Моральні листи до Луцілія як зразок ораторського мистецтва

Андрій Содомора

Ми вже згадували, що читання тексту - завжди вибіркове: кожен бачить у ньому те, що хоче бачити, у кожного - свої, пов’язані із текстом асоціації, образи, настрої. У мене, скажімо, коли я вперше знайомився із Листами Сенеки, одразу ж, за механізмом асоціації, у даному випадку викликаної контрастом, вималювалася в уяві знана усім сцена із римської історії: виступ Ціцерона у сенаті - його знаменита промова проти Катіліни (сцена, до речі, знайшла своє відображення у європейському малярстві). Кожен колишній гімназист вивчав цілі пасажі Ціцеронових промов напам’ять, і немає такого, хто б одразу ж не зацитував: «Quousque tandem abutere, Catilina, patientia nostra?» («Доки ж ти, врешті, Катіліно, зловживатимеш нашим терпінням?»). Зацитує - і, якщо схильний до образного мислення, то й побачить славетного промовця перед сенатом - як, спрямувавши правицю туди, де, зіщулившись, сидить Катіліна, вказує на нього пальцем; промовець мусив бути ще й добрим актором: кожна фраза супроводжувалася відповідним жестом. Отож, вдавшись до гри слів, скажемо нині: не тримаючи в руках мікрофона, античний промовець тримав у напруженні сотні, тисячі слухачів. Це - «золотий вік» латини, зразок виваженості, точних симетрій, строгої побудови кожної фрази. «Не так похвально знати латину, - мовив той же Ціцерон, - як ганебно її не знати». Навіть у цій фразі, в протиставленні підвальних у морально-етичній філософії понять, похвально (honestum) - ганебно (turpe), в її карбованій стислості, яка ще й гумором зблискує - уся Ціцеронова латина, її риторична відточеність.

До речі, щодо гумору. В одному із своїх елегійних дистихів услід античній традиції М. Зеров творить гарний складний епітет: «люд смутноокий». Античний промовець, мабуть, ніколи не бачив перед собою такого люду: в очах аудиторії завжди була іскра - промовець дбав про те, щоб вона не згасала; він був актором, митцем, психологом.

Ще декілька думок щодо класичного мовлення, заки приглянемося до тексту Листів Сенеки - до «срібного віку» латини. Так ось перша засада належного мовлення чи письма - вміння в’язати слова. Як розрізнені цеглини - ще не будівля, так і окремі слова - не мова. До речі, термін iunctura («сув’язь»), власне, із сфери будівництва, архітектури. Ось що про це говорить грецький ритор та історик, Діонісій Галікарнаський що у 30-ті роки до н.е. жив і працював у Римі:

Будь-яка мова, якою виражаємо думки, буває або віршовою, або прозовою.

(не забуваймо, одначе, що межа поміж поезією і прозою часто буває вельми умовною). І далі:

В обох випадках вірші і проза стають гарними тоді, коли сягають гарної злагодженості. Слово ж, коли воно кинуте навмання, абияк, занапащає разом із собою корисну думку.

Ось корисне міркування (чи пересторога) для тих, хто нині стверджує, що головне - розуміти, а те, як мовимо, яких слів добираємо, - справа побічна, не варта уваги.

Ще одна важлива риторична засада: корисне єднати з приємним (utile dulci); визначальний принцип Горацієвої поетики, що перемандрував і в добу Відродження, у Ренесанс. Загляньте при нагоді на площу Ринок у Львові, озирніть ренесансні кам’яниці - побачите, як реалізовано цю засаду в архітектурі. Кам’яниці (їхні пропорції - на засадах Евклідового «золотого розтину») слугували не лише житлом - вони й виховували людину, формували її смаки своїми пропорціями, формами, оздобами, написами (кам’яниця під номером 28 - своєрідний збірник афоризмів; тут - і utile dulci). Колишній Львів, поки не втрутились новобудови - багатоповерхові «скриньки», - прекрасна «кам’яна симфонія», своєрідний промовистий (риторичний) твір.

Але закінчімо думку Діонісія Галікарнаського:

Чимало поетів і прозаїків, як філософи, так і оратори, дбайливо добирають дуже гарні і відповідно до змісту вислови, але непродумано і без смаку їх поєднують. І нічого путнього від такої праці не виходить. І навпаки, інші, взявши звичайні, невигадливі слова, але склавши їх у приємне, майстерне поєднання, огортають мову у виняткову красу.

Вимогу давньої, класичної риторики - гарно в’язати слова - перейняли українські неокласики, передусім М. Зеров. Його фраза, хай це переклад, хай оригінальний твір, відразу ж «лягає на душу» - саме майстерною сув’яззю слів, їхнім єднанням, «світлим порядком», про який мовить у своїй «Поетиці» Горацій. М. Зеров, знову ж таки йдучи за Горацієм, уміє оновити, відсвіжити звичайне, уже притрушене пилом буднів слово - або вписавши його у незвичний контекст, або ледь змінивши його, наприклад, незвичним суфіксом: замість «захмарене» небо - «охмарене».

Не забуваймо й про Гомера, що був для античних найвищим зразком саме досконалого мовлення. Передусім - для грецьких трагіків. «Мої трагедії, - зізнавався Есхіл, - лише крихти із розкішного бенкетного столу Гомера». На особливу увагу заслуговує тут Евріпід - не лише «найтрагічніший з-поміж трагіків», але також найглибокодумніший серед філософів, найталановитіший - з-між музикантів (був у тій сфері справжнім реформатором, запровадивши в античну музику хроматизм). Не диво, що й у його мові зауважуємо незвичні, що відхиляються від Софоклової чіткості й прозорості вислову, стилістичні барви, що є мовби далеким віщуванням нового стилю, яким вирізняється Сенека (до речі, йдучи за Евріпідом, писав трагедії, у тому числі - Медею).

Античне мистецтво мовлення - це також пам’ять. Обширна, тривка пам’ять, якою нині мало хто може похвалитися. Ось один із безлічі прикладів. Той же Софокл, що плекав у своїх творах (доба Перікла - теж знаменитого оратора!) ідеал досконалого, і тілом, і душею (kallokagathia - єдність тілесних і духовних достоїнств) афінського громадянина, той же Софокл, уже будучи 90-літнім старцем, виголосив напам’ять перед суддями одну із своїх трагедій (принаймні півтори тисячі віршових рядків), довівши тим самим, що він - при здоровому розумі: поета викликав на суд його власний син у справі родинного майна (у такому віці, мовляв, батько уже не може брати голосу).

Не вдаватимемось тут в обговорення риторичної освіти у стародавніх (про це вже йшла мова, зокрема, у лекціях п. Олександри Сербенської) - без оволодіння риторичним мистецтвом, надто у стародавньому Римі, жоден юнак не міг ступити на стежку службової, політичної кар’єри. Та навіть коли хтось обрав інший, далекий від промовистого форуму життєвий шлях, риторичний вишкіл так чи інакше давав про себе знати. Найяскравішим прикладом тут - Овідій. Розгорнімо його елегії, - що вже казати про Метаморфози! - й побачимо виразні сліди риторичної освіти, яка ввійшла у поетову душу, стала часткою його особистості. Скажімо, єдина елегія другої книги Скорботних елегій (її так і називають - «Єдина») - це суцільна риторика: використовуючи блискучі знання із цієї галузі античної освіти, Овідій, хоч і дуже делікатно й тактовно, переконує Августа (йому й адресована елегія) у тому, що він, Овідій, не вчинив злочину, а лише схибив. Філологи й поети нових часів, у тому числі й О. Пушкін, дорікали Овідієві надміром риторики, надто, коли той надмір - у Любовних елегіях. І все ж, усуньмо ті риторичні, хай і «холодні» барви, - Овідій перестане бути Овідієм, вихованцем античної школи. Не було б і його Героїд - послань різних героїнь до своїх чоловіків чи коханців (скажімо, Пенелопи - до Одіссея); послання знаменитих жінок - зразки найдосконалішого риторичного мистецтва: вміння переконувати, вмовляти, «брати за живе».

Розгорнімо й Лукреція, його поему Про природу речей (De rerum natura), чи просто Про природу (res - не просто «річ», а все, що існує у світі). Зустрінемо тут персоніфіковану Природу (як згодом, через віки, персоніфіковану Філософію та Фортуну - у знаменитому творі Боеція Розрада від Філософії). Звертаючись до людини, мов до вередливого дитяти, вона (мовби теж навчалась риторики) переконує її, що нічого нового уже винайти не може (згодом: «Нічого нового під сонцем»), тож свою нудьгу людина вже мусить проганяти, як сама вміє - винаходячи всілякі «забавки» та розваги. От і послухала людина того голосу - її винахідливість до всіляких розважальних винаходів не має меж. Згадаймо при нагоді Блеза Паскаля (гідний спадкоємець Сенеки!) - як він розуміє мотивацію людської діяльності: це divertissement - «відвернення» (розвага) від споглядання смертності, плекання думки - найвищої цінності людини - «мислячої билинки» (roseau pensant).

Своєрідним «divertissement-ом» (у найгіршому значенні слова) були видовища - гладіаторські бої. От проти них в одному із своїх листів - уперше! - виступив Сенека. Саме у цьому, сьомому листі, чи не найяскравіше бачимо характерні для Сенеки стильові особливості: коротка, мов удар меча, фраза; елементи діалогу з читачем чи з уявним опонентом, неприховані емоції, що з першого погляду начебто руйнують фразу, насправді ж роблять її вражаючою («Вбивай, шмагай, пали!.. Батогом женіть на вістря!..»).

«Питаєш, чого слід уникати передусім? Юрби» - перша фраза згаданого листа; питання - відповідь. Діалог. Саме те, що стимулює живу думку.

Втім, за нинішніх умов, можна й не виходячи з дому стати одним із юрби - достатньо звернути погляд на екран, де частенько, хай у віртуальній реальності, відбувається те, від чого застерігав, проти чого виступав Сенека. Тут знову згадуємо Лукрецієву Природу, що звертається до когось із знудьгованих: «Мусиш сам, якщо я вже тобі нецікава, винаходити забавки». Ті «забавки» все небезпечніші («Палиця має два кінці»): «Жодне слово безкарно не входить у вухо» - попереджував не вельми розбірливих у доборі лексики автор Листів. Що вже казати, додамо нині, про поживу для ока - зображення на екрані, взагалі те, що бачимо?..

Яскраву ремінісценцію із Сенеки - про шкідливість видовищ - знаходимо у Сповідях святого Августина. Видатний отець і вчитель християнської Церкви психологічно поглиблює одну із «вічних» тем філософської літератури, письменства взагалі - «людина серед людей».

І все ж, коли мова про вічні теми, - на першому місці тут, безумовно, тема часу. їй присвячений перший із Листів Сенеки.

Л-ра: Записки перекладацької майстерності. – Львів, 2002. – С. 143-147.

Біографія

Твори