Аґнєшка Мокшицька. Вчитель, який змінив моє життя
Вчитель, що змінив мене, або Історія з запахом кави
Була сонячна лютнева днина. У школі як завжди метушилися діти. Серед натовпу вирізнявся лише він: поважний, але дуже простий вчитель з філіжанкою кави у руках. Його звати Андрій, він вчитель історії.
Оскільки уроки вже закінчились, він прямував до підсобного приміщення, де зазвичай працював з історичними документами для своєї дисертації на тему ранньомодерної історії про посмертні інвентарі майна львівських міщан.
***
Позаду стелажі з підручниками з історії, праворуч стіл на якому стоїть філіжанка з ароматною кавою, а коло неї ноутбук, на екрані якого впадає в око перо сови. По обидва боки копії сторінок книг магістрату Львова за 16-17 ст.
Книги завжди захоплювали вчителя. Він пам’ятає як його бабця, попри заклопотаність, намагалась придбати добру книжку, яка на той час була в дефіциті, щоб потішити малого Андрійка. Нерідко доводилось переплачувати, купуючи так звані подарункові набори, в яких було ще дві книжки радянської пропаганди чи іншої макулатури.
***
Через декілька годин кропіткої роботи перечитування і перекладу давніх документів почувся стук у двері.
— Хто там? — запитав вчитель.
З тихим скрипом двері відчинились і світловолоса дівчинка-підліток заглянула всередину.
— Доброго дня, Андрію Вікторовичу! — сказала вона, посміхаючись.
— І тобі привіт, Аґнєсю, — тихо промовив він, відводячи погляд до екрана ноутбука.
Побачивши зображення пера, дівчинка підійшла ближче й зацікавлено спитала:
— А що це таке?
— Це матеріал, який я зараз досліджую для своєї дисертації, а я її мушу написати якомога швидше, бо потім часу не буде.
— Чому не буде? — здивовано перепитала дівчинка, повернувши голову у його бік.
— Тому, що буде війна, Аґнєсю, — відповів він, зітхаючи.
— Чому ви так думаєте?
— Бо «Історія — то вчителька життя», — так казали давні мудреці, тому і я й можу зробити певні висновки.
Вчитель та учениця ще довго говорили про життя та історію, після чого попрощавшись, кожен пішов у своїх справах. Тільки аромат кави нагадував про цю розмову.
***
Світанок двадцять четвертого лютого: завивання сирен пошматувало спокій донедавна мирного неба Львова. Усіх переповнюють тривога та розпач. Вчитель з сірими очима і запахом кави вже не пише свою дисертацію після уроків, а стає разом з іншими героями на захист нашої країни.
***
Минали дні жорстокої й нещадної війни, гинули люди, горіли міста та села.
Учитель став бойовим медиком в одному з підрозділів українського війська (позаяк ще колись давно, коли як онук політув’язненої не міг і сподіватися вступити на історичний факультет, закінчив медучилище і деякий час працював медбратом), а учениця блукає вулицями Варшави, згадуючи про їхні натхненні розмови, багаті на історичні факти та роздуми над ними.
Невдовзі дівчина повернулася в Україну. Літо минуло й настала осінь, діти пішли до школи. Коли мама однієї з учениць читала промову, всі побачили його... того самого вчителя, от тільки тепер він мав зовсім інший вигляд. На його обличчі виднілися біль та втома, а волосся стало майже зовсім сиве... На спині великий наплічник, у якому, здавалося, може вміститись усе. Можливо, десь там і схована його радість.
***
Сумна пора. Учитель із запахом кави, а тепер вже із запахом війни, знову вирушив на фронт. Учениця Аґнєся продовжувала вчитися, за можливості допомагала військовим та писала вірші.
P.S:
Лише завдяки вчителю з ароматом кави, лише завдяки Андрію Вікторовичу я зацікавилася своїм походженням і почала шукати своє коріння, зрозуміла наскільки це важливо – знати хто я. Дякую.
Лише завдяки розмовам із вчителем, від якого віяло ароматом кави, лише завдяки прикладу та мудрим настановам Андрія Вікторовича я зрозуміла ким я є і продовжую бути. Я - Українка і це моя суперсила !
Андрію Вікторовичу, повертайтеся живим !
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
