Рижих Микита. Оповідання «Сквер»
пам'яті Кіри Муратової
І поки Рея чекала на губернатора, у кімнаті грала тиха, нечутна нікому, окрім неї самої, музика.
- А знаєте, я от не люблю всі ці історії про кохання, у них є щось неповноцінне. - заявив радник, вставши по центру кімнати, - Не знаю, напевно тому, що любов завжди закінчується, така її природа. Вірніше навіть не природа любові, а природа егоїзму, - його очі на мить спалахнули, - так, егоїзму: любов є лише необхідністю у процесі виживання, фізичного і психічного. Ані більше, ані менше. А ви як думали? Світ дещо простіший і в той же час складніший, ніж нам усім здається.
Тут він почав ходити взад-вперед по кімнаті. Рея ж у цей час слухала музику з вікна і дивилася крізь скло на природу паркінгу: кілька самотніх дерев, таких же самотніх кількох людей. "Сквер як сквер" - маякнуло у голові у Реї, поки вона не зрозуміла, що сквер, її улюблений сквер у центрі міста, уже давно перетворили на стоянку.
- Ось узяти нашого губернатора, - продовжив радник, - чудова людина, тільки трохи хитрий і жорстокий, уявляєте, кажуть, він навіть кілька разів бив свою дружину на очах у коханки. А ви як гадаєте, - звернувся він до Реї, - любив він хоч когось з цих двох дівчат? Глаша і Даша. Так їх, здається, звали. Любив?
- Я не знаю, - заговорила Рея, - я не знаю, що сталося зі сквером, кому він заважав?
- А я знаю, знаю. От що: не любов, це гіперболізований егоїзм. Адже любові, можливо, й не існує в природі. Точно так само, як і дружби. Це лише певні реакції в організмі, психологічні компульсії і обсессії. Але любові або дружби як такої не існує.
- Не розумію, кому заважав тут сквер. - засмутилася Рея.
- Ну, та інших почуттів. Наприклад, релігія, бог. Навіщо він і де він літає, якщо навіть не здатний у даний момент пояснити чи довести сенс своєї присутності. Ймовірно, це теж із серії психічних прийомів, его, емоціо, не раціо у всякому разі.
- Пам'ятаю, коли маленькою приходила до скверу, то грала музика. Духовий оркестр. Ну, оркестром я ніколи не цікавилась і не звертала уваги, так, просто зараз згадалося.
- Або взяти мого сусіда, Аркадія Петровича, - задумався радник і почухав потилицю, - він теж не погана людина. І взагалі, розподіляти людей на хороших і поганих - це верх блюзнірства.
- І де зараз цей сквер, якого немає, оркестр, якого немає, і це місто - як одного разу я лягла спати там, а опинилася тут? Як ви думаєте, це дуже погано?
- Ось я й кажу: погано. Погано, добре - це все помилкові визначення. Усьому виною християнська мораль, яка вселила нам існування добра і зла. А не існує, добра і зла не існує.
- Мій однокласник на день міста завжди лопав повітряні кульки і крав на ярмарку морозиво, коли був маленьким. Зараз він вже зовсім великий став, губернатор геть. Не до кульок з морозивом йому зараз.
- А тепер задумаємося, - радник присів на крісло в дальньому кутку кімнати, прямо навпроти Реї, - ось ми тут сидимо, нічого не робимо. І в цей момент може існувати абсолютне добро або абсолютне зло? Адже ми нічого не робимо. Та й взагалі, нас формує наша свідомість, наші ідеї, наші емоції, а їх формує середовище. І це жахливо. Ідеї перетворюють нас на рабів. Середовище перетворює нас на рабів. Люди закріпачать самих себе. Ось ви, ким ви хотіли стати у дитинстві?
- У дитинстві все було простіше. Можна було вкрасти морозиво і всім було начхати. А зараз мало що - в'язниця. Ну, чому люди повинні жити по тюрмах? Чому люди сміють судити інших? Вони самі формують підвалини один для одного...
- Я ось думаю, люди самі формують підвалини один для одного. Однак, як сказав класик: "Пекло - це інші". Тобто, інші люди.
- Де Петро, він скоро прийде? Він обіцяв мене прийняти у себе ще п'ять хвилин тому.
- Дуже складно терпіти інших людей. Особливо, якщо це діти або люди похилого віку. Ну, або інваліди, хворі люди. Жалюгідне видовище. Воно тебе самого потроху духовно калічить.
- Ні, звичайно, я все розумію, він губернатор такої старої провінції, і всі справи, але для старої однокласниці-то...
- До чого я вів? - задумався радник і на хвилину замовк, і стало тихо - оркестр в голові Реї теж мовчав, - Добро і зло - це вигадка, ось, що я хотів сказати. І взагалі, людей потрібно прощати. Ось я, наприклад, на минулий день міста вкрав морозиво під час ярмарку. Не тому, що у мене немає грошей, а просто, щоб підтвердити теорію: чи будуть у мене докори сумління?
- Ну, скоро він прийде? - обурено схопилась Рея і повернулася обличчям до вікна.
- Ні, немає. - продовжив після паузи радник, - Не було ніяких докорів совісті, це все вигадка. Це просто ідіотський покалічений світ з його мораллю, грошима, ідеями. Люди - заручники цього світу, хворого по суті.
- Петро скоро прийде? - повернулася Рея до радника. Той знизав плечима і вийшов з кімнати.
Рея опинилася одна. На мить вона пригадала, як мало не прибила ременем свого сина - той стягнув у сусідської дівчинки фотоапарат в чохлі, стилізованим під морозиво. Несподівано їй здалося, що красти у сусідів не так страшно, адже вони набагато багатші. Петро торкнувся її плечей - він вже хвилину стояв позаду і щось бурмотів. Рея ж не чула. Дотик нагадав їй про перше кохання... Але вона нічого не згадала. На плечі з'явилося почервоніння. І відразу ж зникло. Сквер так і не з'явився на місці паркінгу.
- Я все знаю, навіщо ти сюди прийшла, - почав Петро, - ти хочеш звільнити свого чоловіка, він нібито вбив днями коханку.
Рея посміхнулася, адже їй так захотілося в цей момент заплакати.
- Так. - сказала вона крізь зуби і Петро розсміявся у відповідь.
- Я не всемогутній. А взагалі, я твого чоловіка розумію: у самого коханка. Чи то Глаша її звуть, чи то Даша, точно зараз не пам'ятаю.
- У тебе тут так негарно. - Рея озирнулася навколо.
- Так і живу. - посміхнувся Петро.
- Так і треба моєму чоловікові, по заслузі йому.
Петро попрямував до свого робочого місця, та Рея кинулася до нього в ноги й почала плакати, благаючи допомогти її чоловікові.
- Ну, добре, я подумаю, що зможу, - розсердився Петро, - тільки приберись.
- Знову натякаєш, що я працюю прибиральницею? Так? - розгнівалася Рея, пригрозила пальцем, але нічого не зумівши вимовити, попрямувала до виходу.
- Я пам'ятаю смак морозива. І запах скверу. Музику. - Петро піднявся. Рея також завмерла.
- Чому все так, чому ми з тобою не діти?
Рея кинулася до нього назустріч.
- Я не розумію. - він, похнюпившись, присів.
- А ти знаєш, я не люблю всі ці історії про кохання, вони якісь жалюгідні.
- Адже ми тоді... Ти ж була моїм першим коханням, а я твоїм.
- Не знаю, напевно, тому, що ця вся любов, вона завжди закінчується? Така її природа? Як ти вважаєш?
- Я вважаю, що все це жахливо.
- Чи навіть не природа любові, а радше природа егоїзму. Так правильніше.
- Я такий поганий, я стільки зла зробив. Чи ти зможеш мене пробачити?
- Так, - відповіла Рея, - так, егоїзму, адже любов є лише необхідністю, біологічної та психічної необхідністю для виживання.
- Пробачиш ти мене за все зроблене мною зло, якщо я звільню твого чоловіка?
- Ані більше, ані менше. А ти як думав, Петро? Адже ти з дитинства крав. Спершу морозиво на день міста, тепер ось.
- Я звільнюся, коли звільню твого чоловіка. Я звільнюся від цього вантажу. У мене немає сил. Я так ненавиджу свою коханку, мені самому хочеться її вбити.
- Але я тебе не звинувачую, адже у тебе було складне дитинство, Петро. Я все-таки все пам'ятаю і все знаю.
- Пробач мене за той біль, який я тобі приніс. Усю ту любов, яка виявилася болем. Ти мене пробачиш? - Петро схопився і почав цілувати Реї руки, а та стояла і мовчки дивилася зверху вниз холодно і при цьому якось ніжно, немов Снігова королева на Кая. - Я більше не той підліток, що клявся колись тобі у коханні. Адже бути дорослим - значить відмовитися від усього того, чого тебе у дитинстві навчили, випадково чи спеціально, але навчили - як ти думаєш?
- І як нам з сином тепер бути, що нам з ним тепер їсти? - вона взялася повторювати у відповідь, - І як нам з сином тепер бути, що нам з ним тепер їсти? І як же нам з сином тепер бути, що нам з ним тепер їсти? Ось як нам з ним харчуватися? Жерти ж щось треба?
- Сквер як сквер. Навіщо ми там зробили стоянку, вона ж зовсім ні до чого. Сквер був як сквер. От раніше був сквер як сквер, а тепер стоянка.
- Якщо його посадять, то що залишається нам з сином? Як з ним нам тепер бути? І що нам тепер їсти?
- Сквер як сквер. Там раніше на день міста продавали морозиво. Сквер як сквер. Там раніше грали нудну духову музику. Але ж був сквер як сквер.
- Що моєму синові тепер їсти? Як йому бути, він і без того почав красти.
- Треба було не стоянку, а церкву будувати. Але не тут же: тут сквер завжди був, як сквер...
- Мій син краде, так само, як і ти.
- Глаша, - заспокоївся Петро, - ти така ж прекрасна, як і раніше. Я тобі допоможу. Дозволь тобі допомогти. Я допоможу, витягну твого чоловіка.
- Мене звуть Даша, - тихо відповіла Рея, - мене звати Даша. Прямо як твою дружину.
- Я її не люблю, я її покину. Обов'язково. Ось зберуся, підкоплю грошей, куплю нам з тобою будинок, і покину її.
- Але у тебе вже є коханка. Як її там звати?
- Я її покину.
- Але у мене є син. Ах... Що йому тепер їсти, він ж і так краде...
- Він буде моїм сином.
- А мій чоловік?
- Що? - не зрозумів Петро.
Рея розсміялася. Її божевілля читалося по очах.
- Навіщо ти сюди прийшла?
- Я прийшла, щоб ти звільнив мого чоловіка. Він ще зарплату в будинок повинен принести.
- Мені погано від цього всього.
- Пам'ятаєш, ми вперше поцілувалися там, у сквері?
- Але я не бачу скверу, там тепер стоянка.
- Сквер як сквер. У чому сенс? - здивувалася Рея.
- Сенс у тому, що ми з тобою в ньому вперше поцілувалися.
- Але я не бачу скверу, там тепер стоянка.
Петро схопився за голову: "Сквер! Як сквер! Але ж ми з тобою там поцілувалися, ми любили один одного! Напевно!".
- Там немає скверу, там тепер стоянка, - спокійно відповіла Рея, - адже ти теж терпіти не міг оркестрову музику?
- Міг або не міг: яка тепер різниця? Я страждаю! Навіщо ти сюди прийшла? Ну навіщо?
- Я прийшла, щоб звільнити свого чоловіка. Нам без нього майже нема на що жити і нічого їсти.
- Як ти мене бісиш. Я тебе ненавиджу, ненавиджу, ненавиджу!
- Так, але мій чоловік: він зараз під слідством.
- Так втомився. Адже я люблю тебе. Навіщо тобі чоловік?
- Синові нічого їсти.
- Сквер як сквер. Нічого не зрозуміло, - розсердився Петро, - давай почнемо все спочатку? Немов діти, тоді, у сквері?
- Ти все ще крадеш морозиво?
- Яке морозиво? Я губернатор, у мене тут всі по струнці ходять! Ніхто нічого не краде! Без мого відома... Ох, стільки зла, стільки зла. Чому ми не діти, коли можна безкарно красти на день міста морозиво?
- Так ти мені допоможеш? - запитала після паузи Рея.
- Ти садистка.
- А ти бандит.
- А ти фашистка.
- Ні, ти фашист!
- Сама така!
- Я така, яка я є.
- Ось ти і дура. Іди зі своїм сквером, своїм оркестром...
- Мій чоловік...
- І з чоловіком. - Петро показав язика.
Рея заплакала: "Я мамі розкажу".
- Ябіда.
- Я все розповім про тебе і тебе посадять у в'язницю.
- А я втечу.
- Тебе наздоженуть, дорослі завжди наздоганяють таких злодюжок і карають їх.
- Дорослі нині - це ми з тобою. - чомусь здивовано зауважив Петро.
Рея відвела погляд до вікна.
Петро насупився: - Я відкрию тобі страшну таємницю: усе у цьому світі лише ілюзія щастя. Щастя просто не існує. Але якщо ти віриш, що тобі буде простіше жити зі своїм чоловіком, то я допоможу, допоможу підтримати цю ілюзію. Адже люди слабкі, так, слабкі. Злих людей не існує. Бо всі слабкі. Або чомусь дурні. Ось і все...
- Сквер як сквер. - Рея глянула в обличчя Петру, а потім знову на вікно, і переконавшись, що там паркінг, пішла геть з кабінету.
***
- Сквер як сквер. - сказала Рея своєму чоловікові, - Треба було й сина з собою взяти на його відкриття, ти як вважаєш?
Той промовчав.
Десь далеко заграв оркестр, а ще далі, в маленькій каплиці, радник з гуркотом впустив ікону, ставлячи свічку за упокій Петра і доводячи попу, що хоч бога і немає, але самогубці теж заслуговують на співчуття.
