Проблема молоді в романах Трумена Капоте

Проблема молоді в романах Трумена Капоте

Ю. Покальчук

Серед багатьох актуальних проблем, поставлених в американському романі післявоєнного періоду, чи не найбільш гострою і злободенною є проблема молодого покоління США. Атомна бомба над Хіросімою, війна в Кореї, провокації проти острова свободи — Куби, фактична заборона комуністичної партії США, війна у В’єтнамі, боротьба негритянського населення за свої права — все це, безумовно, вплинуло на формування світогляду нової генерації американців. Давно знецінені і моральні ідеали Америки. У суспільстві, де за допомогою грошей можна виправдати будь-який злочин, де культивується насильство і гангстеризм, де все підпорядковано єдиній меті — бізнесу, не можуть існувати справжні моральні цінності. Американські соціологи занепокоєно відзначають загрозливе зростання злочинності серед молоді, посилення настроїв безнадії, апатії, скептицизму. Невідповідність між економічним добробутом та ідейним убожеством країни, різкий контраст між пишними фразами про «найдемократичнішу державу» та непривабливою дійсністю особливо гостро позначається на американській молоді, зумовлює стихійний протест її кращої частини. Іноді цей протест молодих виявляється у формі цілковитого заперечення навколишнього світу, повного ігнорування будь-яких цінностей, кримінальних злочинах, пияцтві та розпусті. Інша частина юнацтва ховається у свій власний внутрішній світ, відчужується від суспільства, протиставляючи йому свій гострий індивідуалізм.

В американських романах повоєнного часу головними героями дуже часто виступають діти, підлітки, юнаки (твори Дж. Селінджера, X. Лі, Д. Апдайка, Дж. Парді, Дж. Болдуїна та багатьох інших). Здебільшого, ставлячи у центр твору молоду людину, письменник показує її відмову від конформізму, юнацький «бунт» проти цінностей старшого покоління. Кращі американські письменники солідаризуються з молоддю у запереченні фальшивих ідеалів сьогоднішньої Америки. Звертаючись у пошуках справжніх цінностей до внутрішнього світу молодої людини, ці письменники вірять, що за скепсисом і зовнішнім нігілізмом юнаків ховаються добрі почуття і прагнення, — треба лише вміти розпізнати їх. Серед письменників, що мають такі погляди, одним із найбільш характерних є Трумен Капоте.

Твори Трумена Капоте користуються широкою популярністю в США. Ще в юності Капоте здобув приз ім. О.Генрі на конкурсі кращого оповідання. В 1948 році з’явився його перший роман «Інші голоси, інші кімнати», який відразу ж став бестселлером і приніс авторові славу. Наступного року вийшла збірка оповідань «Дерево ночі», що теж одержала широке визнання. У 1951 році опублікований роман Капоте «Трав’яна арфа»; наступного року автор написав на його основі п’єсу, яка з успіхом йшла в одному з бродвейських театрів. У 1958 році Капоте написав роман «Сніданок у Тіффані», який також став бестселлером і послужив основою для популярного голлівудського фільму». Нещодавно опублікований роман-репортаж «Холоднокровно» (1965), присвячений трагічній загибелі сім’ї Клутер, по-звірячому замордованої в одному з містечок на півдні США.

Про місце Трумена Капоте серед сучасних американських письменників може свідчити той факт, що в числі 12 американських романів, які користувалися найбільшим попитом в Англії 1965 року, був і роман Т. Капоте «Трав’яна арфа». Російською мовою перекладено роман Капоте «Сніданок у Тіффані» та «Холоднокровно», а також «Трав’яну арфу» (під назвою «Лесная арфа»).

У більшості творів Трумена Капоте головним героєм є юнак чи підліток. Письменник намагається проникнути в глибини їхньої психології, у світ інтуїції та інстинктів, що заміняють у житті юнака знання та досвід. Він вірить, що людина — добра за своєю психічною основою, що поганою її роблять життєві обставини. Чиста платонічна любов має бути основною засадою людських стосунків, головною силою у боротьбі добра проти зла — ось головна думка, що проходить крізь усі твори Капоте. Ця думка — не нова у світовій літературі, від Діккенса до Ремарка вона висвітлювалась по-різному, залишаючись в основі тією ж самою — протиставленням суб’єктивного добра, всеперемагаючої любові суспільному злу. Нового, своєрідного звучання набирає вона у Капоте.

В його першому романі «Інші голоси, інші кімнати» розповідається про те, як тринадцятирічний хлопчик Джоел шукає собі батька, друга, порадника, якого можна було б любити і хто б любив його. До тринадцяти років Джоел жив у Новому Орлеані, у сім’ї своєї тітки, жив звичайним життям міського хлопчика. Але обставини складаються так, що Джоелу доводиться переїхати до Скаллі Лендінг, віддаленого маєтку, в якому нібито живе його батько.

Але у Скаллі Лендінг Джоел потрапляє у зовсім інші умови, ніж у Новому Орлеані. Маєток населений якимись примарами, а не звичайними людьми: паралізований інвалід, суха і бундючна стара діва, меланхолійний гомосексуаліст... Джоелу фактично немає з ким спілкуватись. Він намагається зрозуміти самого себе, свої почуття і бажання, тягнеться до навколишніх, шукаючи допомоги і поради. Це прагнення характерне саме для його віку, коли починається осмислення навколишнього життя і своїх внутрішніх переживань, виникає гостра потреба в чиїйсь підтримці. Ось характерне місце в романі:

«Хлопчик дивився у вогонь, прагнучи добре роздивитися їхні обличчя, і полум’я народило образ. Він мерехтів, коливався, повільно сформовуючись, і, навіть коли вималювався вже чітко, все ж залишався невпізнанним. Джоел нахилився ближче до вогню, і його очі обпалило, наче гарячою смолою: скажи мені, скажи мені, хто ти? Чи ти хтось, кого я знаю? Чи ти мертвий? Чи ти мій друг? Чи любиш мене? Але вимальована з полум’я безтілесна голова лишалася неживою. То була тільки маска, що не могла нічим зарадити йому. Чи ти хтось, кого я шукаю? — спитав хлопчик, не знаючи, що саме хоче цим сказати, але впевнений, що й для нього мусить бути така особа, яка була для всіх інших: Рандольф зі своїм альманахом, місс Вістерія і її пошуки з ліхтарем, Маленький Сонячний Промінь, що пам’ятав інші голоси, інші кімнати — всі вони пам’ятали, а може й ніколи і не знали. Джоел відхилився назад. Якщо він пізнає той образ у вогні зараз, чи знайде він коли-небудь щось інше йому на заміну? Легше було не знати. Краще тримати рай у жмені, наче метелика, хоч його там зовсім і немає».

Капоте не вважає за необхідне знайти цю єдину особу: шукати її, прагнути її знайти — це, на його думку, важливіше. Важливо, що людина тягнеться до добра, щирості, любові. Вже самі ці прагнення підіймають її над іншими людьми. Щастя не в заспокоєнні, а в пошуках, прагненнях, у самому тяжінні до чогось. У жодному з творів Капоте героєві так і не вдається знайти свою мрію, з якою б до нього прийшли щастя і спокій. Капоте вірить, що це можливо в перспективі, і те, що в однієї людини є такий настрій, дає потенціальну можливість зустріти також іншого з подібними думками. Хоч світ і поганий, але не все ще втрачено.

Світ, в якому живе Джоел, ніби винесений за межі реальної дійсності. Це абстрактний світ, до якого долинають ледь чутні відгомони справжнього життя. «Інші голоси, інші кімнати» — роман, сповнений несподіваних, алегоричних, гротескних образів, можна сказати, написаний тьмяними фарбами. Недомовки, натяки, символи роблять роман дуже імпресивним. Місцями твір нагадує Едгара По з його оповіданнями жахів. Зокрема, це стосується втечі Джоела з дому, особливо його роздумів у місті. Дехто з американських критиків зважає «Інші голоси, інші кімнати» кращим твором Капоте.

У наступному романі «Трав’яна арфа» Капоте теж створює для своїх героїв замкнутий світ, цілком відокремлений від життя суспільства. Оповідач, шістнадцятирічний Коллін, живе в ідилічно щасливому світі, який обмежується для нього однією з його тіток, доброю і щирою Доллі Талбо, та її куховаркою і приятелькою, негритянкою Катрін. Але одного разу ідилія руйнується, дійсність безцеремонно вторгається у життя Колліна та його старих приятельок. Утрьох вони втікають з дому, де хазяйнує свавільна сестра Доллі, і поселяються на розлогому дереві, де хтось збудував невеличкий курінь. Згодом до них приєднуються ще двоє людей — шістдесятирічний суддя Кул і молодий хлопець Рілі Гендерсон. Реальне життя вторгається у замкнений світ утікачів: представники громадської влади і церкви вимагають припинити визивну демонстрацію. Хоча Доллі та її друзі не підкоряються і навіть відбивають напад ворога на курінь, Капоте розуміє, що його героям все одно доведеться залишити свою схованку, що життя кінець кінцем візьме гору. Але для письменника важливий не кінцевий результат, а сам факт виступу проти суспільства як носія зла. За влучним зауваженням американського критика Пола Левіна, «подібно до Холдена Колфілда у Селінджера, ці п’ятеро по «дон-кіхотському» борються проти лицемірства, грубого матеріалізму і всього, що позбавляє життя його краси. Це маленьке повстання змушує їх відштовхнутись від суспільного життя і заглибитись у внутрішній світ уяви». Капоте розуміє, що виступ його героїв нічого не змінює ні в суспільстві, ні в душах та поглядах людей з того, зовнішнього світу. Але він любить своїх героїв за їхні чисті, щирі погляди, за саму здатність до протесту.

Якщо в «Інших голосах, інших кімнатах» провідна думка випливає як висновок з глибоко суб’єктивного сприймання світу та його інтерпретації Джоелом, то у «Трав’яній арфі» вона декларується у вже сформованому вигляді. Суддя Кул говорить: «О, скільки енергії ми витрачаємо, ховаючись один від одного, боячись, — а таки боїмось! — щоб хтось не побачив, якими ми є насправді. Та ось ми тут розпізнані: п’ятеро дурнів на дереві. Наше щастя, що ми знаємо, як з цього скористатися: не треба більше турбуватись про те, як ми виглядаємо ззовні — ми вільні, щоб самим зрозуміти, хто ж ми є справді. Якщо ми знатимемо це, ніхто нас не зможе вибити з сідла: ця непевність щодо себе самих змушує наших друзів заперечувати будь-яку відмінність між людьми. Бувало, поруч проходила людина, і я на якусь мить немов відкривався перед нею, зустрівши її погляд; але вона зникала десь за рогом вулиці. Навіть усі ті, кого я зустрічав у такий спосіб, взяті разом, не створили б тієї єдиної в світі людини. Але вона існує, і з дюжиною різних облич рухається сотнею різних вулиць. Тепер у мене є можливість знайти цю людину. Це — ви, місс Доллі, Рілі, усі ви».

Людина не може жити самотньою, духовно замкнутою в самій собі. Мусить бути хоча б єдина в світі людина, з якою можна поділитись усім, відданий друг, який добре розуміє тебе з півслова, перед яким не треба критися і вдавати з себе когось іншого. Ті ж, хто живе замкнувшись сам у собі, боячись відкрити себе перед іншим, втрачають дуже багато, насамперед — можливість звільнитись від важкого тягаря самотності. По суті, це та сама думка, що її Капоте висловив у «Інших голосах, інших кімнатах». Джоел шукає любові, доброти, але у свої тринадцять років він сам ще конкретно не усвідомлює, чого хоче. У «Трав’яній арфі» Доллі Талбо перед смертю говорить Коллінові, нагадуючи слова судді Кула: «Чарлі сказав, що любов — це ланцюг любові. Я сподіваюсь, що ти чув і зрозумів його слова. Адже коли любиш щось одне... ти спроможний любити інше, це — найдорожча власність, це — основа всього життя».

Вже згаданий критик Пол Левін називає «Трав’яну арфу» твором «денного світла», на відміну від роману «Інші голоси, інші кімнати», що його він схарактеризував як твір «нічного марення». Справді, після «Інших голосів, інших кімнат» «Трав’яна арфа» здається світлим, легким твором. Його мова, образи, сама побудова нагадують Генрі Джеймса або ще когось з «позитивних» класиків. Лише в окремих описах природи, у порівняннях іноді вгадується автор «Інших голосів, інших кімнат».

У наступному творі Трумена Капоте — «Сніданок у Тіффані» (1959), ми знову зустрічаємося з тією самою провідною думкою, проте з часом (після написання «Інших голосів, інших кімнат» минуло десять років) ставлення письменника до зовнішнього «матеріального» світу і стосунків з ним головного героя твору значно змінюється.

В романі «Сніданок у Тіффані» вже немає характерного для Капоте «іграшкового світу», як назвав його англійський критик Уолтер Аллен. Герої нового твору Капоте діють в самій гущі нью-йоркського вищого світу. На перший погляд, головна героїня твору Холлі Голайтлі та її середовище дуже далекі від світу інших героїв Капоте. Але так здається лише на перший погляд. Ексцентрична поведінка Холлі — своєрідний протест проти того самого світу, проти якого були спрямовані почуття і дії героїв «Інших голосів, інших кімнат» та «Трав’яної арфи». Зовні легковажна Холлі мріє, як і суддя Кул, про можливість бути самою собою, не грати обридливу роль. З відразою і презирством ставиться Холлі до суспільства, в якому вона живе. Вона кидає усіх заради того, щоб поїхати у тюрму Сінг-сінг на побачення з заарештованим. Тут Холлі відчуває полегшення, не треба грати, можна бути собою, тому що люди навколо теж є самі собою: дружня, щира атмосфера, яку створюють святково одягнені люди, що приходять до в’язнів на побачення, снідають разом з ними, невимушено розмовляють, дає можливість Холлі трохи перепочити, хоч вона приходить на побачення до людини, з якою раніше навіть не була знайома. Холлі щаслива лише у ці хвилини.

Але Капоте підходить до почуттів Холлі цілком реально. Жити їй доводиться в іншому світі, іншому середовищі. Можна зберегти в душі хороше, живучи і там, де живе Холлі. Здатність бути щирим, здатність любити — це висока якість людини, яка дана не кожному. Продовжуючи основну думку своїх попередніх романів про могутню силу любові, яка облагороджує людину, Капоте говорив вустами одного з героїв повісті: «Можливо, і це питання було цілком законним — моє обурення пояснювалось тим, що я сам був закоханий у Холлі? Очевидно, так. Тому що я й справді був закоханий. Закохувався ж я колись у літню негритянку, куховарку моєї матері, чи в поштаря, що дозволяв мені розносити з ним листи, чи в цілу родину Мак-Кендриків! Подібна любов теж буває ревнивою». Двоє людей щиро шкодували, коли Холлі виїхала із Штатів: оповідач і старий дивак, бармен Джо Белл. Останній теж признається: «Звичайно, я її любив. Не те, щоб я хотів її зачепити... Слово честі, про Холлі я ніколи так не думав. Можна любити і без цього. Тоді людина буде ніби сторонньою, але другом». Слова цих героїв дуже нагадують висловлювання судді Кула та Доллі Талбо з «Трав’яної арфи». Любов до людини — ось те, що підтримує у світі краплі добра — ця думка проходить крізь усі три романи; це не лише кохання чоловіка і жінки, так люблять свій дім чи кращого друга, так люблять ліс і свіже повітря чи людську доброту.

Трумен Капоте, заперечуючи у своїх творах світ навколишній, як «матеріальний», неправдивий, протиставляє йому можливий ідеальний світ любові і доброти. Відповідно до того, як з роками змінювалося ставлення Капоте до життя, в його романах по-різному відображалася філософська концепція людини і суспільства, зазнавав змін і образ головного героя та ставлення до нього автора.

Джоел Нокс в «Інших голосах, інших кімнатах» — тринадцятирічний хлопчик з тонкою психікою, добрим і чутливим серцем і багатою уявою. Він ще зовсім не знає життя, лише починає вступати в нього, лише починає невиразно розуміти деякі життєві істини. Капоте вміщує його в такі умови, де йому немає на кого спертися, нікому відкрити свої думки й почуття. Капоте змушує свого героя самостійно шукати виходу, поза всякими впливами доброго чи поганого, як це звичайно буває, коли дитина живе серед своїх ровесників. Письменник дуже майстерно передає усі почуття і переживання свого героя, його бажання когось любити, до когось притулитись. Джоел приїжджає у Скаллі Лендінг до батька, якого він ніколи в житті не бачив. Ще по дорозі він мріє про батька, про те, як він його любитиме, як вони будуть розмовляти удвох і т.д. І навіть, коли виявляється, що його батько — паралізований інвалід, який не може навіть говорити, Джоел намагається примусити себе любити його: це ж мій батько! Але Джоелу потрібна жива людина. І, тікаючи із Скаллі Лендінг, він думає: «Я хотів, я намагався його любити, але я не можу».

Здоровий інстинкт відштовхує Джоела від кузена Рандольфа, власника маєтку Скаллі Лендінг; це меланхолійний гомосексуаліст, що сумує за коханцем, який його покинув. Спільну мову Джоел знаходить лише з негритянкою куховаркою Міссурі, на прізвисько Зу. Зу теж чужа у Скаллі Лендінг. Вона ніколи не бачила нічого, крім цього маєтку, і мріє втекти у північні штати. Поки герої замкнуті в обмеженому світі маєтку Скаллі Лендінг, жодних соціальних суперечностей не виникає. Та ледве тільки почалася подорож негритянки Зу у «той» світ, жорстока і зла реальність нагадує про себе: п’ятеро білих з першої ж машини, яку вона зупинила, щоб під’їхати до міста, згвалтували її й кинули серед дороги. Зу повертається до Скаллі Лендінг з розбитими ілюзіями. Тікати нікуди, Скаллі Лендінг — ще не найгірший варіант... Безнадія, невіра у будь-яку можливість змінити життя звучить у всіх творах Капоте.

Звичайно, Зу — це не компанія для Джоела. Хвилини радості і майже здійсненої мрії, внутрішнього полегшення Джоел переживає, познайомившись з Ідабел, дівчинкою його віку. Капоте зводить протилежні характери: Джоел — ніжний, по-дівочому чутливий, сумний у своїй самотності; Ідабел — забійкувата, по-хлопчачому метка, рухлива. І хоча Джоел вже почав був звикати до існування у Скаллі Лендінг з сухою, манірною місс Емі, кузеном Рандольфом і паралізованим батьком, все ж таки почуття протесту проти такого оточення, бажання вирватись переважає. Він утікає разом з Ідабел, мріючи пристати до мандрівного цирку і подорожувати разом з ним.

Та світ скрізь однаковий. Тікати Джоелу нікуди. Молодість завжди сподівається на щасливе майбутнє, насправді ж майбутнє — те саме, що й сьогоднішній день, тільки з часом люди набираються досвіду. Так само, як і Зу, Джоел знову потрапляє у Скаллі Лендінг. Він довідався про багато речей, яких доти не знав, увійшов у дорослий світ.

Відкриваючи для себе світ почуттів, хлопчик стає юнаком — перехід важкий і болісний. Але в якийсь момент хлопчик знаходить своє власне я. Саме тут і пролягає межа між дитинством і юністю, починається більш зрілий період життя. Усвідомлення себе як особистості пробуджує в людині нові сили.

Стає сильнішим і Джоел. Скорившися обставинам, він буде жити в Скаллі Лендінг. Зате він знаходить інше:

«Я — це я», — вигукнув Джоел. «Я — це Джоел, ми — одна людина»...

І Джоел зрозумів тоді правду. Він раптом побачив, яким безпорадним був Рандольф: більш паралізований, ніж містер Сансом, більш дитиноподібний, ніж місс Вістерія, що ж йому залишалось самотньому, колись викинутому за межі, тільки описувати коло, нуль своєї нікчемності? Джоел сковзнув униз з дерева, він не заліз на самий верх, але це не мало значення, бо він знав, хто він, він знав, що він сильний».

Наприкінці книги Джоел уже не той хлопчик, який приїхав у Скаллі Лендінг шукати батька. Хоч він і не знайшов, кого любити, він став дорослішим і відчув себе сильнішим. І хоч письменник не без деякого суму дивиться на те, як змінюється, стає дорослим вчорашній хлопчик, він вірить, що потяг до хорошого в людині, до щирих, теплих відносин залишиться в ньому назавжди. «Трава і любов завжди зелені» — говорить автор наприкінці книги.

Головний герой і оповідач «Трав’яної арфи» Коллін є ніби продовженням образу Джоела. Коллінові шістнадцять років. Проте на відміну від Джоела, який для своїх тринадцяти років часом здається надто розумним і розвинутим, Коллін виглядає дещо інфантильним. Хоча в «Інших голосах, інших кімнатах» автор веде розповідь від третьої особи, йому вдається глибоко проникнути у психологію героя. В «Трав’яній арфі», незважаючи на те, що розповідь ведеться від імені Колліна, саме його образ зовсім не вражає читача своєю психологічною глибиною. Цікавим видається зіставлення Колліна і теж шістнадцятирічного Холдена Колфілда, героя роману Селінджера «Над прірвою у житі» («Catcher in the rye»), — до речі, обидва романи вийшли в світ майже одночасно. Різниця між обома цими образами величезна. Холден багато чого знає про навколишнє, він живе в середовищі, проти якого в ньому виростає напівсвідомий протест, що закінчується «бунтом». Коллін з одинадцяти років зростав у ідеальному світі, обмеженому для нього власним будинком, доброю і ласкавою тіткою Доллі та негритянкою-куховаркою Катрін. Проблеми людських стосунків, добро і зло у навколишньому світі залишилися поза його сприйманням. Він свідомо уникає всякого більш-менш близького стикання з навколишнім світом. Саме у ставленні до навколишнього світу і полягає основна різниця між обома юнаками. Коллін є пасивним спостерігачем, не більше. Всі життєві проблеми за нього розв’язують дорослі, тому сам він до сімнадцяти років залишається дитиною.

Холден намагається осмислити, оцінити навколишній світ. У свої шістнадцять років він уже має власну думку про суспільство, в якому живе, про людей, що його оточують, про їхні ідеали — справжні та фальшиві. В активному ставленні до життя Холденові ближчий тринадцятирічний Джоел або навіть дев’ятирічна героїня роману Харпер Лі «Вбити пересмішника», ніж Коллін. Коли йому сповнилося шістнадцять років, обставини складаються так. що зовнішній світ раптом постає перед Колліном у всій своїй непривабливості. За влучним спостереженням американського критика Джека Людвіга, «курінь на дереві стає свого роду ковчегом серед божевільного світового потопу, і Капоте наводить на думку, що навіть коли його центральний герой Коллін та інші спустяться зрештою донизу, їхнє перебування там, подібно до Ноя на ковчезі чи Гека на плоту, збільшить силу їхнього протистояння реальному світові».

Протиставляючи п’ятьох людей, різних за віком та всім іншим, суспільству зла, Капоте не малює їх ідеальними. Автор переконаний, що всяка людина носить у собі щось хороше, має добрі і щирі почуття. Наймолодший з п’ятьох Коллін, ще не досвідчений у житті, сприймає якраз Це найкраще і саме йому воно принесе щастя, бо попереду в нього ціле життя.

Після того, як герої твору залишають свій курінь, події розгортаються дуже швидко. Складається враження, ніби автор уже сказав усе, що хотів, і тепер прагне швидше закінчити. Коллін мужніє, втрачає деякі юнацькі ілюзії. Потроху згасає його дружба з іншим юнаком з «ковчегу» Рілі. Кожен з героїв іде своїм шляхом, але у кожного щось залишилось від пережитого у курені. Особливо у Колліна. Капоте з надією дивиться очима Колліна на відкрите перед ним життя. Перед тим, як виїхати з містечка вчитись до університету, Коллін думає, що вже ніколи не повернеться сюди, але автор натякає: мовляв, усі так думають, поки молоді. Попереду в нього — світ нічим не кращий, ніж те містечко, де досі жив Коллін, а може й гірший — таке переконання автора.

Перед від’їздом Коллін приходить до судді Кула, і вони йдуть на могилу тітки Доллі. Колись вона сказала Коллінові: «Чуєш? Це грає трав’яна арфа, вона завжди розповідає історії — вона знає історії життя всіх людей на горі, усіх людей, хто будь-коли жив тут; і, коли ми помремо, вона розповідатиме і наші історії». Тепер Коллін знову слухає трав’яну арфу, романтичний образ якої виступав в романі як символ добра, любові, щирості, щастя — вічної основи життя. Капоте залишає свого героя, сподіваючись, що він ніколи не забуде гру трав’яної арфи.

Незважаючи на велику різницю у загальному стилі попередніх романів Капоте і «Сніданку у Тіффані», образ Холлі Голайтлі значною мірою є логічним завершенням розвитку характеру основного героя і філософської концепції Капоте. Холлі Голайтлі дев’ятнадцять років,— якраз наступний етап після віку Колліна. Але, як зазначає автор, на перший погляд їй можна було дати відразу і шістнадцять, і тридцять років. Згодом з’ясовується, що досвіду в неї вистачить на всі тридцять. Холлі живе у світі, де не можуть існувати добрі стосунки між людьми, справжнє почуття, чиста любов. Світ грошових воротил, продажних голлівудських ділків (події в романі розгортаються під час другої світової війни) — «вища сфера» нью-йоркського суспільства. І все ж, незважаючи на те, що Холлі, здавалося б, безладно міняє чоловіків, ресторани, квартири, вона зберігає у глибині душі іншу Холлі, справжю, зовсім не подібну до тої, яка живе у «вищому світі». Цю справжню Холлі вона сама ховає глибоко-глибоко, не показуючи до кінця ніколи. З досвіду вона переконалась, що «ту» Холлі все одно ніхто не зрозуміє серед людей, що її оточують. Холлі свідомо грає обрану нею роль: таке життя... Доброго і ласкавого, але буденно-одноманітного світу ферми Дока, колишнього її чоловіка, їй не вистачає. Вона по-своєму любить і Дока, і ферму, і його дітей, але коли поряд є розкішні машини, пишні туалети у журналах, їй хочеться пожити з блиском. Для цього треба грати роль в житті, собою бути не.можна.

Холлі женеться за мрією, за зовнішньою красою життя. Вона покинула коханого брата Фреда, світ простих і добрих відносин на фермі Дока. Потім Холлі згадує: «Док завжди тягав додому лісових звірів. Яструбів з перебитими крилами. А одного разу навіть приніс додому рись із зламаною лапою. Диких звірів не можна любити, — чим більше їх любиш, тим сильнішими вони стають. А коли наберуться сил — утікають у ліс. Або залазять на дерево. Потім ще на одне. Потім у небо. Ось чим все кінчається, містер Белл. Якщо дозволиш собі полюбити дику тварину, закінчиться тим, що тільки й дивитимешся у небо».

Небо настільки приваблювало Холлі, що вона потяглась туди, покинувши все, що мала. Але вона не знайшла там нічого, крім порожнечі. Холлі вирвалася з відірваного від життя ідилічного світу, який Капоте цінує набагато більше за «вищий» світ американського суспільства. І тепер у цьому «вищому» світі Холлі щосили намагається зберегти в собі ідеали і цінності того, попереднього, ідилічного світу — ідеали, які в сучасному оточенні Холлі не можуть існувати.

«Побажаємо Докові щастя, — сказала Холлі, цокнувшись зі мною. — Щастя. І повір мені, милий Док, — краще дивитись у небо, ніж там жити. До чого ж порожнє місце, і таке похмуре. Просто край, де гримить грім і все на світі губиться». Так оцінює Холлі небо сучасного життя — блискучий, багатий світ, світ грошей, душевної порожнечі і розпусти. Як слушно підкреслив Джек Людвіг, «життя Холлі підсумовує нереальність веселого життя Америки».

Але Холлі живуча, мов дикий звір. Вона намагається якось пробитись крізь величезні заноси бруду, підлоти і жорстокості. Хоч життя завдає їй удару за ударом, подібно до героїв попередніх творів Капоте, вона не втрачає віру у можливість кращого майбутнього. Капоте недаремно проводить аналогію між Холлі і лісовими звірями. При всій своїй досвідченості, Холлі дуже безпосередня і чесна у своїх почуттях і стосунках з людьми. В її образі приваблює щирість, здатність самовіддано любити друзів, уміння рішуче розв’язувати складні проблеми. Небагато дорослих людей зберігає, бодай у глибині душі, подібні риси. І саме тих, хто здатен залишитися самим собою, не піддатися розтлінному впливові суспільства, Капоте цінує понад усе.

Незважаючи на всі свої нещастя, Холлі твердо дотримується своїх принципів: «Суть ось в чому: тобі буде добре тоді, коли ти сам будеш добрим. Добрим? Вірніше сказати, чесним. Можна бути ким завгодно, тільки не боягузом, не облудником, не лицеміром, не шлюхою — краще рак, ніж нечисте серце. І це не ханжество. Звичайна практичність. Від раку можна померти, а з цим і взагалі жити не можна». Холлі виявляється найчеснішою, коли настає важкий для неї час випробувань. Коли виявляється, що Холлі була зв’язковою (можливо, сама не знаючи цього) зграї контрабандистів-торгівців наркотиками, її заарештовують. Після викликаного цим скандалу майже всі покидають її, навіть її наречений Хозе, латиноамериканський дипломат. Але Холлі відмовляється давати будь-які свідчення проти контрабандистів, які фактично обдурили її.

Холлі добре розуміє, що там, де вона живе зараз — не її місце. Вона мріє оселитись десь біля моря, у Мексіці. де можна розводити коней, привезти туди свого брата Фреда. якого вона любить понад усе. Але Фреда вбивають на війні, обставини складаються так, що Холлі не може й мріяти про Мексіку. Зазнавши ще однієї поразки в житті, Холлі втікає світ за очі — може, десь знайдеться місце, де вона заспокоїлася б і була щасливою: «Не хочу нічим себе зв’язувати, доки не буду впевнена, що знайшла своє місце. Я ще не знаю, де воно. Але на що воно схоже, знаю... На Тіффані».

Холлі прагне чогось певного в житті, через це вона до всього ставиться як до тимчасового. Вона не хоче дозволити собі звикнути до чогось, любити щось по-справжньому, доки не знатиме, що це назавжди. Але життя не чекає, і коли одного разу озирнешся — виявляється, все вже позаду, і те, що могло бути найкращим і єдиним, ти проминув на якомусь повороті...

«Сніданок у Тіффані» написаний від першої особи, від імені молодого початкуючого письменника, в розповіді якого легко вловити голос самого автора. Він дуже добре ставиться до Холлі, але до кінця по-справжньому полюбити її не може. Сам оповідач намагається пробитися у ворожому для нього світі, розраховуючи на свої власні сили, на свою працю. А Холлі — це прекрасний кольоровий метелик, що не приносить жодної користі. Холлі теж до певної міри виступає інтерпретатором авторських думок. Саме вона проголошує ідеї Капоте про любов як норму стосунків між людьми, які ми відзначали в попередніх творах. Але Холлі, безумовно — не ідеал Капоте. Можна погодитись з американським критиком Альфредом Казіним, що Холлі «бідна духом», «пустоцвіт». З погляду стилістичного «Сніданок у Тіффані» написаний блискуче, але він зовсім не схожий на попередні твори Капоте. Нью-йоркське «вище» суспільство письменник змальовує гостро-сатиричними барвами. Як відзначає американська критика, Капоте дуже вдало відтворює мовну манеру зображуваних ним кіл. «Сніданок у Тіффані» — виразно «міський» роман, за своїм загальним стилем типовий для сучасної літератури США.

Трумену Капоте належать слова: «Зміст моєї роботи тільки літературний, тобто протилежний усьому, написаному під впливом політичних чи релігійних переконань, з яких я не маю, в абсолютному значенні, жодних». Поділяючи, таким чином, ідейні засади «чистого мистецтва», Капоте свідомо намагається уникнути будь-яких соціальних загострень. Але стоячи, разом з тим, на високих гуманістичних позиціях, проголошуючи любов між людьми як кредо своєї творчості, Капоте не може залишитись байдужим до несправедливостей капіталістичного світу, піддає його суворій критиці.

Л-ра: Радянське літературознавство. – 1966. – № 9. – С. 79-88.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также