Моральні листи до Луцілія Сенеки: штрихи до характеристики «нового стилю»

Андрій Содомора

Сонячну Іспанію, де такою промовистою є світлотінь (присвячена цій темі іспаномовна поезія склала б цілу антологію), можна б у якійсь мірі назвати батьківщиною красномовства: звідси родом - Сенека Анней Старший, відомий письменник, ритор, автор своєрідних «риторичних мемуарів» - праці з риторики в 11 книгах: «Зразки, уривки й відтінки майстерності різних ораторів та риторів» (Oratorum et rhetorum sententiae divisiones colores), звідси - й Луцій Анней Сенека Молодший, його син, знаменитий філософ, чільний представник римського стоїцизму, знаний передусім як автор Моральних листів до Луцілія - твору, який справив помітний вплив на формування європейської філософської думки. Іспанська мова, до речі, донесла крізь віки той неповторний, багатьма поетами оспіваний «дзвін» латини, її енергійність і лаконізм, головне - співучість.

Прислухаймося до «Тіні всохлого помаранчевого дерева» Гарсії Лорки - хіба цей твір, окрім того, що виконаний у стилі народних голосінь, не нагадує зразків ораторського мистецтва, що їх називали «свазоріями», тобто умовляннями? Всохле дерево промовляє - зворушує майстерно сплетеною, і щодо змісту, й щодо форми, сув’яззю слів.

«Оратор» - від латинського іменника os (у родовому відмінку or-is) - «вуста», «мова». У Поетичному мистецтві (вірш 323), уже вкотре висловлюючи своє захоплення мистецтвом еллінів, їх умінням володіти усіма барвами слова, Горацій пише (передамо його думку прозою):

Грекам дала Муза хист, грекам - уміння промовляти округлими
вустами (ore rotundo) - грекам, що одного лишень прагнули - слави.

Хто, до речі, хотів би дослідити, що під поняттям «слава» розуміє Т. Шевченко («...слава - заповідь моя»), мусив би й над цим Горацієвим рядком поміркувати.

В одному із коментарів до вислову ore rotundo читаємо:

Оздобно й вигладжено, тобто добірно, мило й вільно. Метафора - від математичних фігур, найдосконаліші серед яких - округлі, що демонструє нам небесна фабрика.

Щось таки є у тій округлості, передусім - для греків, які чи не найповнозвучнішими акордами оспівали ту дивовижну «фабрику», що над головою - всіяне кулястими тілами-цятками різних величин: від короткого, наче стисненого о-мікрона (о) - й до відкритої, довгої о-меги (ω). Остання - у грецькому слові «голос»: phone (φωνή). Чи може щось краще проілюструвати саме поняття «голос», аніж сусідство довгого, відкритого о (омега- ω) - з таким же довгим і відкритим е (ета-η): «О-гей!»?..

Красномовство для стародавніх - це передусім голос. А й справді, що таке людський голос, як не озвучене слово? Недарма ж іменник vox у римлян означав і «голос», і водночас - «слово». Коли Демосфен, кажуть, на березі моря перегукувався із громом хвилі, й підкладаючи камінці, усував хиби у своїй вимові, то він, якщо використати Горацієву метафору, прагнув промовляти «округлими вустами» - і словом добірним, і голосом звучним, приємним. Щось подібне - й з Ціцероном: насміхалися з нього, коли ще був хлопчиною, школярі - дражнили прізвищем (сісеr - «горошина»). От він і поклав собі сягнути слави: колись, мовляв, ще позаздрите моєму прізвищу... А найвища слава у Римі - або словом, або мечем добре орудувати. Ціцерон обрав перше. Він теж, за прикладом греків, промовляв ore rotundo: «О tempora! О mores!»

Хай тут випадковість, але у цьому, чи не найвідомішому з висловів Ціцерона (із його промови «Проти Катіліни»: «О часи! О звичаї!») - аж чотири рази звучить імітаторка небесної округлості - літера о. Змінімо її у нашій мові на а - буде щось протилежне до приємного звучання: галас. «Крикливий голос», vox clamosa, - не із сфери красномовства. Viva vox («живий голос») - ось своєрідна візитівка античності, що плекала безпосереднє, мовлене, приємне для вуха, душі і розуму слово. «Є у живому голосі якийсь особливий чар», - мовив Пліній Молодший. Той чар ніколи не перестане зворушувати людину. Та й не диво: якщо очі, здавна те відомо, - дзеркало, відсвіт душі, то у голосі - її відлуння. А хто ж до нього збайдужіє, хто перестане до нього дослухатися?..

Філософ Сенека, представник «нового стилю», - не з того часу, який назвали «класичним», «золотим віком» римської літератури: на його долю випало срібло. Та він, певно, й не переймався б тим. Сам же був проти блиску й дзвону - дбав про вагу. Як Архілох, воїн і поет, не полюбляв вождя, який, до блиску намастивши волосся, хизується своїм зовнішнім виглядом - волів хай незугарного і вайлуватого, але надійного у бою, - так і Сенека, який вважав, що життя - ця ж сама боротьба («vivere est militare»), надає перевагу передусім безпосередності вираження філософської думки, щирості мовленого слова, його живому, хай і надривному, подихові.

«Ганебно, коли ми одне говоримо, інше - думаємо, та наскільки ганебніше, коли одне пишемо, інше - думаємо!» - зауважує Сенека (XXIV, 19), підкреслюючи тим своє особливе ставлення до писаного слова. У наведеній фразі Сенека вживає дієслово sentire, яке означає не тільки «думати», але й передусім «відчувати» (sensus - це також «настрій»). Філософська проза Сенеки, як згадувалося, приваблює насамперед своєю емоційністю. На відміну від Ціцерона, автор Листів до Луцілія діє на читача не послідовністю викладу та вичерпністю аргументів, не строго виваженою щодо граматичних норм фразою, а перш за все образами. Перед нами - низка вловлених оком художника і тонкого психолога пейзажів, зокрема, морських, які так і просяться у рамки (наприклад, краєвид перед бурею, LIII, 1), настроїв (перші порухи весни, LXVII, 1), портретів, серед яких найцікавішим є, можливо, кількома точними штрихами накреслений портрет Марцелліна (XXIX) - легковажного, що потопає у пороках, але кмітливого, меткого на язик юнака, який і «філософа-рятівника може потягнути за собою», колоритних сцен - такою є, скажімо, пройнята тонким гумором сцена в лазні (LVI) тощо. Величезна притягальна сила Листів також у тому, що всюди тут чутно живий голос людини. А «живий голос, - уточнимо вже згадану думку Плінія Молодшого, ще одного представника епістолярного жанру, - зворушує значно більше» (Листи, II, 3). Діапазон цього голосу справді гідний подиву - від коротких і разючих, мов меч гладіатора, вигуків спраглої крові юрби (VII, 5) - й до розлогого періоду, яким Сенека звертається сам до себе чи до когось іншого (XXI, 5).

З винятково багатого арсеналу риторичних фігур, зображувальних засобів, якими віртуозно володіє представник «нового стилю» Сенека, назвемо тут лише деякі, найважливіші. Це, на противагу класичній фразі Ціцерона, - стислі, емоційно насичені фрази-сентенції, що ними автор любить завершувати думку, даючи їй, сказати б, «ударну» кінцівку, приміром: «Нема ганебнішого рабства, ніж рабство добровільне» (ХЬУІІ, 17). Іноді здається, що з подібних відшліфованих висловів зіткано весь лист - від початку й до кінця (наприклад, лист другий). Втім, навіть звичайна фраза, скажімо: «Рrореrа аd me, sed ad te prius» - «Поспішай до мене, але до себе - насамперед», ота звичайна фраза стає, по суті, афоризмом, дивує читача (справді-бо: як можна поспішати до себе самого?), а значить, змушує замислитися. Власне парадокс, антитеза, оксиморон - ось ті засоби, якими Сенека прагне вирвати читача з-під гніту усталених, але далеких від істини думок загалу (opiniones). І тому, коли Сенека твердить, що він став «нелюдяніший - побував серед люду» (VII, 3), що «служіння філософії - це вже свобода» (VIII, 7), що «хто в злагоді з убогістю, той багатий» (IV, 11), що «найнещасливіші люди - це щасливці» (кінцева фраза останнього листа), - то в цих парадоксальних висловах він намагається втілити свій відмінний від загальноприйнятого погляд на такі важливі у сфері етики поняття, як людина і людяність, свобода і рабство, вбогість і багатство, щастя і нещастя тощо. Одне слово, прагне дивитися в корінь, радить: «не лише з людського обличчя, а й з кожної речі треба зірвати машкару» (XXIV, 13). Емоційності таким висловам додає гра слів, здебільшого неперекладна.

Наполегливі пошуки істини вимагають виняткової уваги до семантики слова, врахування його виражальних відтінків (звідси - багатство синонімічних рядів у кожній мові). Так, Сенека кладе чітку межу між тим, хто подорожує, і тим, хто просто блукає чужими краями (XXVIII, 5); між тим, хто відходить з життя, і тим, хто тікає з нього (XXIV, 25); між тим, хто плаче і хто ридає (LХІІІ, 2); між тим, хто йде і кого просто ноги несуть (XXXVII, 5). «Уточнюйте значення слів - і ви позбавите світ половини його помилок та блукань», - скаже уже в нові часи Декарт, трактуючи подібні проблеми.

Щоб максимально - і в емоційному, і в смисловому плані - наситити мінімальний відтинок тексту, Сенека, орієнтуючись на досвід майстра «малих» форм Горація, віртуозно використовує природні можливості латинської мови - стислість, звукову експресію граматичних форм. Серед безлічі прикладів виділимо лишень активний дієприкметник майбутнього часу на -urns, знайомий із вислову morituri te salutant – «ті, що йдуть на смерть, вітають тебе». Описовість (у нових мовах ця граматична форма відсутня) передає зміст на рівні інформативному; густа емоційність цього слова-образу, morituri, пропадає безслідно. Міста (urbes) у Сенеки casurae slant - «стоять, щоб упасти» (ХСІ, 12). Втрачається чи не найважливіша риса світобачення письменника-мислителя: на всьому - печать падіння (casurae - епітет до urbes). В українському (та й не тільки українському) перекладі, попри всі наші зусилля, ці два протилежні образи (міста, яке височить і яке під натиском часу падає у руїни) ніколи так тісно не поєднаються, як, до речі, й на полотні, під пензлем митця. Перефразуючи вислів самого Сенеки: «Яке життя - така й мова» (CXIV, 2), скажемо: «Яке світовідчуття, така й мова». Читаючи Листи до Луцілія, мимоволі сприймаємо світ очима й серцем автора цього твору.

Свого часу при розкопках у Помпеї проглянув на світло денне один із будинків давнього міста. На його стіні можна було прочитати напис - наче розчерк чимсь гострим - можливо, вістрям меча: Seneca. Припускають, що це хтось із гладіаторів (була тут їхня школа) черкнув мечем по стіні - в подяку тому, хто вперше підніс голос проти кровопролиття, вбивства людини людиною задля розваги пересиченої і розбещеної жорстокими видовищами публіки. Хтозна, чи усю кількість книг-усього, що написано про Сенеку, не переважить, коли йдеться про вдячність людини людині, ось це, коротке й стрімке, як сам гладіаторський меч, ним накреслене слово - SENECA.

Л-ра: Записки перекладацької майстерності. – Львів, 2002. – С. 138-142.

Біографія

Твори