Розшифровка музичних шедеврів: «Болеро» Равеля

Здається, можна з упевненістю припустити, що музичний «шедевр» має демонструвати композиційну велич і здобувати загальне визнання, проте «Болеро» Моріса Равеля (1928) явно бракує першого.

У листі до друга невдовзі після завершення твору Равель описав його як такий, що «не має форми у прямому значенні цього слова, не має розвитку і майже не має модуляцій». А швейцарському композитору Артюру Онеггеру він зізнався: «Я написав лише один шедевр - «Болеро». На жаль, музики у ньому немає».

Незважаючи на ці побоювання, миттєвий успіх «Болеро» став для композитора приємною несподіванкою. Через кілька років, зайшовши до казино в Монте-Карло, його запитали, чи не бажає він зіграти. Він відмовився, сказавши: «Я написав «Болеро» і виграв – на цьому я зупинюсь».

Початок балету

Твір виник із замовлення нового балету від Іди Рубінштейн, видатної танцівниці, котра раніше працювала в «Російських балетах» Дягілєва. Спочатку Равель планував відповісти оркестровкою на «Іберію» іспанського композитора Ісаака Альбеніса (1905-1908), але коли проблеми з авторськими правами виявилися нездоланними, він вирішив написати власний твір на іспанську тематику.

Іспанський вплив не є дивним у творі найвідомішого на той час французького композитора, адже його мати була баскою. Так само, як і очевидні джазові нотки, адже цей стиль був популярним у багатьох барах Парижа, які відвідував Равель, а його чотиримісячне турне Сполученими Штатами на початку 1928 року ще більше посилило цю прихильність.

Що справді дивує, так це особлива передумова, на якій базується «Болеро»: експериментальне оркестрове крещендо тривалістю п'ятнадцять хвилин, основане виключно на двотактовому ритмі, що повторюється 169 разів.

У творі є лише дві мелодійні ідеї, кожна з яких звучить двічі, перш ніж чергується, і завжди передається новому інструменту чи групі інструментів.

Дійсно, для композитора, відомого своєю оркестровкою - як у власних творах, так і в аранжуваннях чужих творів, - це диво оркестрового призначення, написання для кожного інструмента (та інструментальної групи) так, щоб підкреслити певні, унікальні для них аспекти.

Кумедно уявити собі Равеля, самозваного «денді», котрий одного разу зіграв цю мелодію на фортепіано для друга, одягненого в жовтий халат і червону шапочку. «Вам не здається, що ця тема має наполегливий характер?» - запитав він.

Друга мелодія контрастує з виразними повторюваними нотами, які мають пласку якість, ці інтонації блакитної ноти, без сумніву, сприяють тому, що подруга Равеля, Елен Журдан-Морганж, вважала «нав'язливим, музично-сексуальним» підґрунтям цього твору.

Ризик виправдав себе

Майже одразу твір здобув успіх у концертному залі, його записали такі видатні диригенти, як Сергій Кусевицький та Віллем Менгельберг. Популярності твору у Сполучених Штатах сприяли виконання під керівництвом Артуро Тосканіні. Равель, однак, не приховував своєї зневаги до інтерпретації диригента: при тривалості близько 13 хвилин Равель вважав, що твір грають занадто швидко. Власний запис композитора триває понад 16 хвилин.

Тосканіні вважав, що твір потрібно «врятувати», проте можна стверджувати, що за повільнішого темпу, якого вимагав композитор, слухачі потрапляють у стан повного захоплення. Більш помірний темп також краще відповідає нашому розумінню композитора, котрий все життя захоплювався механічними пристроями.

Дійсно, оригінальний сценарій балету Равеля був побудований на цій механістичній ідеї, і дія мала відбуватися на фабриці. Однак у дизайні Олександра Бенуа для першої постановки дія балету відбувалася в іспанській таверні.

Поєднання звивистої мелодії, заворожуючого ритму та повільно наростаючого оркестрового крещендо вразило уяву Голлівуду. У 1934 році вийшов фільм «Болеро» з Джорджем Рафтом і Керол Ломбард у головних ролях, який значною мірою відтворив киплячу напругу, що лежить в основі твору.

У 1979 році музику так само використали, щоб проілюструвати потяг Дадлі Мура до Бо Дерек у фільмі «10».

А на зимових Олімпійських іграх 1984 року в Сараєво дует ковзанярів Торвілл і Дін, що завоював золоту медаль, танцював під (значно скорочений) запис твору.

Критики

Проте неможливо заперечити, що особлива передумова «Болеро» підживлює твердження, що це композиція з невеликим змістом. За словами брата композитора Едуарда, ця критика була очевидною вже на першому виконанні, де було чути, як стара пані вигукувала «Нісенітниця! Нісенітниця!» над оплесками. Дізнавшись про це, композитор мудро відреагував, сказавши: «Ця старенька зрозуміла, що я хотів сказати».

Саркастичні зауваження щодо творів Равеля висловлював британський композитор Констант Ламберт. Він стверджував, що в деяких творах композитора повторювані ритми зрештою набридають. За його словами, з Болеро ще більша проблема, оскільки це відчуття виникає «невдовзі після початку».

Мабуть, найкумеднішим відгуком на твір є короткометражний фільм Патріса Леконта «Диригент Болеро», вперше показаний на Каннському кінофестивалі в 1992 році. Після того як диригент виходить на сцену і починає грати оркестр, камера прямує на задній план і фокус падає на перкусіоніста, котрому доручено грати безперервно повторюваний ритм. Вирази обличчя барабанщика, котрий витримує це завдання, нагадують фарсове дослідження труднощів утримання уваги і є нескінченно кумедними.

Фінал

На жаль, цей твір став одним з останніх, написаних композитором: нещасний випадок у паризькому таксі загострив, можливо, приховане неврологічне захворювання, яке обірвало його життя протягом десятиліття, позбавивши його розумових здібностей і болю.

Хоча твір легко піддається критиці, є елемент, який, тим не менш, робить Болеро гідним тривалої уваги. З огляду на повторюваний ритм і обмежений мелодійний матеріал, Равель, напевно, насамперед думав про монотонність, навіть з його ретельно розширеною оркестровкою. Особливо з точки зору гармонії, твір повністю поєднаний в тональності до мажор.

Проте, з майстерним розумінням тонкощів темпоритму, Равель досягає фіналу двома способами.

По-перше, він скорочує подвійне викладення двох тем до одного звучання. А потім, без попередження, переводить всю п'єсу в тональність мі мажор, гармонійно «далеку» тональність, що має мало спільного з рідною тональністю до мажор. А потім, після восьми чудових тактів, що прозвучали в цій раніше немислимій гармонійній області, він так само несподівано повертає музику назад.

Враховуючи невпинний імпульс всього, що відбувалося до цього, миттєвий гармонійний зсув задовольняє нашу потребу у змінах, здавалося б, в одну мить. І цим простим кидком кубиків Равель, імовірно, гарантував довготривалий успіх цього шедевру «без музики».

Переклала Сурженко Дарина