Тетяна Бездітна

Чесно кажучи, мені нелегко далося написання цієї історії зі свого життя. Адже людина, котра стала моїм Вчителем, загинула. Сльози котяться по щоках, коли згадую його світлий образ…

Коли мені було 14 років, у нашому селі з'явився новий дільничний інспектор міліції – Руслан Миколайович. Він одразу зарекомендував себе, як відповідальний та справедливий працівник правоохоронних органів: на перше місце ставив людські якості, а вже потім – професійні. Дільничний завжди поспішав мешканцям села на допомогу: моїй сусідці бабі Марусі швидко повернув вкраденого велосипеда та двох курей; дуже вчасно зупинив хлопчика, який ледь не опинився під колесами автомобіля; а одного разу спіймав на гарячому хуліганів, котрі намагалися підпалити скирту соломи.

Для моєї  ж сім'ї він був справжнім захисником: коли нетверезий батько підіймав руку на маму, – Руслан Миколайович його втихомирював, наголошуючи на тому, що лише слабка духом людина може чинити фізичне насильство над жінкою. І люди його поважали та цінували, тому що знали: з таким дільничним у селі пануватимуть порядок і безпека. Власне тоді я і зробила вибір стосовно своєї майбутньої професії: я також бажала бути правоохоронцем і так само працювати в міліції, стоячи на захисті закону.

У 15 років я прочитала весь Науково-практичний коментар до Кримінально-процесуального кодексу України. Руслан Миколайович на це відповів, що вбачає у мені впевнену людину, котра крокує до своєї мети. А я при цьому чудово розуміла, що завдяки його власному прикладу маю велике бажання допомагати людям у відновленні справедливості!

На жаль, батьки не схвалили мого величезного бажання навчатися в Інституті Міністерства внутрішніх справ, бо не вбачали у мені майбутнього працівника міліції. Я була досить засмученою, що моя мрія так і лишиться нездійсненною. Проте не могла нічого вдіяти…

Але рідні як альтернативу запропонували здобути професію юриста. На що я з радістю погодилася. Адже можливість допомагати людям у порушенні їх прав не зовсім втрачена! Ставши студенткою першого курсу, я відразу повідомила про це Руслану Миколайовичу. А він сказав, що я обов'язково стану справжнім професіоналом у юридичній сфері.

Взагалі, для мене він був, наче старший брат: знаходив час вислухати, допомогти слушною порадою, а коли було потрібно, – то й захистити від батькових образ.

Ми ще кілька років підтримували зв'язок. А потім так склалися обставини, що я була змушена переїхати у місто. І наше спілкування, на превеликий жаль, припинилося…

… Випадково із соцмережі я дізналася про смерть Руслана Миколайовича. Він загинув у січні цього року, мужньо захищаючи рідну Україну.

Щоразу, приходячи на його могилу, я обов'язково промовляю два слова  – "Вибач" і "Дякую". Прошу пробачення за те, що свого часу не зізналася у тому, що саме Він став моїм Вчителем, котрий вказав правильний шлях моєї місії у житті – стояти на сторожі прав і свобод громадян. Слова вдячності говорю за те, що власним прикладом Руслан Миколайович виховав у мені кращі людські риси – співчуття, щирості, розуміння. І за те, що до останнього подиху боровся із ворогом – задля миру та спокою українського народу…

            

                 

Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»

Читайте также


Выбор редакции
up