Функціонування Еросу в ліриці Сапфо
Валерія Гавриленко
Тема любовного нездужання, жадання і жару, яку знаходимо у ліриків архаїчної доби і в Гесіода, а також у гомерівських поемах, варта обговорення. Я хочу зосередитися на метафорах «танення», втрати людиною фізичної форми, чи - конкретніше - перетворення людини (її органів, частин тіла) на стихійний потік. У гомерівських поемах ці метафори фігурують тоді, коли йдеться про афекти (страху, тривоги). Перелік «симптомів» хвороби кохання у 31-му фрагменті Сапфо, якому Тарас Лучук у статті приділяє особливу увагу, спонукує до думки, що в архаїчну епоху таке жадання сприймали як фізичну «патологію». Втім, слушно було б, на мій погляд, утриматися від такого визначення, що виходить з уявлення про певну норму, - уявлення, не притаманного архаїчним часам.
Спробуємо вийти за межі парадигми «норма-відхилення» та прослідкувати, в якій якості (в якому вигляді, текстурі, матерії, формі чи аморфності) постають ті чи інші «фрагменти закоханого» тіла в античних ліриків, зокрема у Сапфо, але почнімо з одного Гесіодового опису того, що в ліриці стане «головним героєм», - Еросу. Ерос у Гесіода - текуча матерія, рідина (Hes. Theog. 910): άπό βλεφάρων epos ε’ίβετο. Ерос ллється з-під повік Харит, - його можна проливати, це рідина, яка капає «на всіх», заражає, змінює, деформує когось «ззовні».
Очевидно, що Гесіод пояснює з’яву жадання «натуралістично». Крім Еросу, що ллється на істот з-під повік Харит, існують ще конкретні природньо-кліматичні умови для появи жадання (в жінок). Це літній схід зірки Сіріус, найспекотніший сезон, коли чоловіки повністю виснажені, коли висушені їх голова, коліна і вся плоть, δέ тє χρώ? καύματος. Καύμα - це ‘гарячка’, ‘хвороба’, що приходить зі сходом зірки Сіріус (Нот. II. XXII, 29-31), вражає передусім шкіру і збігається із сезонним ослабленням чоловічих тіл.
На жінок літня спека діє зовсім інакше: вони стають μαχλότατοα ‘найбільш хітливими’ (еротично войовничими). Для чоловіків καύμα - мало не катастрофа, тоді як д ля жінок час цвітіння чортополоху і «смерті природи» в чоловіків є моментом зародження «пропащого Еросу». Важливо, що саме під зіркою Сіріус відбувається перетворення жінок на «еротично войовничих» - у момент дисгармонії, розладу природи, коли все висушене і плоть виснажена. Ерос, відтак, уже «від природи» є певною «згубою» і для жінок (в позаморальному сенсі, оскільки ця «згуба» санкціонована самою природою), що йде від загальної дисгармонії, від нищівної сили вогню.
Якщо καύμα діє насамперед на шкіру людини, то можна припустити, що і хіть охоплює жінок тоді, як їх шкіру (все тіло) палить «фаллічний» Геліос. У такому контексті любовний вогонь героїні Сапфо у 31 фрагменті прочитується дещо інакше:
λέπτον αυτικα χρω ττΰρ ύπαδεδρόμηκεν
(«миттєво прекрасний вогонь пробіг під моєю шкірою»).
Поетеса трансформує гесіодівську метафору вогню, чи жару, який охоплює тіло, точніше, «тіла (шкіри) під жаром». Образ «охоплення», захоплення тіла вогнем начебто «ззовні» перетворюється на образ тіла, наскрізно пронизаного вогнем, тіла, яке прийняло в себе (під шкіру) вогонь. Тут перетинаються і «фаллічне» проникнення всередину, і «материнське» прийняття вогню тілом, у тіло, яке у гесіодівських жінок усе наеротизоване, καύματος, від спеки, тоді як у чоловіків уражені тільки голова та коліна. Голова й коліна охоплені бажанням, пристрастю також в Алкея (фр. 347), в Алкмана - серце (καρδίαν).
Окрім того, що вогонь (пристрасті) «героїні» Сапфо пробігає по всьому тілу попід шкірою, у фрагменті 47 любов (ерос) έτί,ναξε, струсив і φρένα (назву органа ужито в множині, так що його можна розуміти і як «нутрощі» загалом), які в 48.2 спалені жаданням (φρένα και,ομ έναν πόθωι.). Таким чином, «φαίνεται μοι...», разом з іншими фрагментами, поєднує і «чоловіче» пронизування, і «жіноче» охоплення, вбирання в себе того, що врешті-решт виявляється «істерично» розсіяним по всьому тілу і в нутрощах.
На початку я казала про ерос як рідину, що β’ίβετο, ‘ллється’. У дискусійному 31-му фрагменті натрапляємо на речовини, яким властиво литися, бігти, текти. Це знову πυρ (‘вогонь’) ϊ'ίδρω? (‘піт’, ‘волога’). «Течія», до того ж, відбувається на тлі «землистості» жіночого тіла, якщо виходити з архаїчного уявлення про жінку як землю. Очевидно, Сапфо, як і інших ліриків, цікавив ерос не в сентиментальному, платонічному, а у фізіологічному ракурсі. Любовне почуття було нічим іншим як «тілесними станами». Деякі з них - саме стани коливання, або текучості матерії, рідин, якими пізніше зацікавляться античні медики з їх так званою «гуморальною теорією».
Тепер же важливо загострити увагу на ідеї відсутності, неоформленості суб’єкта, як і відсутності його «тіла» як «свого» в ліриці. Про «суб’єктивність» античної лірики, поезії Сапфо зокрема, достатньо дискутували в науковій літературі. З тілом теж не все так просто. Читаємо про якісь «стани» - не внутрішні, як висловився Тарас Лучук, тому що «психологія» архаїчної людини, як побачимо, проявляється «зовні», у фізичному вимірі.
Трапляються ті чи інші органи, якась матерія розсіюється (πυρ), щось виділяється і біжить по тілу (ίδρως·). В усьому цьому гаряче «чоловіче» (πυρ) та холодне «жіноче» (ίδρω? ψυχρό?) не розрізняються, так наче будь-які (і «ґендерні» в тому числі) характеристики людини втрачаються у загальній текучості рідин. Тіло в поезії, ще не будучи цілісним, уже розпадається на окремі описи фізичних любовних відчуттів (естезій). Розпадається і матеріально - тому що зустріч вогню та вологи провокує пепсис, розклад. Виявляється, що це описи любовно-смертельних відчуттів. «Повсюду распад, который не ограничивается чистой и не выказанной самостью (смертью)». Тіло народжується з окремих «естезій», розрізнених, розсіяних станів, серед яких є й континуальні (текучі), однак саме тіло ніколи не є певним континуумом, це завжди «прерывистая, множественная... сборка».
У «φαίνεται μοί...» відсутня сама лексема ерос, хоча нам відомо, що в ліриці Ерос є головним героєм. Відтворюється натомість якийсь «афективний стан», чи радше стани, які показують, що «неоформлена» людина перебуває в певному силовому полі, показано перебіг сил, або, як було сказано вище, естезій, які перебувають у залежності від «сильнішої» сили. У фрагменті 130 це Ерос - він «розслаблює члени» (λυσιμελης), і з ним неможливо боротися (άμάχανον). Ерос - це сила, що струшує, хвилює, мучить. Сусідство з ним не кожен витримає: дехто може здатися рівним богу, хтось же видається собі мало не мертвим. Близькість з потужною силою, яка «затьмарює» залежного від неї так, що він втрачає зір або здатність до руху, нагадує явлення бога і близькість з ним - ситуація, в якій опинився Анхіз в гомерівському гимні до Афродіти. Бути з богом (богинею) - значить жити позбавленим сил (άμενηνό?), не квітучим (ού βιοθάλμίος). Схоже, в 31-му фрагменті йдеться саме про епіфанію, явлення бога - богоподібної людини, перед якою сидять і чують її солодкий голос, від чого «поетеса» здається собі ледве не мертвою, τεθνήκην (31.15). Так само перед або поряд із героїнею з’являється уві сні богиня Гера, відкриваючи їй свій образ (фр. 17).
Нарешті, підкреслимо ще один важливий момент: у 31-му фрагменті Сапфо широко використовує відомі ще з міфів зорові уявлення, пов’язані із семантикою сяяння та запаморочення, «φαίνεται, μοί...» розігрує, по суті, дійство, основа якого є зоровою, - повторюючи таким чином дійства, що зародилися ще в давніх часах: одна частина общини зображувала «сяючу красу», а друга - дивилася на зображуване. Такі образи не мали ані сюжету, ані дії; їх суть полягала лише у «появах» та «виходах» світлових інкарнацій.
Візьмемо хоча б дієслово, що використано у фрагменті двічі: φαίνεταί (31.1), φαίνομ (31.16). Обидва рази його перекладають як «здаватися», пропускаючи повз увагу те, що φαίνω означає ще й «з’являтися» і «світитися» водночас. «Інкарнації світла, - пише Ольга Фрейденберг, - мали свій «спід», свої «подоби» у вигляді «тіні» - привидів, мороку, туману, хмар». Так, перед явленням світла, на яке дивляться, якому дивуються, яке викликає подив, героїня Сапфо втрачає зір і близька до смерті, як їй видається. Рядки 15-16 поєднують світло з мороком-помиранням, і здається, φαίνομ’ εμ’αυτα в рядку 16 вказує на згасання перед «сяючою красою» іншого світла - «ліричної героїні» Сапфо.
Л-ра: Сапфо: Збірник статей. – Львів, 2005. – С. 105-110.
Твори
Критика
