Два світи Джерома Селінджера

Два світи Джерома Селінджера

Валентина Оленєва

«У житті людства Америка посіла помітне місце, і не можна зрозуміти нашого сторіччя, не зрозумівши Америки. й присвячено сотні од і сотні памфлетів — легко її оспівати або висміяти, важче зрозуміти її».

Філософи, соціологи, психологи, письменники намагаються зрозуміти й пояснити, чому суперечності сучасного світу виявляються найбільш жорстоко і відверто в найбагатшій капіталістичній країні — Сполучених Штатах Америки. Чому страх перед завтрашнім днем, почуття розчарування, безперспективності, самотності аж ніяк не зменшилися в цій країні навіть порівняно з 30-ми роками — періодом тяжкої економічної кризи. Зростає число злочинів, жорстоких і часто безглуздих, самогубств, алкоголізм і наркоманія, моральна та ідейна інфляція досягають такого рівня, що перетворюються на проблему державного значення. Відомий американський учений Ерік Фромм убачає головного ворога в «індустріальній цивілізації», котра знелюднює людину. Він тривожно запитує: «Чи нема чогось негарного в нашому способі життя, в наших прагненнях?». І гірко констатує: «Наш спосіб життя робить нас нещасними». Англійський історик Арнольд Тойнбі, котрий недавно відвідав США, вивчаючи умонастрої американської молоді, дійшов висновку, що молодь свідомо й відкрито бунтує проти старших. Юних американців не задовольняють ні життєві прагнення батьків, ні власний спосіб життя. Багатьох із них примусила серйозно задуматися війна у В'єтнамі. Перед молодим поколінням постає питання: іти в армію чи відмовитися служити? І в цій дилемі сфокусувалося незадоволення молоді американським способом життя.

Складні, суперечливі проблеми середини XX століття цікавлять художників слова не менше, ніж філософів і соціологів. Характерне для світового літературного процесу звертання до найважливішої проблеми — людина і суспільство — визначальне, головне у творчості багатьох сучасних американських письменників. Їхню увагу привертає людина, відчужена від навколишньої дійсності і тому ніби відкинута до самої себе, людина, що страждає від самотності і духовної невлаштованості. Так чи так ці проблеми зачіпають у своїй творчості Джером Селінджер і Джон Апдайк, Рей Бредбері і Трумен Капоте, Джон Чівер і Бернард Маламуд.

Трагічну невлаштованість капіталістичного світу найгостріше відчуває молодь. Ось чому американські письменники часто знаходять своїх героїв в юному середовищі.

У п'ятдесяті роки кумиром американської читацької публіки (й не лише американської) став Джером-Девід Селінджер. Найбільшого впливу Селінджера зазнало молодше покоління. Популярність його творів можна порівняти хіба що з популярністю творів Шервуда Андерсона, Скотта Фіцджеральда й Ернеста Хемінгуея на американську молодь 20-х років.

Чим можна пояснити такий великий вплив? Передусім — тим, що в центрі уваги письменника — молода людина середини XX сторіччя в її реальних життєвих зв'язках зі своїми сучасниками й суспільством, Америка й «американський спосіб життя» в різноманітних позитивних і негативних його виявах. Твори Селінджера відбили бунт молоді проти підвалин американського суспільства. Виразником цього бунту став Холден Колфілд — герой найпопулярнішого твору Селінджера, роману «Над прірвою в житі».

Письменник почав розмовляти з молоддю її мовою. Так само, як у 20-i роки на лексикон і стиль розмови молодих американців вплинула мова Хемінгуея, так у 50-і формуванню їх значною мірою сприяли твори Селінджера.

Американська й англійська критика виступила з досить суперечливими оцінками творчості Селінджера. Так, Уільям Фолкнер привітав появу роману «Над прірвою в житі» і назвав його «кращим гвором сучасного покоління письменників». Джон Стейнбек висловився про Селінджера чітко й досить виразно: «Це — дитя свого часу. Він пише незрілі твори для незрілих читачів». Джон Апдайк, навпаки, побачив у творчості Селінджера одкровення, обіцянку наступних художніх відкрить.

Не була одностайна в своїх висловлюваннях про творчість американського письменника й вітчизняна критика.

Хто ж він, Джером-Девід Селінджер?

В Америці, мабуть, як ніде у світі, важко уникнути популярності, — надто коли ваша книга стала бестселлером. Починається гонитва, і, як правило, не безрезультатна, за самим письменником. Журналісти прагнуть розповісти все не лише про нього самого, а й про його родину і навіть про його собаку. І якщо він не спроможеться розповісти про себе сам (хоча б на суперобкладинці книжки), армія журналістів і фоторепортерів наздожене його. Правда, він може розраховувати ще на «втечу від дійсності» — саме цим і скористався Селінджер, коли його роман став бестселлером: він «утік» в Європу. Скромний і сором'язливий, хворобливо переживав успіх: відмовлявся бачити свої портрети на обкладинках книг і журналів, давати інтерв'ю, писати про себе самого. Він оселився поблизу невеличкого містечка Корніш (штат Нью-Гемпшір) і відтоді живе й пише в абсолютній самотності.

Відомі лише окремі факти його біографії. Джером-Девід Селінджер народився у Нью-Йорку в 1919 році, де й минули його дитячі роки. Учився у військовому учбовому закладі в Пенсільванії, де в п'ятнадцятилітньому віці почав писати оповідання (деякі — потай, уночі під ковдрою, при світлі кишенькового ліхтарика). Пізніше навчався у трьох коледжах, але очевидно, жодного не скінчив. Перед початком другої світової війни Селінджер мандрував по Європі, де пізніше, в 1942-1946 роках, служив у американській армії. Він брав участь у п'яти воєнних кампаніях і закінчив війну сержантом.

Кілька років творчого життя письменника були пов'язані з різними журналами, в яких він друкував свої оповідання. 1950 року за оповіданням Селінджера був зроблений фільм під назвою «Моє дурне серце». Ця єдина спроба виступити в кіно дуже розчарувала письменника, й він заборонив екранізацію своїх творів.

Літературний дебют Селінджера відбувся в журналі «Story» («Оповідання»), де 1940 року опубліковано було оповідання «Молоді люди». Перший великий твір, роман «Над прірвою в житі» побачив світ 1951 року. Слідом з'явилися три книжки оповідань: «Дев'ять оповідань» (1953), «Френні і Зуї» (1961) і «Вище крокви, будівничі!» (1963).

Про себе Селінджер написав дуже лаконічно на обкладинці однієї з книжок. У цій заяві, за словами самого письменника, «єдиним спалахом щирості» була фраза: «Я живу в Уестпорті, і в мене є собака».

У роки війни Селінджер звертається до воєнної тематики й друкує кілька оповідань з військового життя. Найкраще серед них — «Останній день останнього звільнення». Попри сентиментальний тон оповіді, твір правдиво відбиває душевний стан молодого солдата в останній день перед відплиттям на фронт. Прощання з домівкою, розмова з батьком, роздуми про війну і можливу близьку смерть — усі події цього критичного у житті Бейба Гледуоллера дня мають в оповіданні драматичну забарвленість У 1943 році Селінджер виступає з оповіданням «Брати Варіоні», де вперше звертається до теми призначення митця в американському суспільстві. Фабулу можна переказати кількома словами: Це оповідання про двох талановитих братів, про те, як один із них, використовуючи талант другого, кінець кінцем руйнує його. Головна ідея твору, що її автор майстерно замаскував, полягає ось у чому: митець завжди опиняється перед вибором — працювати задля комерційного успіху або створювати справжні перлини мистецтва, які можуть довго лишатися непоміченими. Право вибору залежить від самого митця. Джо Баріоні може писати або популярні пісні, що мають великий успіх, або створювати справжні мистецькі шедеври. Він повинен вибирати. Його брат Сонні теж створює музику; проте його єдиною турботою є потурання смакам невибагливої публіки. Успіх, слава, гроші вирішують справу, і нема чого міркувати над вибором — так думає Сонні і спокушає цим Джо. Письменник звертає увагу читача на проблему моральної відповідальності митця перед своїм талантом і суспільством. Пізніше Селінджер ще не раз звертатиметься до цієї теми в оповіданнях «Перекинутий ліс» (1947), «Блакитний період де Дом'є Сміта» (1953), «Сеймур: Вступ» (1959).

Як і багато інших американських письменників, Селінджер прийшов до роману після кількох років наполегливої праці в новелістичному жанрі. Герой роману «Над прірвою в житі» й інші персонажі цього твору були апробовані в новелах. У грудні 1945 року в журналі «Collier’s» з'являється оповідання Селінджера «Я — несамовитий», яке вперше знайомить нас із Холденом Колфілдом. Роком пізніше, тепер уже в «New Yorker», було надруковане друге оповідання про Холдена під назвою «Невеличкий бунт на Медісон».

Порівняння обох оповідань з відповідними уривками роману розкриває еволюцію образу героя. В повіданнях Холден — звичайний хлопчик, один із тих, кого часто зустрінеш у житті; в романі образ Холдена складніший і привабливіший. Тепер це не звичайний хлопчик, а наділений надвразливістю індивідуум, який волею автора гостро реагує на все, що заважає людині нормально розвиватися й жити в умовах сучасного американського суспільства.

Ранні новели не принесли письменникові визнання. Як правило, вони не мали цікавої фабули чи інтриги, були надто сентиментальні. Та найголовніша їхня вада полягала у відсутності внутрішньої єдності, того стрижня, на якому тримається доладно зроблене оповідання. Ці твори позбавлені єдиного фокуса, завдяки якому авторська ідея звичайно набуває ясного й закінченого втілення.

Перше оповідання Селінджера, що дістало широке визнання і принесло його авторові популярність, було опубліковане в 1948 році в журналі «New Yorker» і називалося «Добре ловиться рибка-бананка». Цього ж року «New Yorker» надрукував ще два оповідання письменника: «Лапа-розтелепа» і «Напередодні війни з ескімосами».

Американський дослідник творчості Селінджера Френч Уоррен надає великого значення оповіданню «Лапа-розтелепа», оскільки воно, на його думку, «один із тих творів Селінджера, який на кількох сторінках дає уявлення про два світи, що цікавлять письменника. Вважаю, — пише далі Уоррен, — що ці два світи в найкращий спосіб можуть бути визначені з допомогою тих означень, що їх часто вживає сам Селінджер: «nice» (гарний, — В. О.) і «phony» (фальшивий, неправдивий. — В. О.).

Аналіз оповідання переконує нас у слушності тверджень Уоррена. Героїня оповідання Елоїза та її коханий Уолт (при згадці про нього Елоїза повторює: «Він був хороший») жили в «nice» світі. Цей світ ми бачимо лише побіжно, у спогадах Елоїзи про щасливі й радісні дні, проведені з Уолтом. Тепер вона існує в іншому — «phony» світі, який зв'язаний з Коннектікутом та її чоловіком Лью. Несумісність цих світів очевидна, а їхній трагічний контраст підкреслено словами Елоїзи наприкінці оповідання: «Я була гарною дівчиною, правда ж?».

Оповідання це дуже сумне. Все гарне, добре, світле, радісне пішло з життя героїні разом із минулим. Тепер — є дім, не милий серцю чоловік-нездара, свекруха, що ніяк не «вріже дуба», нарешті, дитина, самотнії дівчинка, яка вигадує собі друзів і стражда безневинно від душевної невлаштованості своєї матері. Душевне сум'яття Елоїзи, її невдоволення життям передають перші ж рядки оповідання: Мері Джейн, подруга Елоїзи, що приїхала навідати її, Виглядає скуйовдженою й неприємною, сніданок не вдався, навіть сніг навколо будинку видається брудним. Усе дратує Елоїзу, і вона щедра на епітети: будинок свій називає «проклятим», килим у кімнаті «відворотним», життя — «чортовим», вигадки дочки — «дурними».

За побудовою «Лапа-розтелепа» нагадує одноактову драму, де дотримано всіх класичних єдностей. Твір цілком побудований на діалогах, якими письменник майстерно володіє і які посилюють драматичне звучання оповідання. Саме завдяки діалогу авторові вдалося так точно відтворити настрій своїх героїв. Діалог настільки живий, що виключає необхідність у портретній характеристиці. Письменникові не треба описувати дійових осіб: читач бачить їх живими, чує їхні голоси, вловлює інтонації. Елоїза — розумна, іронічна, з розвиненим почуттям гумору. Мері Джейн, навпаки, досить дурненька і простенька. Спогади юності також цікавлять її, проте не хвилюють так, як Елоїзу. При згадці про Уолта Елоїза ніби наново переживає все, що було. Уолт, наречений Елоїзи, що загинув ще в 1948 році, — один із членів родини Глассів, до якої, починаючи з 1948 року, Селінджер постійно звертається в своїй новелістиці.

Родина Глассів, чи згадка про неї, вперше з'являється в оповіданні «Добре ловиться рибка-бананка». Але ідея родини як цілого виникає значно пізніше, в 1955 році, в творі «Вище крокви, будівничі!». Селінджер користується засобом поступового наближення. Отже, знайомство з Глассами розтяглося на кілька років. У «Зуї» (1957) ми дізнаємося про Глассів нове. Селінджер розвиває цю тему й далі, в творі «Сеймур: Вступ». Можна думати, що письменник і далі вестиме свою «сагу про Глассів». Адже в цій родині, крім добре знайомих нам її членів, були ще й Уолт, й Уейкер, і Бу-бу, ледь окреслені письменником.

Оповідання про Глассів викликали в критиці й серед читачів зливу сперечань, різних тлумачень, похвал та докорів. Чим пояснити той факт, що декілька оповідань одного автора стали предметом довгих дискусій, — явище, не таке вже й звичайне в історії літератури? Відповідь на це питання слід шукати у своєрідному трактуванні теми, що об'єднує всі оповідання про Глассів в якесь ціле, а також і в особливостях художнього втілення теми. У всіх оповіданнях є щось недомовлене, обірване автором. Тому кожне оповідання дає читачеві змогу самому додумати, доказати, дописати. Принагідні натяки автора можуть бути розгорнуті уявою читача. Незначні факти, «дрібниці» подано так, що вони багато чого пояснюють, по-своєму освітлюють. Є в Селінджера тонка, майстерно прихована символіка, яку не одразу помічаєш. А за нею прихована провідна думка автора. Ось, приміром, у творі «Добре ловиться рибка-бананка»: розповідь Сеймура, старшого сина в родині Глассів, про риб, що хворіють на страшну хворобу — бананову лихоманку, — символізує чужий героєві світ, у якому він опинився після одруження з Мюріель, світ, де він задихається, проте іншого, крім самогубства, виходу не бачить.

Оповідання «Добре ловиться рибка-бананка» та «Вище крокви, будівничі!» тематично тісно пов'язані. Крім того, друге оповідання пояснює перше, є його своєрідним розшифруванням. «Вище крокви, будівничі!» кидає світло на причини самогубства Сеймура. Це, мабуть, найбільш іронічний, гострий і критичний твір письменника в цьому жанрі. Світ облудних людців, в'язнів власності, світ міщан, в яких усе — про людське око, все фальшиве, відтворив Селінджер яскраво й переконливо. Зіставлення записів у щоденнику Сеймура з тим, що відбувається на весіллі, викликає занепокоєння, породжує невиразну тривогу за долю нареченого. Недарма автор говорить про «передчуття смерті», — воно, справді, живе в оповіданні...

Оповідання про Сеймура Гласса — «Добре ловиться рибка-бананка», «Вище крокви, будівничі!» та «Сеймур: Вступ» — пов'язані між собою, проте кожне з них — закінчений, самостійний твір. На відміну від них оповідання про Френні та Зуї Гласс сприймаються як закінчена єдність лише разом.

Оповідання ці об'єднано насамперед спільністю теми — духовна криза Френні Гласс. Проте у другому творі мезхі оповіді значно розсунуто, і криза, яку переживає Френні, є лише частиною загальної фабули. В центрі уваги опиняється сама родина Глассів, її сучасне і минуле. Проблема родини й особистих стосунків її членів — предмет дослідження автора. Дослідження американської сім'ї середини XX сторіччя в Нью-Йорку. Ця родина — не зовсім звичайна: батьки в минулому — актори, й діти з ранніх років прилучилися до мистецтва, беручи участь у радіопередачах «Мудра дитина». Всі вони — розумні, талановиті, красиві. Долі їхні склалися по-різному, але на життя кожного з них дитинство й родина наклали виразний відбиток. Минуле — чи то спогади про участь у радіопередачах, чи спогади про Сеймура, який мав величезний вплив на всіх дітей, — тяжіє над ними.

Автор повідомляє читача, що це — оповідання про любов. Це й справді так. Ідеться про любов у найширшому розумінні слова: це любов до минулого, до тих людей, з якими воно тісно пов'язане (насамперед, до Сеймура); це любов матері до дітей (любов'ю дихають її спогади про їхнє дитинство; навіть у розгубленні матері, яка не розуміє вчинків і думок своїх дорослих дітей, прозирає любов). Зуї гнівно повстає проти авторитету старших братів Сеймура і Бадді, але, заспокоївшися, йде в кімнату, де вони жили, аби «побути» з ними, знайти підтримку в тих, кого він любив і зараз любить. Зуї щиро прагне допомогти Френні зрозуміти саму себе, і в тому, як він це робить, теж любов.

Критики дорікали Селінджерові у прихильності, навіть безмежній любові до Глассів, висловлювали сумнів у реальності створених письменником образів, їх дратували «неприродно розумні Гласси», але ніхто з них не замислився над питанням: чому для Селінджера такою важливою є родина? Родина взагалі і родина Глассів зокрема. Можливо, тому, що у нездатному до спілкування буржуазному світі, де відчуження набирає дедалі виразніших прав, родина — це останній рятівний острівець, манливе пристановище, єдине, що може збудити в людині гуманність, її добрі начала.

Селінджер свідомо зіставляє два світи: дитинство і зрілість. Глибокий та щирий інтерес письменника до дітей, яким присвячена переважна більшість його новел, зовсім не випадковий. Письменник зіставляє два світи, щоб зрозуміти і хоч би якоюсь мірою пояснити навколишнє. Один з його героїв наклав на себе руки. Можливо, однією з причин самогубства Сеймура став саме непоправний розлад світу дитинства і зрілості, руйнування ілюзій, винесених з дитячих літ.

Герої Селінджера — незвичайні люди, їхня незвичайність полягає передусім в їхній надвразливості. Гіпертрофована, хвороблива чутливість заважа їм жити, активно діяти, породжує споглядальність, їхнє життя — напружене, вкрай насичене емоційно, вони не можуть пристосуватися до навколишнього.Паралізовані власною надвразливістю, відчужені від світу і людей, вони викликають іноді жалощі й щемливий неспокій. Здатність любити, бути добрими й чутливими, «дитинність» душі багатьох героїв Селінджера протиставлені тому світові, в якому вони змушені жити, який обурює їх, руйнує мрії й надії.

Селінджер уміє навернути симпатію читача до загадкових, неспокійних персонажів своїх новел, найяскравішою рисою яких є гуманізм. Ця риса новелістики американського письменника свідчить про вплив на його творчість чеховської прози. Чеховські традиції виявляють себе й у характерній для Селінджера увазі до особистості (найкращі оповідання письменника — завжди відкриття характеру), й у використанні драматургічних принципів, які лежать в основі деяких його новел («Добре ловиться рибка-бананка», «Лапа-розтелепа» та ін.), і в прихованому, як на перший погляд, соціальному звучанні селінджерівських новел («Сумний мотив», «Блакитний період де Дом'є-Сміта», «Вище крокви, будівничі!»).

Героям Селінджера не відмовиш у симпатії. Читач симпатизує й Глассам, й вигнаному з усіх шкіл Холдену Колфілду, й розчарованій у житті Елоїзі, й англійській дівчинці Есме («Присвячується Есме»), й бідному студентові Джону Гедсудському («Людина, що сміється»), й художнику де Дом'є-Сміту. Але ж прихильність може викликати лише життєвий образ, вірогідний характер. Ось чому ми маємо всі підстави визнати в особі Селінджера творця характерів, образів, які залишаються в пам'яті. Без сумніву, письменник любить своїх героїв. Зв'язок Селінджера з більшістю персонажів виразно проступає в багатьох новелах.

Показуючи складність людських взаємин у сучасному світі, змальовуючи героя, незадоволеного з існуючого в суспільстві стану речей, Селінджер оголює згубні суперечності буржуазного світу й «американського способу життя».

На Селінджера, як і на кожного американського письменника-новеліста, певний вплив справив журнал. І Селінджер, і Апдайк, і Капоте, і Чівер, і Маламуд, які друкують оповідання в одному з найбільших американських журналів «New Yorker», виявилися причетні до його школи «short story» (коротке оповідання, новела). Школа ця виробила певний тип «short story»: як правило, в оповіданні дві-три дійові особи, взяті у критичний момент їхнього життя. Причому криза захоплює лише одного героя. Все в оповіданні концентрується навколо цієї духовної кризи, мотиви якої туманні. Про них можна лише здогадуватися з тону діалогів, ледь уловних нюансів у стосунках героїв, з несподіваних вчинків дійових осіб. Тож не все читачеві зрозуміло. Для оповідань школи «short story» характерні сюжетний примітивізм і нічим не виправдана схильність до символіки (що нерідко виявляє себе навіть у назві). Типові приклади — новели Селінджера «Напередодні війни з ескімосами» й «Тедді».

Сплативши данину школі «New Yorker», Селінджер набуває своєї власної творчої манери в оповіданнях 50-х років. Найкращим твором цих років є, безперечно, «Присвячується Есме». Оповідання складається з двох частин — у першій оповідь ведеться від першої особи, у другій — від третьої, що аж ніяк не руйнує його цілісності. Це — оповідання-спогад про дні другої світової війни, про те, що саме життя — у спілкуванні, у встановленні, а не руйнуванні зв'язків, які допомагають людям порозумітися. Війна — руйнівна сила — губить у. людях здатність любити. Та людина повинна протистояти силам руйнації. Допомогти їй у цьому можуть тільки самі люди. Підірвана віра у добро торжествує, коли на допомогу змученому безсонням і нервовою хворобою героєві приходить його випадкова знайома, англійська дівчинка Есме. Лист Есме і годинник її загиблого батька, надіслані сержанту «на щастя», як талісман, вітання від її маленького брата, пам'ять серця двох знедолених війною дітей повертають героя до життя.

Сумні; ліричні, інтимні інтонації пронизують оповідання. Сумні тому, що згадуються важкі будні війни. Ліричні й інтимні — бо написано про пережите, про те, що залишило глибокий слід у пам'яті й серці, і ще тому, що головні герої оповідання — діти, а діти гідні любові й завжди несуть із собою надію. Саме це й стверджує Селінджер оповіданням «Присвячується Есме».

Діти надзвичайно чутливі до зла і фальші світу. Від безглуздих умовностей і передсудів, від несправедливостей і фальшивих цінностей часто «тікають» вони у вигаданий світ. Селінджер розуміє психологію дитини, оскільки сам гостро відчуває потворності сучасного американського життя. Ось чому герої більшості його творів — діти, підлітки, молоді люди. Це — Редфорд і Пеггі, що зіткнулися з нелюдським ставленням до негрів («Сумний мотив»), Лайонел, котрий тікає від людей, що ранять серце чутливого хлопчика необережним, а то й жорстоким словом («В ялику»), це герої оповідання «Людина, що сміється», які прощаються з ілюзіями.

Безпосередні й щирі новели Селінджера скорочують відстань між автором і читачем до мінімуму. Не багатьом сучасним американським письменникам пощастило стати таким близьким счоїй читацькій аудиторії, як Джерому-Девіду Селінджеру. Він завжди думає про свого читача, розмовляє з ним, як з другом, і присвячує йому свої книги.

Л-ра: Дніпро. – 1968. – № 12. – С. 133-138.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также