Баранчук Олександр. Вчитель, який змінив моє життя
17 січня 2006-го я народився. Вагітність була нелегкою, так розповідала мені мама. Коли відійшли води, вночі 16-го, лікарі швидко відвезли її до операційної, бо я задихався.
Вколовши наркоз, їй моментально зробили надріз по животу, і цей звук «наче блискавку на куртці розстібнули» мама пам’ятає й досі. Лікарі дістали мене та віднесли одразу до інкубаційної на другий поверх. Мама казала як прийшла до мене 17 січня — «Ти лежав у підгузку та шапочці, кривий наче півмісяць, зі скошеним обличчям».
Я народився кривим, лікарі казали, що я буду з інвалідністю, що буде «веселе життя» у мами, я навіть не міг пити молоко з грудей, бо рот був перекошений, як й все обличчя. Але надія помирає останньою. Тож моя мама знайшла дитячу масажистку, яка за перший рік мого життя вирівняла мій хребет, вона повертала мою голову в бік та моїм вухом діставала до моєї грудної клітини, такі прийоми вона зі мною виконувала майже щодня. Через страшенний дитячий крик, мої маленькі хрящі які пізніше стали кістками вона вирівняла. Так пройшов мій перший рік життя. Масажистка порадила мамі віддати мене на танці, щоб я більше витягнувся.
В мої 4 роки мама відвела мене на пробне заняття до народних танців, я пам’ятаю маму у пальто та пам’ятаю як я хвилювався, а ще я пам’ятаю як я одразу полюбив вчительку по танцях. Вона дуже активно проводила заняття, ми робили все, від розминки до присядок та ключів, які пізніше вона ставила в танець для всієї групи. Мама дуже тішилась що я ходжу на танці та й мені було дуже цікаво, адже підхід моєї викладачки - Лариси Іванівни був дуже професійний. Вона розмовляла із нами як із дорослими, та хвалила кожного за вдалі елементи танцю.
Пам’ятаю рух під назвою па-де-баск, який у мене довго не виходив, якось ми з мамою зустріли Ларису Іванівну у супермаркеті, та я з нервів почав скакати по всьому магазину, побачивши що в мене вийшло – Лариса Іванівна сказала щось в дусі — ””Сашка, прекрасно виходить, треба менше нервувати й до старшої групи дострибаєш”. З різних викладачів по танцях Лариса Іванівна була моєю улюбленою, вона гарно жартувала, дуже любила мене, хоча намагалася ставитися до кожного однаково. Але ставила мене за приклад в перший ряд, робила головним у виступах, пару разів я навіть був Буратіно, бо краще всіх виходило танцювати з довгим носом та золотим ключиком. Ще пам’ятаю коли були дні народження у вихованців, вона ставила всіх в коло за руки й по черзі кожного просила казати привітання, але коли підходила моя черга привітати іменинника, вона казала : «Ой, зараз Саша щось таке добре побажає, як завжди, буде приємне побажання».
Взимку та восени я не дуже хотів ходити на танці, бо через непогоду у мене був поганий настрій, але після заняття, я був кожен раз заряджений гарним настроєм.
Пам’ятаю як я божевільно чекав виступів, бо я нервував та радів від всього кіпішу у студії, загального прогону всього танцювального шоу та кількості гарних костюмів. Кожен раз перед виступом Лариса Іванівна нас підтримувала, бо за кулісами не було батьків, тільки дві чужі мами, які відповідали за костюми, тому Лариса Іванівна була для нас головною “мамою”. Перед нашим виходом на сцену вона завжди підтримувала своїх дітей, особливо дуже вразливих та нервових, таких як я. Вона могла заспокоїти, відвернути увагу на щось позитивне та збадьорити. Після поганого виконання номера на публіку-- вона не казала поганих слів, тільки що треба буде довчати, на що всі не дуже охоче реагували.
Лариса Іванівна дуже підтримувала мене. Своєю впевненістю у собі та своїх силах я вдячен їй, бо мій характер та моя витримка починається з періоду танців: складні номери, довгі виступи, самовдосконалення, все це я знаю зі своїх чотирьох років, і все це - завдяки цій чудовій жінці.
Згодом я виріс, мене перевели у старшу групу, та зі своєю першою вихователькою я бачився тільки на виступах, коли вона виходила зі своєю малечею на поклін. Часи йшли та я не забував про неї, часто бачились на вулицях, у студії та на концертах. Але я перестав її бачити та помічати, із першою хвилею ковіду. Якось мені мама повідомила, що 11 травня Лариса Іванівна померла. Вона боролась за життя з раком, не знаю який точний діагноз був, але знаю що все це тривало 4 роки, із 2016. Це був складний період, бо людина яка вклала в мене стільки всього померла. Вчитель який змінив моє життя на краще, його більше немає. Тоді ми з мамою йшли в темній підземці, тому я зміг непомітно випустити сльози, які не вдалося втримати.
Зараз коли я такий дорослий і свідомий, я хотів би піти у дитячу студію до неї, із квітами, але свій букет з парною кількістю троянд я зможу принести лише до мармурової плити з портретом моєї найкращої вчительки Лариси Іванівни з Дитячо-юнацької хореографічної студії імені Миколи Коломійця «Щасливе Дитинство».
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
