Проблеми двотекстовості і тритекстовості

Одними з дискусійних у трактуванні «Енеїди» Котляревського є проблеми її двотекстовості. Притім двотекстовість української травестії розглядається у двох вимірах і відповідно поділяється на два різновиди. Перший виникає на противазі між двома текстами – античним і травестійним та зумовлюється наявністю в інтертексті української поеми елементів та слідів Вергілієвого першотексту. До них належать такі:

• сюжет, фабула, художній конфлікт (їх подано за античною схемою, зокрема й щодо участі богів у долі героїв);

• персонажі – герої та боги, інші істоти (хоча їх перелицьовано, усе ж за ними прозирають античні прообрази, що передається і збереженими іменами);

• згадки про генеалогічні, родинні та позашлюбні зв’язки античних богів і героїв;

• античні власні назви людей, богів, міфологічних істот, реальних та міфологічних країн, міст, місцевостей, гір, островів, річок;

• назви античних народів (троянці, греки, сицилійці, латинці, рутульці, аркадці, «лидійський народ» [V, 38], «фригійське плем’я» [VI, 9], «народ фригійський» [VI, 11]);

• принагідні апеляції до Вергілія;

• частково образ підземного царства мертвих (про це далі);

• оказіональні образи міфічної «діви» («цар Камилла, / До пупа жінка, там – кобила» [IV, 131]) та «діда очеретяного» – «Тибру старого» [V, 6, 8], двох велетнів – Битіаса й Пандара [V, 132-140], поганських «жерців» [VI, 91];

• обряди (віщування Феба [III, 18-20], жертвоприношення тварин богам і віщування за тваринними нутрощами [III, 34-36], поховання-спалення мертвих [VI, 90-93]);

• переказ про те, як Іракл (Геракл, Геркулес) убив «злого Кака» [V, 21];

• вигуки-звертання до язичницьких богів: Дидона: «Боги!» [І, 61], Евріалова мати: «О боги!» [VI, 113].

Формально дійство травестованого твору звелося до запозиченого сюжету й імен. Узагалі сюжет перелицьованої «Енеїди» має сенс тільки як античний: з ним постійно співвідноситься і ним визначається перебіг дійства, а насамкінець і його завершення (незначні композиційні відхилення, пропуски епізодів, хоча й багатьох, ролі не грають). Котляревський не наважився істотно переробити сюжет (прикметно, що «муза» застерігає автора: «В чужую казку не мішайсь» [V, 181]; «казка» тут – те, що розказується, оповідь). Не вдавалися до цього й інші травестатори – естетично вони не допускали такого надзавдання. Античний сюжет є тим каркасом, на якому композиційно тримається поема Котляревського, а античні персонажі – тою оболонкою, у яку він вдихає національний зміст. Старожитній середземноморський каркас травестії наповнюється реаліями новочасного наддніпрянсько-українського світу та почасти його довкілля.

Отож хоча Котляревський перелицьовує античне дійство на український лад, античний сюжет, події, ситуації, та й на позір персонажі переважно залишаються. Щоправда, в українського травестатора подекуди помітна, як зауважив Микола Зеров, «весела неохайність і в іменах, і в генеалогічних тонкощах. Йому однаково назвати Палінура – Палінуром і Тарасом; Луцетій легко перетворюється в нього на Лутеція»; дійшло навіть до того, що троянець Серест («їх обозний генеральний» [V, 142]) ні сіло ні впало опинився у рутульських лавах і загинув од рук троянського ватажка: Еней серед інших рутульців «Убив Сереста» [VI, 56]¹. Мало того, за спостереженням Віктора Неборака, у Вергілія Іліоней убиває Луцетія, а в Котляревського Лутецій б’є Іліонея², у Вергілія рутулець Лавс «перемагає троянця Абанта <...> (у Котляревського Авента вбиває чомусь Паллант <...>)»³. У цих невідповідностях не варто дошукуватися якоїсь умисності – їх у більшості випадків Котляревський просто необачно переніс од Котельницького.

Так, у випадку з Серестом у тексті Котельницького Еней задушив спочатку рутульського жреця (Котляревський перетворив його на «Попа рутульського полку»), а «За ним Сереста он убил» [VI, с. 51]. У Вергілія в цьому епізоді також бере участь Серест, але як троянець: коли Еней мечем заколов жреця, «Зброю його взяв Серест і на плечах поніс для трофея» [книга десята, в. 542].

У Вергілія троянець «Іліоней величезним уламком скали убиває / Ззаду Луцетія, що підпалить уже браму збирався» [книга дев’ята, в. 568-569), у Котляревського ж навпаки, притім у цій його строфі, де накидано загальну картину рутульського штурму троянської фортеці, чітко не означено, хто з вояків, названих на ім’я, троянець, а хто рутулець:

Тут лютость всіми управляла
І всякий до надсаду бивсь.
Лигар ударом макогона
Дух випустив із Емфіона,
І сам навіки зуби стяв.
Лутецій б’єть Іліонея,
Циней Арефа, сей Цинея <...> [V, 127].

Бурлескно-травестійна переробка не вимагала повсюдно уточнень щодо того, до якої з протиборчих сторін належить той чи той вояк, – де-не-де досить було обмежитися героїчно-комічним зображенням того, як «Один другого тасовав» [V, 127]. У поважній же епопеї Вергілія належність кожного воїна можна встановити за деінде поданими поясненнями або ситуативно: «Ематіона – Лігер [рутулець] убив, Корінея – Азілас [троянець]; / <...> Кайней [троянець] убиває Ортіга, / Турн [рутулець] – переможця Кайнея, ще й Ітіса, й Клонія вбив він, / І Діоксіппа, й Промола, й Сагара, вбив також Іданта» [книга дев’ята, в. 570, 572-574]. У Котельницького ця пістрява на імена картина спрощена і дещо змінена:

Лигер, не знающий пророна,
Качал геройски по брылям
Удачливо Емафиона,
Но опрокинут был и сам;
Циней Арефа бил – Цинея
От Турна затрещала шея,
А там Илионей мозжит
Лутеция в затылок смело <...> [V, 146].

Досить порівняти зацитовані уривки з творів Вергілія, Котельницького та Котляревського, щоб упевнитися, що український травестатор тут іде за російським (перекручене ім’я Луцетія на Лутеція; Циней б’є Орефа/Арефа – у Вергілія це Кайней та Ортіг). Водночас уже, мабуть, од себе Котляревський, на відміну від Котельницького, перевертає один із двобоїв навпаки: Лутецій б’є Іліонея. У Вергілія та Котельницького Лігер у цьому епізоді залишився живий, а в Котляревського Лигар, поставлений невідомо на чиєму боці, загинув («навіки зуби стяв» [V, 127]); однак у шостій частині цей-таки персонаж уже як рутулець воює далі та ще раз гине:

Лігар з Лукуллом поспішають
І в тарадайці напирають
Енея кіньми потоптать.
Но тут їх доля зла наспіла,
І душі сих братів із тіла
Пішли к Плутону погулять. [VI, 57]

У Вергілія «суворий Абант» веде другий корабель із найманим військом Енея [книга десята, в. 170-171], відтак рутулець «Лавс, ця могутня у битві підпора, / <...> Абанта, що впав йому в руки, долає» [книга десята, в. 426-427]. У Котельницького другим кораблем найманців, що їхали разом з Енеєм і Паллантом, теж «командовал Авант» [VI, с. 23], але далі у бою «Паллант <...> / Как бодрый вдаль петух шагает, / В пути Аванта низлагает» [VI, с. 42]. У Котляревського Авант спочатку також належить до Енеєвих «вербунків» («з Енеєм <...> плили дуби Аванта, / Що був страшнійший од сержанта; / Бо всіх за все по спині стриг» [VI, 24], одначе далі, услід за Котельницьким, у герці «Паллант <...> Авента, пхнувши ззаду, / Поставив раком на показ» [VI, 46-47]. Чи не помітив тут Котляревський неузгодженості й чи не тому змінив ім’я персонажа з Аванта на Авента? Чи така модифікація імені персонажа відбулася випадково унаслідок авторської описки або чийогось помилкового відчитання автографа?

Віктор Неборак дивується, звідки в Котляревського у переліку союзників Енея узявся Цинарис («То Цинарис, цехмистр картьожний, / Фигляр, обманщик, плут безбожний» [VI, 26]), адже «у Вергілія і близько немає ніякого Цінаріса. Щось там стара муза таки прибрехала» (Котляревському)⁴. Розгадка цього «темного місця» також криється у травестії Котельницького: «Там смелый Цинарис гуляка» [VI, с. 24]. Один рядок, відведений цьому персонажеві у Котельницького, Котляревський розгорнув у цілу строфу. Звідки взяв Цинариса російський травестатор – од Скарона, Блюмауера чи з якогось іншого джерела (не конче літературного) – це вже інше питання. Нам важливо з’ясувати джерело цього імені в «Енеїді» Котляревського, а воно – в «Енейде» Котельницького. Звичайно, якби вдалося встановити походження персонажа на ім’я Цинарис, то можна було б з’ясувати його первісне значення. У поемі ж Котляревського наймення Цинарис уже втратило семантичний зв’язок із першоджерелом і перетворилося на інтертекстуальний рудимент.

Від Котельницького Котляревський узяв і деякі перекручені імена античних воїнів:

• так, у Вергілія – Авлест [книга десята, в. 206], Ліхант, Ціс, Фарос [в. 316, 320, 324], Лаг, Гісбон [в. 381, 384], Демодок [в. 413], Магон [в. 521], «із Лігером-братом Лукаг» [в. 576], Дранк [книга одинадцята, в. 121, 220, 336], Діомед [в. 227, 243], Япіг [книга дванадцята, в. 391, 420, 425],

• а в Котельницького – Авлет [VI, с. 24], Лихас, Кисей, Фар, Даг, Гибсон, Демоток [VI, с. 37-38, 40, 41], Маг [VI, с. 50], «Лигер и дерзостный Лукал» [VI, с. 52], Дранес [VI, с. 78, 80, 93, 108], Диомид [VI, с. 98, 105], Япид [VI, с. 183-185]

• і в Котляревського так само чи подібно Авлет [VI, 28], Ліхас, Кісей, Фар, Даг, Гібсон, Демоток [VI, 41, 43-45], Маг [VI, 55], «Лігар з Лукуллом»⁵ [VI, 57], Дрансес [VI, 86, 95,104], Діомид [VI, 96, 97,101], Япид [VI, 135,136].

У Вергілія фігурує тільки Лавс [книга десята, в. 426, 434, 441], син Мезенція [книга сьома, в. 647-650], полеглий у поєдинку з Енеєм [в. 791-817]; у Котельницького – «Там Лавс спешит к нему [Палланту. – Є. Н.] на сечу, / Там Клавз спирается навстречу» [VI, с. 42], потім од рук Енея гине Лавз [VI, с. 64]; у Котляревського залишається спочатку тільки «Одважний парубійка Клавз» [VI, 47], а далі ще згадується Лавз, якого також убиває Еней [VI, 71], – притому в обох згадках так само, як у Котельницького, немає прив’язки до Мезентія, «ватажка тирренського» [VI, 71]. Латинську форму імені Терон [книга десята, в. 313] услід за Котельницьким (Ферон [VI, с. 36]) Котляревський передав через букву ф: Фарон (літера а замість е – це, можливо, описка або друкарська помилка, бо в автографі-чернетці уривку частини шостої було: Ферон⁶). Деяких воїнів, названих поіменно у Вергілія і відсутніх у шостій частині травестії Котельницького, не знайдемо і в поемі Котляревського, який до того ж зі свого переліку воїнів випустив і декотрі імена, згадані у російського травестатора (наприклад Окн, Минций [VI, с. 24]). Зрозуміло, що в бурлескно-травестійній стихії Котельницького і Котляревського воїни (та інші персонажі) з однаковими іменами не цілком відповідають або й далеко не відповідають один одному, а то більше воїнам (та іншим персонажам) з тими самими іменами в героїчній епопеї Вергілія.

Збіги, а надто подібні недогляди в іменах персонажів у Котельницького та Котляревського свідчать, що у п’ятій і шостій частинах український поет тримався тексту російської травестії та не завжди звіряв його з твором Вергілія. Водночас у Котляревського трапляються збіжності в іменах та епізодах з Вергілієм і розбіжності з Котельницьким. Так, у римського поета амазонка називається Камілла [книга одинадцята, в. 499, 535, 563, 648, 796], а рутульський віщун (авгур) -Толумній [книга дванадцята, в. 257, 460], відповідно і в українського: Камилла [VI, 113,116], Тулумній [VI, 130]; натомість у російського послідовно: Урсилла [VI, с. 122, 123, 125-127, 130-132, 136, 137, 142, 143, 146-151, 153], Полумний [VI, с. 178]. У Вергілія рутулець Толумній кинутим списом поцілив одного з дев’ятьох синів Гілліпа-аркадця [книга дванадцята, в. 266-276], у Котляревського Тулумній «перший стрелив на троянців, / Гиллипенка на смерть убив; / А сей був родом із аркадців» [VI, 131] (з якої зброї «стрелив» – не уточнено; стріляти можна з лука, рогатки, вогнепальної зброї, використання якої у травестії античного дійства є художньо виправданим і не видається історичним анахронізмом). У Котельницького цей епізод відсутній. Ці збіжності й розбіжності вказують на те, що український травестатор заглядав також у Вергілієву «Енеїду», хоча важко сказати, чи робив він це не спорадично, а за якоюсь логікою.

З деяких місць видно, що Котляревський користувався водночас і травестією Котельницького, й «Енеїдою» Вергілія. Так, в одному з епізодів книги дванадцятої Вергілія Турн убиває «Стенела й Таміра із Фолем» [в. 341], «і Лада, і Главка» [в. 343], Евмеда – «нащадка старого Долона» [в. 346, 347, 353-362, 363], «І Сібаріса, й Хлорея, й Дарета, за ним Терсілоха, / Далі й Тімета» [в. 362-364]. У Котельницького «злой Турн» «Без милосердия всех давит, /<...>/ Трещит троянцов бедных шея» [VI, с. 181], але далі перелічено троянців, загиблих назагал у бою з латинцями, не конче від рук Турна:

Среди латинска легиона
Погиб Стенел тогда и Фол,
И сын тщеславного Долона
С отпускной к Церберу пошёл;
Тогда и буйный вихрь Тамарис,
Хлорей, Ферсилог и Сибарис
Простились с светом навсегда:
Валят всех в груды наповалку <...> [VI, с. 182].

У Котляревського в цьому епізоді «Турн заклятий» «на троянців полетів»:

І перших Філа, Тамариса
На землю махом поваляв;
Потім Хлорея, Себариса,
Мовби комашок, потоптав;
Дарету, Главку, Ферсилогу
Поранив руки, шию, ногу;
Навік каліками зробив. [VI, 134]

Отож Дарета і Главка Котляревський узяв од Вергілія, а Тамариса й Ферсилога – од Котельницького (або з тогочасного російського перекладу Вергілієвої «Енеїди» Василя Петрова; у сучасному українському перекладі вони Тамір і Терсілох).

Далі в цій-таки битві у Котельницького загинули «рутуляны» Сукрон, Танаис, Цетег, Муррон [VI, с. 187]. Із цього ряду, що його міг узяти він не лише від російського поета, а й від римського, Котляревський залишає Цетага, Танаїса й Сукрона і додає за Вергілієм Толона, Онита, Гілла й Аміка, притім «Од рук Енеєвих лежали / Порізані: Онит, Сукрон», а «Троянців Гілла і Аміка / Зіпхнула в пекло Турна піка...»; інші ж невідомо з чийого боку просто «На сей баталиї пропали: Цетаг, Танаїс і Толон» [VI, 145]. У Вергілія ж чітко розписано, хто по чиєму боці воював (а часто – й ким був і звідки та з якого роду походив): Еней убиває «рутула Сукрона» [в. 505-508], «Талона, й Таная, й героя Цетега, ще й сумного Оніта» [в. 512-513], Муррана [в. 528-530], а Турн – Аміка [в. 509-510] і Гілла [в. 534-537].

Сліди звернення Котляревського до Вергілієвої «Енеїди» найпомітніші у травестуванні її одинадцятої, а надто ж дванадцятої книги (починаючи від строф 74 і 119 частини шостої української «Енеїди»), Та й саме закінчення травестії у Котляревського вивершене за Вергілієм, а не Котельницьким: у російського травестатора немає Турнового прохання одправити його труп до батька, немає доленосного погляду Енея на «Паллантову лядунку» [VI, 168,169], натомість додано те, чого не було у Вергілія й не з’явилося згодом у Котляревського: звістку про Енеєве примирення з Латином, одруження з його донькою, зображення спільного гуляння «латинцев и троянского зброда» зі щедрим застіллям, непомірною пиятикою, ігрищами на площах та братанням, жениханням і родичанням, риторичне звернення автора до Музи й читачів [VI, с. 199-201]. Схоже, Котляревського не задовольняв травестійний текст шостої частини Котельницького, й він звернувся до римського першотвору, або ж міг на той час дістати латинський оригінал «Енеїди» чи її російський переклад.

Не можна сказати, буцім античний «текст» присутній в українській «Енеїді» лише формально, – наш травестатор мусив зважати на епічні сюжетні перипетії, сцени, епізоди, навіть проблематику й ідеологічні та міфологічні коментарі римського поета, проте не так для того, щоб дотепно пародіювати їх, як для того, щоб вигадливо «вичавлювати» з них максимум можливого для смішного, іронічного та актуально-серйозного (історичного та політичного) оприявнення української та ширше – російсько-імперської дійсності. Задля цього він наситив античний сюжет алюзіями на відомі події та явища з історії, культури та побуту України – передусім, зрозуміло, українського народу, а також інших національностей, які її населяють (циган, євреїв, греків), сусідніх новочасних народів (поляків, росіян, турків, кримських татар) та народів, з якими українці мали торгові й культурні зв’язки (французів, італійців, шведів, прусів, австрійців, швейцарців, голландців, іспанців, португальців, данців та ін.). Якщо Котляревський і творить «пародію», то на українські, а принагідно й інші наявні в Україні або за її межами новочасні реалії (повище вже йшлося про пародіювання козацьких пісень). І розходиться йому не лише про те, щоб створити комічний ефект (і аж ніяк не про те, щоб насміхатися), а й про те, щоб привернути читацьку увагу актуалізацією насущних проблем. До того ж не всі алюзії в його «Енеїді» покликані викликати сміх – деякі з них збуджують тугу й сум, особливо ті, що стосуються до козацької минувшини (про це також мовилося вище).

Однак травестія Котляревського не лише є антитезою Вергілієвій епопеї, а й містить складний зв’язок з її основною проблематикою, цілковито проігнорувати яку український травестатор не міг. «Хоч би як різнилися творчі завдання Вергілія і Котляревського, останній все-таки був зв’язаний з структурою епопеї, елементи якої (як змісту, так і форми), до речі, не завжди з протилежним знаком, увійшли до поеми як вихідний будівельний матеріал»⁷. Ідеться, зокрема, про структурні частини міфу, епосу й казки⁸, та й «перелицювання» образу Енея не суперечить «його сутнісному параметрові» («втілення загальноетнічної ідеї») і здійснено це «перелицювання» «до певної межі»⁹. Ідеологеми та міфологеми римського першотексту, виявні на осях троянці – латинці (прибульці – корінні мешканці), держава – народ, суспільство – особа, доля (судьба) – воля (волевиявлення), Котляревський коригує до сучасних йому історичних фактів та світоглядних уявлень. Так між першотекстом і його впізнаваною пародією (травестією) виникає «майже онтологічна дискурсивна напруга», і «тільки в сенсі “переписування” Вергілієвої “Енеїди” травестія Котляревського набуває своєї особливої сенсовности» як «націє-оповідність, побудована на часовому “подвоєнні-і-розриві”», як «національна нарація», що є «колоніальним дискурсом»:

«Через особливу дискурсивну стратегію, а саме – через іронічне травестіювання й інверсію “високої” телеології імперії, опоетизованої Вергілієм, Котляревський здійснює “вписування” української національної екзистенції в класичну літературну історію, а отже, і в нарацію історичну»¹⁰.

Водночас розвиток європейського травестування Вергілієвої «Енеїди» поступово йшов до послаблення зв’язків і співвіднесень із латинським першотвором. Італійський славіст Рікардо Піккіо зауважив, що первісна «поетична формула Лаллі означала імпліцитно залежність від іншого тексту» – добре відомої тодішнім читачам Вергілієвої епопеї:

«Тільки читачі, які вивчали напам’ять Вергілія в дитинстві або в ранній молодості, могли повністю насолоджуватись, споглядаючи найвищого поета у кумедному переодягненні, слухаючи, як він говорить простою мовою, стежачи, як сходить із свого академічного п’єдесталу, щоб діяти як реальна людина. Насправді небагато було б утішного у простакуватій, анахроністичній і абсурдній поведінці переодягненого героя, якщо б постійно не думалось про його справжні риси за маскою та його високу мову за грубуватими звуками, проріканими дивною постаттю, яку він удає»¹¹.

Тим часом другої половини XVIII ст. після видання перелицьованої «Енеїди» Блюмауера

«все чіткішим стає те, що можна назвати поступовою “девергілізацією” травестій “Енеїди”, себто тенденція розглядати текст Вергілія лише як “привід” і обмежувати його тлом, щоб висувати на перший план автономний зміст, який передається самим “травестатором”»¹².

Таким чином, «історичну еволюцію» «поетичних конвенцій» у європейському травестуванні Вергілієвої «Енеїди»

«характеризує насамперед перехід від “двотекстовості” до “однотекстовості”. Тоді як читачі Лаллі чи Скаррона не могли тішитися б травестією, не звертаючись постійно до латинського тексту Вергілія, українському читачеві “Енеїди” Котляревського досить було знати, що постаті поеми є тільки літературними машкарами»¹³.

За такої культурно-освітньої ситуації, коли студіювання Вергілієвої «Енеїди» в оригіналі стало радше інерційним і поверховим, аніж конче потрібним, актуальним та досконалим, цілком допустимо було Осипову травестувати «Енеїду» за Блюмауером, а Котляревському – за Осиповим, бо на перший план виходила не пародія на латинський першотекст (що вимагало б наскрізних і повсякчасних співвіднесень із ним, а заодно й доброї читацької обізнаності з ним), а самодостатній національний зміст створюваної травестії.

Треба брати до уваги й те, що для Котляревського єдиного цілісного першотексту «Енеїди» не існувало: він мав справу з різними передтекстами (латинським оригіналом, що для нього не був основним, його перекладами і травестіями), тож хіба що умовно можна говорити про римський «першотекст» української «Енеїди», розуміючи під ним той образ Вергілієвої епопеї, що склався у Котляревського на основі різних передтекстів. Хоча український автор у своїй травестії чотири рази апелює до Вергілія й жодного разу – до Осипова чи Котельницького, все-таки насправді він користувався насамперед російською травестією, за зразком якої творив її український варіант, і в розбудові своєї травестійної версії «Енеїди» змагався з російськими травестаторами. На відміну від античного, російський передтекст присутній в українській «Енеїді» на рівні не явного чи прихованого ідеологічного дискурсу, а текстологічних (лексико-стилістичних) збігів, ремінісценцій тощо. Не помітні на перший погляд, вони все ж дають підставу говорити принаймні про «тритекстовість» української травестії. Притім не раз навіть античні алюзії у ній мають своїм джерелом не Вергілієву поему, а російську травестію. Так, після фатальної ночі, коли Низ (Ніс) та Евріал учинили різанину в рутульському таборі й відразу по тому самі загинули, у Вергілія спочатку «ложе лишила Аврора [римська богиня світанку. – Є. Н.] / Й перша промінням новим усі землі обсипала світу», відтак «сонце зійшло» [книга дев’ята, в. 459-461]. Котельницький говорить про ту саму ранкову зірку, але називає її описово: «светлейшая царица, /<...>/ Подруга Фебова денница [вранішня зоря, церковносл. – Є. Н.], / Взойти успела в горизонт / И солнцу осветить воротьі» [V, с. 131]. Котляревський також послідовно описує світанок і схід сонця, але алюзія до Феба показує, що у травестуванні цього місця він іде за Котельницьким: «Як тілько що восток зардівся, / Світилка Фебова взійшла» [V, 106]. Та якщо у Котельницького «Подруга Фебова» – це ранкова зоря, то в Котляревського метафора «Світилка Фебова» – це сонце (Феб – по-грецькому осяйний, бог світла, втілював Сонце).

Назагал читач української «Енеїди» має двояке відчуття, що він перебуває водночас у різних географічних та культурно-історичних координатах: в античному Середземномор’ї та на Наддніпрянській Україні (передусім рідній авторові Полтавщині) ХVІІІ – початку XIX ст.

***

Другий різновид двотекстовості «Енеїди» Котляревського пов’язаний із гіпотезою про зашифрований у ній підтекст. Уперше припущення про таку двотекстовість були опубліковані 1898 року, тобто через сто літ після появи друком перших трьох частин поеми. Київський літературознавець Микола Дашкевич зауважив, що троянська дружина – це «не только “ватага пройдисвіта”, как выразился Шевченко: Эней и его спутники – это как бы козачество, бродившее по свету после разрушения Сечи»¹⁴. Того ж року подібне спостереження оприлюднив у пресі галицький письменник і літературознавець Михайло Пачовський:

«Блуканина Енея і товаришів єго нагадувала Котляревському ще й судьбу запорозьких козаків, що блукалися по Україні та по наддунайських краях, коли цариця Катерина в р. 1775 веліла зруйнувати Запорозьку Січ так, як колись зруйновали греки Трою»¹⁵.

Справді, в 1806-1807 рр., беручи участь у гирлах Дністра та Дунаю у російсько-турецькій війні 1806-1812 рр., штабс-капітан Котляревський зустрічався із задунайськими козаками-запорожцями, які оселилися в турецьких володіннях після знищення Нової Січі, а під час війни домагалися від російського командування створення у Придунайській Бессарабії Усть-Дунайського Буджацького війська (на землях, покинутих ногайськими татарами, які подалися до турецьких володінь). Про створення такої козацької адміністративно-територіальної одиниці головнокомандувач Дністровської армії генерал од кавалерії Іван Міхельсон, без погодження із царським урядом, 18 лютого 1807 р. навіть видав маніфест, у якому закликав колишніх запорожців долучитися до війни з Туреччиною та обіцяв їм за те зберегти всі козацькі привілеї. За припущенням історика Олександра Рябинина-Скляревського, Котляревський брав участь у перемовинах задунайських запорожців із Міхельсоном і мав вплив на появу та шліфування згаданого маніфесту, що його редагував (або й склав) керівник канцелярії Міхельсона Юрковський (земляк Котляревського). Проте в серпні 1807 року Міхельсон помер, а призначений у вересні новий головнокомандувач Молдавської армії – генерал-фельдмаршал Олександр Прозоровський за погодженням з Олександром І скасував цей маніфест, обернувши козаків на звичайнісіньких колоністів. Відтак частина козаків повернулася за Дунай, а решта перебралися на Кубань або оселилися на Бессарабії¹⁶. Тож Котляревський був безпосереднім свідком наддунайських митарств запорозького козацтва. Щоправда, це вже сталося після того, як він написав першу, другу і третю (або й четверту) частини поеми, але на п’ятій та шостій (а може, й четвертій) частинах таки позначилися його враження від тих воєнних перипетій та наддунайської епопеї запорожців у пошуках кращої долі.

Підстави для зіставлення троянців із козаками дав сам автор травестійної поеми. Уже на самому початку Енея названо «хлопець хоть куди козак» [І, 1], він є отаманом троянського «коша» [II, 75], а під кінець твору навіть «гетьманом» [V, 36]. У його вуста вкладено апелювання до козацької честі й доблесті: «Козацтво! лицарі! трояне! / Храбруйте!» [VI, 75]. Це зіставлення етноніма троянці зі збірною назвою козацтво є особливо показовим, як і поширення на троянців військових звань і характерних назв запорожців. «Я кошовий Еней троянець» [V, 14], – називає себе Еней аркадському цареві Евандру. «Троянці наші чуприндирі» [IV, 18] – такими словами автор ототожнює троянців із січовим козацтвом (чуприндирі – запорозькі козаки, що носили довгий чуб, так званий оселедець). «Кріпость» «нова Троя» [V, 49] на Латинській землі викликає асоціації з Новою Січчю¹⁷.

Невідомо, чи М. Дашкевич і М. Пачовський висловили подібне спостереження незалежно один від одного, чи один із них запозичив його у другого. Обидва подають це спостереження без поклику, як власне; при цьому в науковій монографії Дашкевича загалом є поклики на попередників, а в науково-популярній книжці Пачовського жодних покликів на джерела немає. Наступні дослідники, ведучи мову про троянсько-січову паралель в «Енеїді» Котляревського, покликуються зазвичай на Дашкевича і не згадують Пачовського. Так, Павло Житецький потрактував думку Дашкевича як «весьма вероятное мнение»¹⁸, її підтримав Кирило Студинський, додавши, що «самим добором теми до “Енеїди” хотів Котляревський звернути увагу Росії на значіння українського козацтва, що по зруйнованню української Трої, Запорозької Січі, немов ті троянці, блукало по чужих землях»¹⁹.

Аналогію між мандрами Вергілієвого Енея після зруйнування греками Трої та мандрами запорожців після знищення Січі Катериною II по-своєму розвинув – услід за М. Дашкевичем, П. Житецьким і К. Студинським – Ярослав Гординський:

«<.. > темою поеми Котляревського є життя України після упадку Запорожжя. У виді вандрівок троян-запорожців представлений сей стан України по можності всесторонньо. Що троянці – се запорожці після зруйновання Січі, в тім мусить упевнитися кождий, хто тільки застановиться уважніше над самою “Енеїдою”»²⁰; «<...> коли придивитися ближче троянцям, так вийде, що в основу їх змальовання лягла передівсім характеристика запорозького війська, а хоч малюнок троянської ватаги має в собі й инші елементи, так все-таки переважає в нім запорозький характер»²¹.

Я. Гординський помітив таку цікаву деталь: троянці на чолі з Енеєм тікають з Трої і мандрують по морю на човнах (в іншому місці їх названо поромами [1,4]), а це також зближує троянців з козаками, адже «запорожці, яким удалося втічи з Січі, втікали також на човнах. Цікаво, що про човни говориться тільки у Котляревського – инші травестії говорять, згідно з Вергілієм, про кораблі»²². Щоправда, це спостереження варто уточнити: плавальні транспортні засоби троянців Котляревський справді називає найчастіше човнами, зрідка поромами (крім завваженої Гординським строфи [І, 4], також у строфі: [II, 49]), проте інколи й байдаками [II, 49; VI, 34] (зрештою, це теж різновид човна – великого, яким плавали по річці та по морю). Але в епізоді, коли Турн «Казав троянський флот спалить» і рутульці виконують його наказ («Погибель мчали кораблям» [V, 57]), фігурують уже чомусь кораблі (також див.: [V, 65, 66]), хоча далі мавки розповідають Енеєві, що Турн «байдаки всі попалив» [VI, 34]. Така непослідовність виникла, певно, з того, що Котляревський в описі спалювання «троянського флоту» автоматично пішов за Котельницьким, не завваживши, що тричі вжите слово «кораблі» суперечить тому, як він раніше називав судна троянців. У Котельницького Турну «на мысль приходит, / Троянский флот чтоб весь спалить», і він «Стремится прямо к кораблям» [V, с. 89], відтак «От взженных кораблей куренье /<. ..> домчалось в поднебенье» [V, с. 90].

Я. Гординський навіть знайшов у поемі Котляревського радикальний авторський висновок, а саме:

«Розбите козацтво-січовики – представитель лицарської сили України – добуде колись свій Рим і почислиться з ворогами, а добуде тому, що в нім є животня сила, хоробрість і любов до своєї суспільности...<...>. Се відай остаточна ідея “Енеїди”. І тому ми назвали би поему Котляревського легальною пробою протесту проти знищення козацтва»²³.

Для Богдана Лепкого вже не було сумнівів щодо існування у поемі Котляревського троянсько-запорозької двотекстовості: «Вергілієві троянці, що по збуренню рідного городу шукають собі нової вітчини, перемінені тут у наших запорожців, котрі після зруйновання Січі (1775 р.) теж шукали собі нової батьківщини»²⁴.

Проте згодом сумніви щодо правомірності такого, можна сказати, модернізованого трактування поеми, що його запропонував Я. Гординський, висловив Леонід Білецький:

«<...> в цім інтерпретуванню з иншими спостереженнями автора ховається багато суперечностей: 1. Для такого високого ідейного наміру Котляревський вибирає “форму шутливої травестії”, яка була тоді “пануючою формою в українській літературі”, – сатира -жарт, – отже, повна суперечність між наміром поета і формою, в яку цей намір укладається; 2. Виконуючи таку високу місію щодо майбутнього відродження України, Еней і його козаки були цілковито байдужі до якнайскоршого здійснення їх стремлінь всупереч навіть свідомому своєї мети Енеєві із “Енеїди” Вергілія. Оці суперечності дуже підривають спокусливу і цікаву інтерпретацію Я. Гординського. Таким чином, давній спір про те, чи в “Енеїді” Котляревського ця тенденція змалювати українське козацтво була актом національної й ідейної свідомости чи несвідомого безідейного жарту представника українського зденаціоналізованого шляхетства, – цим розділом студії не розрішується остаточно. А цілком ясним може бути лише одне, що висока патріотична ідея в ті часи вкладалася лише в поважну героїчну епопею. Про це докладно знав і сам Котляревський»²⁵.

Справді, коли Котляревський почав травестувати «Енеїду», відомими йому поетичними жанрами, найвідповіднішими для поважного вираження патріотичної ідеї, були форми високого стилю класицизму: героїчна епопея та ода (а в драматургії – класицистична трагедія). Для Шевченка, Куліша та інших романтиків такими жанрами стали вже ліро-епічна поема, дума, ліричні вірші.

Із сучасних дослідників гіпотезу про свідоме зображення Котляревським в алегоричній формі «Енеїди» мандрів запорожців після зруйнування Січі обстоює Стефан Козак²⁶, ведучи мову не лише про «своєрідне відображення воєнних походів, мандрів запорожців» у «мандрах Енея і його ватаги»²⁷, а й про «аналогію поневіряння троянців і запорожців у пошуках вітчизни»²⁸. На відміну від нього, не приймав свого часу цієї гіпотези Михайло Яценко, на думку якого,

«аж ніяк не можна ототожнювати образи Енея (чи, припустимо, Низа й Евріала) та козака-запорожця. Типологія цих образів не простежується до кінця і не дає підстав розуміти “Енеїду” як суцільне іносказання – тобто мандри запорозького козацтва після зруйнування Січі»²⁹.

Вважаючи, що «приводом до написання “Енеїди” були знищення Запорозької Січі 1775 р. та й ліквідація козацької автономії у 80-х роках XVIII ст.»³⁰, Валерій Шевчук, на відміну від попередників, убачає в поемі не лише алегорію дальшої долі січовиків, а й загалом розсипане по різних місцях алюзійне відбиття «певних віх історії українського народу»³¹, «історії українського козацтва»³² та й української державності од княжих часів – «після загибелі Трої (Троя – Київ), тобто Київської держави»,³³ – аж до новочасних перспектив. Прочитуючи «Енеїду» крізь призму художніх шифрів анонімного «<Діалогу Енея з Турнусом>» (поважної віршованої травестії за Вергілієвою епопеєю, 1745)³⁴, дослідник не має сумніву, що в Котляревського

«троянці – українці, але Троя бачиться двоіпостасно. Та, з якої вирушив Еней, – це образ Київської держави <...>. Друга Троя – нова, збудована вже в новому часі, – Козацька держава. Але у своїй візії Еней бачить і третю Трою – Біле місто, Рим, тобто майбутню сильну українську державу. Щодо турна, то він тут також накладається на російського царя, хоча й легше та обережніше <…>»³⁵.

Михайло Марковський, а за ним Валерій Шевчук чомусь називають згаданий драматичний твір діалогом, хоча насправді це полілог, серцевину якого становить суперечка Турнуса з Енеєм, під час якої висловлюються також Антенор, Касандра, Конкурент (примирювач) і Сенатори. На мій погляд, цей травестійний віршований полілог, що його опублікував у своїй книжці М. Марковський без авторського заголовку, під власного описовою назвою «<Діялог Енеїв з Турном>», яку Валерій Шевчук дещо підкоригував («<Діалог Енея з Турнусом>»), краще назвати «<Суперечка Турнуса з Енеєм>» (я б на перше місце поставив саме Турнуса, бо він задає тон у суперечці, виграє словесну дуель, авторські симпатії на його боці). За характеристикою М. Марковського, це складений, «як приклад трагедії, самостійний твір на вигаданий сюжет про те, як Турн вигнав Енея з Італії»³⁶. Алегорії «<Діалогу Енея з Турнусом>» Валерій Шевчук трактує так: «Троя і троянці – це увіч поетичні образи України та українців»³⁷, «Еней прямо накладався на Івана Мазепу»³⁸; водночас «Еней – це козацький провідник, можливо узагальнений, а Троя – це Україна-Гетьманщина, відповідно троянці – українці. Турн же в “Діалозі” виразно подається як російський цар»³⁹.

Для такого трактування Валерій Шевчук знаходить низку підстав у тексті твору, на яких вибудовує свої аргументи. Проте алегорії цього травестійного полілогу можна розуміти й інакше: Еней і троянці – це російський цар і росіяни, які відродили свою державу після монгольського нашестя і загарбали лівобережну Україну, а Турнус – це український гетьман, який бореться проти войовничих московських зайд, котрі силоміць укорінюються в козацько-гетьманській Україні, та й (у мріях автора твору) проганяє їх з української землі. Сьогодні годі з достатньою певністю сказати, що мав на увазі та приховував за художньою інакомовністю невідомий автор «<Суперечки Турнуса з Енеєм>», а то більше, як розшифровули його алегорію у своїх здогадах користувачі чернігівського підручника піїтики.

Що ж до ототожнення в «Енеїді» Котляревського троянців не лише із запорожцями, а й ширше – з українцями, то треба зауважити, що якщо низовики після знищення Запорозької Січі справді мандрували світами, зазнаючи митарств, у пошуках прийнятного пристановища («нової вітчизни», яку знаходили то в наддунайських краях, то на Кубані), то осілі українці, зокрема й городові козаки, (а це більшість народу) протягом XVIII ст. насправді у ніякі мандри в пошуках нових земель не пускалися (хіба що заселяли відвойовані південні степові простори). Народ у своїй більшості не мандрував. Тож лише символічно можна розуміти, що в поемі закладено ідею пошуку українцями «нової вітчизни» замість утраченої, тобто позбавленої державності. Та чи вдавався Котляревський свідомо до такої інакомовної абстракції, чи творив національний міф про відродження української держави? Радше йому йшлося про речі конкретніші і, як йому здавалося, за тогочасних історичних умов можливі: збереження української національно-культурної самобутності та певних ознак автономії (як-от козацького війська) в імперській системі самодержавної Росії.

Інша річ, що його «Енеїда» фактично закладала потужний поштовх до оновлення і відродження нації після козацько-гетьманської трагедії. Показово, що Іван Франко, переосмислюючи травестію Котляревського з погляду свого часу, концептуально порівнював Енея з його місією державотворчого вкорінення одноплемінників-вигнанців на новій, здобутій землі не з українцями, нібито ототожними у поемі з троянцями, а з самим автором і тією роллю, яку відігравала його травестія в долі України:

Се ж він був <як> Еней, недобиток
Великої минувшини Вкраїни,
Один з послідніх свідків того, як
Послідні іскри вольного життя
Помалу гасли, попелом вкривались,
І як Еней із пожарища Трої
Забрав послідні святощі народні
І рушив в світ шукать землі нової,
Нової вітчини, – отак і він
З великого пожару України
Найбільшу спас народну святість – слово...⁴⁰

Звичайно, без феномену козацтва не було б «Енеїди» Котляревського, яка постала на козацькій старовині й завдяки їй. Козацтво є головним колективним героєм поеми, проте його збірний образ виявляється у різних персонажах і навіть супротивних воїнських формуваннях – троянців та аркадців, з одного боку, і латинців та рутульців – з другого. Так, за козацьким звичаєм, на полки й сотні поділяється військо і латинян [IV, 99], і аркадців [V, 34].

Треба думати, якби Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі «Енеїди» мандри запорожців, то виявив би в поемі особливі симпатії до них. Тим часом автор виступає патріотом насамперед Гетьманщини, котру, як і городове козацтво, організоване в полки, подано в опоетизованих ремінісценціях, і значно меншою мірою – патріотом Запорозької Січі. Якщо згадки про «славнії полки козацькі» Гетьманщини [IV, 101], про полковника Лубенського («Було полковник так Лубенський / Колись к Полтаві полк веде, / Під земляні Полтавські вали <…>» [IV, 123]) передано піднесеним героїчним стилем, то згадки про Січ і низовиків, за вийнятком хіба що схвального відгуку про «гарні запорозькі» пісеньки [III, 2, 3], за тональністю помітно грубуваті, героїчний зміст у них викладається навмисне зниженою мовою:

Було тут військо волонтирі,
То всяких юрбиця людей,
Мов запорожці-чуприндирі,
Що їх не втне і Асмодей⁴¹.
Воно так, бачиш, і негарне,
Як кажуть-то – нерегулярне,
Та до війни самий злий гад:
Чи вкрасти що, язик достати,
Кого живцем чи обідрати,
Ні сто не вдержить їх гармат. [IV, 102]

При цьому в обох випадках ідеться про латинське ополчення, частину якого автор зіставляє з полками Гетьманщини, а частину – із запорожцями.

Показовим є й бурлескно-пародійне наслідування відомої запорозької пісні «Ой на горі та женці жнуть...»:

Так Сагайдачний з Дорошенком
Козацьким військом величавсь.
Один з бунчуком перед раттю,
Позаду другий п’яну браттю
Донським нагаєм підганяв.
Рядочком їхали гарненько,
З люльок тютюн тягли смачненько
А хто на конику куняв. [IV, 126]

Нарешті, дошкульні шпильки на адресу Січі прострумовують у погрозах Зевса:

Ось як богинь я укараю:
Пошлю вас в Запорозьку Січ;
Там ваших каверз не вважають,
Жінок там на тютюн міняють,
Вдень п’яні сплять, а крадуть вніч. [VI, 4]

«Жінок там на тютюн міняють» – це глузлива алюзія на рядки з тієї ж пісні «Ой на горі та женці жнуть...»: «А позаду Сагайдачний, / Що проміняв жінку / На тютюн та люльку, / Необачний!»⁴². Прецедент такого гумористичного перелицювання героїчної народної пісенності уже був в українському письменстві XVIII ст. У віршованому оповіданні про «пекельного Марка» Віта Сарапин слушно вбачає бурлескне травестування народних дум та історичних пісень і визначає жанр цього твору як бурлескно-травестійну думу⁴³.

Ясна річ, наведені приклади з «Енеїди» не варто розглядати як сатиричне висміювання Січі, бо вони не виходять за межі «народного амбівалентного (героїко-комічного) світобачення», яке є організаційним естетичним стрижнем поеми⁴⁴. А все-таки не можна не завважити, що стосовно до Гетьманщини та її регулярних полків таких знижених згадок у творі немає. На запорозьке кодло Котляревський в «Енеїді» дивиться гордовитим поглядом нащадка городового козацтва, а також просвітника-раціоналіста, який шанує лад у суспільстві, чітку організацію та взаємодію державних структур (звідси туга за національно-державним устроєм Гетьманщини⁴⁵) і зверхньо ставиться до не досить упорядкованих самодіяльних народних утворень на кшталт «запорозької вольниці», хоча й визнає її певну військову вартість: «То всяких юрбиця людей», «Як кажуть-то – нерегулярне, / Та до війни самий злий гад» [IV, 102]. Тому-то не мав рації Кирило Студинський, двічі висловивши одне й те саме твердження, що «Котляревський обняв однаковою симпатією Гетьманщину і Запорозьку Січ»⁴⁶, «Котляревський так Запорожжя, як і Гетьманщину обіймав однаковою симпатією»⁴⁷. Мабуть, саме на підставі зверхнього зображення запорожців у поемі І. Франко дійшов висновку, що «“Енеїда” не апотеоз козацтва»⁴⁸. Очевидно, це була резонна полемічна репліка саме К. Студинському, який, не вбачаючи різниці між зображенням городового та січового козацтва в «Енеїді», твердив:

«<...> мотив: апотеоза слави Гетьманщини – виступає різко в “Енеїді” Котляревського. У поета козацтво гетьманське і запорозьке становить немовби одну цілість, бо він співає нам про його лицарські подвиги, в яких одна і друга сторона протягом віків брала однакову участь»⁴⁹.

А тим часом Марко Павлишин силкується видати бажане за дійсне, коли, йдучи за К. Студинським, пише, буцім «Енеїда» Котляревського «не тільки реабілітує запорожців; вона зближує їхній образ до вже утвердженого у читача позитивного уявлення про козацьку державу»⁵⁰ (себто Гетьманщину).

Отож досить сумнівно, щоб Котляревський свідомо зобразив в алегоричній формі бурлескно-травестійної поеми мандри низовиків після зруйнування Запорозької Січі.

Звичайно, в образі Юнони, яка переслідує Енея і троянців, є підстави вбачати Катерину II, з наказу якої знищено Запорозьку Січ. Але «кошовий Еней троянець» [V, 14] хіба що оказіонально, у п’ятій та шостій частинах, вимальовується, за спостереженням Миколи Зерова, як «мудрий та розважний батько козацький, на зразок сучасних Котляревському кубанських та наддунайських отаманів, що так уперто домагались на чужині нових земель для козацької колонізації»⁵¹. Марко Павлишин твердить, що «Котляревський відмовляється алегоризувати ворожнечу між троянцями та латинцями <...> – всі, хто бере участь у війні, <...> мають українські риси»⁵². Це деяке уточнення думки І. Франка, який вважав, що «Котляревський класичних богів і героїв зробив українськими селянами – і в рамках епосу Вергілія ці боги та герої виступають як українці»⁵³, а також думки Альфреда Єнсена про те, що «троянці і римляне – се замасковані українці, справжні козаки від голови до ніг, а навіть олімпійські боги, що беруть участь в людській судьбі, є непідроблені земляки Котляревського»⁵⁴. Звісно, своїх персонажів Котляревський перелицював не лише на селян і козаків, а й на поміщиків, міщан, урядовців, ремісників... Утім, раніше Франко зазначив, що «головним центром в малюнку “Енеїди” не є простий, закріпощений народ, а вольне, заможне козацтво і панство середньої руки <...>»⁵⁵. Усе ж і думка Павлишина не зовсім точна, бо хоча суцільної алегоризації немає, але ситуативно автор таки вдається до алегоризації зображуваних подій та персонажів, а учасників війни зіставляє не лише з українцями. Повище вже йшлося про царських сановників в образі «самодержавного Олімпу» та про урядовців-хапуг меншого рангу. Та й Енея гумористично названо «троянський наш султан» [VI, 52], як раніше й Латина – «латинський султан» [IV, 72]. У деяких інших місцях «князь» Енея, котрий із троянцями має збудувати, волею «богів Олимпських» [III, 20], «сильне царство» [І, 17], заснувати всесвітню (Римську) імперію, ситуативно сприймається як уподібнений до «білого царя» (натяк на претензії Москви стати Третім Римом). Юпитер заспокоює свою «доцю» Венеру:

Еней збудує сильне царство
І заведе своє там панство:
Не малий буде він панок.
На панщину ввесь світ погонить,
Багацько хлопців там наплодить
І всім їм буде ватажок. [І,17]⁵⁶

Подібне пророкує Енеєві «чоловічий голос» із ворожчиного горщика:

Од його має розплодитись
Великий і завзятий рід:
Всім світом буде управляти,
По всіх усюдах воювати,
Підверне всіх собі під спід.
І Римськії поставить стіни.
<...>
Великі зробить переміни
Во всім окружнім там краю; [III, 138-139]⁵⁷.

Або ж, як повище я вже писав, автор зіставляє Енея із князем Григорієм Потьомкіним. Ще раніше в Дидони Еней «Мутив, як на селі москаль!» [І, 40]. Далі у Латії троянці своєю поведінкою нагадують росіян-завойовників. «Ремул рутульської породи» погрожує зайдам, яких зневажливо називає «недогарками троянськими»:

«Ми вас одучим, супостати,
Морити вдов, дурить дівок;
Чужії землі однімати
І шкодити чужий садок.
<...>
«Чого прийшли ви, голодрабці?
Лигать латинськії потапці?
Пождіть – ваш витісним ми дух!» [V, 128,129]

Котляревський навіть порівнює войовничих троянців із такими ж войовничими «москалями»:

Но у троянського народу
За шаг алтина не проси;
Хто москаля об’їхав зроду?
А займеш – ноги уноси.
Завзятого троянці кшталту,
Не струсять нічийого гвалту
І носа хоть кому утруть. [IV, 83]

Крім того, в описі «раті», яку «в поміч» Енеєві дав аркадський цар Евандр, міститься натяк на ту військову допомогу, що її не раз надавала автономна Гетьманщина Московській (Російській) державі:

Тут скілько сотень одлічили
Аркадських жвавих парубків
І в ратники їх назначили,
Дали їм в сотники панів.
Дали значки їм з хоругвою,
Бунчук і бубни з булавою,
Списів, мушкетів, палашів. [V, 34]

Ця історична паралель-ремінісценція була ще одним своєрідним авторським аргументом на користь відновлення козацьких полків.

Натомість рутульців і латинян, урешті-решт підкорених Енеєм, подекуди (ситуативно) зіставлювано з українцями: так, паралель зі «славними полками» Гетьманщини [IV, 101] проведено саме в описі підготування до війни латинян та рутульців. У битві Турн кричить до рутульців: «Дружненько, козаки!» [V, 119] (утім, це може нагадувати й поклик російського офіцера до козацького підрозділу царської армії). Далі Латин називає своє царство «наша Січ» [VI, 97]. У цьому контексті відмова «хана Діомида» піти проти Енея та троянців, про що його просив через послів Латин, а відтак докірлива репліка Латина «вельможам» із приводу цієї відмови («От з Діомидом ви носились, / А він вам фигу показав» [VI, 96-101]), скидаються на авторський натяк на проблемні історичні стосунки козацьких гетьманів із татарськими ханами, які то вступали у воєнний союз із козаками, то зраджували їх. Насамкінець Котляревський веде мову про необхідність збереження хоча б національної самобутності саме «латинського племени», якщо вже «судеб по волі» випало йому бути підкореним завойовниками-троянцями і втратити свою державність [VI, 161].

Якщо, за здогадом Віктора Неборака, «Лаврент Котляревського асоціюється з Полтавою, а битва під Лаврентом – з Полтавською битвою»⁵⁸, то логічним продовженням цього асоціативного ряду буде прочитання Енеєвого наказу взяти штурмом «столичний Лаврент» як такого, що натякає на жорстоке знищення царським військом непокірної гетьманської столиці Батурина майже з усіма його мешканцями:

«Моєї мови не жахайтесь
(Бо нею управля Зевес)
І зараз з військом одправляйтесь
Брать город, де паршивий пес,
Латин зрадливий, п’є сивуху,
А ми б’ємось зо всього духу.
Ідіть паліть, рубайте всіх;
Громадська ратуш, зборні ізби
Щоб наперед всього ізслизли <...>» [VI, 147].

Ця строфа Котляревського назагал відповідає текстам Вергілія і Котельницького, хоча в тих поетів в Енеєвому наказі воякам акцентовано на знищенні непокірного міста, а не його мешканців:

«Я місто сьогодні
Знищу, причину війни, саме серце держави Латина
З димом пущу, із землею зрівняю високі будівлі,
Як не захочуть підцанцями бути й, покорені, завжди
Бути слухняними».
[Книга дванадцята, в. 567-571];

«Лаврент, войны сея причину,
Немедленно во прах низринуть
Нам должно, добры удальцы!
Скорей, скорей огни несите,
Весь город в пламень обратите <...>» [VI, с. 189].

В умовах української дійсності строфа Котляревського з жорстоким наказом Енея набувала особливих місцевих значень, нагадуючи про не надто давню й тому ще не забуту трагічну подію з вітчизняної історії (асоціювання ж Лаврента то з Полтавою, то з Батурином – цілком у дусі принагідних ситуативних зіставлень, до яких часто вдається Котляревський у своєму травестуванні).

Спокусливо було б сказати, що в «Енеїді» Котляревського троянці, які зазнали поразки у війні з греками й покинули рідну землю, асоціюються з козаками, змушеними мандрувати по світу після знищення Запорозької Січі, а троянці, що завойовують Латинську землю, підкорюють латинців і рутульців, – уже викликають асоціації з російсько-імперським загарбанням України. Почасти це справді так, але якоїсь наскрізної аналогії козаків до троянців чи до латинян та рутульців у поемі немає: і тих, і тих автор тільки епізодично (згідно з методом ситуативного зображення персонажів) зіставляє з козаками. Уважний неупереджений аналіз тексту «Енеїди» Котляревського дає змогу переконатися, що поет не мав наміру послідовно перетворити свою травестію на якусь суцільну алегорію, витриману від початку до кінця в єдиному ключі. Наш травестатор ішов насамперед за російською переробкою Осипова – Котельницького, почасти й за Вергілієвим твором (у латинському оригіналі або російському перекладі), дотримувався античної сюжетної схеми, а вже по ходу її перевдягання в українські шати робив подекуди принагідні зіставлення – як йому спадало на думку й виходило. Через те античні події та герої лише епізодично нагадують окремі події та діячів із козацької історії (завдяки навмисним авторським акцентам або самою лише суттю зображуваного), а козаками постають час од часу вояки з протиборчих сторін⁵⁹.

Примітки

¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – С. З0.

² Неборак В. В. Перечитана «Енеїда»... – С. 187.

³ Там само. – С. 196-197.

⁴ Там само. – С. 208.

⁵ В автографі-чернетці уривку частини шостої було: «Лігар з Лукаллом» (Котляревський І. П. Повне зібрання творів. – К., 1969. – С. 432).

⁶ Там само. – С. 431. Здавалося б, опискою або друкарською помилкою є в Котляревського ім’я Рамент, бо у Вергілія [книга дев’ята, в. 324] та Котельницького [V, с. 117] – Рамнет. Однак у Котляревського дещо змінене ім’я заримоване: Низ, «Сказавши, першому Раменту / Головку буйную одтяв, / Не дав зробить і тестаменту» [V, 87]. Це свідчить про те, що Котляревський або механічно, мимохідь змінив ім’я епізодичного персонажа, не помітивши цього, і заримував його, або навмисно переінакшив це ім’я задля рими.

⁷ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 77.

⁸ Там само. – С. 89.

⁹ Там само. – С. 105.

¹⁰ Гундорова Т. Перевернений Рим, або «Енеїда» Котляревського як національний наратив // Сучасність. – 2000. – № 4. – С. 121-123. У статті розглянуто «особливий іронічний контекст двозначносте», що «накреслюється через ефект “двотекстовости”» травестії Вергілієвої «Енеїди».

¹¹ Піккіо Р. Від Лаллі до Котляревського: про еволюцію одної поетичної формули // Українське барокко: Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів (Київ, 27 серпня – 3 вересня 1990 р). – К„ 1993. – С. 180.

¹² Там само. – С. 185.

¹³ Там само. – С. 186.

¹⁴ Дашкевич Н. Малорусская и другие бурлескные (шутливые) «Энеиды». – С. 182. Відштовхуючись од характеристики Енея у Котляревського: «Еней пройдисвіт і не промах <...>» [VI, 40], – Шевченко в елегії «На вічну пам’ять Котляревському» (1838) алюзійно зазначив, що автор української «Енеїди» «ватагу пройдисвіта / Водив за собою» (Шевченко Т. На вічну пам’ять Котляревському // Повне зібрання творів: У 12 т. – Т. 1. – С. 90).

¹⁵ Пачовский Мих. Сотні роковини народного письменьства Руси-України: Памяти Івана Котляревского. – Львів, 1898. – С. 28.

¹⁶ Рябишн-Скляревський Ол. Запорозька козаччина й І. П. Котляревський // Україна. – 1926. -Кн. 2/3 (17). – С. 159-163; Кирилюк Є. Живі традиції... – С. 46-50; Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 38—41. Покликуюсь на обидві редакції монографії Є. Кирилюка, бо в першій містяться посилання на важливі джерела (зокрема статті О. Рябинина-Скляревського, репресованого за радянської влади), а в другій їх чомусь знято (допускаю, що під впливом посилених тоді цензурних утисків української преси); натомість у другій редакції є деякі фактографічні уточнення.

Припущення ж про те, що історія із задунайськими козаками була безпосередньою причиною переводу Котляревського до Псковського драгунського полку, розквартированого аж у Литовсько-Гродненській губернії, а фактично – відставка (Кирилюк Є. Живі традиції... – С. 49), не має ні документального, ні мемуарного підтвердження. У другій редакції своєї монографії, зберігши попередню гіпотезу про причину переводу (нібито фактично відставки) Котляревського (через історію із задунайськими козаками), Є. Кирилюк усе ж застеріг, що «є факти, які говорять, що через хворобу» (Кирилюк Є. Іван Котляревський: Життя і творчість. – С. 41). Насправді переведення Котляревського до іншого полку (в листопаді 1807 року) не було ще ні формально, ні фактично відставкою. Щойно 23 січня 1808 р. Котляревському надано відставку на його власне прохання, і тепер уже справді через хворобу, як він сам згадав пізніше в супліці про відставку з цивільної служби від 16 липня 1834 р. (Іван Котляревський у документах, спогадах, дослідженнях. – С. 49). За припущенням Олександра Терещенка, причиною виходу Котляревського з військової служби могло бути, крім розладнаного здоров’я, також призначення барона Мейєндорфа у Фінляндію (<Терещенко А. В.> Иван Петрович Котляревский. – С. 165). Це припущення видається правдоподібним, але його варто уточнити. Бувши ад’ютантом командувача 2-го корпусу генерала від кавалерії Казимира фон Мейєндорфа, який водночас зберігав за собою посаду фінляндського (виборзького) військового губернатора, Котляревський здобув його прихильність і мав підстави сподіватися на його дальшу протекцію, а тому міг попроситися на продовження служби у Виборзький військовий округ, надто ж у ситуації, коли внаслідок невдачі в дунайській кампанії Мейєндорф змушений був залишити командну посаду в Молдавській армії. Утім, навряд щоб збоку Котляревського це була спроба забратися у «тепле містечко», бо служба у Псковському драгунському полку аж ніяк не була безпечною і мирною – 26-27 січня 1807 р. цей полк у складі російсько-пруського війська брав участь у кровопролитній битві проти французької армії Наполеона під пруським містом Пройсиш-Ойлау (тепер м. Багратіонівськ Калінінградської області Російської Федерації). Найпевніш, ішлося про збереження бойового побратимства двох офіцерів, які воліли й далі служити разом. Котляревський міг числитися у складі Псковського драгунського полку, розквартированого в м. Ліді (тепер Гродненської області Білорусі), а служити в канцелярії Мейєндорфа. Проте того-таки 1807 року Мейєндорф пішов у відставку і з посади військового губернатора (у тодішній Фінляндській губернії). Очевидно, це й стало причиною того, що Котляревський зрезигнував з військової служби. Можливо, він плекав надію за підтримки Мейєндорфа зробити цивільну кар’єру в Петербурзі, але спроби Котляревського після відставки знайти посаду в обох столицях імперії не мали успіху – мабуть, відставний генерал Мейєндорф, який оселився у родовому замку Кляйн-Рооп під Ригою (помер 29 січня 1813 р.), вже не міг посприяти столичній кар’єрі свого колишнього ад’ютанта.

¹⁷ Нова Січ, Підпільненська Січ – остання козацька січ на Запорожжі (1734-1775), утворена завдяки тому, що, за царською грамотою від 31 серпня 1733 р., козаки колишньої Олешківської Січі (у межах Кримського ханату) одержали офіційний дозвіл на повернення в рідний край (Панасенко В. В. Нова Січ, Підпільненська Січ // Енциклопедія історії України. – К., 2010. -Т. 7. – С. 437).

¹⁸ Житецкий П. «Энеида» Котляревского и древнейший список ее в связи с обзором малорусской литературы XVIII века. – С. 150.

¹⁹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревского // Студиньский К. Літературні замітки. – Львів, 1901. – С. 14,18.

²⁰ Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. І часть. – С. 17.

²¹ Там само. – С. 19.

²² Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. II часть. – С. 12.

²³ Гординьский Я. Причинки до студий над “Енеїдою” І. Котляревського. І часть. – С. 21.

²⁴ Лепкий Б. <Переднє слово>. – С. 12.

²⁵ Білецький Л. Іван Котляревський у світлі студій за останніх 30 років (1898-1928) // Slavia Casopis pro slovanskou filologii [Прага]. – 1930. – Rocnik IX. – Sesit 2. – S. 425.

²⁶ Козак С. Український преромантизм // Наша культура. – 1978. – № 1. – С. 10; Козак С. Український преромантизм: (Джерела, зумовлення, контексти, витоки). – С. 179,181.

²⁷ Козак С. «Енеїда» Котляревського: проблема національних традицій і романтизму. – С. 122.

²⁸ Там само. – С. 137.

²⁹ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 61.

³⁰ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко // Шевчук В. Муза Роксоланська. – Кн. друга. – С. 652.

³¹ Там само.

³² Там само. – С. 653.

³³ Там само.

³⁴ Текст цієї травестії, написаної українською книжною мовою, див.: Діялог Енеїв з Турном із давнього підручника піїтики, складеного в Чернігівській колегії 1745 р. // Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору. – С. 103-107.

³⁵ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко. – С. 669.

³⁶ Марковський М. Найдавніший список «Енеїди» І. П. Котляревського й деякі думки про генезу цього твору – С. 103.

³⁷ Шевчук В. «Енеїда» Івана Котляревського в системі літератури українського бароко. – С. 652.

³⁸ Там само. – С. 655.

³⁹ Там само. – С. 669.

⁴⁰ Пролог, написаний Ів. Франком, а виголошений С. Яновичем на ювілейнім представленню русько-народного театру в пам’ять 50-тих роковин смерти Івана Котляревського // Зоря. -1888. – Ч. 21. – 1(13) листопада. – С. 359. Також див.: Франко І. Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К., 2008. – Т. 52. – С. 152.

⁴¹ Тобто не переможе Асмодей (демон, злий дух в юдаїстських легендах). – Є. Н.

⁴² Закувала зозуленька: Антологія української народної творчості. Пісні, прислів’я, загадки, скоромовки. – К., 1989. – С. 160.

⁴³ Сарапин В. Типологічні сходження бурлеску (анонімне віршове оповідання «Пекельний Марко» та «Енеїда» Івана Котляревського). – С. 172-173.

⁴⁴ Яценко М. Т. На рубежі літературних епох... – С. 168.

⁴⁵ Цю тугу можна трактувати як преромантичну (з огляду на протистояння України й Російської імперії) і як раціоналістичну (під кутом зору осі: Гетьманщина – Запорозька Січ).

⁴⁶ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревського. – С. 7.

⁴⁷ Студиньский К. Котляревский і Артемовский: (Відповідь д. Ів. Сгешенкови). – Львів, 1901.-С. 5.

⁴⁸ Франко І. Огляд української літератури від найдавніших часів до кінця XIX віку // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К, 2011. – Т. 54. – С. 906. Першодрук 1904 року.

⁴⁹ Студиньский К. Козацтво і гайдамаччина в «Енеїді» Котляревського. – С. 7.

⁵⁰ Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського 11 Сучасність. – 1994. -№ 4. – С. 161.

⁵¹ Зеров М. Нове українське письменство: Історичний нарис. – С. 36.

⁵² Павлишин М. Риторика і політика в «Енеїді» Котляревського. – С. 163.

⁵³ Франко І. Українці // Зібрання творів: У 50 т. – Т. 41. – С. 180. Написано 1906 року.

⁵⁴ Єнзен Альфред Р. Перелицьована Енеїда Котляревського. – С. 11. Німецький оригінал написано і вперше надруковано 1914 року.

⁵⁵ Франко І. И. Стешенко. И. П. Котляревский в свете критики // Додаткові томи до Зібрання творів у п’ятдесяти томах. – К, 2011. – Т. 54. – С. 107.

⁵⁶ Тут Котляревський скоротив розлоге пророцтво Зевса в Осипова:

Еней во всем себя прославит,
Потомство сильное восставит;
<...>
Свой трон он в Латии построит,
Латинско царство там устроит,
<...>
Потом родится забияка,
Отважный Ромул молодец,
<...>
И свет весь так, как будто сайку,
Запрячет в римский свой карман.
Все покорит себе народы,
Прострет на землю власть и воды <…> [І, с. 26-27].

Далі, услід за Блюмауером, Осипов пророкує появу безшлюбного римо-католицького духовенства на чолі з Папою Римським:

Потом явится сильно племя
Одних мужчин все холостых;
С себя те сбросят светско бремя;
<...>
Начальник их, старик не промах,
Воздвигнет трон на царских тронах,
Возьмет под власть свою царей. [І, с. 28]

Натомість Котляревський обмежується фразою: «Багацько хлопців там наплодить / І всім їм буде ватажок» [І, 17]. Це формулювання в українського травестатора незрозуміле, бо невідомо, чому лише «багацько хлопців <...> наплодить», а не також і дівчат. А виявляється, воно є інтертекстуальним «осколком» з травестії Осипова.

⁵⁷ Це пророцтво є переспівом з Осипова (щоправда, у нього віщує «писклявый звонкий бабий голос» [III, с. 125]):

Потомство сильное родится
Енею в скорых временах.
Построят града Рима стены
И преужасны перемены
Наделают во всех странах.
<...>
Всем светом будет обладать
Твоє из Латии потомство;
И молодецкое геройство
Везде по всем земли углам
Покажет сильною рукою;
Все попленит везде собою <...> [III, с. 125-126].

У цьому місці Котляревський додав од себе, що рід Енея потрапить у залежність од римо-католицької церкви та Папи Римського: «Там буде жить та поживати, / Покіль не будуть ціловати / Ноги чиєїсь постола...» [III, 139]. Ці слова також є ремінісценцією з Осипова, тільки з ранішого (у частині першій) пророкування Зевса, який каже Венері про римське духовенство: «Их власть дотоле продолжится / И будут все их почитать, / Доколе слепота продлится / И будут ноги целовать» [І, с. 28].

⁵⁸ Неборак В. Перечитана «Енеїда»... – С. 244. Також див.: Там само. – С. 206.

⁵⁹ Такого ситуативного ототожнення протиборчих сторін то з козаками, то з російськими солдатами, а також ситуативної різноликості окремих персонажів зазвичай не відтворюють художники-ілюстратори «Енеїди» Котляревського. Наприклад, на малюнках Анатолія Базилевича чітко розмежовано: Еней і троянці – то козаки, а Турн, латинці й рутульці – римські воїни. Лише при згадці про полки Гетьманщини [IV, 101] намальовано козаків в одностроях, хоча в цьому місці поеми йдеться про те, як готувалися до війни латинці (Котляревський І. Енеїда / Художник А. Д. Базилевич. – К, 1989. – С. 111). Назагал ілюстрації Базилевича подають «Енеїду» як казкову та героїчну поему, а не бурлескно-травестійну. Сміхотворчо-травестійний характер «Енеїди» передають малюнки Івана Будза, який, ілюструючи кожну строфу, подекуди враховує ті розмаїті уподібнення персонажів, до яких вдавався Котляревський. Зокрема латинців, які готувалися до війни з троянцями, лише зрідка намальовано як римлян, а частіше – як козаків, українських селян і селянок (Котляревський І. Енеіда / Ілюстрації Івана Будза. – К, 2008. – С. 202-210, 212). Проте далі на малюнках Турна, латинців і рутульців традиційно зображено римлянами, римськими воїнами. Знов-таки за традицією, троянці в Будза послідовно намальовані козаками.