Тома Сагаль. Вчитель, який змінив моє життя
Власне, життя — і є найкращим учителем, хіба ж ні? Досвід, який ти отримав. Події, які пережив та переживаєш, відпечатуються у свідомості, навіть десь у незвіданих глибинах розуму, через їхню призму, призму почуттів та душевного осаду і приймаються рішення.
Я могла б бути педагогом, якби одного дня моя вчителька молодших класів не висміяла мене перед двадцятьма п'ятьма однокласниками за те, що я забула пенал і попросила у неї ручку. Всі сміялись, коли я ковтала гірку грудку сліз та образи. Було соромно.
Я б могла бути більш соціальною, якби мене не цькували у середніх класах. Наша сім'я у порівнянні з іншими трохи бідувала, я не мала гарного одягу, який носили інші. Пам'ятаю дурнуватий кусючий светр, якого стидалась, бо мала вигляд облізлого хворого пацюка, але змушена була його носити. Мабуть це стало першим поштовхом для інших. Спочатку кинуті у спині бридкі слова, потім гучні злорадні насмішки, через які часто плакала. Потім дійшла справа до кулаків. Надивившись усяких бойовиків нульових, я почала давати копняка, захищаючись. Але тоді вчителі почали виганяти мене з уроків, бо я, за їхніми словами, неадекватно поводжусь з іншими. Можливо, я була надто дурною, бо не фільтрувала всього, що чула, що відчувала. Але відключати почуття не вдавалось. Нічого не вдієш навіть надзусиллями, якщо по гороскопу ти рак. Емоційний рак.
Тому одного дня, я пішла в ПТУ. Три хороших роки, де я мала файне спілкування та завела друзів. Ніби потрапила у зовсім інший світ, де жили класні люди, про існування яких навіть не здогадувалася. Але три роки — це як три довгі й одночасно короткі миті у пам'яті. Вони минули — і друзі розбіглися хто куди. Робота, навчання у "виші". Я ж занурилась у себе, почала багато читати, не знаючи, що робити далі. Щиро вірила, що елементарні знання з психології чи філософії щось мені дадуть. Жила у рожевій ілюзії, що це все, що мені потрібно. Та ставало лише гірше, я почала замикатися у собі. Накрила депресія. З'явилися думки про самогубство, що на мою думку "природньо", коли тобі пів життя казали, що ти бридкий чи нікчемний. Піднявся той душевний осад, той мул слів, сліз, образ та недолугої підліткової боротьби, яка потухла при зародженні.
І от на горизонті знову з'явилася подруга, яка і запропонувала роботу, як альтернативу вічним тимчасовими підробіткам. З подругою ми тепло спілкувалися по інтернету протягом кількох років, і от я погодилась. Потрібно було перегорнути сторінки депресії, самокартання, й наважитись щось змінити. Все-таки серце, розум та тривожність вимагали самостійності, руху вперед. Ніхто не буде вирішувати мої проблеми, гроші самі не з'являться у гаманці. Ніхто не допоможе у час негоди. У мене завжди була тільки я.
Поспілкувавшись з подругою та проживши з нею під одним дахом деякий час, помітила, що вона змінилася, хоча ззовні була все ж тією Наталкою, з якою сміялась на парах. Я й сама стала різкою, колючою. Вона ж стала сучасною, відкритою, дволикою та меркантильною. Спочатку її зміни мене захоплювали, хотілось бути такою ж соціальною, життєрадісною. Ми були дві полярності, які чомусь ще тримались купи. Я бачила, що її цікавили тусовки, більш відкриті люди. А я не все ніяк не могла стати такою. Одного дня вона попросила мене підмінити одну її знайому, сказала, що адмінстратори закладу повідомлені. Відмовитися не могла. Мама хворіла, і хотілось заробити лишню копійку, щоб допомогти батькам. Кілька років тому шістсот гривень за зміну вважалися відносно нормальною платнею. От шістнадцять годин миття жирного посуду у ресторані підійшли до завершення. Адміни, побачивши мене, сильно здивувалися, адже я нещодавно звільнилась. Сказали, що їм ніхто нічого не казав і що мені не заплатять. Подруга глянула крізь мене, не промовивши ні слова, та пішла гуляти з іншими дівчатами та хлопцями. Я залишилася сидіти в коридорі, відчуваючи, злість та розчарування дружбою, відносинами. Зупинила її та сказала, щоб вона мені заплатила зі своєї кишені, а з адмінами нехай розбирається сама. Я пішла з ресторану та з життя подруги пізно ввечері, засвоївши ще один урок долі — для інших я нічого не значу.
Згодом знайшла іншу роботу, зі своїми нюансами, переважно приємними. Почала писати ще один роман, хоч попередній виявився невдалим. Але це єдине хобі, яке дозволяє розслабитися. Визнання не шукаю, як і друзів. Не впевнена, що знайду своє кохання. Парадоксально, але часом думаю, що це не для мене, бо я не дуже й гарна чи цікава, але іноді хочеться з кимось поспілкуватися не тільки на рівні обміну повідомленнями у месенджерах. Але і віри не втрачаю. Намагаюся не опускати руки.
Життя, коли підкидає лимони, воно не завжди хоче, щоб ти зробив лимонад. Іноді воно хоче, щоб ти з'їв його та скривився.
Умови участі у конкурсі коротких оповідань «Вчитель, який змінив моє життя»
