромантичних рис «Енеїди» належить й авторське захоплення історичними піснями українського народу (троянці співали «пісеньок: / Козацьких, гарних запорозьких» -

Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про С і ч,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч; [III, 2, 3])

і вивищення їх над «московськими», що їх поет зневажливо називає «бриденьками» [III, 2] (тобто безглуздими, химерними за змістом90). Таке захоплення народнопісенною стихією якраз і характерне для українського і загалом європейського преромантизму, в руслі якого й зародився в Україні на початку XIX ст. фольклористичний рух, що реабілітував і популяризував у «верхній» культурі усну народну творчість, готуючи ґрунт для становлення й розвитку фольклорного романтизму (фольклорні збірки Василя Ломиковського, Миколи Цертелєва, вступ до граматики української мови Олексія Павловського).

Преромантичними віяннями натхнене і визнання в поемі Котляревського непроминальної цінності й потреби збереження «на вічне врем’я» самоназви, мови, віри та й загалом національної неповторності кожного «племени», зокрема й підкореного чужоземним завойовником. Юнона просить Зевса (Юпитера):

«Нехай Еней сідла рутульця,
Нехай спиха Латина з стульця,
Нехай поселить тут свій рід.
Но тілько щоб латинське плем’я
Удержало на вічне врем’я
Імення, мову, віру, вид».

«Іноси! сількісь! як мовляла» [тобто згоден, гаразд. – Є. Н.|, –
Юноні Юпитер сказав. [VI, 161-162]

Натяк тут досить прозорий: мирячись (за принципом «против ріжна не прать» [IV, 64]) із фактом загарбання України Російською імперією, Котляревський торкається питання про надання царизмом українському народові права зберегти свою національну самобутність (мовно-культурну та релігійно-обрядову). На таких умовах автор вимушено погоджується, щоб українці та росіяни будували в єдності спільну державу. З приводу цього місця в «Енеїді» Олександр Кониський зауважив, що коли б Котляревський

«замісто “латинське плем’я” написав “українське”, – чи дали б йому напечатати “Енеїду”, чи не опинився б він “у хладных финских скал” або де на березі Лени?.. Інак Котляревському не можна було говорити, і ніхто другий з українців тоді не сказав і того, що він»91.

За слушним спостереженням Стефана Смаль-Стоцького, в «Енеїді» Котляревський не лише «пропагує гуманність» і «стає в обороні упосліджених і покривджених» (мається на увазі соціально), а й

«стає в обороні національних прав українського народу, за його відрубність і самостійність в мові, звичаях, обичаях і т. п. Багато місць “Енеїди” дає зовсім певну підставу думати, що в ній представлені особливо злидні України, які вона тоді в кождім згляді терпіла від російської адміністрації, як і взагалі відносини України до Москви, хоть, з другого боку, Котляревський виявляє щиро свій державний патріотизм і свою лояльність»92.

У зацитованих рядках з української «Енеїди» Котляревський як травестатор скористався з відповідного місця Вергілієвої поеми, де Юнона благає Юпітера:

«<...> не наказуй
Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,
Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись».
[Книга дванадцята, в. 824-826]93

Котляревський у Юнониному проханні додає ще й віру, збереження якої було актуальним для часів православної козацької України, котра боролася проти експансії ісламу та католицизму, та й, зрештою, опиралася спробам московської царської церкви підпорядкувати собі українську громадську церкву. Питання віри у Вергілія зринає у Юпітеровій відповіді («священні обряди»), у якій він заспокоює Юнону:

«Дам, чого хочеш <...>.
Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,
Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,
Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди
Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян».
[Книга дванадцята, в. 834-838]94

Антична латинсько-троянська ситуація не зовсім відповідала сучасній Котляревському українсько-російській, бо російсько-імперські завойовники нав’язували свої закони, мову, церкву, а прибравши собі з княжої доби етноніми Русь, руський та офіційно запровадивши (за Петра І) грекизований варіант Росія, накидали українцям етноніми Малоросія, малоросійський, малороси. Щоправда, внаслідок реформи московського патріарха Никона, в Руській православній церкві у 1653-1667 рр. відбулася уніфікація церковного обряду з українською та грецькою обрядовою практикою. Чи мав це на думці Котляревський, коли завіршовував повищий діалог Юнони та Юпитера, – невідомо. Та напевно можна сказати, що для Котляревського неприйнятним було, щоб українці стали єдиними з росіянами в мові та народно-релігійних обрядах, бо за тодішніх умов це означало втратити рідну мову й перейти на чужу російську, позбутися національно-релігійної обрядовості та звичаєвості (про разючу відмінність української народної культури від російської письменник чітко висловився у «Москалі-чарівнику»), тож він скорочує довгу пояснювальну тираду Юпітера і вкладає у його вуста лише згоду з тим, чого домагалася Юнона. Про уніфікацію бодай у чомусь в українського поета, на відміну від римського, не йдеться.

Історичні колізії з античної давнини (передусім між троянцями, греками й латинцями) дали змогу Котляревському розбудувати свій текст із натяками на українсько-російські, козацько-імперські відносини. На прикладі воєнного зіткнення, а затим примирення латинців і троянців автор показує, як після епізодичних збройних сутичок і навіть битв між собою українці та росіяни мали б зажити в мирі та злагоді. Він навіть малює ідилічну – хай нетривалу, на час перемир’я – картину такого співжиття:

В коротке мировеє врем’я
Латинське і троянське плем’я
Було як близькая рідня. [VI, 88]

Отож у травестованій «Енеїді», як і в латинському оригіналі, завойовники і підкорені будують спільну державу. Це вітають обидва автори – римський та український. Тільки Вергілій стоїть передусім на боці великодержавника Енея і троянських займанців, а Котляревський у цьому випадкові стає на бік корінних латинців та рутульців, які в нього ситуативно асоціюються з українцями, підкореними російсько-імперською експансією. Так опозиція між російсько-імперським (класицистичним) та українським національним (преромантичним) дискурсом набуває співвідношення на засаді відштовхування – притягання.

Оскільки виразно цей діалог Зевса і Юнони Котляревський наситив алюзіями на актуальні для нього українсько-російські проблеми, засвідчує відповідне місце у травестії Олександра Котельницького, де прохання Юнони викладено досить блідо, без натяків на російську історію:

«Пусть так – троянец торжествует
И Турна душит как скота,
Пусть он над всеми ликовствует,
Готова для него чета;
Пусть будет он могущ и пышен,
Народ им будет пусть возвышен;
Но сделай то лишь мне, мой свет,
Чтоб имя Трой погребенно
Осталось навсегда забвенно, –
Да имя Лации цветет!»

Рекла – и Зевс на все склонился,
Он с ней на мере положил,
Чтобы Эней возвеселился
И Турну голову сломил;
Потом свое рассеяв семя,
Распространил в Лации племя,
Принял названье латинян:
Чтоб прекратив военны муки,
Они стаканы взяли в руки
И сотворили род римлян. [VI, с. 197-198]

Порівняння цих трьох фрагментів – з латинського першовзору, травестій Котельницького та Котляревського – показує, що український автор у цьому випадкові йшов за римським поетом, а не за російським травестатором.

В описі походу латинського та союзного військ Котляревський імітує стиль українських народних дум, використовуючи характерні для поетики цього фольклорного жанру конструкцію заперечного порівняння, традиційні епітети (галич чорна, буйний вітер), субстантивацію епітета (ратне), гіперболу, прикладку родового значення (Ардея-город), добір відповідних слів та образну семантику:

Не хмара сонце заступила,
Не вихор порохом вертить.
Не галич чорна поле вкрила,
Не буйний вітер се шумить:
Се військо йде всіма шляхами,
Се ратне брязкотить збруями,
В Ардею-город поспіша.
Стовп пороху під небо в’ється,
Сама земля, здається, гнеться;
Енею! де тепер душа? [IV, 122]

Тетяна Бовсунівська зауважила, що «первинний пафос» цих рядків, навіяних народними думами, «зазнає зниження, бо вони служать комічному описові війни Енея з латинянами. Дослідники, які бачили в цьому уривку стильові риси романтизму, чомусь проминули яскраво виражену його пародійність»95. Справді, у контексті зображення ратних приготувань латинців і рутульців (у стилі фольклорних небилиць і пародіювання народної пісні «Ой на горі та женці жнуть...», [IV, 126]) зацитована строфа, стилізована під народнопісенну патетику, також набуває пародійного звучання, хоча воно в ній менш відчутне, ніж в обіграванні козацької пісні про Сагайдачного й Дорошенка. Взята ж поза контекстом, ця строфа не виявляє виразних пародійних ознак. Такі стилізації під героїчний епос (думи) й історичні пісні українського народу стали згодом поширеним явищем в українській преромантичній та романтичній поезії (Ізмаїла Срезневського, Маркіяна Шашкевича, Пантелеймона Куліша та ін.).

У четвертій, п’ятій і шостій частинах травестія подекуди набуває ознак ліро-епічної поеми, жанр якої став надзвичайно поширеним у романтизмі. Авторське «я» прямо виянює себе через ліричні запитання, вигуки (як-от в останньому рядку щойно цитованої строфи: «Енею! де тепер душа?»). Авторське «я» солідаризується і співпереживає з Енеєм і троянцями завдяки невласне-прямій мові: «Та ба! Як Турна б нам достать» [VI, 143]. Буває, упереміжку з вигуком нанизуються запитання про начебто невідомого героя, його дії, додаються фольклорні за своїм типом гіперболізовані порівняння з явищами природи, звідси виникає ефект народнопоетичного паралелізму:

Но що за стук, за гомін чую?
Який гармидер бачу я!
Хто землю так трясе сирую?
І сила там мутить чия?
Як вихрі на пісках бушують,
В порогах води як лютують,
Коли прорватися хотять;
Еней так в лютім гніві рветься,
Одмстить Палланта смерть несеться,
Сустави всі на нім дрижать. [VI, 53]96

Воєнний запал латинців автор описує утрирувано, із застосуванням гіпербол та контрастних понять:

Воєнна буря закрутила,
Латинське серце замутила,
Завзятость всякого бере;
«Війни, війни!» – кричать, бажають,
Пекельним пламенем палають
І молодеє і старе. [IV, 116]

Паралелі цим прикладам антитетично-гіперболічної побудови Юрій Шевельов знаходив у поезії російського класицизму XVIII ст.97, але в атмосфері романтичного руху, який зародився в Україні у 1820-1830-х рр., «Енеїда» Котляревського сприймалася аж ніяк не в руслі високого стилю класицизму, та й навіть не тільки в бурлескно-травестійному сенсі (так звана котляревщина), а й частково (в окремих уривках) у романтизованому ореолі. Цьому сприяли знамениті сентенції Котляревського, вкладені в уста чи то «козака лицарковатого» [V, 82] Евріала:

«Ні! перше ти мене удавиш,
Щоб я од земляка одстав.
Від тебе не одстану зроду,
З тобою рад в огонь і в воду,
На сто смертей піду з тобой.
Мій батько був сердюк опрічний.
Мовляв (нехай покой му вічний):

Умри на полі, як герой». [V, 74];
«Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять;
Як ми Енею присягали,
Для його служби жизнь оддали,
Тепер не вільна в жизні мать». [V, 77];

чи то «обозного генерального» Сереста:

Куди? – вам сорома немає!
Хто чув! Троянець утікає!
Чого наш славний рід доживсь!

Один паливода ярує,
А вас тут стілько, боїтесь;
В господі вашій вередує
Рутульський шолудивий пес!
Що скаже світ про нас, трояне?
<...>
А князь наш бідний що помислить?
Адже ж за воїнів нас числить,
За внуків славніших дідів! [V, 142-143]98;

чи то висловлені від автора:

Так наші смілиї вояки
Тут мовча проливали кров;
<...>
За честь і к князю за любов.
Любов к отчизні де героїть99,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат,
Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,
Там лицар – всякий парубійка,
Козак там чортові не брат. [V, 94]

Ці патетичні, афористично завіршовані рядки оскільки класицистичні (бо мова в них, почасти похідних від одописної традиції, іде про підпорядкування особистих інтересів і навіть власного життя обов’язкові перед монархом та його військом), остільки ж потенційно преромантичні, бо в них патріотично налаштовані реципієнти вкладають і самодостатній зміст, пов’язаний з Україною, козацькою історією, запорозькою доблестю тощо. На це наштовхує сам автор образними аналогіями «сердюк», «козак», «обозний генеральний», Енеєвим називанням себе «кошовим» [V, 14], а своєї «ватаги» – «кошем» [II, 75]; а ще Енеїв союзник, аркадський цар Евандр, величає його «гетьманом» [V, 36].

Звичайно ж, в образах покозачених Низа й Евріала, які «Енею присягали, / Для його служби жизнь оддали» [V, 77] і героїчно гинуть «за чужу отчизну» [V, 76], вчувається натяк на службу козаків (у вигляді окремих формувань чи індивідуально) у царській армії (сам автор, як повище зазначено, мав досвід такого вояка). Та все ж «повинність» козакуватих Низа й Евріала не зводиться до вірності суто імперській присязі. Загальновживаній у російській класицистичній поезії XVIII ст. словосполуці «общеє добро» (чи «общие блага»), що мала значення переважно державної ідеї, прикметної для доби освіченого абсолютизму, або принаймні сенси суспільно-державної та моральної патетики100, Котляревський надає виразного козацького акценту. В його «Енеїді» окремі вияви пишномовної класицистичної героїки меркнуть перед козацьким апофеозом, що стремить до самовистачальності. То ж не дивно, що проартикульовані в поемі героїко-патріотичні, козацько-лицарські – за асоціативними підказками – мотиви, які супроводжувалися раціоналістично-класицистичним проголошенням державно- і військово-монархічного обов’язку, незрідка переосмислюються в романтичному дусі – як ідеї обов’язку перед вітчизною (Україною), рідним народом, що змагає до національного відродження і визволення, збереження своєї самобутності, відновлення власної державності, а також у сенсі лицарського обов’язку перед одностайною військовою «ватагою», котра бачилася національно-народним колективом, згуртованим демократичними почуттями товариськості, побратимства, взаємовиручки.

Позитивним персонажам поеми, які епізодично зображуються у романтичному насвітленні, протистоїть «князь» Турн, що не раз нагадує задерикуватого російського офіцера – п’янюгу [IV, 66; V, 47] і дуелянта [IV, 72], відчайдушного керівника воєнними діями [V, 119-121], або як вершник, весь обшитий булатом, вимальовується на середньовічного рицаря чи давньоруського воїна [VI, 48-51], а ситуативно постає також характерним романтичним лиходієм, описаним за допомогою гіперболи та контрастних понять:

Зробився Турн несамовитий,
Ярився, лютовав неситий,
Троянськой крови забажав.
Всі страсти в голову стовкнулись,
Любов і ненависть прочнулись;
«На штурм, на штурм!» – своїм кричав. [V, 50]

Прикметно, що молодий Шевченко, знайомий ще тільки з першими чотирма частинами «Енеїди», вбачав у поемі насамперед віддзеркалення «слави козацької». В елегії «На вічну пам’ять Котляревському» (1838) він просив «праведную душу» автора «перелицьованої» поеми прилинути до нього, сироти, в Петербург «хоч на одно слово» і заспівати «про Україну»:

Нехай усміхнеться серце на чужині,

Хоть раз усміхнеться, дивлючись, як ти Всю славу козацьку за словом єдиним Переніс в убогу хату сироти101.

З цього приводу Петро Приходько резонно зауважив, що

«змальовуючи образ ідеального співця, автор вірша виявляє себе послідовником не стільки самого Котляревського, якому провіщає невмирущу славу, скільки його “противників” в естетиці, тобто романтиків. Справді, Шевченко уславлює видатного письменника-попередника не за безсмертний сміх в “Енеїді”, не за утвердження передусім гумористичного жанру й стилю, тобто не за те, чим адресат найбільше заслужив популярність в українській літературі, а за те, що він

Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти <...>,

тобто за героїчні історичні мотиви, які насправді для нього не були типовими. Однак ці мотиви бажані були для автора вірша, їх настирливо висували й захищали в своїх теоретичних працях та висловлюваннях і українські романтики»102.

Тож за доби романтизму історико-типологічне та функціональне значення «Енеїди» Котляревського, її сутність і з’явище не зовсім збігалися, позаяк окреслилася тенденція до сприйняття твору почасти в романтичному дусі поетизації козаччини (що фактично триває і досі). Так сприйнята частиною письменників, дослідників і читачів поема зробила певний стимулювальний вплив на зародження українського романтизму.

Примітки

1 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 332.

2 Там само. – С. 335.

3 Там само. – С. 336.

4 Кулиш П. Обзор украинской словесносте. II. Котляревский // Основа. – 1861. – № 1: Январь. – С. 245.

5 Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. – К., 1977. – С. 101-115; Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. – К., 1979. – С. 10-106 (розділ «Гуманістичний ідеал просвітительського реалізму»), 328-329 (про просвітительський реалізм російських повістей Шевченка); Івакін Ю. 0. Поезія Шевченка періоду заслання. – К., 1984. – С. 156-160; Гончар 0.І. Просвітительський реалізм в українській літературі: Жанри та стилі. – К., 1989. – 176 с.

6 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 325-373; Сулима-Блохина Олександра. Европейська клясицистична новеля і Г. Ф. Квітка; Проблеми українського клясицизму і Квітка-Основ’яненко; Клясицистичні риси Квітчиної прози, сентименталізм і реалізм у прозі Квітки // Сулима-Блохина Олександра. Вибране; Поезії. Новелістика. Наукові та публіцистичні розвідки. – К., 1995. – С. 177-208; Гузар Ірина. Шевченко і Ґете. – Торонто 1999.-214 с.

7 Див.: Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, етили. – К., 1981. – С. 171-223 (розділ «Просвещение и его хуцожественные направлення»),

8 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 374-376.

9 Там само. – С. 313.

10 Там само. – С. 314.

11 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 194.

12 Котляревський у своєму поясненні помилково називає онагром кабана й у такому значенні вживає це слово у цитованій строфі (насправді онагр – це дикий осел). Фіндюрка, за поясненням Котляревського, – «потаскуха» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 386).

13 Уж солнце луч свой упирало
В поля, в селенья, в каждый дом.
Как будто пальцем в глаз совало,
И разбудило птиц содом:
Ворчат, свистят, бурлят, гогочут,
Кудакчут, квакают, щекочут,
Хайлят с надсадой напрерыв.
Эвандр хоть крепко спал с пропою,
Но птицьі не дали покою
И сну соделали разрыв. [V, с. 69]

14 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 195.

15 Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. – С. 32.

16 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 195.

17 Яценко М. Т. Іван Котляревський // Котляревський І. П. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. – К„ 1982. – С. 26, 21.

18 Дмитро Наливайко виокремлює три способи художнього узагальнення: ідеалізацію (для класицистичного типу творчості), символізацію (для романтичного) і типізацію (для реалістичного) {Наливайко Д. С. Искусство: направлення, течения, стили. – К., 1981. – С. 47-50).

19 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 135-207 (розділ «Характер типізації і творчий метод»).

20 Яценко М. Т. Питання реалізму і позитивний герой в українській літературно-естетичній думці першої половини XIX ст. – С. 34.

21 Див.: Яценко М. Т. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури XIX століття: У 3 кн. – К., 1995. – Кн. 1: Перші десятиріччя XIX ст. – С. 79.

22 Огоновскій 0. Історія літератури рускої: Части 1-4.-Львів, 1889. – Часть II. -1 відділ. -С. 198.

23 Там само.-С. 199.

24 Єфремов С. 0. Котляревський // Єфремов С. 0. Літературно-критичні статті. – К., 1993. – С. 135-137.

25 Сверстюк Є. Іван Котляревський сміється//Україна. Наука і культура. -К., 1991. – Вип. 25.- С. 311.

26 Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838) // Історія української літератури (Перші десятиріччя XIX століття). – К., 1992. – С. 84.

27 Провіянтмейстер – генерал, який відав постачанням. Кригсцальмейстер – урядовець при війську, що вів фінансові справи, здійснював і постачання армії.

28 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 349.

29 Там само. – С. 340.

30 Там само. – С. 341.

31 Там само. – С. 340.

32 Там само. – С. 341.

33 Там само. – С. 342.

34 Там само. – С. 347.

35 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 243.

36 Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 669.

37 Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... – С. 73.

38 Чижевський Д. Історія української літератури від початків до доби реалізму. – С. 347.

39 Там само. – С. 348.

40 Там само. – С. 347.

41 Ігор Лімборський, доводячи, що «такі персонажі поеми, як Венера і Дідона, сентиментальними не виступають» (як і інші дійові особи), надто категорично вбачає у їхній чутливості лише удаваність: «“сентиментальність” Венери є позірною, удаваною; вона не розгортається до глибокоемоційного виявлення її справжніх почуттів і виявляється цілком у стилі бурлеску. Сльози Венери – тільки засіб для досягнення своєї мети»; Венера і Дідона «лише зовні зближуються з сентиментальними героїнями своєю здатністю до перебільшення своїх почуттів, спробами вдаватися до сліз тоді, коли інші аргументи вже безсилі і не діють» (Лімборський І. В. Творчість Івана Котляревського... – С. 48,49). Материнська чутливість Венери, як і жіноча чутливість Дидони, все-таки природні й непідробні. Розповідач: «Венера, як правдива мати, / Для сина рада все оддати» (хоча в наступному рядку автор іронізує: «З Вулканом рада в кузні жить») [V, 30]; Венера до «батечка» Зевса: «Як маєш ти кого карати, / Карай мене, – карай! я мати, / Я все стерплю ради дітей!» [VI, 11].

42 Айзеншток И. И. П. Котляревский // Котляревский И. Сочинения. – Л., 1969. – С. 24, 26, 28.

43 Там само. – С. 24.

44 Там само. – С. 28.

45 Там само. – С. 33.

46 Там само. – С. 32.

47 Волинський П. К. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 179.

48 Там само. – С. 187.

49 Пільгук І. І. І. Котляревський і початки романтизму в українській літературі // Ювілейна наукова конференція, присвячена 200-річчю від дня народження І. Котляревського (Тези доповідей і повідомлень). – X., 1969. – С. 20.

50 Там само. – С. 19.

51 Nieuwazny F. «Eneida» Iwana Kotlarewskiego i jej rezonans w Iiteraturze ukrainskiej XIX wie-ku // Slavia orientalis. – Rocznik XIX. – 1970. – N9 2. – S. 136.

52 Kozak S. Problem tradycji narodowych i romantyzmu w «Eneidzie» Kotlarewskiego // Slavia orientalis. – 1970. – N9 2. – S. 141-154; Козак С. Український преромантизм // Наша культура. – 1977. – № 12; 1978. – № 1-3, 5, 7; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). – Варшава, 2003. – С. 179, 183, 186, 199-202, 204, 206-211; Козак С. «Енеіда» Котляревського: проблема національних традицій і романтизму // Козак С. Християнство – романтичний месіанізм – сучасність: Статті, розвідки, лекції. -К., 2011. – С. 114-153.

53 Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). -С. 195.

54 Срезневский Вс. Знакомство И. И. Срезневского с И. П. Котляревским. – С. 7.

55 Козак С. Український преромантизм // Наша культура. – 1978. – № 1. – С. 10. Також див.: Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). – С. 196, 201-202.

56 Калениченко Н. Л. Українська література XIX ст.: Напрями, течії. – С. 87.

57 Хропко П. П. Іван Котляревський (1769-1838). – С. 82-83.

58 Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 129; Комаринець Т. /. Ідейно- естетичні основи українського романтизму (проблема національного й інтернаціонального) – Львів, 1983.-С. 23.

59 Шевчук В. Висновки, або Коли починалася Нова українська література і ще раз про стилістичні епохи // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 687.

60 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 204.

61 Там само. – С. 206.

62 Там само. – С. 161-163.

63 Шевченко Т. Гайдамаки // Повне зібр. творів: У 12 т. – К., 2001. – Т. 1. – С. 160. – Віршові рядки 1300,1302-1303.

64 Кулиш П. Обзор украинской словесносте. II. Котляревский. – С. 247.

65 Примечания В. А. Потаповой // Котляревский И. П. Энеида / Перевод с украинского Веры Потаповой. – М.; Л., 1964. – С. 317.

66 Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 118-119.

67 Там само. – С. 188-189. Цитата з «Енеїди» Котляревського [V, 80].

68 Карнович Е. Государственный человек екатерининских времён // Исторический вестник. – 1883. – Т. 12. – № 6: Июнь. – С. 532-533; Корсаков А. Два прожектера // Там само. – 1892. – Т. 50. – № 11: Ноябрь. – С. 540; Бабкин Д. В. В. Капнист: Критико-биографический очерк // Капнист В. В. Собрание сочинений: В 2 т. – М.; Л., 1960. – Т. 1. – С. 25-26.

69 Воспоминания С. В. Скалон (урожденной Капнист) // Исторический вестник. – 1891. – Т. 44. – № 5: Май. – С. 357.

70 Шип Н. А. Лукашевич Василь Лукич // Енциклопедія історії України. – К, 2009. – Т. 6. – С. 292.

71 Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – Львів, 1996. – С. 61; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). – С. 96.

72 Там само. – С. 97.

73 Див.: Бурлеск і травестія в українській поезії першої половини XIX ст. – К., 1959. – С. 77-100. 568-572.

74 Воспоминания С. В. Скалон (урожденной Капнист) // Исторический вестник. – 1891. – Т. 44. – № 5: Май. – С. 359. Дмитро Прокопович Трощинський (1749-1829) – російський державний діяч і меценат української культури, один із лідерів конспіративного кола українських консервативних автономістів. Через свого приятеля, уже згадуваного Йосипа Каменецького був одним з ініціаторів першого видання «Енеїди» Котляревського (1798). У 1812-1814 рр. – полтавський губернський маршалок шляхетства, у 1814-1817 рр. – міністр юстиції. Створений ним осередок українського національно-політичного й культурного життя в Кибинцях на Миргородщині, де була численна бібліотека, сучасники називали «Українськими Атенами» (Оглоблин 0. Трощинський Дмитро // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. – Т. 9. – Вид-во «Молоде Життя», 1980. – Перевидання в Україні. – Львів, 2000. – С. 3266). Власне, П. Куліш писав про «домашний театр» і «обширную библиотеку» «в знаменитих Кибинцах – этих Афинах времен Гоголева отца» (наголос Кибинці – також за Кулішем, який дуже ретельно позначав наголоси в українських загальних та власних назвах: Кулиш П. Несколько предварительных слов // Основа. – 1862. – № 2: Лютий. – С. 20). Про український патріотизм Дмитра Трощинського свідчить такий спогад Софії Скалон. У своєму маєтку в Кибинцях у 1812-1814 рр. він інколи змушував своїх співаків «петь известную малороссийскую песню “Чайку", которая аллегорически представляла Малороссию как птицу, свившую гнездо своё близ дорог, окружавших её со всех сторон. Прекрасная музыка этой песни, а более ещё значение слов её до того были трогательны, что, слушая её, почтенный старик Трощинский часто закрывал лицо своё рукою и проливал слезы» [Воспоминания С. В. Скалон (урожденной Капнист) // Исторический вестник. – 1891. – Т. 44. – № 5: Май. – С. 364]. Про це є згадка й у Куліша: «Говорят, что старик Трощинский <...> любил слушать украинские народные песни и даже, иногда, прослушав известную Чайку, заливался горькими старческими слезами» (Кулиш П. Несколько предварительных слов. – С. 20). Так серед української шляхти початку XIX ст. жив дух цієї щемливої національно-алегоричної пісні («Ой біда, біда мні, чайці небозі, / Що вивела діток при битій дорозі...»), яку приписували то Б. Хмельницькому, то І. Мазепі, то П. Калнишевському (див.: Погребенник Ф. Наша дума, наша пісня: Нариси-дослідження. – К., 1991. -С. 21-26; проте не можна погодитися зі спробою дослідника заперечити алегоризацію України в цій пісні та звести її ідейний зміст лише до вислову материнської любові; пісня ця функціонувала насамперед як українська патріотична, що й доводить, зокрема, спогад Софії Скалон). Варто нагадати, що Д. Трощинський був нащадком Мазепиного племінника гадяцького полковника Степана Трощинського, якого російський уряд заарештував наприкінці 1708 року як родича і прибічника Мазепи і який відтак помер в ув’язненні у Києві 1709 року. Цікаво також, що в листі від 29 жовтня 1829 р. Дмитро Бантиш-Каменський просив Котляревського надати йому відомості щодо такого питання: «Кто сочинил известную песню: “Ой, беда, беда мне, чаечке небозе" и проч.? Иные (в том числе князь Цертелев) приписывают оную Богдану Хмельницкому; другие Мазепе: но я сомневаюсь в том, особенно в первом. Не помню, кто-то уверял меня, что она сочинена Кошевым Атаманом, забыл фамилию его» (Ротач П. Іван Котляревський у листуванні. – С. 128). На це Котляревський одписав у листопаді-грудні 1829 року: «песню Ой бида чайци, чайци небози неизвесно кто именно сочинил, но многие полагают, что сочинил её последний запорожский кошевый Калниш» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 335). Ідеться про Петра Калнишевського.

75 Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 6: Июнь. – С. 473. Авторство розкрито у вид.: Палієнко М. «Кіевская Старина»: Хронологічний покажчик змісту журналу (1882-1906). – К., 2005. – С. 288, 291, 295-297; Палієнко М. «Кіевская Старина»: Систематичний покажчик змісту журналу (1882-1906). – К., 2005. – С. 563; Палієнко М. «Кіевская Старина» у громадському та науковому житті України (кінець XIX – початок XX ст.). – К., 2005. – С. 332-333.

76 Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII – початок XX ст.). – С. 67.

77 Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864 // Енциклопедія історії України. – К., 2007. – Т. 4. – С. 429; Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 6: Июнь. – С. 477-478.

78 Там само. – С. 479-481.

79 Там само. – Кн. 10: Октябрь. – С. 115-120.

80 Петренко Є. Д. Козацькі українські кінні полки Російської імперії 1812-1864. – С. 429.

81 Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 10: Октябрь. – С. 120-130.

82 Там само. – С. 130. Головним противником князя Рєпніна був тодішній голова Державної Ради й Комітету Міністрів князь Віктор Павлович Кочубей, який боявся привидів сепаратизму і схиляв царя до заходів, спрямованих на асиміляцію «малоросійських» козаків з іншим насе-ленням Імперії (Там само. – С. 131). У листі до М. Рєпніна від 7 жовтня 1832 р. він одверто писав: «Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам. Мое звание и занимаемый мною пост ставят меня выше всяких мелких соображений; я смотрю на дела Ваших губерний с точки зрения общих интересов нашей страны» (Там само. – Кн. 11: Ноябрь. – С. 146; переклад з французької). З проектом реформ для остаточного злиття Малоросії з Великоросією (тобто інтеграції Лівобережної України у склад Російської імперії), для уніфікації судочинства та залишків гетьманських органів правління з імперськими владними структурами, виступив і колишній меценат Котляревського Семен Михайлович Кочубей (записки «О Малороссии» від 2 лютого 1832 р., «Ещё о Малороссии» від 11-го та 18 лютого 1832 р., лист до М. Рєпніна від 12 лютого 1832 р.). Див.: Галь Богдан, Швидько Ганна. «...Мысли мои о крає моём...» (С. М. Кочубей і його записки про Малоросію) // Схід – Захід: Історико-культурологічний збірник. – X.; К., 2004. – Вип. 6. – С. 101-128.

83 Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века //Киевская старина. – 1897. – Кн. 11: Ноябрь. – С. 155-156.

84 0. 0. <Олександер Оглоблин> Рєпнін (нар. кн. Волконський) Микола // Енциклопедія Українознавства: Словникова частина. – Т. 7. – Вид-во «Молоде Життя», 1973. – Перевидання в Україні. – Львів, 1998. – С. 2499; Шандра В., Підкова І. Рєпнін Микола Григорович // Довідник з історії України: А-Я. – Вид. 2-ге, доопрац. і доп. – К., 2002. – С. 653.

85 Н. С. <Стороженко Н. В.> К истории малороссийских козаков в конце XVIII и в начале XIX века // Киевская старина. – 1897. – Кн. 11: Ноябрь. – С. 153-154.

86 Там само. – Кн. 12: Декабрь. – С. 332-340.

87 Там само. – С. 347.

88 Там само. – С. 349.

89 Шевченко Т. До Основ’яненка // Повне зібр. творів: У 12 т. – Т. 1. – С. 120, 442, 443, 624-626.

90 Від слова «бридня» («бредня») – «безглузді думки; химери» (Бредня, Бридня // Словник української мови: <В 11 т>. – Т. 1. – С. 232, 234).

91 К. <Кониський 0.> Відчити з історії русько-українського письменства XIX віку // Сьвіт. – 1881.-Ч. 2.-С. 29.

92 Смаль-Стоцький Стефан. Котляревський і єго «Енеїда»: Відчит на науковій академії дня 1-ого падолиста 1898// Літературно-науковий вістник. – 1898. – Т. 4. – Кн. 11. – С. 99.

93 Тевкри – народність, що населяла давню Трою (троянці).

94 Авзонці – перші мешканці Італії.

95 Бовсунівська Т. В. Українська бурлескно-травестійна література першої половини XIX століття... – С. 54.

96 У Котельницького ця строфа починається лише одним запитанням, яке, мабуть, і підказало Котляревському розвинути такий зачин: «Но что за страшная тревога?» [VI, с. 49].

97 Шевельов Ю. В. Традиція і новаторство в лексиці і стилістиці І. П. Котляревського. – С. 159-160.

98 У Вергілія до розгублених троянців «Поприбігали Мнестей і завзятий Серест», «тевкрійські вожді», а присоромлює вояків Мнестей:

«Гей, куди ви тікаєте, де ще
Мурів шукаєте, де ще там шанці ви маєте, друзі?
Муж лиш один, громадяни, і замкнений в ваших же мурах,
Зміг заподіяти в місті таку різанину безкарно;
<...>
Ні батьківщини нещасної й древніх богів вам не жалко,
Ані Енея великого вам, боягузи, не сором?» [книга дев’ята, в. 778-787]

У Котельницького до троянців промовляють «Серест удалый» і «бдительный Мнестей»:

«Куда вас чорт несет, скажите?
Вы лучше силы соберите,
И здесь на месте все умрем.

Куда мы пустимся таскаться,
Коль нет других к житью нам стран,
И как не стыдно испугаться?
Один головорез, буян
В предепах наших так бунтует,
Всех крошит, бьет, везде воюет
И так бессовестно шалит». [V, с. 160]

Котляревський вилучає Мнестея й передоручає його усовістительно-підбадьорливе слово Серестові. Апеляція до авторитету «князя» Енея, що лунає з вуст Сереста, засвідчує, що в цьому випадку український травестатор користувався також «Енеїдою» Вергілія, де Мнестей апелює до шани «Енея великого» серед троянців, тоді як у травестії Котельницького це місце випущено.

99 «Любов к отчизні» – ремінісценція з відповідного місця в Котельницького, який про Низове та Евріалове кровопролиття у рутульському таборі висловився так: «Вот их к отечеству любовь / Какие дива натворила, / Какие силы сокрушила!» [V, с. 122]. Проте, крім подиву та натуралістичного, не раз зниженого зображення вчинку Низа й Евріала, в Котельницького відсутня героїчна патетика. Ірої-комічна «Енейда» Осипова й Котельницького саме й була спрямована суто на дегероїзацію й пародіювання героїчної епопеї як такої (передусім російської). У російській травестії годі шукати героїчно-преромантичних рис.

100 Див.: Филипович П. Нові праці про І. Котляревського... – С. 64-66.

101 Шевченко Т. На вічну пам’ять Котляревському // Повне зібрання творів: У12 т. – Т. 1. – С. 91.

102 Приходько П. Г. Шевченко й український романтизм 30-50-х рр. XIX ст. – К., 1963. – С. 73.


Читайте также