Муза кохання й краси
Світлана Кононенко
«Дехто говорить байдужно, що Муз тільки дев’ять на світі:
Ось і десята — Сапфо з Лесбосу, їхня сестра».
Платон (переклад А. Содомори)
Серед пам’яток поетичної спадщини стародавніх греків особливе місце посідає музична пісенна лірика. На відміну від сучасної ліричної поезії, старогрецька меліка була невіддільною від музики, кожна поезія призначалась не для читання чи декламації, а для співу («мелос» з давньогрецької — пісня, мелодія). Автор текстів писав і відповідну музику, він же й виконував їх у супроводі струнного музичного інструмента, переважно ліри (інколи флейти або кіфари). Час появи авторської пісні (мелосу) відносять до VII ст. до н.е., коли у суспільстві відбувалися корінні зміни, цілісний міфологічний світогляд колективу замінювався індивідуальним світосприйняттям. Людина, опинившись у вирі суспільної боротьби, мусила заговорити про себе, про свою любов і ненависть, радість і сум, безнадію і сподівання. Широта епічного зображення, характерна для гомерівських поем, змінюється схвильованою розповіддю поета про себе, ліричним вираженням його душевних переживань у коротких, але різноманітних і емоційно виразних віршових формах, більшість яких і до нашого часу використовуються в європейській поезії. До таких форм можна віднести гімн-пісню на честь божества, яка виконувалася у супроводі кіфари, оду — у Стародавній Греції — хорову пісню, епіталами — весільні пісні, послання, елегії та ін. Довгий час лише незначні уривки, звичайно, в цитуваннях античних авторів, представляли мелічну поезію, і тільки наприкінці XIX і на початку XX століття в пісках Єгипту, біля стародавнього міста Оксірінха, стали знаходити папірусні згортки з текстами старогрецьких поетів у записах пізніших переписувачів. Звідти походять і цілком недавні знахідки, які розширюють наші знання про античну поезію.
Центром мелічної поезії у Давній Греції був острів Лесбос, який славився своїми пісенними традиціями і був найяскравішим вогнищем музичної культури. За переказом, хвилі моря винесли на берег Лесбосу голову й ліру легендарного співця Орфея, який своїм чарівним співом зрушував з місця скелі й дерева. Лесбосці голову поховали, а ліру принесли в дар храму Аполлона. Саме з цією легендою пов’язували греки бурхливий розвиток музики й поезії в еолійців — племені, яке здавна населяло острів. Еолійці, за свідченням античних авторів, відзначалися запальним і відвертим характером, потягом до розкішного життя, що виявилось у значній свободі їх звичаїв.
Статус еолійської жінки значно відрізнявся від статусу жінки в Афінах і в Іонії, де дівчата виховувалися в суворому віддаленні від зовнішнього світу. Шкіл для них не було, дома їх навчали переважно рукоділлю та хатній роботі. Заміжня жінка навіть з дому могла вийти тільки з дозволу свого господаря-чоловіка.
У Мітіленах — найбільшому місті на Лесбосі — високо цінувалася краса тіла, про що свідчать Калістеї — змагання у красі та спритності. Заміжжя надавало жінці можливість увійти в суспільство на рівних правах з чоловіком: вона брала участь у розвитку музичної та поетичної культури свого часу, була гідним суперником в області мистецтва. Активна роль жінки в еолійському суспільстві зумовлювала необхідність створення школи, де б навчалися дівчата. На Лесбосі існував ряд своєрідних музичних жіночих об’єднань, які мали вигляд такої ж вільної співдружності, як школи еллінських філософів.
Одну з таких шкіл, присвячену богині кохання Афродіті, граціям та Музам, близько 600 р. до н. е. очолювала в Мітілені поетеса Сапфо, ім’я та чудові вірші якої й досі хвилюють увесь світ. Міста встановлювали їй пам’ятники, співвітчизники викарбовували її обличчя та ліру у вигляді черепахи на срібних монетах; перед її творчістю схилялася не тільки Еллада, а й Рим, Олександрія; поети перекладали її вірші й оспівували її образ у своїх.
Короткі біографічні відомості
Справжнє, еолійське ім’я Сапфо — Псапфа («ясна», «світла») — дивно відбиває світлу прозорість її душі, відвертість її почуттів — те, за що поетесу обожнювали сучасники і за що жорстоко критикували нащадки, починаючи з Середньовіччя до кінця XVIII ст. На жаль, про життя Сапфо ми знаємо дуже мало. Відомо, що народилася вона близько 627 р. до н. е. у приморському лесбоському містечку Ересі. Батька її звали Скамандронімом – таке ім’я могло належати уродженцю давньої Трої, розташованої над рікою Скамандром у Малій Азії; мати – Клеїдою. Один із братів Сапфо — Харакс — торгував вином, другий — Ларіх — був підчашим при мітіленській ратуші, яким у ті часи міг стати тільки юнак знатного роду. Відтак ми можемо зробити висновок, що й Сапфо належала до знаті. Про третього брата — Евріга, як і про юність поетеси, нічого не відомо. Нема також відомостей про те, чи була вона справді заміжня і як звали її чоловіка. З віршів Сапфо зрозуміло, що вона мала улюблену доньку Клеїду, названу на честь матері:
Дівчинка у мене гарна,
Наче квітка золотая,
Пречудової подоби
Моя Кляїс дорогая.
За всі Лідії багатства,
Хоч така вона мала,
І за весь наш любий Лесбос
Я б її не віддала.
(переклад І. Франка)
Свідчення про життя та становлення поетеси ми головним чином знаходимо у її віршах, які на диво швидко стали відомі не тільки на території тогочасної Греції, а й на островах Архіпелагу та у Малій Азії. Звідусіль у Мітілени стікалися талановиті дівчата та жінки, яких приваблювала слава Сапфо. Так виникає славетний «Музополіс» — «школа», що знаходилася під захистом жіночих божеств кохання, краси та культури. Головним заняттям цього об’єднання, як бачимо з пісень Сапфо, було служіння Музам, тобто складання пісень, співи, танці, а також участь у весільних обрядах, де співав хор найбільш обдарованих дівчат. За думкою поетеси, ці заняття повинні були допомогти дівчатам втілити у суспільстві, де вони колись займуть своє місце, ідеал жіночої краси -божество, перед яким вони схилялися. Крім цього, учениці Сапфо отримували також цінні вказівки щодо поетичної творчості, про що свідчать вірші однієї з них — Еріннії, особливо її невелика епічна поема «Веретено», яку ставили у ті часи поряд з безсмертними поемами Гомера.
У 592 р. до н. е. Сапфо залишає Лесбос, який стає ареною запеклої політичної боротьби, і тільки через 20 років вона змогла знову побачити свою мальовничу батьківщину. Сумна звістка про долю старшого брата Харакса, зрадженого коханою жінкою і знеславленого, змусила її повернутися додому. Схвильована і стурбована, Сапфо летить йому допомогти і підтримати:
Діви Нереїди, нехай щасливо
Вернеться мій брат у країну рідну,
Все, що тільки він серцем забажає,
Все йому сповніть!
Чим грішив колись — хай в непам’ять піде,
Хай радіють зустрічі друзі давні,
Вороги смутяться. Нехай їх краще
Зовсім не буде.
Хай сестру свою нині він вшанує,
Хай без вороття проминеться горе...
І мені-бо часто смутила серце
Братня неслава...
(переклад Г. Кочура)
На жаль, час та обставини смерті Сапфо невідомі, але місце поховання поетеси стало місцем паломництва для еолійців. Пізніше ім’я її оплелося легендами. Їй приписують пристрасну любов до прекрасного, але холодного і гордого юнака Фаона. Не домігшись його любові, вона в розпуці кидається з Левкадської скелі в море. Поетеса стає улюбленою постаттю комедіографів, які всіляко насміхалися над нею. На почуття Сапфо стали дивитися як на почуття порочні, відриваючи їх від тих конкретних умов, у яких вона жила.
Такою увійшла вона і в пізнішу літературу — таємничою жрицею, яка прирекла себе на вічні страждання своєю безумною любов’ю. У наш час все яскравіше вимальовується перед читачем реальний образ Сапфо, яка першою оспівала складний душевний світ людини, поклавши початок поезії любовних переживань і туги.
Характеристика творчості Сапфо
Відомо, що повна збірка поезій Сапфо була поділена на 9 книг, які мали так само, як і Геродотова історія в титулах, назви дев’ятьох Муз. Із тих поезій залишилося тільки десь 200 уривків та декілька цілих творів, які дають можливість уявити собі досить докладно характер її поетичної творчості. На відміну від свого славетного співвітчизника та сучасника Алкея, в творчості якого у рамках традиційної застільної пісні містяться і реакція на політичні новини, як у «піснях боротьби», де він з гнівом і ненавистю спрямовує на ворога свій меч і своє гостре поетичне слово, і роздуми над сенсом життя, в поезії Сапфо переважає світ жіночих почуттів. Різноманітність її поезії обумовлюється більш за все різноманітністю форми, а не сюжетів; взагалі,
Жереб мені Випав такий:
Серцем палким Любити
Ласку весни,
Розкіш, красу,
Сонця ясне
Проміння.
(переклад А. Содомори)
Сапфо свідома того, що заняття, яким вона віддається разом зі своїми подругами, високо підносять їх над буденним життям, і вірить, що вони залишать після себе пам’ять у людей:
Прийде час — ми помрем,
Та для людей
Пам’ять залишимо.
(переклад А. Содомори)
Пристрасність і відвертість Сапфо у вираженні своїх почуттів, у зображенні як зовнішнього, так і внутрішнього свого життя, була невідома досі літературі і вражала навіть Афіни. Сапфо нема чого приховувати: її душа, її настрій — як на долоні. Сумує поетеса з приводу від’їзду улюбленої учениці чи радіє першому променю сонця — це заповнює всю її сутність, вона живе цим зараз, одну коротку мить — і все життя:
Сама не знаю, що робити!
Раз дика радість порива,
То знов бажання супокою
Блаженного у груди вирина.
(переклад І. Франка)
Якщо спробувати порівняти Сапфо та Гомера, чий геній знаходиться біля джерел грецької поезії, то можна сказати, що Гомер не відчував, а знав природу, він зміг зрозуміти її непорушні закони, зовсім чужі людині. Природа Гомера — морські глибини, неприступні скелі, руйнівні бурі — неосяжна, людина ніколи не знайде в ній втіхи.
У Сапфо природа, навпаки, вільна від міфічних образів, кожен вияв її, кожен рух, кожна рисочка відповідає найменшому рухові душі й серця:
Понад водою віє прохолода,
З гори йде запах квітів бросквиневих,
З шумних листочків капає додолу
Сонна принада...
(переклад І. Франка)
Поезія Сапфо — це момент зустрічі природи і людини з усіма своїми почуттями. Ось як бачить поетеса одну зі своїх учениць, Арігноту:
...Селеною рожевоперстою
Між жінками лідійськими,
Як між зорями, нині
Вона сяє.
Промениста Селена освітлює
Хвилі моря солоного,
І заквітчані луки,
І поляни.
Все розквітло, росою посріблене:
Пишнобарвний троянди цвіт,
Запашна конюшина
Та медунка...
(переклад Г. Кочура)
Грецька релігія була переважно культом природи, тому легко зрозуміти, що поетичні описи явищ природи часто пов’язувалися зі згадками про богів, які, за грецькими віруваннями, й спричиняли ці явища. Боги, до яких звертається Сапфо, — золотовінчана Афродіта зі своєю супутницею Пейто (богиня злагоди у коханні), Музи — всі вони для Сапфо не алегорія, як для римських поетів, вони — реально існуючі, живі, немов члени її родини. Вона запрошує Афродіту-Кіпріду до себе в гостину, висловлює їй співчуття по смерті її улюбленого Адоніса. Мертві для нас божества раптово оживають, і це інтим-не відчуття близькості богів робить поезії Сапфо своєрідними і хвилююче прекрасними.
Окрему групу між поезіями Сапфо створювали так звані епіталами, темою яких було сватання та весілля — найважливіша подія в житті жінки. З цього циклу лишилися деякі уривки та деякі майже цілі пісні, які можна вважати народними.
Головними темами творчості Сапфо є кохання та краса подруг, взаємна прихильність та розпач розлуки, весільний обряд та настанова молодій. Традиційні мотиви наповнюються у неї особистими переживаннями. Найзначнішим досягненням поетеси є спроба зобразити кохання не за зовнішніми ознаками, як властиво грецькому епосові, а за внутрішнім станом людини. Значну увагу Сапфо приділяє природі, що виступає тлом її інтимних переживань. Можна з упевненістю сказати, що в її творчості ми знаходимо перші приклади ліричних творів.
Аналіз творів
Гімн до Афродіти
Барвношатна владарко, Афродіто,
Дочко Зевса, підступів тайних повна,
Я молю тебе, не смути мені ти
Серця, богине,
Але знов прилинь, як колись бувало:
Здалеку мої ти благання чула,
Батьківський чертог кидала й до мене
На колісниці
Золотій летіла ти. Міцнокрила
Горобина зграя, її несучи,
Над землею темною, наче вихор,
Мчала в ефірі.
Так мені являлася ти, блаженна,
З усміхом ясним на лиці безсмертнім:
«Що тебе засмучує, що тривожить,
Чом мене кличеш?
І чого благаєш бентежним серцем,
І кого схилити Пейто повинна
У ярмо любовне тобі? Зневажив
Хто тебе, Сапфо?
Хто тікає — скрізь піде за тобою,
Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,
Хто не любить нині, полюбить скоро,
Хоч ти й не схочеш...»
О, прилинь ізнов, од нової туги
Серце урятуй, сповни, що бажаю,
Поспіши мені, вірна помічнице,
На допомогу.
(переклад Г. Кочура)
Ні одному з божеств Сапфо не співала так багато пісень, як богині краси та кохання Афродіті, яка навчає її любити квіти й море, відкриває їй привабливість оточуючого світу. її знаменитий гімн до Афродіти, один з небагатьох творів, які дійшли до нас у цілості, втілює у собі все мистецтво Сапфо — її почуття, граціозність, витонченість та ніжність. Цей вірш є прикладом улюбленого поетичного розміру Сапфо, який пізніше назвали сапфічною строфою. Гімном називають його умовно: традиційна форма ритуального гімну до богів наповнюється цілком новим змістом задушевної ліричної пісні.
Вірш складається із семи строф, перші дві з яких — молитовне звертання до всемогутньої Афродіти. Використання дієслів наказового способу («не смути», «прилинь»), характерних епітетів, що супроводжували ім’я богині («барвношатна»), звертань («богине», «владарко», «дочко Зевса»), феєрична поява Афродіти на «золотій колісниці», яку несе «міцнокрила горобина зграя», засвідчують почуття глибокої поваги до неї. Але перед нами постає, наперекір сподіванням, не холодне недоторкане божество, а прекрасна жінка, що сама здатна кохати та співчувати. Вона дійсно зацікавлена долею героїні. «Що тебе засмучує, що тривожить?», «Хто тебе зневажив?» — стурбовано питає Афродіта і відразу ж заспокоює її:
Хто тікає — скрізь піде за тобою,
Хто дарів не взяв — сам дари нестиме,
Хто не любить нині, полюбить скоро,
Хоч ти й не схочеш...
Вона здатна зрозуміти пристрасть та страждання звичайної людини, а значить, і сама здатна любити. Саме такою змальовує її Сапфо: доброзичливою, співчутливою подругою.
В останній строфі поетеса знов звертається до богині, але вже як до «вірної помічниці». Взагалі для всієї творчості Сапфо характерне вбачання людського в божественному. Вона обожнює, боготворить людську красу й любов, на жертовник якої покладене все життя поетеси — її поезія.
«До богів подібний...»
До богів подібний мені здається
Той, хто, біля тебе, щасливий, сівши,
Голосу твого ніжного бриніння
Слухає й ловить
Твій принадний усміх; від цього в мене
Серце перестало б у грудях битись;
Ледве я побачу тебе — і слова
Мовить не можу, і язик німіє одразу, й прудко
Пробігає пломінь тонкий по тілу,
В вухах чути шум, дивлячись, нічого
Очі не бачать.
Блідну і тремчу, обливаюсь потом,
Мов трава пожовкла, безсило никну;
От іще недовго — й, здається, має
Смерть надлетіти...
(переклад Г. Кочура)
Ці дивні вірші, яким наслідував Феокріт, які були перекладені Катуллом та Расіном, стали немовби вічним символом сильного, глибокого кохання, яке захоплює всю сутність, висушує її до кісток та перетворюється у своєрідне фізичне катування. Вірш складається з чотирьох строф. У перших двох Сапфо вказує на причину свого духовного і фізичного збентеження; третя й четверта строфи розкривають глибину відчуттів героїні. Ніде більше поезія Сапфо не набуває такого дивно фізіологічного характеру — у цих віршах практично немає прикметників, які у ліриці часто маскують фізичні явища. Тут переважають іменники та дієслова, поезія предметів та подій.
Один за одним віддаляються від Сапфо всі відчуття, що пов’язують її з оточуючим світом — образи, звуки, рівне биття серця. Борючись з душевним хвилюванням, Сапфо одночасно то загоряється, то гасне, то тремтить від страху, то ледь не вмирає. Це не одне почуття, це буря пристрастей, яка заповнює її всю, без останку. Непотрібно нічого іншого — достатньо почути звук голосу, здалеку побачити коханий образ, щоб запалали тіло й душа. Зіставлення незначущої для звичайної людини причини з силою та напруженістю наслідку вражає. Вірш охоплює необмежені простори пристрасті, але як мало Сапфо дозволяє побачити з того, що її захопило! Невловимий жест, хода, вираз очей — лише одна рисочка, але саме з них складається неповторний образ людини, яку кохаєш.
Предмет її любові завжди важко встановити, але в цьому й немає нагальної потреби, її поезія не присвячена любові до конкретної людини, вона є ліричним вираженням кохання взагалі.
Література:
- Боннар А. Греческая цивилизация. Т. 1. От Илиады до Парфенона. — М.: Искусство, 1992.
- Круазе А. и М. Исторія греческой литературы. - С- Петербургь, 1912. - С. 147-163.
- Сафо. Стихотворения и фрагменты. Вступ. статья В. Вересаева. - М., 1915.
- Содомора А. Пісенна лірика Алкея і Сапфо // Жовтень, - 1968. - № 1. - С. 90-99.
- Франко І. Алькай і Сапфо. Тексти і студія. — Львів, 1913.
- Чернышовь А. Царица поэтовъ Сафо и ея школа. — С.-Петербурга, 1877.
Л-ра: Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. – 2000. – № 3. – С. 21-24.
Твори
Критика
