Сенс просвітлення (Постмодернові роздуми про роман Дж. Селінджера «Над прірвою у житі»)

Сенс просвітлення (Постмодернові роздуми про роман Дж. Селінджера «Над прірвою у житі»)

Н. Марченко, Р. Савчук

Усі ми над безоднею у грі життя. Хтось довіку захоплено бавиться, не помічаючи, як зникають за межею недавні товариші, хтось виходить з гри, спиняється і з віддалі раптом помічає все: і поле, і гравців, і безодню... Та лише одиниці з прозрілих стають ловцями, все своє життя непомітно виконуючи найневдячнішу в світі роботу: оберігати людські душі від самих людей.

Голден Колфілд, центральний персонаж роману Дж. Селінджера «Над прірвою у житі» (1951), — один із тих літературних героїв, сенс появи та існування яких — трагічний пошук Істини, пошук тієї сутності життя, яка перетворює щоденну борню за виживання («шмат хліба», «дах над головою», «близька людина») в притаманне лише людині духовне буття. Серед його попередників і літературних «побратимів» — Гамлет і Дон Кіхот, вітаїстичні герої Хемінгуея та приречені на «сто років самоти» персонажі Гарсіа Маркеса. Єднає їх насамперед те, що в полі існування тексту всі вони рано чи пізно починають робити вчинки, жодним чином недоречні серед «логічних», «прийнятних», «правильних» для людини нормальної. Так, принц Датський замість того, щоб за логікою свого часу і місця, зібрати озброєну ватагу та прирізати свого «доброго» дядечка й відправити матінку до монастиря, а далі спокійно правити королівством, починає вирішувати сутнісно-буттєві питання, які ніяк не стосуються життєвої проблеми, що перед ним постала. Адже справжня і єдина його реальна «побутова» проблема — боротьба за наслідування влади. А вона так і залишається невирішеною... Дон Кіхот, в свою чергу, вирушає на боротьбу зі «злом», знову ж таки абсолютним, а не реальним. Його подвиги, м’яко кажучи, дивакуваті, бо рицар Сумного Образу бореться не з реальним втіленим злом, а з його абстрактним, ефемерним відображенням у власному духовному світі.

На відміну від цих дорослих (але здитинілих) героїв, Голден — підліток, людина на межі дитинства і дорослості, тому до його літературних попередників слід зарахувати й Мері Поппінс, Карлсона («мужчину у розквіті сил») та Пітера Пена, котрі з власної волі назавжди залишилися у світі дитинства, й Алісу та Піноккіо, що в казці дитинства пізнали цінності й справжнє обличчя світу дорослих, й героїв Марка Твена та Голдінга, котрі так точно втілили в дитячих взаєминах нікчемні чи страшні міфи «здорового глузду» дорослого суспільного життя. І знову ж доведеться наголосити, що всі вони роблять не прийнятні в суспільстві вчинки, те, чому «не слід вчити дітей»: при потребі обдурюють, недоречно плачуть і сміються, лаються, «не шануються» з погляду вихователів тощо.

Усе це притаманно й Голденові.

Саме в цьому поєднанні «найдорослішої» з цілей — пошуку Істини — з одвічним внутрішнім вибором — «вбити» в собі дитинне, чи возвеличити його як найдостойніший скарб душі — і ховається таємниця невмирущості й неймовірної популярності роману Селінджера. Голден, так само як герой Шекспіра чи Серванте-са, Треверс чи Ліндгренд, робить очевидні навіть йому самому «дурниці»: не вчиться, безглуздо поводиться з людьми (скажімо, без потреби бреше або підвищено емоційно реагує), діє, не думаючи, думає, не діючи.

І все ж таки всі ці герої — позитивні персонажі світової літератури. Чому?

В традиції західної культури з давнини починаючи й до середини XX ст. головний герой повсякчас людина наївна, відкрита, щира і... не мудра. Згадаймо бальзаківського Растіньяка (який чим досвідченішим стає, тим «гіршає» в очах автора і читача), простака Вольтера, шекспірівського «простака» Отелло та «хитрого» Яго, класичну пару Зігфріда (могутнього, щирого, та не надто передбачливого) та «хитромудрого» Гагена із Троньє (головного негідника з «Пісні про нібелунгів») та ін. Якщо опуститися глибше в традиційну європейську культуру, то побачимо архетипічну пару — виток вище наведеної лінії: могутній Ахілл та хитромудрий Одіссей Гомера — двоякий символ можливого вибору, який постає перед кожною людиною на межі дитинства й дорослості.

Архетип Ахілла — могутній, прямий, відвертий «служитель Світла», який завжди чинить прямо, гідно і тим не раз губить і себе, і справу, і ближніх, залишаючи, щоправда, «чисту совість». Як тут не згадати «Простого американця» Г. Гріна? Архетип Одіссея — тип «людини, що прийняла відповідальність», для якої щастя ближніх, зреалізована справа, набута мудрість важать більше, ніж «чиста совість». Тип людини, що здатна «прийняти на себе гріх», щоб звільнити від нещасть інших. Ахілл може, як Карлсон, позбавлений чесно заробленого варення, образитися й принести в жертву все грецьке військо. А Одіссей заради спільної справи на довгі роки відмовляється від родинного щастя, аби при першій нагоді повернути його собі сповна, не зважаючи на жодні перепони чи спокуси. Ахілл — вічне дитинство, а Одіссей — свідоме дорослішання.

Герой Селінджера постає перед нами в момент вибору: ще запальний і поривчастий, як Ахілл, але вже рефлексуючий та уважний до деталей буття, як Одіссей. І найбільше його позитивне відкриття, що, якщо бути дитиною приємно, то бути дорослим, що оберігає зростаючих дітей, — ще приємніше. Назва книжки, як і мрія Голдена, визначають його подальший вибір на користь Одіссея, мудрого дорослого в людині. Не даремно ж єдиною повною цитатою з іншого тексту в повісті є слова психоаналітика В. Штекеля, записані на згадку Голденові містером Антоліні: «Незрілій людині властиво те, що вона прагне благородно вмерти за свою справу, а зрілій — що вона прагне покірно жити задля своєї справи».

Можливі й інші культурологічні паралелі, що дають змогу глибше осягнути текст повісті. Насамперед йдеться про відому легенду про пошуки Грааля, чаші Істини, яку віднайшов один лише юний чистий лицар-підліток Галахад, та відомі слова Христа, що треба бути «як діти», аби увійти до Царства Божого.

Як за Східною, так і за Західною езотеричною традицією людина мудрішає, вилюднюється, коли прозріває символи вищого буття в буденному, звичному. Аби це відбулося, необхідно, щоб світ горішній, символічний «зійшов», опредметився в середньому людському світі. За таких умов усе оточуюче набуває іншого значення, глибшого. Та щоб таке трапилося, слід зламати рамки й шаблони буденного нормального світу, потрібно перестати діяти «за порядком». Так, герой середньовічного роману виїжджав зі свого буденного (як хатина Дон Кіхота в Ламанчі) замку в Йоркширі й потрапляв до країни фей і драконів, чарівників і гномів. Й, можливо, ніколи вже не повертався, знайшовши свій Грааль... Для подібної подорожі (Quest), що згодом стала чи не найпопулярнішим композиційним ходом в світовій літературі, необхідно насамперед відмовитись від звичних шляхів буденності й піти світ за очі, шукати вітра в полі. Як результат, герой знаходить випробування, а долаючи їх, себе й своє місце у Всесвіті. Саме це й робить Голден, кидаючись із гуртожитку в ніч невідомості, проходячи спокусами Нью-Йорка та віднаходячи врешті вірний шлях до себе самого.

Водночас, як виявили дослідники, дія повісті розгортається напередодні Різдва 1949 р. Отже, можемо припустити, що перед нами «різдвяна історія», де обов’язково має бути щасливий фінал і проповідь доброго, християнського ставлення до світу (пригадайте «різдвяні» твори Ч. Діккенса, Г.Х. Андерсена чи М. Коцюбинського). Відповідно до жанру, герой має пройти шлях внутрішнього вдосконалення («вилюднення»), позбутися страху смерті та байдужого чи озлобленого ставлення до оточуючих, віднайти внутрішній сенс свого буття та гармонію. Задля цього чарівні й не зовсім сили «демонструють» йому «справжнє лице» життя, випробовують і гартують його душу. Саме це й відбувається з Колфілдом, який «пробує життя на виріст». Цікаво, що читач бачить і може проаналізувати більше, ніж герой, хоча пізнає світ, змальований у повісті, лише крізь призму сприйняття Голдена (пригадайте М. Пруста): це реальність однієї окремої особистості, відтворена нею самою в момент душевного зламу та становлення. Скажімо, хлопець ніде не наголошує, що не надто любить батька, але, вигадуючи майбутнє, зауважує, що найкраще приїхати додому, коли хтось помре, мама плакатиме, Фібі радітиме йому, Д.Б. теж буде... Отже, померти має батько. Адже всіх інших герой бачить живими.

До речі, якщо вже згадувати М. Пруста, то світ Колфілда, на відміну від Сваннового, надто буденно опредмечений. Зазвичай це пояснюють тим, що Голден — дитина «цивілізації споживачів», «предметного» світу, він оцінює людей за речами, що їх оточують: брат — червона машина, Спенсер — ковдра, старий халат, ліжко «як камінь», Сельма — бюстгальтер на поролоні тощо. Але виправданішою мистецьки видається теза про те, що герой бачить життя за законами казки: все, що його оточує, просто є (ніде не сказано, якого кольору та матеріалу чоботи-скороходи, чи сорту й вигляду наливне яблучко), символічного змісту бейсбольній рукавиці чи мисливській шапочці надає не Голден, а читач.

Ведучи мову про художній світ повісті, не завадить нагадати й наскрізний для будь-якої чарівної казки мотив ініціації — переходу зі світу дітей до світу дорослих, пов’язаний із короткочасними, але важкими випробуваннями та появою «нового» світогляду, що фіксувалося в «дорослому» імені, зміні соціального статусу тощо. Оповідь про три трагічні дні з життя Голдена Колфілда за своєю художньою структурою найбільше нагадує саме казку: є тут і «чарівні» речі, і «магічні» числа, і «царівна», і «подорож», і «незвіданий небезпечний світ». Але це лише глибоко прихована канва, по якій виткано сповідь героя, який переживає момент внутрішнього переходу, кризу віднайдення себе самого, й, не криючись, переповідає читачам про свої відчуття й думки в момент, коли виявилося, що реальний світ насправді виглядає інакше, ніж хоче видатися, і не лише «погана», а й будь-яка людина може не витримати випробування долі, бо неспроможна позбутися суспільно значимих обмежень та засторог. Фактично Селінджер змальовує нам душу дитини під час сучасної «ініціації» — трагічного й болісного зростання, свідомого входження свідомої себе індивідуальності в суспільство, де задовго до неї встановлено правила гри й розподілено ролі. Колфілд («нерозумний», але добрий і щирий «молодший син») має обрати шлях, перемогти «драконів», перехитрити «чаклунів», знайти і визволити «царівну», утвердитися у «своєму царстві» і врешті-решт «жити довго й щасливо». Але такий перебіг подій — теж лише суспільно узаконений в казці канон щастя, що мало чим різниться від славнозвісної «американської мрії».

Герой роману Селінджера опиняється врешті в приватній клініці. І найважливіше, як на мене, з’ясувати — це «одужання» чи «просвітлення»?

Тут доречною видається відома буддійська притча про сенс просвітлення. Коли одного видатного майстра дзен, учня знаменитого патріарха, запитали, як він учився, він відповів: «Коли я прийшов до Учителя, то гори були горами, а ріки — ріками; після року навчання я не знав, що таке ріки й що таке гори; а потім я досягнув — і ріки знову стали ріками, а гори — горами». Мудрість Одіссея, саме як архетипічного персонажа, полягає в прийнятті соціальної реальності та свідомому використанні її законів для досягнення власних духовних цілей, які лежать вище цієї реальності. Можливо, це і є відповідь. Просвітлення — завжди примирення з відведеною тобі реальністю, воно не залишає місця для неприйняття. Адже й ім’я Лао-Цзи означає «дитина-муж», тобто, той, що злив у собі дві сутності, примирив щирий порив дитини до світла й темну, як глибина найчистішого колодязя, мудрість мужа, що пізнав ціну всьому. Примирення із законами суспільства, прийняття правил гри дорослого світу задля віднайдення внутрішньої гармонії в собі як у Всесвіті (пригадайте філософію Г.С. Сковороди), заради гармонізації навколишнього — ось віднайдений шлях Голдена і його автора, який не тільки відкрито заявляв про «східні» естетичні та філософські основи своєї творчості, а й котре десятиліття вперто дотримується буддійського віровчення в щоденному житті, позбавивши своє ім’я ореолу пліток і домислів у пресі, а людство права на читання своїх, можливо, написаних текстів.

Кожен твір визначається глибиною закладених у ньому ідей та багатозначністю відтворених у ньому образів. Східна мудрість та безперечний геній автора-західнянина створили текст, однозначне прочитання якого, на щастя, неможливе. Тому кожне нове покоління, кожен читач, врешті, почує свою лише йому призначену сповідь «дитини-мудреця» (до речі, ще одна східна традиція, пригадайте Ходжу Насреддіна чи даоських просвітлених) і хоч щось Справді Важливе (пригадайте уайльдівське: «Того, що справді важливе, в школі не вчать», чи Сент-Екзюпері: «Найважливішого очима не побачиш») для себе з’ясує.

Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах. – 2001. – № 5. – С. 52-54.

Биография

Произведения

Критика


Читайте также