Легенда про смерть поетеси Сапфо в українській літературі
Й. О. Баглай
Ім’я давньогрецької поетеси Сапфо належить до тих незвичайних появ в історії світової літератури, навколо яких, як особистостей окремого гатунку, складались легенди і яких то возвеличували, то звинувачували і висміювали. Одначе у всі епохи чарівна сила поезії Сапфо користувалась великою пошаною і любов’ю, і вже один з недалеких потомків поетеси філософ Платон називає її десятою музою:
Дехто говорить байдужно, що Муз тільки дев’ять на світі:
Ось і десята — Сапфо з Лесбосу, їхня сестра.
(Переклад А. Содомори)
Вже в античному світі справжня Сапфо поступилась місцем Сапфо легендарній, пристрасно закоханій у красивого, але холодного і гордого юнака Фаона, що нібито й стало причиною її смерті.
Такою ж легендарною перейшла Сапфо і в новітню літературу, тим більше, що «в XI віці пісні Сапфо і Алкея були спалені в Візантії, оскільки в них знаходили багато нібито непристойного, і полум’я забрало, можливо, назавжди творіння поетичного генія, перед котрими багато віків схилявся античний світ. Перед нами стоять тепер неясні образи цих поетів, виступають лише слабкі тіні їх творінь».
Тільки в наш час, як справедливо вказує А. Содомора, «із розвитком філологічних наук все ясніше вимальовується перед читачем реальний образ Сапфо, яка першою оспівала складний душевний світ людини, показавши початок поезії любовних переживань і туги».
Творчість Сапфо припадає на період жорстоких класових боїв між грецькою демократією та аристократією, внаслідок чого поетеса, як аристократка за походженням, змушена була покинути рідне місто Мітілену на острові Лесбос та емігрувати на Сіцілію. Власне з тією втечею Сапфо дослідники пов’язують легенду про смерть поетеси4, яку передає ціла низка античних авторів5 і яка, як вважають, бере свій початок від часів комедіографа Менандра (близько 343-291 pp. до н. е.), хоча згадки про те, що Сапфо складала свої пісні під впливом кохання до Фаона, належить вже до ранішого періоду. За свідченням Страбона, (X, 452) комедіограф Менандр зобразив поетесу Сапфо, яка «кинулась з білої Левкадської скали, ловлячи з шаленою пристрастю зухвалого Фаона»6. Отже, зміст легенди такий: Сапфо закохалась безмірно в красивого юнака Фаона (Фаон — особа не історична, а легендарний герой якого вшановували на острові Лесбос і про якого згадує і сама поетеса), який не відповів їй взаємністю, що, за легендою, було причиною самогубства поетеси.
Ця легенда була дуже популярною у світовій літературі протягом тисячоліть, а під кінець минулого століття стала в українській літературі темою поетичних творів таких авторів, як Леся Українка, Μ. Ф. Чернявський та Л. М. Старицька-Черняхівська.
Першою цю легенду обробила Леся Українка в поезії «Сапфо», надрукованій І. Я. Франком у львівському журналі «Зоря».
В античному вазовому живописі поетеса Сапфо зображена з лірою в руках («Сапфо і Муза», «Алкей і Сапфо»). Такою ж змальовує її і Леся Українка, тільки не в товаристві муз і поетів, а самотньою на березі моря:
Над хвилями моря, на скелі,
Хороша дівчина сидить,
В лавровім вінку вона сяє,
Співецькую ліру держить.
Леся Українка показує далі ображену дівчину, яка з тугою в серці згадує чарівний світ з принадами кохання і свою величну славу визнаної народом поетеси, і
Лукавих людей і кохання,
І зраду, печаль своїх літ,
Надії і розпач...
Внутрішня боротьба почуттів приводить поетесу над море, яке повинно увірвати струни її душі і зупинити бриніння її чарівної пісні. Сапфо у розпачі зриває свій лавровий вінок — найвищу нагороду її поетичного таланту — і кидається в море, щоб у його шумливих хвилях знайти «своїй пісні кінець».
До цієї ж легенди Леся Українка звернулась знову в останні роки своєї діяльності, задумавши обробити її в формі драматичної поеми, з якої збереглося сімдесят три початкові вірші. Вперше початок цієї поеми під назвою «Сапфо» був опублікований тільки в 1946 р.
Збережений уривок із задуманої Лесею Українкою драматичної поеми — це діалог поетеси Сапфо з її коханим юнаком Фаоном. На підставі цього уривка досить важко скласти собі повну уяву про задум нашої поетеси, але немає сумніву, що цей задум був надзвичайно оригінальний.
Дія драматичної поеми Лесі Українки відбувається в домі Сапфо. Фаон і Сапфо сидять на сходах під колоною. Сапфо, схилившись над восковою табличкою, пише нову пісню, яку згодом хоче подарувати Фаонові, а в цей час Фаон грається недбало лавровим вінком поетеси. Отже, дія повинна відбуватись уже після визнання Сапфо найкращою поетесою і присудження їй лаврового вінка.
Фаон зображений Лесею Українкою закоханим у Сапфо; він заздрить самому богові Аполлону, який може цілувати поетесу Сапфо, на шо він, Фаон, не має права. За. версією Лесі Українки Сапфо була вже раніше замужньою, але її чоловік помер. Це дає змогу Лесі Українці посилити психологічний момент твору введенням мотиву ревнощів. Сапфо каже Фаону, що вона шанує пам’ять свого покійного мужа, хоч любить тепер тільки Фаона. Сапфо читає йому новоскладену пісню, але Фаон відмовляється прийняти цей твір. Після кожної наступної репліки розкривається егоїстичний характер Фаона, якому стає прикрістю навіть поетична слава Сапфо. Ображена Сапфо кидає воскову табличку, на якій вона тільки що написала пісню, у вогонь. Уривок поеми закінчується словами поетеси Сапфо, яка нарікає на те, що, отримуючи шану від усіх греків, не отримує її від Фаона.
В 1891 р. винятково чудовий за своєю ритмомелодичною структурою вірш «Остання пісня Сапфо» написав Μ. Ф. Чернявський.
Якщо Леся Українка (у вірші, а не в драматичній поемі) викладає легенду про смерть Сапфо від свого імені, а її вірш є своєрідною поетичною картинкою, то «Остання пісня Сапфо» М. Чернявського — це останній поетичний монолог давньогрецької поетеси, що випливає з потаємних глибин її душі, яким могла подати його творча уява поета. М. Чернявський не показує нам того душевного конфлікту, який привів Сапфо на берег моря; його не цікавить і очевидний сам собою момент самогубства поетеси. З вірша М. Чернявського перед нами повстає образ дівчини з розбитим серцем та ображеними почуттями. Вона не задумується над майбутньою долею і рішення покінчити самогубством для неї остаточне. Сапфо тільки благає бога морів і злотокудру Афродіту уготовити їй спокій. Сапфонині благання, однак, не звучать песимістично, бо поетеса вірить, що вся її поезія, народжена чарами кохання, чарами богині Афродіти, і її остання пісня не помруть ніколи:
О море синє, сестро неба, Нехай в розмові хвиль блакитних,
Останню пісню цю мою, Співучо-втішна і ясна,
Безцінний дар ясного Феба, Струною гомонів привітних
Тобі, я море, віддаю! В віках вчувається вона.
йдучи за легендою, М. Чернявський зображає Сапфо молодою дівчиною, хоч поетеса насправді прожила до глибокої старості. Але завданням нашого поета власне й було відтворити легенду, у якій Сапфо мала повстати перед читачем ніжною і закоханою, але обманутою в коханні дівчиною. Відсутність опису самого факту самогубства поетеси якраз сприяла тому, що М. Чернявський показав безсмертя поетеси Сапфо в безсмерті легенди — Сапфо залишилась для читача кришталево чистою, як ті краплини морської води, у якій вона перетворилась в легенду.
Найкращою, мабуть, українською обробкою легенди про смерть поетеси Сапфо є лірична драма Людмили Старицької-Черняхівської «Сапфо», яку І. Я. Франко назвав однією «з перлин нашої літератури».
Лірична драма Л. Старицької-Черняхівської друкувалась у львівському журналі «Житє і слово», який редагувала Ольга Франко.
«Тема сеї драми, — пише 1. Я. Франко, пристрасна любов грецької поетки Сафони до молодого Фаона, який любить не її, а її просту і неталановиту подругу, розпука, резигнація і смерть Сафони в хвилі її поетичного тріумфу, все це змальовано більш ліричними імпровізаціями самої Сафони, ніж драматичним способом; градація і переміни чуття віддані майстерно».
Жанр драматичної поеми, до якого вдалась Л. Старицька-Черняхівська, дозволив їй, з одного боку, ввести низку допоміжних персонажів, таких, як Алкей, Ерінна, хор дівчат та ін., а з другого, — поглибити психологічну характеристику головної героїні з використанням ремінісценцій з творів самої давньогрецької поетеси.
Драма починається монологом Сапфо, в якому поетеса говорить про свою любов до Фаона. Під час виступу Сапфо з читанням своїх творів перед грецьким народом вона побачила в юрбі хлопця, який не спускав з неї очей,
І в погляді його зорилось щастя,
Палав якийсь одрадісний огонь,
Сподівання й переконання повний.
Сапфо зупинила свій погляд на юнакові і в неї
…захопився дух,
Заледве з рук слаба не впала ліра.
Але се враз спалахнув у серці жар
І хмарою налинуло натхнення.
Л. Старицька-Черняхівська дає глибоку психологічну характеристику Сапфо, торкається усіх найпотаємніших струн її душі.
Сапфо запримітила, як мовчазний Фаон зронив чисту і як кришталь іскристу сльозу і їй здається, що муза поетеси зворушила холод юнакового серця. Вона спершу не насмілюється сказати Фаону про своє конання, але тепер готова покласти йому до ніг завойовану своїм поетичним мистецтвом всенародну славу і своє безсмертя, аби тільки почути бід Фаона слово «кохаю».
Дивлячись у задумі на море, Сапфо Старицької-Черняхівської звертається до моря, вітру і сонця в елегійно-замріяному тоні, який нагадує плач Ярославни із «Слова о полку Ігоревім»:
Море синє та безкрає, Підійма троянда чоло
Ти далеко котиш хвилі... Ліс і поле ожива:
Вітре буйний легкокрилий, Чом же променем блискучим
Ти літаєш геть усюди... Не розтопиш криги серця,
Сонце ясне, ти довічне, Не шепнеш Фаону стиха;
Під твоїм живущим сяйвом «Як Сапфо тебе коха!»
Далі Сапфо виголошує гімн-молитву на честь Афродіти, а також звернення до Фаона. Обидва ці твори, вплетені в канву драми, є ремінісценціями з творів Сапфо: перший — гімн до Афродіти «Барвношатна владарко, Афродіто...», а другий — славнозвісна поезія, присвячена якійсь з учениць поетеси Сапфо, — «До богів подібний мені здається...» «Однак, якщо цей другий твір Сапфо адресований дівчині-вихованці, то Старицька-Черняхівська ставить його в цілком іншу площину: в неї це звернення Сапфо до коханого юнака Фаона, що дає змогу поетесі озвучити античну легенду по-сучасному. Глибокий ліризм віршів, вкладених в уста давньогрецької поетеси, виняткова музикальність їх метро- ритмічного складу і глибина почуттів ставлять ці вірші Л. Старицької-Черняхівської поряд з такими перлинами української інтимної лірики, як «Зів’яле листя» І. Я. Франка, поезії О. Олеся, П. Тичини і, передовсім, В. Сосюри.
Щоб показати докладніше ці ліричні ремінісценції, або, як каже І. Я. Франко, «ліричні імпровізації», наведемо їх повністю паралельно з українським перекладом пісні Сапфо:
Мов боги, здається мені щасливий Раптом жар тонкий пробігає тілом,
Муж оцей, що, сівши напроти тебе, В білий день мені ув очах темніє
Сміх принадний твій і солодкий голос Слів не чую тільки дзвенить у вухах
З уст твоїх ловить. Дзвін невгамовний.
Гляну я — і серце моє то стихне, Вся тремчу, вкриваюсь холодним потом,
То заб’ється так, що тамує віддих, В’яну, як трава, і, здається, пройде
Трачу голос я — на губах розкритих Мить одна — і я упаду на землю
Слово німіє. Тілом бездушним.
(Переклад А. Содомори)
Обробка Л. Старицької-Черняхівської:
Богом той мені здається, Я тремчу мов та лелія
Хто сідає поруч тебе; В любих пестощах Зефіра,
Навіть ти б став світлим сяйвом, І в душі зринають сльози,
Завжди темрявий Еребе! І ридає тихо ліра.
Коли ж я тебе побачу, Кров пала, тріпочуть груди
Темним Стане сонце ясне, І обіймів прагнуть руки,
На устах німіє слово І росте у серці пісня,
І життя у серці гасне. І встають чудові згуки!..
Милувала б цілі ночі,
Цілувала б до упою,
І на груди твої дужі
Впала б спалена жагою.
Після цього ліричного звертання, яким закінчується ява перша, появляється Фаон, щоб сповістити Сапфо про те, що народ Еллади,’ захоплений її поетичним талантом, хоче їй
…чоло вінком лавровим вкрить
У Фебів храм нести... статую
І музою десятою назвать.
Але Сапфо не хоче чути про славу, вона чекає, коли Фаон скаже їй слово «кохаю», і дає зрозуміти, що вона б за його сльозу,
За краплю цю блискучу, теплу, ясну
...без жалю всю славу віддала.
Фаон далі не може чи не хоче зрозуміти сенсу висловлювань Сапфо і каже, що проронив сльозу під час виступу Сапфо, бо тоді плакала вся Еллада, зворушена чаром її пісень, і навіть
Поет Алкей розбив
Геть об землю свою чудову ліру.
«Мовчи на вік, — сказав, — після Сапфо
Ніхто не смій торкати срібні струни!»
Сапфо зворушена і розчулена словами Фаона, вона хоче признатись йому в коханні. І тут Старицька-Черняхівська знову з винятковою майстерністю зображає найтонші вібрації душевних струн Сапфо. Поетеса назвала Фаона другом, і той у захопленні проголошує:
…Боги,
Сей буде день щасливий двічі нам!
Обірвані нервові репліки, недоказані слова, остаточний зміст яких слід читати в підтексті, динаміка діалога, раптові переміни душевного стану і настрою поетеси, яка то вірить в кохання Фаона, то знову втрачає віру — все це виконано Л. Старицькою-Черняхівською як справжнім і великим майстром психологічної драми.
Ява друга так і не дає відповіді на питання про те, чи кохає Фаон поетесу, чи ні, хоч сама вона зберігає віру в його кохання і в монолозі наступної третьої яви знов відмовляється від слави заради кохання:
Що слава та? Ти дай мені кохання,
Дай сліз палких, обіймів, щастя дай!
І я зніму холодні лаври радо
На теплий світ весільного вінця!
Появляється хор гречанок, які супроводять Ерінну — кохану дівчину Фаона. Для хору гречанок та для Ерінни Сапфо — неземна істота, бо слава її облетіла всю Елладу.
В діалозі між Сапфо і Ерінною Л. Старицька-Черняхівська знову майстерно вводить натяк, далекий і скритий, на майбутню боротьбу героїнь твору. Ні Ерінна, ні Сапфо поки що не підозрівають того, що скоро вони стануть ворогами і причиною їхньої ворожнечі якраз і буде Фаон. йде своєрідна двоплановість дії, і на цій двоплановості власне базується глибокий драматизм діалога. Ерінна розповідає поетесі Сапфо про принади кохання, про які нібито Сапфо не знає, і розкриває перед нею картину майбутнього щасливого материнства, коли
…немовлятко кволе
Пригорнеш ти до лона свого...
й з рожевих, теплих уст
Солодке слово ти почуєш: «мамо!»
Ерінна захоплена своїм майбутнім і говорить про це щиро, але в даній ситуації її слова звучать з нотками якоїсь іронії на адресу Сапфо; тут, однак, маємо не іронію Ерінни, а іронію долі — Сапфо здобула славу і лаври, але не змогла осягнути щастя. В цій ситуації Ерінна сповіщає, що вона готується до весілля і що її судженим є Фаон.
Якщо раніше перед Сапфо стояла дилема — любить, чи не любить її Фаон, то тепер повстає друга споконвічна «гамлетівська дилема — «бути, чи не бути», жити, чи не жити? В душі Сапфо знову зринає боротьба думок і почуттів: покінчити самогубством — це негідне людини, але й жити, втративши мрію, теж немає сил.
Л. Старицька-Черняхівська вводить тепер як дійову особу поета Алкея, який і насправді був закоханий у Сапфо і навіть писав їй поетичні присвяти. У драмі цей дійсний факт відсунутий на другий план і стає майже непомітним. Алкей виступає тут тільки як захисник поетичного мистецтва і радить Сапфо забути горе і залишити «вузьке щастя» заради великого покликання поета. Л. Старицька-Черняхівська повторює тут словами Алкея заклик великого російського поета О. С. Пушкіна —
Палить серця людські святим глаголом
І освітити розум їх.
Іронія Сапфониної долі посилюється: Фаон просить її скласти і заспівати весільну пісню. Після цих слів Сапфо непритомніє, але потім, прийшовши до себе, сповняє просьбу Фаона.
Фінальна пісня Сапфо, звернена до Муз, до всіх богів і зокрема до богині кохання Афродіти, складається з трьох частин, написаних різним розміром. Це урізноманітнення метроритмічної структури кожної з частин сприяє відтворенню душевного стану поетеси і її нервового напруження, причому, темп ритму йде по низхідній, у міру того як успокоюється душевний стан самої поетеси.
Слід сказати, що між кульмінаційним моментом і розв’язкою драми є своєрідна ретардація, затримка розв’язки. Цим прийомом Старицька- Черняхівська дає змогу головному персонажу твору — поетесі Сапфо самій проаналізувати об’єктивний хід речей і дійти певного висновку. Цілком можливо, що фінальні вірші драми «Сапфо» мають якесь відношення до самої Л. Старицької-Черняхівської.
У Сапфо визріває нарешті переконання, що земне щастя — кохай ня — є коротким і минущим, і поетеса картає себе за те, що, захопившись коханням, вона забула про велике покликання поета і поезії:
Єсть інший пал, богів святе надання Чого ж мені, слабій, святе надання?
Поезія, натхнення і пісні — Мій стяг зламавсь, мій світоч вкрила тьма...
Їм не страшні ні зрада, ні кохання — Я не знесла величного призвання,
Вони цвітуть в святій самотині. Мене жага людська перемогла.
Але вогонь доручений богами І от стою з розбитим серцем, квола,
Пильнуй, душе, од хижих бур людських. І в лірі сій дзвенить могильний спів,
І горе тій, яка його запляме І соромом моє укрите чоло,
Й закине честь з-за ласощів та втіх! І глум його доганою сповив!
У заключних акордах пісні Сапфо все Ж таки докоряє Фаону і з лірою в руках кидається із скелі в море. З шумом морських хвиль зливаються звуки останньої пісні Сапфо, щоб відлунням у легенді бриніти віками.
Як уже відзначалось, поетеса Сапфо померла в глибокій старості. Але створена вже в античності легенда про кохання Сапфо до Фаона та її трагічну смерть сама стала перлиною поетичної творчості і не раз приваблювала діячів світової літератури. Так, наприклад, англійський драматург епохи Відродження Дж. Лілі (1553-1606) зацікавився самим конфліктом легенди, який давав йому змогу вивести у драмі «Сапфо і Фаон» двох мужчин закоханих в одну жінку, причому, один з них змушений був поступитись своїм коханням; італійський поет Дж. Леопарді (1798-1837) використав цю легенду для того, щоб вилити свій песимізм, пов’язуючи своє нещастя з нещастям Сапфо, викликаним на думку Леопарді фізичними вадами («Остання пісня Сапфо») і т. д.
В українську дорадянську літературу прийшла ця легенда як вічний гімн коханню й людині. Відгомін легенди про кохання поетеси Сапфо та її смерть подибуємо і в українській радянській літературі. Серед поетес, творчу уяву яких захоплювала ця легенда, можна назвати хоч би таких, як Любов Забашта («Діалог вічної жіночості з Роденом») та Людмила Скирда («До латині»).
Л-ра: Українське літературознавство. – Львів, 1971. – Вип. 13. – С. 24-29.
Твори
Критика
