Виклик над безоднею: роман Дж. Д. Селінджера «Над прірвою у житі»

О. І. Скобельська

Психологічна атмосфера роману «Над прірвою у житі» точно відповідала настрою 50-х років XX століття, для яких був характерний ідейний роздріб. Для значної частини населення США великі проблеми, що займали розуми у воєнний та передвоєнний час, відступили; новими лозунгами ставали придбання та споживання. Ось тому самітній голос героя Селінджера, і прозвучав голосно, сміливо і зухвало, адже Голден Колфілд звинуватив сучасну йому Америку у лицемірстві, зухвальстві, бездушності.

«Над прірвою у житі» — розповідь шістнадцятирічного героя про те, що сталося з ним на Різдво рік тому: його виключили з привілейованої школи Пенсі, і він провів три дні в Нью-Йорку, проходячи різні поневіряння, не насмілюючись зустрітися з батьками до того, як вони отримують лист з повідомленням про виключення їхнього сина зі школи.

У романі йдеться про час формування світогляду героя, початок пошуків ним власної позиції, що означає активізацію уваги як до внутрішнього, так і навколишнього світу. Герой не може бути повністю відстороненим від навколишнього світу, і ставлення Голдена Колфілда до оточуючого неодмінно виявляється емоційним.

Голден Колфілд — типовий американський підліток, у образі якого письменник ніби зібрав найкраще, найсвітліше із світобачення американських підлітків його віку, намалювавши свого роду «збірний образ, у якому сприйняття «дорослого» світу загострене, але й пронизливо точне» [1, 202].

Голден представник молодої повоєнної генерації, в якому яскраво втілилось його світовідчуття. Голден каже про себе: «Якщо хочете знати правду, то я пацифіст» [2, 40]. Він не любить битися і коли його б’ють. Друга світова війна вже закінчилася, але герой роздумує, як би він поводився, якщо йому довелося б брати участь у воєнних діях: «Мабуть, я б не витримав, якби довелося йти на війну. Серйозно кажу. Коли б тебе просто послали куди-небудь і відразу вбили абощо, то це було б іще пів лиха, але щоб нидіти в армії цілі роки... Слово честі, якщо коли-небудь буде ще війна, то нехай мене краще зразу виведуть і поставлять до стінки» [2, 115-116]. Коли знецінюється людське життя — це незрозуміле для героя Селінджера. Подібно до твенівського Гека Фінна, він пильно вдивляється в навколишній світ.

У романі зображена Америка середини століття, в якій Голдену дуже незатишно, дискомфортно. Хоча сфера розкриття американської дійсності обмежується вибором оповідача, вона залишається достатньо масштабною. Тут і система освіти та виховання, мистецтво, кіно і література, армія, побут, питання кар’єри та ін. Усі враження героя, його пригоди, розповіді, зіткнення із зовнішнім світом підсумовуються одним — домінуючим, стрижневим, лейтмотивним поняттям «phony» (лицемірство, нещирість). «Доброчесність, порядність, рівність — все, що проголошується в суспільстві як чесноти, на які воно спирається, виявляється лицемірством, брехнею, облудою» [3, 140].

Але ж Голдена більш за все гнітить пануючий в США дух загальної брехні та недовіри між людьми, а не особисті обставини. Його турбує «відсутність простої людяності в відносинах» [4, 65]. Сприймаючи світ своїм ще багато в чому дитячим поглядом, Голден робить зовсім не дитячі висновки. У творі з особливою гостротою виявлено сутність «американського способу життя», змальовано сховану за блискучим фасадом бездуховність, душевну порожнечу, породжену світом наживи і бізнесу. Отже, проблема роману «Над прірвою у житі» значно ширша, ніж проблема юнака Голдена. Це проблема морального і соціального буття усього американського суспільства.

Пенсі — третя школа, з якої Голдена виключено через погану успішність, причини якої криються не у відсутності здібностей чи небажанні навчатися, а у глибокому душевному конфлікті юнака зі світом фальшивих американських цінностей. Голлен Колфілд віддаляється від суспільства, у якому йому доводиться жити. Ця ідея з перших сторінок роману виражена розгорнутою метафорою — «гра за правилами». У початковому епізоді Голден не хоче йти на футбольний матч, хоча на цьому матчі присутня уся школа. Герою Селінджера, що спостерігає футбол зверху, з вершини гори Томпсон, відкривається безглуздість того, чому суспільство надає такого великого значення, — перемоги і поразки: «А звідти все футбольне поле — мов на долоні, і я добре бачив, як обидві команди мотлошили одна одну від воріт до воріт» [2, 5].

Далі в першому розділі суспільна конкуренція прямо уподібнена спортивному змаганню. І директор школи, і слідом за ним вчитель історії Спенсер говорять на прощання Колфілду, що «життя — це гра» і «треба грати за правилами», жорстокими і брехливими. Голден не хоче чи не може грати за цими правилами. Звідси його небажання діяти, рятівна нездатність до вчинку. Таке негативне послання Селінджера: «не грайте за правилами суспільства». Але як же тоді грати? Звернімо увагу на ще один епізод з першого розділу: Голден розповідає про те, як він із двома приятелями «ганяв м'яч перед навчальним корпусом». Тут у наявності протиставлення: з одного боку, офіційний футбольний фінал, «гра за правилами» заради перемоги; з іншого боку, весела біганина, просто гра заради задоволення. От так і треба грати, учить Селінджер: утрьох, тобто без поділу на протиборчі команди, без переможців і тих, що програли. І тоді відкриється щирий зміст гри: дитячий захват життям («Стало вже зовсім темно... але жахливо не хотілося кидати» [2, 43]), довіра і приязнь один до одного («Вони славні хлопці» [2, 44]).

Особливо дістається від Голдена Колфілда тому американському мистецтву, що вже в 50-60-ті роки одержало в США найменування «масової культури». Шаблонні голлівудські фільми з перемогою чесноти і неодмінним псевдо комедійним вивертом у фіналі викликають у селінджерівського героя приступ відрази: «Кляте кіно! .Занапастити може людину. Чесно кажу» [2, 87]. І далі: «Я ще розумію, коли людина йде в кіно через те, що їй нема чого робити. Та коли тобі справді хочеться в кіно й ти біжиш у нього мов на пожежу — тоді це мене просто вбиває» [2, 96].

Голден Колфілд усією душею ненавидить непотріб, що випускається Голівудом. Він переповідає зміст одного з кінофільмів і попереджає: «...Коли не хочете, щоб вас цілий тиждень після того нудило, не йдіть на цей фільм» [2, 114]. Героя страшенно виводять з себе люди, які очі не можуть відвести від великого екрану та переймаються екранним життям, а в реальному житті не здатні на добрі, щирі вчинки: «...Що мене вбило остаточно, то це одна дама, яка сиділа поруч: вона весь той каторжний фільм проплакала! і чим більше там було фальшу, тим гіркіше вона плакала. Збоку могло здатися, що вона збіса чуйна та добра. Але ж я сидів поруч і бачив, що вона зовсім не така. З нею був маленький хлопчик, він страшенно нудився, просивсь у туалет, але вона не вела його туди, і край» [2, 115].

Отже, принцип зображення світу в романі «Над прірвою у житі» відштовхується від несумісності уявлень образу «позолоченої» Америки з реальною суттю речей. Вдивляючись у майбутнє, герой не бачить нічого, окрім тої сірої буденності, що вже стала долею більшої кількості його співвітчизників.

Створений Селінджером образ Голдена Колфілда ввібрав у себе одну з найсуттєвіших, суперечливих сторін американської свідомості, американського духу — індивідуалістичне бунтарство. Це єднає письменника з філософами-екзистенціалістами Ж.-П. Сартром, А. Камю, В. Голдінгом.

Герой розповідає про себе досить багато, щоб ми уявили його зовнішність: «А загалом хлопець я здоровий» [2, 7]; «Взагалі я підстригаюся коротко, і зачісуватись мені майже не доводиться» [2, 8]; «З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон сивих волосин. Ще з самого малечку» [2, 10-11]; «Розмовляючи з барменом, я встав, — нехай усі бачать, який я високий...» [2, 117]; «Взагалі я повожуся так, ніби я багато старший, ніж насправді...» [2, 11]; «Люблю часом поклеїти дурня» [2, 21] та ін.

За словами Т. Л. Морозової, «герой Селінджера живе напруженим внутрішнім життям... Голден вважає себе тупоголовим. Насправді ж він дуже гарно знає і розуміє ті речі, які він любить, наприклад, літературу. Свідомий, а частіше несвідомий антиінтелектуалізм — дуже поширений в США» [5, 64]. Герой Селінджера — юнак із чутливою душею, розвиненою уявою, культурною основою. Єдиний предмет, з якого Колфілд встигає — англійська література. Він багато читає. Серед його улюблених письменників — рідний брат Д. Б., Рінг Ларднер, Томас Гарді, Скот Фіццжеральд. Юнак говорить: «По-справжньому мене захоплюють лише ті книжки, після яких зринає думка...» [2, 18]. Голден не чужий і до музики: йому подобається, як грає в ресторані на роялі негр Ерні.

Психологічний портрет героя Селінджера винятково суперечливий і складний. «У поведінці Голдена нерідко дається взнаки хворобливе начало, що ставить під сумнів стійкість його психіки. Він не просто сором’язливий, вразливий, часом нелюб'язний, як майже всякий схильний до самоаналізу підліток так званого інтровертного типу» [6, 112].

Основний принцип зображення образу головного героя в романі є принцип контрасту з оточенням. Голден не такий, як, скажімо, Стредлейтер, Моріс чи Саллі. Юнак не може вписатися у суспільство, де панують лицемірство і обман. Слово «фальш» спостерігаємо в повісті чи не найчастіше. На перший погляд може здатися, що все навколо юнака фальшиве і лукаве. «Може, навіть, воно так і є, — зауважує А. Косоговський, — бо Голден сприймає світ трохи іншими очима, очима людини, не зіпсованої отими правилами гри у життя. Саме у цьому і виявляється талант головного героя — бачити добро і зло. Навіть у досить завуальованому світі брехні і фальшу. Тому й не може пристосуватися до цієї «гри» [7, 7].

Усе лицемірне, облудне, фальшиве викликає в підлітка бурхливу, хворобливу реакцію. Прочитавши вивіску на стіні школи, в якій він навчається: «З 1888 року в нашій школі виховують сміливих і шляхетних юнаків» [2, 5], Колфілд говорить: «Отуже брехня! Нікого вони там не виховують, та й в інших школах теж. І жодного «шляхетного і сміливого» я не зустрічав, ну, може, є там один-два — і все. Але вони такими були до школи» [2, 5]. Голдена дратують школи, де він навчається, бо: «Кругом самий фальш і показуха, і пройдисвіт на пройдисвітові» [2, 136].

Голден далекий від ідеалу. Він буває лінивий, неправдивий, непослідовний, егоїстичний. Та відвертість його тону, прагнення розповісти про все без приховування компенсує недоліки підлітка. На думку Т. М. Конєвої, «Колфілд живе у своєму світі. Він — «біла ворона». Так з’являється у творі мотив «диваків». Про себе він говорить: «ненормальний», та й інші нагороджують його несхвальними епітетами. Дивацтво, відщепенство... — форма непогодження, протесту, яка йому доступна, проти вад суспільства, бездуховності» [8, 47-48].

Часом Голден дозволяє собі зовсім вже непрощенні витівки: він може, наприклад, пустити дим сигарети в обличчя своїй подрузі Саллі, голосним сміхом образити симпатичну йому дівчину, глибоко позіхнути у відповідь на дружні умовляння викладача. Як виявляється з визнань героя роману, та й з подробиць історії, що ним розказана, Колфілд не за віком інфантильний: «небажання походити на дорослих у Голдена спочатку більш емоційне, ніж усвідомлене; почуття обганяє в нього думку, і він готовий одним махом поквитатися зі своїми кривдниками, серед яких далеко не всі заслуговують суворого вироку» [6, 113]. Однак, з іншого боку, зрозумілі і юнацький максималізм Голдена Колфілда, і його ненаситна жага до справедливості, відкритості в людських відносинах.

Те, що більш за все гнітить Голдена і про що він судить цілком «по-дорослому», полягає у відчутті безвихідності, приреченості всіх його спроб влаштувати своє життя в цьому світі відповідно до своїх ідеалів: «Мені вже майже ніщо нічого не дає. Ось до чого я дожив. Я зайшов у безвихідь» [2, 108]. Вдивляючись у майбутнє, Колфілд не бачить нічого, крім тієї сірої щоденності, що вже стала долею більшості його співвітчизників, і каже: «...Чого мені хотілося тоді найдужче, то це накласти на себе руки. Хотілося виплигну-ти з вікна» [2,87].

Герою Селінджера не вдається зацікавити своїми, досить сумбурними, планами на майбутнє подругу Саллі Хейс, яка не дуже вірить у пропоновану їй ідилію життя в «хатині біля струмка». Вона не розуміє, на відміну від Голдена, що потім все зміниться: «...Кажу, після того, як я закінчу коледж тощо, ніяких «геніальних» місць ніхто вже не об’їжджатиме. Ти розплющ очі! Все буде зовсім інакше. Тобі доведеться спускатись у ліфті з купою валіз, дзвонити всім по телефону й прощатися, а потім розсилати з усіх готелів листівки... А я ходитиму на роботу в якусь контору, зароблятиму скажені гроші і їздитиму на машині або в автобусі по Медісон-авеню, і читатиму газети, й усі вечори гратиму в бридж, і ходитиму в кіно...» [2, 109]. Одна тільки Фібі, десятилітня сестричка Колфілда, не тільки готова приєднатися до Голдена, але й іде в цьому пориві набагато далі свого критично налаштованого брата.

«Голден живе в жорстокому світі, що бездушно, як автомат, прагне або зломити свою жертву, або перекроїти її за своїм образом і подобою», — вважає Ю. Я. Лідський [9, 195]. Герой Селінджера наділений «абсолютним моральним слухом», він миттєво розрізняє фальш і лицемірство. «Його надчутливість — свого роду радар, що уловлює те, повз що спокійно проходять інші [10, 292].

Голден Колфілд часто говорить про свою так звану брехливість: «Другого такого брехуна, як я, світ іще не бачив» [2, 16]; «...Вже як почну, як розохочусь, годинами не можу спинитися» [2, 50]. Деякі критики за цю рису навіть називають селінджерівського героя «брехун Колфілд» [5, 65]. У Нью-Йорку, приміром, у нічному барі Голден називається не своїм ім’ям, додає собі кілька років, обдурює місцевих шльондр про те, що у бар заходив відомий голлівудський актор тощо. Звичайно, він не злісний брехун, просто у Голдена надзвичайно багата уява. Колфілда тягне щось видумувати, фантазувати, перетворювати життя на гру. Наприклад, він часто уявляє, як його підстрелять, чи як він відлупцює ліфтера Моріса і т. ін.

Надмірність почуттів (у коханні і ненависті) — риса, що притаманна підліткам — Селінджером дуже вірно зображена у образі Голдена Колфілда і супроводжує героя протягом усього роману. Герой часто говорить, що ненавидить все навкруги: «Слухай, як же я есе це ненавиджу! Не тільки школу. Все! Ненавиджу жити в Нью-Йорку, і взагалі. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-авеню з їхніми водіями, які щоразу кричать на тебе, щоб виходив у задні двері. Ненавиджу знайомитися з кривляками, які називають Пантів ангелами. Ненавиджу щораз їздити в ліфті, коли хочеш просто вийти на вулицю... Навіть давніх машин не люблю. От не цікавлять вони мене, і край. Краще б уже завести коня. В конях принаймні є щось людське...» [2, 107]. І коли сестра Фібі йому кидає: «Тобі взагалі все не подобається!» [2, 138], — то Голдену спочатку нема що протиставити цим словам. Йому важко пригадати людей і речі, які йому подобаються. Але герой і захищається: «Я ненавиджу зовсім не всіх. Бува, зненавиджу когось, а потім і відійду» [2, 152].

Критики звернули увагу на те, що рух роману «Над прірвою у житі» — це «повільне звільнення героя від занадто поверхневого ставлення до життя. На зміну роздратуванню з будь-якого приводу, поспішним судженням починає — тільки лише починає — приходити спокій, прагнення придивитися, що до чого навколо і не квапитися з оцінками» [11, 58].

Не можна сумніватися у щирості слів Голдена Колфілда, коли він починає розповідати про тих, кого він насправді любить: сестричку Фібі («Вона б вам сподобалась» [2, 57]), померлого брата Аллі («Він би вам сподобався» [2, 34]), старшого брата Д. Б., який живе і працює у Голівуді і пише «вмерти можна, які оповідання!» [2, 4]. Голден переживає за колишню подружку Джейн Галлахер (даму свого серця), що була на побаченні з «каналією» Стредлейтером, який міг собі з дівчиною дозволити все. Колфілду дуже сподобались дві черниці, з якими він зустрівся в Нью-Йорку, пожертвувавши їм десять доларів (дуже велику суму як для підлітка!). Герой Селінджера — добра людина від природи. Дратівливість і нервовість — це лише зовнішні ознаки, які насправді є захисною реакцію на оточуючу бездуховність і фальш. Є вчинки, які нам показують справжнє обличчя Голдена Колфілда. Так, у екзаменаційній роботі з історії він робить приписку для свого вчителя Спенсера: «І я не ображусь, якщо ви мене зріжете. Однаково я провалюсь на решті предметів, крім англійської літератури» [2, 13], — тим самим знімаючи тягар з його душі. Він купує своїй сестричці Фібі платівку «Крихітка Шерлі Бінз», сподіваючись, що дарунок їй сподобається. Колфілду совісно брати у Фібі гроші, які їй подарували на Різдво, і він хоче їх повернути, коли збирається тікати з рідного міста.

Відчуження особистості — це своєрідна ідеологема у Селінджера і в американській літературі 50-х років XX століття. Самітність та відчуження для Голдена — найбільш складна проблема. Відомо, що В. Фолкнер, який високо оцінив «Над прірвою у житі», порівнював Голдена з мухою, що б’ється посеред перевернутого стакану: скрізь у спілкуванні з людьми він натикається на невидимі, але нездоланні перепони [12, 464]. Відчуження Колфілда часто інтерпретується у екзистенціалістському дусі. Звідси і мрії героя про втечу.

Твір Селінджера містить образи-символи, що допомагають глибше зрозуміти головного героя і його зв'язок з навколишнім світом. Це, наприклад, червона мисливська шапка Голдена, яку він придбав під час поїздки до Нью-Йорка, коли через його неуважність команда фехтувальників стратила можливість виступати на змаганнях. Мисливська з великим козирком і навушниками шапка символізує, на думку О. В. Єременка, «виклик, який кидає Голден усім — ровесникам, дорослим, життю, стає для нього рятівною соломинкою, за яку він хапається скрутної хвилини. Водночас саме завдяки їй Голден жартома симулює сліпоту, насуваючи шапку на очі... Навіть недалекий Стредлейтер здогадується, наскільки цінує Голден шапку як знак власної незалежності, а сам хлопчина неодноразово наголошує особливо тепле ставлення до екстравагантної речі, використовуючи її і в помешканні, і надворі» [13, 56]. Наприкінці повісті Голден подарує шапочку сестричці Фібі.

Герой Селінджера у всьому прагне гармонії, що простежується у наскрізному мотиві, пов’язаному з природою. Ще з дитинства хлопцеві запам’ятались качки, що плавали на ставку в парку. Голдена дуже непокоїть питання: «Куди ж діваються качки, коли все озеро вкривається кригою? Може, хтось бере машину й перевозить їх у зоопарк абощо? А може, качки просто кудись відлітають?» [2, 14]. На відміну від символу «шапочки», образ качок з'являється не в момент розумового чи емоційного напруження, а під час сюжетних зупинок, психологічних пауз. З двома різними таксистами розмовляє Колфілд про качок, і це дуже схоже на інтермедію, що нібито не стосується сюжетної лінії, однак стає одним із компонентів моделювання образу головного гёроя: розкриває його ставлення до всього живого загалом, а не лише до людей чи суспільства. Герой припускає: «Може, по них приїздять вантажною машиною абощо і куди-небудь відвозять? Чи, може, вони самі куди-небудь летять — у вирій абощо?» [2, 69]. Селінджер зображає парадоксальну ситуацію: підліток, неспроможний примусити себе зателефонувати дівчині з ліні чи більш-менш пристойно вчитися, посеред ночі йде перевіряти, що відбувається з тими качками.

Селінджер створює систему образів-двійників Голдена Колфілда: Аллі та Фібі. Лейтмотивом-символом проходить через весь роман згадка про померлого молодшого брата Аллі, що був надзвичайно душевним і талановитим хлопчиком; про маленьку сестричку Фібі, яка весь час вигадує, уявляє себе поетичним персонажем — Грізелою, живе водночас і в реальному, і в уявному, вимріяному світі. У любові до Аллі і Фібі втілюється вся любов Голдена до дітей, далеких від світу дорослих.

Великому світу Голден може протиставити тільки світ дітей, яких до того ж потрібно охороняти від дорослих. Діти — предмет особливої уваги Селінджера. Вони ще не зіпсовані. Але буквально на кожній стіні на них чекає цілком реальний і в той же час символічний нецензурний напис, а Колфілд не може, хоча і жагуче бажає, стерти усі ці написи. У нью-йоркському парку Голден допомагає маленькій дівчині прикрутити ковзана, думаючи: «Страх як люблю, коли поможеш отакому дівчатку прикрутити ковзана абощо, а воно так мило, чемно: «Дякую!» [2, 98].

Музей етнографії, куди школярів завжди водять, клас за класом, сприймається як острівець дитинства посередині Манхеттена, де суцільні хмарочоси, потоки машин, юрби ділових людей. Проблема «діти — дорослі» розкривається письменником і значно ширше: експонати в музеї залишаються колишні, але відвідувач кожного разу стає «іншим» — він росте, і це неминуче. Спрага недорослішання обертається екзистенціальною драмою. Це одна з домінуючих селінджерівських ідей.

Герой Селінджера знаходиться немовби поміж двох вогнів. Він не відчуває себе абсолютно правим у своєму конфлікті з суспільством. Сумління підказує йому, що він насправді у чомусь винен. Конфлікт заплутується, стан героя здається безвихідним. Учитель Антоніні говорить Голдену: «Ця прірва, що в неї ти падаєш, особлива, дуже небезпечна. Той, хто в неї падає, ніколи не відчуває і не почує дна. Просто він усе падає й падає. Це буває з людьми, котрі в якусь хвилину свого життя спробували знайти те, що їхнє середовище не може їм дати. Або ж вони подумали, що їхнє середовище не може їм цього дати. І вони покинули шукати. Покинули, так по-справжньому й не почавши шукати» [2, 152].

Кульмінацією роману є слова Голдена Колфілда про те, чим він мріє займатися в житті: «...Я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнючої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому» [2, 141]. Падіння у прірву — одна із поширених тем у літературі XX століття — означає, насамперед, розставання з дитинством. Героя дуже турбує перехід зі світу несвідомого дитячого демократизму до світу встановлених серед дорослих престижних та майнових кордонів. Дітей треба рятувати від світу, від його розтлінного хворобливого впливу. Голден мріє врятувати дітей від прірви дорослості. Він прагне до такої гри, щоб вона до кінця була переповнена любов’ю і стала бажаною справою.

Але Селінджер дає натяки на можливість спасіння свого героя, які не завжди кидаються в очі: «це і впевненість Гэлдена в тому, що Ісус пробачив би Іуду, і його визнання, що він скучив за Стредлейтером, Екклі и навіть за Морісом, який обікрав і побив його» [5, 68].

На думку С. Белова, «у Голдена Колфілда все попереду, і він як жива істота (а не як символ (борця, бунтаря і подібних) не заслуговує ані бурхливих оплесків, ані грізних епітетів. Стан підлітка, що заплутався в житті, переданий Селінджером дуже точно й об’єктивно. Автор не упускає випадку іронічно знизити «героїчний пафос» Голдена, підкреслюючи тим часом, який він на словах і на ділі. На словах, в області фантазії, він і справді герой, але в реальності все навпаки. Та й попроси в Голдена в реальності «стерегти дітей над прірвою в житі» — адже, чого доброго, втече, вилаявши і тих, хто його поставив чергувати, і галасливих малят — втече до нових фантазій» [14, 62].

Дещо схожою є і позиція дослідників П. Уолката і М. Зінберга, що вважають Голдена швидше антигероєм, ніж героєм [15, 235]. Та при всій своїй пасивності і без дійовості герой Селінджера наділений такою кількістю позитивних рис, що він незмінно завойовує симпатію читача. Крім того, у своєму ставленні до життя Голден виступає втіленням принципів справжньої людяності, щирості і доброти на противагу оточенню, і вже це одне робить його гідним наслідування, справжнім героєм роману.

Історія Голдена — сповідь людини, що не може і не хоче змінити світ, а здатна лише з граничною щирістю так побачити, так показати цей світ, що і читачам передається ця відраза.

Деякі американські критики стверджують, що наприкінці сповіді Голдена звучать примиренські ноти, що Голден поступається позиціями бунтаря. Роман закінчується трохи зненацька позитивною думкою про тих, з ким нас познайомив Голден. На погляд Ю. Я. Лідського, тут намічається думка, що Селінджер точно і без натяків сформулює у своєму наступному великому творі. Думка про те, що «ненависть до системи, що має у своїй основі принципові мотиви, не повинна зводитись до особистого плану» [9, 197]. Саме таке трактування закінчення роману уявляється Ю. Я. Лідському найбільш правильним.

Голден Колфілд мусить стати у майбутньому справжньою людиною: у нього є для цього усі дані, і найперше те — що він любить людей. Але чи збереже він свою дитинність, чи буде його хвилювати щось на зразок того, «куди зникають качки у центральному парку, коли замерзає озеро» [2, 52]?

Хто ж насправді Голден Колфілд: самітник, бунтівник, егоїст чи сумління молодих представників американської нації — це кожний має вирішити і довести собі сам.

Література:

Орлова Р. Мальчишка бежит из Америки (Джером Сэлинджер) // Орлова Р. Потомки Гекпьберри Финна. — М: Советский писатель, 1964. — С. 193-222.
Селінджер Дж. Д. Над прірвою у житі: Повісті, оповідання (Переклад О. Логвиненка). — К.: Молодь, 1984. — 272 с.
Денисова Т. Н. Історія американської літератури XX століття. — К.: Довіра, 2002. - 318 с.
Пригодин С. Характер индивидуалиста-бунтаря. — М.: Просвещение, 1988. — 184 с.
Морозова Т. Д. Образ молодого американца в литературе США. — М: Высшая школа, 1969. — 96 с.
Мулярчик А. Послевоенные американские романисты. — М., 1980. -324 с.
Косоговський А. Життя — це гра?.. (Дж. Д. Селінджер «Над прірвою у житі») 11 Зарубіжна література. — 1999. — № 37. - С. 7.
Конева Т. М. «Безодня, в яку ти летиш...» (Дж. Д. Селінджер «Над прірвою у житі») 11 Зарубіжна література в навчальних закладах. — 1998. — № 5. — С. 47-48.
Лидский Ю. Я. Очерки об американских писателях XX века. — К., 1968. — 248 с.
История американской литературы /Под ред. Н. И. Самохвалова. В 2-хч. М., 1971. Ч. 2. — 318 с.
Штейнбук Ф. Щоб книга стала особистішою (Дж. Селінджер «Над прірвою у житі») // Всесвітня література в сер. навч. закл. України. — 2000. — № 4. — С. 58-59.
Литература США XX века: Опыт типологического исследования / Под ред. Я. Н. Засурского. — М.: Наука, 1978. — 568 с.
Єременко О. В. Дж. Селінджер. «над прірвою у житі». Тринадцятий апостол? Образ головного героя роману з погляду літературознавця 11 Всесвітня література в сер. навч. закл. України. — 2000. — № 4. — С. 56-58.
Белов С. Парадоксы Дж. Сэлинджера // Литературное обозрение. — 1985. — № 2. — С. 34-38.
Покальчук Ю. В. Самотнє покоління. Молодь в сучасному романі США і теорія відчуження. — К.: Наукова думка, 1972. — 274 с.